Главная > Рецензии > ХЛІБ З ГРОМІВ І РАЙДУГ

ХЛІБ З ГРОМІВ І РАЙДУГ


15 мая 2014. Разместил: Редактор
Талант і подвиг


ЮРІЙ КИРИЧЕНКО,
член Президії Конґресу літераторів України


ХЛІБ З ГРОМІВ І РАЙДУГ

Хоч, може, і не будемо надто оригінальним, але й не помилимось, коли скажемо, що „хліб" перекладача випечений „з громів далеких, райдуг неблизьких. У нім гірчать чужі, як власні, болі…" Але окрім полинових присмаків і присмутків є ще й радість. Ім’я її сповите і осяяне блискавицями натхнення, живосилими громами творення. Зерно її щедрот виважене на терезах сумління, змелене „в млині" самовдосконалення, високої вимогливості і працездатності.
В цьому незмінно переконуємось, знайомлячись з творчим доробком Майї Дмитрівни Кашель, перекладача оригінального, самовитого, чия прижиттєва „круточолість" різьбила себе, свій творчий дивосвіт без стороннього, менторського контролю, без надокучливих „парадувань", осторог чи нарікань з боку давно віднайдених, зужитих істин.
Спіралився процес пізнання себе в людях, в мові, в долях. Домінантою в роботі, окрім природного хисту, були висока людяність, бажання стати корисною тим, хто цього найбільше потребує. Тому зосередженість свою в обоймі хисту і творчої самодостатності Майя Кашель спрямувала в значній мірі саме на осягнення вивчення в’єтнамської мови – мови народу, що дошукувався коріння правдосуті, прагнув розірвати ланці колоніального ярма. Задум досконалого оволодіння в’єтнамською „навідався" до Майї Дмитрівни, коли вона вже була, як кажуть, „на близькій нозі" з англійською мовою: ще 1954 року вона закінчила англійський факультет Державних центральних курсів іноземних мов. Спонукали до цього не лише, як дехто береться стверджувати, недуга, прикутість до ліжка, вузька „психологічна шпарина", в яку ледь пробивалося „живе світло" радощів і тривог. І зовсім не брак спілкування з людьми: друзів у Майї Дмитрівни ніколи не бракувало.
Визначальним, як на наш погляд, була незглибима, палка любов до мови і культури народу, з яким відчула внутрішню спорідненість. Ця спорідненість вимагала більш предметних, творчих дотикань. Саме вона і покликала Майю Кашель взятися за перо перекладача. І вона ризикнула: написала листа „столичним колегам", у якому прохала поради, запитувала, якими підручниками користуватися, аби в короткочассі опанувати в’єтнамську. Відповідь була невтішною. Але наполегливість і працьовитість Майї Кашель із зерен радощів, тривог, людського співстраждання все ж спробували „намолоти муки і випекти перший хліб творення". Був він з громів і райдуг, і, що не менш важливо, із звичайного людського тепла, з доброти і приязні, які разом з перекладачем надійно і надовго осявали одну з квартир Дніпропетровська, де мешкала на той час Майя Дмитрівна. Цей „хліб" був для народу, що боровся і перемагав. Цей „хліб" знадобився і для її власного народу, Дніпрова, незглибима суть якого дала сили цій, зовні немічній, уже не дуже молодій, жінці пройти „сім кіл зневір, болю і гіркоти", в ім’я того, щоб вивести серце і слово своє до людей, які її уже давно знали, любили, вірили в талант, в зорю її прийдешню.
Очима доброти дивилась на світ краси, гармонії, щирості, правдосуті глибин життєвих і сама Майя Дмитрівна. Кажемо це не лише тому, що свого часу одержали з дбайливих, турботливих рук Майї Дмитрівни рекомендацію до Спілки письменників України. Кажемо це передовсім тому, що, як ніхто інший, вона любила життя, світ і всесвіт, людину і комаху, бадилинку на вітрі і зорі далеких галактик. Очі її були уважними і добрими. У них гніздилися птахи щирості, які ніколи не знали вирію, хоч крила мали міцні, витривалі. Ті, хто добре знав Майю Дмитрівну Кашель, твердять, що „гострились" ці крила на власних болях, а поривалися до радощів людських. Очима доброти дивиться нині на нас і душа Майї Дмитрівни. Перш, ніж цитувати прізвища письменників, назви перекладених Майєю Дмитрівною книг, віхи творчої біографії самої перекладачки, дозволимо собі цитату з передмови Майї Кашель до книги „В’єтнам бореться" (видавництво „Дніпро", 1972), яку вона сама упорядкувала, переклала і спорядила примітками.
