Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Роздуми серед "Колючих дерев" Рецензии |
Любов Цай

Роздуми серед "Колючих дерев"


Про книжку Олександра Апалькова «Колючі дерева»

     Прочитавши в альманасі «Скіфія» серед інших оповідання Олександра Апалькова «Аді та Василь» я одразу відчула інтерес до його прози і тому відгукнулася на пропозицію придбати анонсовану книжку цього автора з назвою «Колючі дерева» (Канів, Склянка часу, 2013). І ось я тримаю цю книжечку в руках. З початку читання відчуваю, що у автора свій стиль, неповторний, не схожий на чийсь. Звичайно, у кожної людини він і має бути своїм, винятковим, унікальним. Але цей значно відрізняється від інших. На відміну від колег по перу, що намагаються викласти на папері якомога більше слів (начебто від цього залежить якість), бачу, що письменник Апальков надто скупий на слова. Його описи лаконічні, уривчасті, нервові. Від того, може, й проймає ще більше, і читачеве серце не може не відгукнутися на біль і переживання героїв, що живуть на сторінках цієї книжки. Під час читання його текстів перед нами дуже чітко вимальовується ясна й зрозуміла картина. Така, що її малює автор в своїй уяві і запрошує нас побачити світ саме таким, як він його змалював. Апалькова-прозаїка, якщо зхарактеризувати його як художника, мабуть, варто віднести до графіків. Але іноді крізь ці скупі штрихи проглядають ледь відчутні фарби, нюанси, що нагадують про ніжну японську акварель. Згадавши про японське тут, майнула в голові думка і про слово Апалькова, його стиль, що їх можна порівняти із стилем хоку і танка у світі поезії.

     Пишучи ці рядки, відчуваю, що я піддалася впливові автора, й речення у мене виходять короткі і часом теж начебто уривчасті. А це свідчить про те, що від прочитаного лишаються сильні враження, глибокий слід. Надто сильні враження. Зауважу, що нотувати мені складно. Розумію, здається, це тому, що хочеться писати й писати, бо важко зупинитися і відокремити уривок, навіть з цих коротеньких, але об’ємних речень, якими написані оповідання. Виходить, що треба просто переписувати весь текст? Але не це є метою мого відгуку. Тому можу сміливо заявити: читайте оповідання Апалькова, бо вони того варті.

     Мова оповідань чудова. І насамперед маємо подякувати авторові за те, що він намагається урізноманітнити текст, залучаючи до нього слова, котрі рідко почуєш сьогодні в живому мовленні. Письменник і має турбуватися про те, щоб слова не зазнавали забуття – вони мусять жити, лунати, робити наше мову вишуканою.

     Якось трапилося на очі, що сам автор визначає деякі з своїх оповідань як еротичну прозу. Облишмо тут зараз розмови про класифікацію прози Апалькова. Коли вже пролунало слово «еротична», зауважу одразу, що для тих, хто шукатиме на сторінках цієї книжки полуничку, то марна праця – немає тут непристойних слів чи ще чогось вульгарного.

     Головними героями майже всіх оповідань збірки є Кохання, Жінка. Уривчастими, часом і різкими мазками малює він її портрет. Вражає лаконічність, стриманість, з якою автор кладе штрихи до портрету. Особливе місце в портреті жінки – це очі, волосся, руки, груди....
Вражає, що можна, лишаючись небагатослівним, так поетично і щедро розказати про жінку. Ось лише кілька прикладів того:
     – «І зараз вона опліта мою голову, шию, спину, сідниці, стегна своїми руками.» («Град Єпіфанії»);
     –«Вона простягла до мене лозу своїх рук.» («Град Єпіфанії»);
     –«Зняла бюстгальтер. І з нього звільнилися два величезних антонівських яблука білих грудей.» («Град Єпіфанії»);
     –«...вона крутнула головою. Волосся заходило крилами.» («Бесаме мучо»);
     –«Вітер тріпав її руде волосся. Немов пожежу.» («Другий якір»);
     –«...порив вітру розкидав її волосся, довге і біле... І розвіяв її думки...» («Другий якір»);
     –«Ірина управилася із зачіскою. Її сильні руки, підняті вгору, ще помітніше увиразнили її груди.» («Другий якір»);
     –«...вона посміхнулася ямками на щоках.» («Пасадобль»);
     – «Скільки її волосся залишилося на моєму ложі. Довгих, як наші любовні битви. Чорних, як ночі нашої туги одне за одним.» («Колючі дерева»);
     –«На пагорбі дув вітерець. Розвіював її волосся – чорне, довге.» («Райська яблуня»);
     –«...Рой з розплетеними волоссям, що спадало на її плечі суцільною чорнотою.» («Це акварелі»);
     –«...говорить мені Мікаела, поправляючи масажною щіткою уперте солом’яне волосся.» («Тітка Ернестіна»);
     –«І стріляє в мене синявою очей.» («Тітка Ернестіна»);
     –«Сонце танцювало на її волоссі.» («Примара»);
     –«Марта була прекрасною. Чорне волосся. Трохи косоокі блакитні, не до волосся очі. Високі груди. Високі стегна.» («Марта»).

