ЕТЮДИ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ

ОЛЕКСАНДР БАСАНЕЦЬ, літературний критик
ЕТЮДИ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ


Літпроцес – під прицілом!
Роздуми над книгою Юрія Кириченка «Чорний шоколад – для білих мишей» ( Дніпропетровськ: «Поліграфіст», 1997), удостоєної Міжнародної літературної премії «Золота шпага сатири з тризубом та алмазами з копалень царя Соломона» через чотирнадцять років після виходу в світ
Цю книгу я мав би прочитати ще в 1997 році, тим паче, що на той час був вхожим у згадуване видавництво Григорія Бідняка. Напевне, не плавав би в потоках ілюзій, не витрачав би часу на самокопирсання чи аналіз вчинків редакторів, з якими мав справу. Чому так легко ввійшов у літературне середовище, а через десяток років процес загальмувався? У студентські роки гадав: варто написати художньо зрілу річ – і тебе помітять, підтримають, підкажуть, надрукують… Е, ні! У радянську добу редактори, ці невтомні шукачі оригінальних образів, відповідали лаконічно: «Художній рівень Ваших оповідань не відповідає вимогами нашого журналу». Задля економії часу чи не ліпше було б виготовити штамп і ліпити надокучливим провінціалам на спеціальному бланку? У часи Незалежності процедура спростилась до мінімуму: все, що надсилаєш у періодичні видання, десь дівається, відповіді ждати марно, а заходишся телефонувати, то на другому кінці дроту заплутають так, що виявиться: ти ще й винен! Справді-бо, рукописи не горять. Але ж, трапляється, зникають!
У чому ж річ? У шкільних підручниках із літератури колись і тепер літературні портрети письменників наближені до ідеалів. Так само, як і державних мужів. Але це вже прерогатива підручників з історії. Проте, в державних діячах люди розчаровуються швидше, бо хиби політиків можна помітити, хоча б, приміром, і в тих же продовольчих магазинах. Особистість же митця так і залишається загадковою. Й тільки прискіпливі філологи відшукують у спогадах сучасників приховані від ока темні плями біографій. А в реальному житті на живих майстрів пера віч-на-віч натрапляють хіба що молоді літератори й нерідко зневірюються.
А щоб цього не сталося, уважно читаймо класику. В романі «Втрачені ілюзії» Оноре де Бальзака головний персонаж Люсьєн не скільки працює над своїми поезіями, стільки «пробиває» їх: іде на інтимний зв'язок із набагато старшою жінкою, гає час на теревені, прикладається до вина, нудиться в літературних салонах… А закінчилося тим, що кинув юнак усе те ( чи воно його кинуло?) й зайнявся підприємництвом. Молодець! Позбувся-таки своєрідного наркотику і став порядною людиною, а не підлабузником!
Цікавою є думка російського письменника П. Анненкова, який стверджує, що в літературі орудують банди. Бр-р-р! Правду кажучи, ні в кого із акул пера мені зброї бачити не довелося, однак атмосфера в письменницькому гурті своєрідна. Видається, що стосунки між віртуозами слова більш складні й утаємничені, ніж між політиками високого рангу. Якщо політикам є що ділити, то що ділять літератори? Членство в творчій спілці? Безгонорарні публікації? Символічні премії? Світлину-портрет у довіднику? Куцу інформацію в посібнику?
Отож, перша думка після прочитання збірки епіграм, фейлетонів, віршів, пародій на уславлених добродіїв Юрія Кириченка «Чорний шоколад – для білих мишей» була напрочуд проста: письменник – така ж людина, як і ті, хто тебе оточує. Він не ідеал і наділений різними, часом парадоксальними, рисами характеру. А щоб ми переконалися в цьому, автор виділяє одну з них – чи провідну, чи побічну. Оскільки кожен митець обдарований, тому належить до мишей не сірих, а білих, і частує його пан Юрій шоколадом у міру смачним, у міру гіркуватим, проте поживним.
У поле зору Ю.Кириченка потрапило чимало письменників - і класиків, і некласиків, і жителів столиці, й провінціалів. Позаяк кожен твір присвячено конкретному літератору, який є одночасно й персонажем, то чи означає це, що пересічного громадянина критика не стосується? Зовсім ні, бо читач подібні штанці примірює й на себе. Хтось – перелюб, хтось зазирає в чарчину, хтось тулиться до авторитетів, хтось переносить обкомівські звички на сьогодення… «Хто ж є на світі, щоб був без гріха?» - співав возний Тетерваковський. Перелічені вище гріхи не такі й страшні, виправиш їх – собі й оточуючим користь. А дехто, напевне, й не відає про власні вади, проте, як кажуть, збоку видніше.