Відкриваючи перед нами обрії в’єтнамського слова, наближаючи його до українського читача, Майя Кашель прилучає нас до історії, культури народу, його слова і його боротьби: „Найдавніші пам’ятки писемної літератури, що дійшли до наших часів, датовані X сторіччям. Це переважно вірші буддійських монахів, що прославляють буддійські догми. В XI ст., у період боротьби проти нових навал китайських феодалів, з’являється патріотична поезія. Протест проти національного гноблення переростає і в протест проти засилля чужої мови. Ширився рух за розвиток національної культури, і в кінці XIII ст. було створено в’єтнамську національну ієрогліфічну писемність тьином. Тоді ж були розроблені й правила в’єтнамського віршування…"
З симпатією розповідає далі в своїй передмові Майя Дмитрівна про першотворців в’єтнамського слова: „Одним з перших, хто скористався національною писемністю у своїй творчості, був Нгуєн Чай (1380 – 1442) – великий в’єтнамський поет, полководець і державний діяч. Його „Зібрання віршів рідною мовою" і твори, писані ритмічною прозою, мають немало сміливих політичних і філософських ідей. Він по праву вважається одним із перших в’єтнамських гуманістів, що розповіли про страждання свого народу й оспівали визвольну народну війну…" Ці дві розлогі цитати ми привели передовсім для того, аби підтвердити свою думку в тому, що в особі Майї Кашель український читач мав і має нині не лише талановитого перекладача-версифікатора, а й щирого, сумлінного в’єтнамознавця, вдумливого дослідника на царині життєзнавства, яким, власне, „в’єтнамське літературознавство" стало для Майї Дмитрівни. Це проникнення в суть слова, духу, долі народу, який став кревним її серцю, – не „тимчасові хоругви", не данина моді, не прагнення виділитись, відокремитись на тлі життєвих катаклізмів, соціальних і класових бур, веремій.
В’єтнамістика – це, сказати б, „стан душі" Майї Дмитрівни: і прижиттєвий, і пожиттєвий – незглибимий, невідворотний і невичерпний. Нам ще довго бракуватиме її слова, її серця, її жаги до роботи. А передовсім – її любові, її щирості, її вродженого потягу до справедливості, бажання бути постійно „на лінії вогню".
З великою симпатією ставилась Майя Кашель до в’єтнамських поетів-патріотів, які в різні часи ставали на захист ріднизни, честі, незалежності. Пригадується, з якою любов’ю розповідала якось Майя Дмитрівна про творчість Нгуєн Дінь Тьєу (1822 – 1888), який, осліпнувши у свої двадцять шість років, не втратив гостроти зору патріотичного, соціального, духовного, внутрішнього. Уміння „духовним зором" бачити свій край, Вітчизну, її справжніх друзів і ворогів визначили ставлення перекладача до поета, який писав:
Бодай і не дивитись навкруги:
Країну четвертують вороги,
А ті, що захищати б її мали,
Аж казяться – посад би їм дійти,
Щоб грошиків побільше нагребти,
Щоб з люду натопить побільше сала.
…Хай назавжди лишуся я сліпцем,
Аби не бачить кинуту на землю
Священну зброю.
Слово Майї Кашель родом з роботи і – для роботи. Серце її – родом з творчості і боротьби. Недарма в’єтнамські патріоти вважали її колегою і побратимом у спільному змазі за перемогу гуманізму, прогресу, демократії над силами тьми, реакції, над усім тим, що і нині заважає нам рухатись уперед – в ім’я тих, хто кров’ю і совістю своєю утвердив День для Живих. Не дивно, що вірші Те Лан Вієна для Майї Дмитрівни знаходились на найближчій до серця відстані: саме їх вона переклала з особливою майстерністю і пієтетом. Та й як могло бути інакше, адже:
Справа живих кличе нас!