     А ще природа – різноманітна, різнобарвна. Вона переплітається з пристрастю, коханням, переживаннями. Природа Апалькова дуже красива. Вона упізна́вана, сповнена краси, такої простої і водночас величної. Саме ці картинки природи, такі знайомі, рідні, ми з вами бачимо. Але ж чи помічаємо? Чи зупиняємо на ній не тільки свій погляд, а й свої думки? Чи здатні ми з такою любов’ю мовити про неї слово?

     «Я йду вершиною пагорба. Цвіркуни плачуть. І легкий вітер дихає мені в потилицю. На мені біла сорочка. Під нею – моє тіло. В ньому – серце. А в серці – Єпіфанія.» – так починається перше оповідання збірки – «Град Єпифанії».
     «На першій, тоді ще кволій траві» в першу весну героїв їх захопила хвиля пристрасті. Автор веде далі щемливу оповідь про кохання. Про сум’яття душі героя, що втрапив у тенета любові і ніяк не може, не хоче від них звільнятися. Жінка, пристрасть, любов, туга – основні мотиви цього оповідання.
      Може здатися на перший погляд, що це оповідання про героя, що втрачає свою кохану, бо вона виїздить за кордон. Все набагато складніше – тут і соціальні питання, і вічні питання взаємин між чоловіком і жінкою, і п’янкі весна із пристрастю.

     А в наступному оповіданні – «Бесаме мучо» – дія розгортається у північному містечку, куди зазвичай вирушає молодь за довгим рублем. Йдеться про дівчину, що приїхала заробити грошей для власного навчання і на утримання свого коханого, що внаслідок травми став інвалідом. Батьки марно сподівалися, що дівчина покине коханого – вони відступилися від доньки.
     Образ дівчини начебто зітканий з самих протиріч. Вона – студентка відмінниця, має добре серце, благородні наміри, але водночас, піддавшись бурлінню пристрастей молодого тіла, зраджує своєму коханому.
«Я відпрацюю», – каже вона, прохаючи героя навчити її танцювати пасадобль.
«Слова цієї коханки, – думав він, – проростають крізь моє мовчання. Тому, що виросли з її серця. Розрослися в її душі, від вдоволення чи від чесної розради. Слова ті вимовили її вуста. І він мовчав. Не хотів злякати ті слова.»
      Не дивно, що ця дівчина лишила глибокий слід в серці героя. Й невиразний сум оселився в його серці, і холодно було душі, саме тому «він грав механічно, вгамовуючи себе, стримуючи свої сльози...» І на пропозицію випадкової дівчина начебто згодився, але брязнув гитарою так, що її розбите тіло і розірвані струни відлунювали його стогін, ридання, плач...

     Про тонкі психологічні переживання і сум’яття героя читаємо в оповіданні «Другий якір». Навмисно полишений на березі другий якір став причиною випробування героїв-рибалок. Один з них, Микола, піддався миттєвій слабкодухості. Але ця мить швидко минула, він опанував себе. На щастя, все вийшло на добре – рибалки дісталися берега... «А високо в небі вже ковзали зірки, що падали в море. «Шкода, що він їх не бачить», – подумав Микола.» – такою красивою картинкою завершується це оповідання.