Редактор-упорядник збірки Г.Шевченко слушно зазначає у передмові «Видавнича фреска, або Мандрівка крізь вушко голки», що «уславлені добродії» «і самі б не дуже хотіли, аби гладили їх лише «за шерстю». Авжеж, критика потрібна кожній людині бодай для того, щоб не вскочити в халепу. Перефразовуючи мову юристів, це індивідуальна система противаг. На жаль, у літературній періодиці більш поширені два емоційні погляди на ближнього: або хвалять один одного, або гудять. А об’єктивності й глибини мало. Давно, приміром, мені не доводилось студіювати монографію такого рівня, як дослідження І.Семенчука «Григорій Тютюнник (Майстерність письменника)». Так от, якийсь популярний метр, начитавшись панегірики від міліметрів, мимоволі починає вірити у власну винятковість, звідси послаблюється вимогливість до себе, а в результаті художність знижується. Потрібен йому таки холодний душ принаймні у формі чотиривірша!
Звернімося до історії. Навіть тоталітарний режим рухали теза й антитеза. А один із прем’єр-міністрів Великої Британії розпочинав свій робочий день із читання опозиційної газети «Морнін стар». Прихильники підтримують твоє горіння, як віск у свічці, а слабості визначають противники, котрі, як стверджують мудреці, дають тобі об’єктивнішу оцінку, ніж прибічники.
Автор по-різному ставиться до своїх героїв: до когось поблажливіше, до когось прискіпливіше, використовуючи гумор і сатиру. Власне, різниця між ними незначна: гумор – це «відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах», а сатира – це «різке викриття і гостре осміювання негативних рис, гнівний осуд.» Так зазначено в «Універсальному літературному словнику-довіднику» (Донецьк: «БАО», 2008, с.83,317). Та й сам письменник, працюючи над текстом, навряд чи міркує так: тут використаю гумор, а тут сатиру. Навіть Остап Вишня плутав ці поняття. Основне, аби було смішно, а смішним у першу чергу є обраний матеріал для написання.
Чи жартівливі речі написав Юрій Кириченко? Так! Хай вибачають прихильники усталених поглядів, але, читаючи «Історію одного міста» М.Салтикова-Щедріна, мені стало не весело, а сумно. А збірка Ю.Кириченка «Чорний шоколад – для білих мишей» розсмішила.
Комізм створюється по-різному. Перш за все впадає в око гра слів: «Микола Воробйов – не горобець»; «Зна ціну юшці Ющенко Олекса»; «Сашко – той, Зайвий, лишнім чи й бува»; «Д.Косарику. …Косив косарик полем, лугом»; «Гармат не має більше Гарматюк…» Почасти автор будує думку, виходячи з портретів персонажів (Миколи Семенюка, Миколи Воробйова…), спогаду (про Ф.Білецького в поетичному монолозі «У храмі пам’яті»). Пан Юрій відає, хто чим займається:
На істину зорить крізь голки вушко
Філософ і поетка О.Забужко…
У кого в житті відбулися певні зміни:
В поета помінявся телефон,
А з телефоном – і дружина.
І тут же від себе додає:
…Митцю завжди новий потрібен фон:
Кому – жоржина, а кому – ожина…
Власна оцінка – вже під кінець. Вона може бути захопливою («Але, погодьтеся, які коліна!), утаємниченою («Але про неї – ша!» - це про душу)… На мій погляд, іронія і натяк – найхарактерніші ознаки книги Ю.Кириченка:
…Нема у віршах ні крапок, ні ком:
Всі розділові знаки схрумав гном
В час, коли автор, збурений натхненням,
За пляшкою мотався в гастроном…
Гумористично-сатиричні мініатюри насичені образним словом, тому інколи перечитуєш текст. А щоб не втомлювати читача, редактор- упорядник Г.Шевченко між лаконічними творами розмістила розлогі інвективи. Свої твори сатирик Ю.Кириченко відкрито присвячує конкретним добродіям. А перед деякими з них – ставить ініціали.
Отож, автор привертає увагу до негативів, котрі є в майстрів слова. «Великі – не завше святі…» - справедливо стверджує Ю.Кириченко.
