Замерцала надежда моя путеводной звездой…

 

Сергей
ВЫСЕКАНЦЕВ

 

 

ВЕРОНИКА

 

Я не помню, когда дал тебе это имя, когда его вслух произнёс –
может, в небе январском вдруг вспыхнула ярко звезда среди россыпи звёзд.

 

Среди россыпи звёзд в голубых волосах Вероники
замерцала надежда моя путеводной звездой.
Крикнул я в темноту: – Ты беду от меня отверни-ка,
Вероника, Вероника! Ты не дай повстречаться с бедой.

 

Становлюсь я седым, значит, с болью своей я не сжился.
Значит, снегом январским легко заметает следы.
Значит, ворон не зря надо мной долго-долго кружился.
Вероника! Вероника! Ты меня не смогла остеречь от беды.

 

По зеркальному снежному насту плывут разноцветные блики,
над безлюдной равниной безмолвная светит звезда.
Я так верил в тебя, моя вера, моя Вероника,
как не верил ещё никому никогда.

 

Пусть смертельную слышу тоску я в вороньем простуженном крике –
истекают сегодня все сроки моих векселей.
Не могу я к твоим волосам прикоснуться, моя Вероника.
Вероника! Вероника! Хоть и сердце болит, но от этого мне веселей…

 

Презираю свой правый висок, в нём – пульсацию нервного тика.
Воронёную сталь ненавижу, а вверху – вороньё.
Не кричу в темноту: – Ты беду от меня отверни-ка,
Вероника, Вероника!.. Потому что не помню зачем я придумал её.

 

___________________

© Сергей Высеканцев

 

 

 

ВЕРОНІКА

 

Вже забув, коли дав тобі вперше і вимовив вголос це дивне ім'я –
може, в небі січневім, в зірковому розсипу раптом з'яскравилась зірка твоя.

 

У блакитнім волоссі твоїм поміж зір, Вероніко,
я побачив надію, слідом за якою я йду.
Я у темряву крикнув: – Біда мені стрілася дика,
Вероніко, Вероніко! Благаю усунуть від мене біду.

 

Вже я сивим стаю, отже, з болем змирюся не скоро.
Отже, снігом січневим мої замітає сліди.
Отже, геть не дарма наді мною кружляв чорний ворон.
Вероніко, Вероніко! Мене ти спасти не змогла від біди.

 

По дзеркальному насту сніжному безцільно хтось блисками тика,
над пустою рівниною світло зіркове тече.
Я так вірив у тебе, так вірив, моя Вероніко,
як нікóму нікóли не вірив іще.

 

Хай смертельну нудьгу навівають на мене воронячі крики –
векселі вже прострочені в мене, цю тему облиш.
Я не можу торкнутись волосся твого, о моя Вероніко.
Вероніко! Вероніко! Хоч серце й болить, та від цього мені веселіш…

 

Праву скроню свою зневажаю за ритми нервового тіку.
Вороновану сталь я ненавиджу й серед воронів крик і бої.
В темінь я не кричу, що біда мені стрілася дика,
Вероніко, Вероніко!.. Бо вже не пам'ятаю, навіщо придумав її.

 

__________________________________________
© Переклад із російської Михайла Лєцкіна

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.