     Чудову зимову картинку подибуємо в оповіданні «Пасадобль». Не можу відмовити собі в задоволенні процитувати кілька коротких, але таких виразних рядків:
     «І ось і нині сипле сніг... Дроти ось-ось обірвуться. Від тяжкості і краси снігу.»
     І знову про сніг: «Тепер випав сніг. Щільно. На все моє життя, що залишилося.» Не можна не відчути, як зимно на душі ліричного героя, що тужить за втраченим коханням.

     Заглиблений у спогади герой оповідання «Колючі дерева», яке дало назву всій збірці, продирається крізь хащу колючих дерев, згадуючи жінок, що лишили слід в його долі. А він? Ким він був для них?...
«Слова любимої! Ви проростаєте крізь моє мовчання. Ви виросли з її серця. Розрослися в її душі. Висловилися її губами.»
Роздуми про несказані слова, непроспівані пісні і про те, що «любов – безмертна, природа – блаженна»...

     Хіба тільки про кохання йдеться в оповіданнях Апалькова? Ось як пише він про плин часу: в оповіданні «Її політик»: «Весни дозрівали і ставали літами. Осені перетікали в зими, і стукав капіж зародка нової весни.»
     За словами автора, героїню цього оповідання вигодувало інше повітря. Богемне, таке, що відрізнялося від людського світу, звичайного, простого. Їхня зустріч вирішила його долю. Від дитячих давніх мрій не лишилося й сліду. Тепер він став господарем життя і зрідка пригадував мудрі слова, прочитані ним у дитинстві в книжках з батьківської бібліотеки. Такий собі цинічний чоловік, що навіть не купує, а завдяки своєму статусові може тепер, ставши політиком, зажадати першу-ліпшу жінку, натішившись, кинути та й не згадувати більше про неї. Чи ж тут є місце душі, переживанням, трагедіям?

     Герой наступного оповідання «Квіти» – сільський хлопчина Антон.
«Удома він щасливий. Влітку – промінь, що дрімає, крізь кольоровий шовк старих рідних фіранок. Восени – смугляве листя над стиглими яблуками і грушами. Взимку – сніжне шелестіння за вікном і тепло від печі» – серед такої невибагливої краси він зростав і сюди приїздив до матері у затишний, лагідний рідний дім. Цей чуйний хлопчина, мабуть, вперше у своєму житті стикнувся з нещирістю дорослої людини. Можна лише уявити собі, що коїлося в його душі, коли він побачив, як викладачка понесла подарований ним від доброго серця букет квітів бутонами долу, а біля першої ж урни викинула їх, як сміття. На жаль, дорослішання іноді починається з таких прикрих дрібниць. Але хочеться сподіватися, що чесноти, закладені в тихій родині, хай навіть без батька, міцно триматимуть хлопця у житті.

     Гімн любові проспівано автором у коротеньких чуттєвих оповіданнях «Райська яблуня» і «Моя любов».
Образ тендітної білої хмари – коханої у білому платті – невимовно красивий, він підсилює таке дражливе і зворушливе почуття:
     «Її біле плаття – білою хмарою. Але цю хмару він міг взяти і руки, узяти на руки. Покласти у цю високу траву, що сохне проти осені, і ніжити його, і навіть мати те, що в цій його хмарині іншим недосяжно.» («Райська яблуня»).
Якою палким має бути почуття, порівняне із дзенькотом вічності, щоб про нього списати саме так:
     «Її обійми здаються мені дорожчими від найцінніших скарбів світу.» і «Тому що вона невидима – ця прикраса. І ціна її ніколи й ніким не буде визначена.» («Моя любов»).