Часом здається, що комічне допомагає розгледіти суть багатьох речей. Студенти-філологи сімдесятих-вісімдесятих років порпалися в текстах і літературознавчих дослідженнях, аби визначити індивідуальний стиль того чи іншого письменника радянської доби. А як ознайомилися з збірником пародій, іронічних оповідань, памфлетів і фейлетонів Юрія Івакіна «Гумор і сатира» (Київ: «Дніпро», 1979), то вмить докопались до суті. Вчені не допомогли, а гуморист-сатирик підказав: ось, вона, істина! Прочитаймо тільки два речення з пародії «Михайло Стельмах. Шлях від тебе» (в назві - натяк на роман «Дума про тебе): «Від її босих ноженят солодко віяло колгоспним сіном: чебрецем, материнкою і зозулиними черевичками – самим здоров’ям землі. Від пухких з ямками рук – росою, опеньками й напівзабутими пахощами герані, а від персів…»(с.71). На той час філологи обожнювали М.Стельмаха, а Ю.Івакін таки поставив шановного класика на місце: грішить метр надмірною красивістю письма й перенасиченістю допоміжних образів! Правда, шановний Ю.Івакін був ще й добрим літературознавцем, однак свої спостереження виклав у дохідливій жартівливій формі. До речі, Юрій Кириченко і йому присвячує мініатюру.
Отже, літературний процес – під прицілом! Так само, як і політичне життя. Адже це не лише критика, а й популяризація. Політики вже давно звикли до зауважень на свою адресу, а письменники? Якщо звикнуть, то, може, й література займе в житті таке ж вагоме місце, як і політика? Дай Боже, щоб так і сталось!

Крізь призму перекладу

Коли читаєш книги особисто знайомих літераторів, то мимоволі чуєш голос автора, уявляєш його міміку й жестикуляцію. Однак, чи справдиться це спостереження, коли візьмеш до рук його твори в перекладі? Чи впізнаєш його стилістику в російськомовному варіанті? Про це подумалось перед початком читання збірки Юрія Кириченка «Меж сердцем и устами» (К.: Книжкова палата України, 2011).
Переклад інтимної лірики здійснив Павло Кашаєв, відомий літератор, колишній очільник Регіональної спілки письменників Придніпров’я. Його ім’я помітив метр Валентин Чемерис, коли ще жив у Дніпропетровську, й схвально відгукнувся в книзі «З любові і муки» (Дніпропетровське видавництво ВПОП «Дніпро»,1994,с.287).
Поезія Ю.Кириченка, а надто інтимна, автору цих рядків добре відома, бо ще в 1996 році мною укладений монтаж за творами Юрія Івановича «Знов тобі пишу цього листа» опублікувала дніпропетровська обласна педагогічна газета «Джерело». Це було робити неважко, адже у віршах вирізьблювався сюжет: спалах кохання, розлука, спогад про минуле після випадкової зустрічі на основі асоціації. Мимохіть порівнюєш із ліричною драмою «Зів’яле листя».
Відтоді спливло немало часу. Юрій Кириченко набагато розширив цей цикл, додав вагомий розділ, котрий умовно можна назвати «Галі»... Тому, читаючи нову збірку, навряд чи варто порівнювати її з тим викінченим сюжетом. Отож слід сприймати книжку як переосмислення й продовження теми.
Чи зумів перекладач відтворити національний подих віршів Ю.Кириченка? П.Кашаєв зберігає цю атмосферу. Наприклад, у поезії «Лесная сказка» натрапляємо на ряд українізмів: «кулиш», «пахли барвинком», «на сопилке играет», «сыч-пройдоха». Твір насичений суто українськими образами-символами, котрі прийшли до нас із фольклору. Напевне, вони не вимагають російських відповідників,бо сприймалися б як штучні новоутворення. Пригадаймо російську прозу М.Гоголя й Шевченка, насичену українізмами, що стосувалися предметів побуту. Можна із впевненістю сказати, що прямих відповідників у даному випадку просто не існує, оскільки кожен предмет в уяві читача постає як картина, явище, образ із багатьма асоціаціями. П.Кашаєв, по суті, залишає образи, створювані Ю.Кириченком, незайманими в багатьох творах: «Опоздала песня…», «Дорога общности», «Дышит степь чебрецом…»
Окремо виділяються інтимні поезії, віддалені од сюжетності, а побудовані у формі монологу або уявної розмови з коханою:
Я иду навстречу тебе,
Как навстречу заре – заря,
Как судьба навстречу судьбе,
Отсекая все якоря…
У таких віршах автор відходить од національної символіки, тому ці речі сприймаються без «прив’язки» до українського підґрунтя, а як узагальнені переживання, характерні для будь-якого народу – як східного, так і західного.
Максим Рильський підкреслював, що найважче перекладати з близьких мов. Практика показує: одне з десяти слів може збити з ритму, порушити риму, й перекладачеві слід перебудовувати всю фразу, вдаючись до інверсій. Показовою віртуозністю, на мій погляд, відзначається переклад поезії «Двое за пожаром»:
Горять ліси, посаджені любов’ю... /
Горят леса, взращенные любовью...
Форма «взращенные» не прямий відповідник, проте вдалий, що не порушує ритму.
Горить сльоза, немов суха трава... /
Горит слеза, быстрее, чем трава...