Пам'ять живих кличе нас!
Злочини ворога кличуть нас!
Власні серця кличуть нас:
До зброї!
До зброї!
Чимало снаги й енергії віддала перекладач Майя Кашель інтерпретації на українську мову доробку класика в’єтнамської літератури Нгуєн Дінь Тьєу, про якого згадувалось уже в цитованій нами передмові. Його поема „Лук Ван Тієн" у перекладі Майї Дмитрівни – про пригоди і подвиги юнака, який палко любив свій народ і всім єством ненавидів загарбників, знайшла, торовану серцем, стежку до українського читача. Поема ця побачила світ окремим виданням у 1983 році у видавництві „Дніпро". Пориваємось щось процитувати з неї для нинішніх читачів, які, можливо, ще лише збираються поглиблено зазнайомитися з цією, унікальною в своїй основі, перлиною, що „визернилась" в Україні з двох натхнень – автора і перекладача, – але очі віддають перевагу мимоволі іншій цитаті – автографу, який 17 листопада 1983 року Зоря Майї Дмитрівни залишила для нас з вами, а, може, і для дослідників з грядущих поколінь. Рукою, ще не позбавленою твердості, в якій, одначе, уже вгадується присмуток недалеких розлук, зроблено золотий карбунок: „Дніпропетровському відділенню Спілки письменників України.
Ой стривайте сили:
Ще не все здійснила.
Ще не все здійснила,
Ще задумка є.
Здавна ніжки босі
Та й скуло морозом.
Сковує навіщо
Серденько моє?"
Але залишився ще „порох в порохівницях", а слово – в сагайдаці натхнення. І то дарма, що все важче було брунькувати „квітам добра" у синіх вереміях хуртовин. Була Надія, а з нею й інші сестри – Віра і Любов. Саме їм мусимо завдячувати, що крона її Натхнення залишалась стійкою до морозів, а корінь – до катування спрагою… Ще вірилось у незникомість джерел, у всезрячість, прихильність долі. Вірилось і працювалось, любилось і ненавиділось – жилось як жилось…А мріялось про пісню, яку почують, яку підхоплять вуста щирі, совісні, солідарні з світом, у якому вона жила, з часом, у якому творила. Додавало снаги і попереднє визнання та вшанування: 1981 року за переклади творів в’єтнамських письменників Майя Кашель стала лауреатом премії імені Максима Рильського.
Для „прометеївни слова", яка народилася 10 січня 1930 року в Києві, а все своє подвижницьке життя присвятила Дніпропетровську, це вже була перемога – чітка, зрима, увиразнена. Перемога, яка не засліпила, не вкрила серце і душу „плащаницею погорди". Це була перемога, з верховини якої, як уже мовилося нами, „Очима доброти на світ душа дивилась…" Якось очі її самочинно наштовхнулись на одну з в’єтнамських перлин мудрості, що увійшла до книги „В’єтнамські прислів’я та приказки", яку Майя Кашель упорядкувала, переклала з в’єтнамської і видрукувала затим у 1977 році у видавництві „Дніпро". Слова, об які „спіткнувся" погляд, мали „набатно-калатальну" суть, яка невтаємниченого, можливо, й залишила б незворушним: „Як дме північно-східний вітер і розлітаються метелики – жди бурі". Слова „жди бурі" серце прочитало-переклало вдруге по-своєму: жди біди! Дув, дійсно, північно-східний вітер, метелики, дійсно, летіли на полум’я, в якому перекладач вже тоді відчула і спостерегла „перепади соціальних температур". Та, повторюємо, ще вірилось, надіялось, творилось. А отже, дерзалось.
Інколи хотілось поглянути на себе, зроблене, сподіяне „збоку чи з середини". Іноді це народжувало скепсис, іноді – спонукало до роботи з новою силою. І тоді перечитувався „Марш повстанців" Тхань Хая, який увійшов до книги „В’єтнам бореться", котру вона переклала і любила, здається, особливою любов’ю:
Не наша віра – бомби і гармати.
Ми не для воєн ростимо синів.