     Гадаю, що у читача неодмінно виникне бажання записати кілька чудових афористичних фраз:
     – «Не з освідчень складається любов. Але зі сліз та несказаних слів. Якщо хочеш, з обіймів.» («Град Єпіфанії);
     –«...за коротким щастям завжди починається довга туга...» («Тітка Ернестіна»);
     –«Іноді мені здається, що доля довго може водити людей згубними пустелями невдячності, обпалювати спекотним сонцем нечуттєвості, злості й дощами байдужості, та все ж дарує прекрасні зустрічі як нагороду. Так ми йдемо життям здебільшого зігнуті і приречені, але не безнадійно самотні. Я знаю, що мої друзі хороші люди.» («Тітка Ернестіна»);
     –«Коли вона недосяжна, я читаю книжки. Роблю в них помітки на полях. Підкреслюю те, що хотів би сказати їй сам. Але у письменників виходить це краще...» («Моя любов»);
     –« ... той, хто менше базікає – менше бреше...» («Під мармур»);
     –«Остання сорочка все одно не має кишені.» («Похмілля на чужій учті»);
     –« ...хто не знає іноземної мови, не знає по-справжньому й своєї.» («Похмілля на чужій учті»).

     Це у Апалькова на сторінках його оповідань:
     – «...тюльпани гойдаються на клумбах» («Психологія творчості»), а дядько (двірник, мабуть) «...чесав граблями пісок  доріжки, згрібаючи опале листя» («Під мармур»);
     – «на десятці сумує Мазепа» («Примара»), і чути «втомлений шелест старих почуттів» («Запах дині»);
     – «По листю, гілках, по траві, по його коханій бігали сонячні плями.» («Її політик») і «...горіли зірки жоржин та золоті очіпки нагідків.» («Похмілля на чужій учті»);
     Тим часом «...періщив дощ. Дерева кидали листя на лобове скло. «Двірники» відмахувалися від них люто.» («Під мармур»). А ще «...внизу стелився горбатий килим лісу.» («Похмілля на чужій учті») і «...хмари ще виглядали молодими.» («Зустріч з нею»), і «Ягоди кидалися в очі кривавими плямами.» («Похмілля на чужій учті»).

    Психологічне оповідання «Жаннетт із Шарм-ель-шейха» закінчується описом зустрічі бойових друзів у сонячному Єгипті, спогадами про буремні роки, коли «ми ще захищали чужі землі...». Тут і урок історії з географією, як то кажуть.
Як сильно, хоча й стисло, кількома реченнями, описано зустріч двох бойових друзів:
     «А ми стояли, притискаючи один одного до своїх п’ятдесятирічних сердець.»
     Вони згадували своє минуле – хай жорстоке, але миле серцю, бо там були молодість, дружба, віра, випробування і перевірка на чесність. І там було зрозуміло, хто друг, а хто ворог. Це тут, у мирному житті, між ними стояла жінка. І треба було достойно витримати таке випробування, коли на шальках терезів з одного боку жінка, а з іншого – бойове братство і дружба.

    Немає, мабуть, сенсу, характеризувати кожне з оповідань, але важко пройти повз і не згадати бодай одним словом про перлини у тому чи іншому з них.
    Це і «Примара», де, за зізнанням героя, «...спогади про неї не лишають моє серце. Вони, мов пахощі, проникли в моє єство. Адже в осені так пахтить опале листя, котре ще пнеться здійнятися з-під ніг.», і «Марта», де читаємо, як «березень вже розфарбовував небо. Хмари піднімалися дедалі вище. Сонце плавило останні бурульки. Краплі дзвеніли. Птахи поверталися.»
     Така широка панорама майстерно змальована лише кількома скупими реченнями. Тут все – і аромат весни, і настрій, і свіжість, і сподівання, й надії.
А в оповіданні «Зустріч з нею» таке відверте і сповідальне зізнання: «Коли мерхнуло світло в очах, я думав: «Кохана, допоможи!» І її подих здмухував з мене сум. І сонце знову сходило на сході. І птахи співали, а не скиглили. І вітер дзвенів, а не вив. І листя несла осінь у затишні місця. І хмари ще виглядали молодими.».

     Не можна оминути увагою і коротеньке оповідання «Аді та Василь»
     Гарно, вміло виписана широка психологічна картина. В ній – доля переможця і переможеного. Пожива для роздумів, чому в такій чудовій і милій рідній країні можливі такі метаморфози. Це сигнал негайно діяти, робити все для того, щоб стан в країні змінювався на краще – недарма ж кажуть, що про суспільство формується думка в залежності від його ставлення до дітей і старих. А зрештою – старі чи малі – ми всі діти своєї держави.