Помітне відхилення од оригіналу навіть у синтаксисі й пунктуації, але «немов трава» й «быстрее, чем трава» - образ спалаху, миттєвого горіння передано влучно.
А очі й досі моляться гніздов’ю... /
И лишь глаза все моляться гнездовью...
Невелика розбіжність у вислові «а очі й досі» й «и лишь глаза» не змінює основного поняття – теперішнього часу.
Хоч пташка – лиш у кадрі снів жива… /
Хоть пташка – только в кадрах снов жива…
Відтворено точно – слово в слово, однак із синонімічного ряду вибрано «только», відповідно до ритму.
Вважаю, що переклад удався, а це означає: як мінімум 2 000 російськомовних читачів (такий наклад книги) ознайомляться з поезіями Ю.Кириченка. Повертаючись до попереднього судження, зазначу: так, голос оригіналу не зник, а до нього долучився ще й гармонійний супровід перекладача.

Пам'ять, віддалена десятиріччями

Останніми часами, коли мова заходить про Велику Вітчизняну війну (паралельно вживається ще й ширше поняття – Друга світова війна), йдеться про дії політиків, міждержавні угоди, підступні вчинки сильних світу цього, розвідувальну діяльність, закулісні інтриги тощо. Й зрозуміло чому: ці таємниці 40 років приховувались владою, аби люди не знали справжніх причин кривавої світової бійні й наївно вірили офіційній пропаганді. Полюючи за таємницями, історики, журналісти, письменники стали менше аналізувати переживання рядових людей, учасників бойових дій і працівників тилу. А от збірка поезій Юрія Кириченка «Балада про солдатські поцілунки» (К.: Книжкова палата України, 2011) повертає нас до тих то світлих, то трагічних, то щемливих почуттів, пережитими попередніми поколіннями. Читаєш, і пригадуєш розповіді батька, його друзів, бабусі… Які ж вони до болю схожі!
Найбільш зворушливим виявився «Лист з солдатського безсмертя». Форма фантастична, а сутність реальна: уявний монолог із батьками загиблого сина. Сюжет поезій, радше балади, переказати можна, але передати напругу – ні. Твір слід просто читати без будь-якого додаткового аналізу: текст зрозуміє кожен, хто здатний співпереживати й зрозуміти іншу людину, умовність тільки підсилить почуття.
Художньо досконало написані багато інших речей: «Монолог пам’яті», «Віч-на-віч з кленами», «Весна 1943 року. Цвіте терен», «Хорал життю», «Балада із солдатського блокнота»… Чи не кожна поезія – то якась історія, до того ж дуже важлива, знакова. Таким почуттями переймалися ті, хто пережив тяжкі випробовування. Хотілося б, щоб матеріалісти-обивателі дослухалися до цих монологів.
Юрій Кириченко виступає знов у звичному й художньо вмотивованому жанрі – баладі: «Балада степу», «Балада про чекання та гранітну вишиванку», «Солов’їна балада», «Балада на захист дядьківських цигарок» та інші. А звідси – уважність до деталі, що стає символом: квіти безсмертники асоціюються з солдатами, що визволяли село; бійці повернуться «з легенди», їх «втомились неньки виглядати…» Як акуратно сказано, адже за вже офіційною статистикою кожен піхотинець був убитий або поранений на дев’ятий день боїв!
Проте поет не ідеалізує ні до-, ні післявоєнного життя. «Бабуся надривалася в колгоспі», проте свято берегла окуляри без лінз як пам'ять про сина:
- Беріг синок в атаці окуляри,
Та не зберіг, на жаль, своє життя…
А біля крамниці за цигаркою «ховали біль і втому мужики» («Балада на захист дядьківських цигарок»). Складається враження, що ті посиденьки, некваплива двозначна розмова про тютюн – це чи не єдина радість уцілілих фронтовиків.
Ю.Кириченко вдається й до білого вірша – «Новела про стоптані черевики». Справді, це новела, але ритмічна, котра не випадає з загальної тональності книжки, а швидше підкреслює вміння автора перетворити художню деталь у головний образ твору. Розповідь про стоптані черевики – це, по суті, розповідь про два покоління: дітей і батьків, а образ стоптаних черевиків набрав символічних рис.
У збірці натрапляємо на чимало крилатих висловів: «Ніколи світ добра не стане на коліна», «Вірш – не з нічого, він – суцільна рана», «Вмирати – це народжуватись знов» та інші. Оформлення книжки (на фоні, що нагадує колір армійського однострою, – документальна чорно-біла світлина зі тогочасною конфігурацією по краях) відповідає загальній тональності.
Дехто зі скептиків, взявши до рук збірку, може відхилити її: про це вже, мовляв, писали. Так, писали! Слава Богу, пишуть і, дасть Бог, будуть писати! А нам треба читати й не забувати!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.