Але не сподівайтесь на рабів,
Хоч вас сюди привезено багато –
Ніколи вам не бачити рабів!
Ми встаємо з рушницями й ножами:
Мета і честь – Вітчизну рятувать.
Тремти, жорстока, ненависна гадь!
На совісті твоїй криваві плями,
А кров лиш кров’ю прийнято змивать.
Твори для перекладів Майя Дмитрівна добирала з такою принциповістю і любов’ю водночас, ніби писала їх сама. Може, тому, що в серці у неї жив „не реалізований поет"? Може, тому, що переклади вважала тотожністю творчості? Може, тому, що Поет і Перекладач – це, передовсім, – Доля? А долею не легковажать, з нею не лукавлять.
Як свідчить увесь перекладацький доробок, Майя Кашель бралася за перо, коли не могла мовчати – коли треба було або саджати квіти, або рвати кайдани, або ростити зерно для майбутнього короваю. Сьогодні, побувавши „на елеваторі слова" Майї Дмитрівни Кашель, ми зайвий раз переконалися: зерно її не висхло, не знебулось. Ще буде з нього білий і чорний хліб – і для нас з вами, читачу, і для наших сусідів на обширах велелюддя. „Хліб духовності", сподіяний перекладачем раніше, при житті, не зацвів, не засох, не втратив своїх „смакових якостей". Того, хто сумнівається в цьому, адресуємо до книг, які в різний час побачили світ у перекладах Майї Дмитрівни і здобули заслужену прихильність у нас в республіці. Це, передовсім, колективний збірник поезій „В’єтнам бореться", „Слово з полум’я ", То Хиу „Поезії", „Літопису рядки багряні", Нгуєн Дінь Тьєу „Лук Ван Тієн", „Дороги Чионгшону". Шанувальники „прозового материка" візьмуть з собою в дорогу новели Нам Као „Очі", роман Ань Дика „Гора Хондат", „Оповідання в’єтнамських письменників". Не обійденими на вічних маршрутах до Пізнання будуть і діти, наші наймолодші читачі. У їхніх „саквах" одна до одної щільно припасовані книги оповідань в’єтнамських прозаїків „Мами немає вдома", повість Доан Зой „У джунглях Півдня", повість Ву Хунг „На захід від Довгих гір", казки „Як лев собі друзів обирав", Нгуєн Гюї Тионг „Як Жаба дощу домоглася", „Прийомна дочка тигра", „В’єтнамські народні казки".
Переклади Майї Кашель з в’єтнамської друкувалися також в журналах „Дружба народов", „Всесвіт", „Дніпро", „Музыкальная жизнь", „Жовтень", „Донбас", „Україна", „Прапор", „Радянська жінка", „Соціалістична культура", „Барвінок", „Піонерія" тощо. Знаходимо їх і в збірниках „Зоря над світом", „Восточный альманах", „Люди вокруг меня", „Рассказы вьетнамских писателей 1960 – 1970гг.", інших виданнях. До цього „послужного списку" Майя Дмитрівна сподівалася додати ще дещо з того, що зимою 1987 року лише набирало контурів майбутніх, як вона жартувала, „великих і малих шедеврів". Але чи знову очі її наштовхнулись на свій давній переклад прислів’я „Якщо дме північно-східний вітер…", чи був дійсно час, від чорного сонця якого сахались, „розліталися метелики", а тільки метелик її Душі, обпаливши крила на пристрастях земних, подаленів у напрямку небуття, вмерзаючи своїми золотими крильцями у Час і Простір.
24 лютого 1987 року Майя Кашель ще не вірила, що крильця того метелика вже почали „вгрузати" в крижини далекого космосу і довічної пам’яті людської… Вже годилося б ставити й крапку в цих нотатках про творчість, життя і боротьбу, але щось заважає це зробити. Можливо, думка, яка наостанок оформилася в слова: „Серце митця, а надто поета, перекладача, це – годинник, заведений його добрими справами на вічність, на безсмертя, на пам'ять людську…" Не забуваймо ж звіряти час за „живим хронометром", ім’я якому МАЙЯ ДМИТРІВНА КАШЕЛЬ!




Вернуться назад