     І наостанці про повість, що завершує собою збірку. Це повість «Похмілля на чужій учті». Вона теж про кохання. Героїня Анна так відчуває своє буденне сімейне життя, в якому не лишилося любові до чоловіка:
«Взаємини з Крафтом вже не кипіли. І вона бридливо зморщила губи, занурюючи їх в теплувату кип’ячену воду подружнього життя, де було все стерильно, все на вищому рівні, мов на картинах, де начебто є все: і школа, й фарби, і золото багетів, але немає повітря.»
     І герой на ім’я Антон, що приїхав до одної з західних країн заробити грошей. Якоїсь миті відчув, що йому «не вистачало лише жінки», такої, як Анна, «із осіннім голосом й чорними, як ніч, очима.»
Виходить, доля їх звела невипадково. «Анна зиркнула на нього з-під отяжілих брів. Очі, мов ягоди терну. Місячної ночі.»
     Героїня виявилася невиліковно хворою. Окрасою її, здавалося, останніх днів, був саме Антон. Але він мав повернутися на батьківщину. Антон встиг подарувати Анні глибоке почуття. Це була красива любов, життєдайна і всетворяща.
Інакше як пояснити те, що згодом лікар повідомив Анні про її повне одужання? Чи ж не любов і пристрасть зробили свою справу і зцілили смертельно хвору жінку?
     А що наш герой? Він виявився патріотом. Ще перебуваючи за кордоном, одного разу в колі друзів за келихом пива відбулася розмова, з якої виходить, як йому болить за долю своєї країни, він любить її, хай недолугу, неправильну, незрозумілу. Її можна, звісно ж, покинути і знайти собі тепле місце під сонцем іншої, чужої, але...
     «Нам своє полюбити треба. Вилучить його від всього чужинського і відходити треба виплекати,» – хіба в цих словах Антона немає рації?
     Цікаві думки лунають в тій бесіді: «Нема тут ніякої творчої еміграції. Якби вони були творчими, то вже б вернулися додому. Емігрантами стають, коли не дають робити те, чого душа просить. А зараз? А зараз у вас роби, що хочеш. Хоч матюки в газетах друкуй – все дозволено. А хто з них повернувся? Це не емігранти, та й не були ними ніколи. Вони хотіли лише ситого життя, забезпеченого існування. От воно їм тут й розкрило свої обійми. В котрих все жиріє.: і тіло, і душа. Невже люди повинні любити країну за те, що вона багата? Що вона дає добробут? Ні! Не тільки за це ж ми любимо Батьківщину. Люди люблять її за те, що, навіть, не багата, вона для них прекрасна.»
     «Хіба я зможу відмовитися від своєї Батьківщини, від Пушкіна, Шевченко, Лескова, Достоєвського? Це наша душа в словеснім обладунку. Душа втраченого і втрачених поколінь. Ми живемо, – подумав він, – за іншими правилами. Горе це наше чи наше щастя – знак запитання. Але от він парадокс: ми всі навіть скопом, все одно реальніше, відвертіше щасливі, ніж люди Заходу. А може, це просто від того, що я люблю свій край. Люблю, як солдат любив Кармен; не питаючи, чому. (Вона и брудна, й невірна…) І все ж вона справжня».
     Антон повертався додому – «Батьківщина неслася назустріч» – з розбитим серцем, лишивши там, за кордоном, жінку, що так багато для нього значила і так міцно увійшла в його серце.
     І тільки роздуми, спогади тіснилися в душі, зворушували, тривожили, не давали спокою.

     Так само й читачеве серце, розбурхане почуттями й переживаннями героїв цієї книжки, ще довго буде споболювати їм, і вир почуттів ще довго нуртуватиме в ньому, і роздуми не полишать, а питання лунатимуть і спонукатимуть шукати на них відповіді. А чи не є це тим головним, заради чого й написано цю хорошу книжку? А чи не в цьому головна її достойність, цінність?
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Владу Клёну
  • Памяти побратима
  • Зажимая боль в горсти
  • "О дивные пчелиные сирени..."


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Июль 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Вчера, 07:25
    А ВЫ МОГЛИ БЫ?
    9 июля 2018
    Стихи

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.