Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

У ГОЛОСАХ ТИХ - ЖОДНОГО НАДРИВУ... Рецензии |

  У ГОЛОСАХ ТИХ – ЖОДНОГО НАДРИВУ...

                                                                                Ю. Кириченко

 

                                                    Поети перегукуються між собою як птахи.

                                                                                                                  О. Блок

     У грудні 2018-го в інтерв’ю для газети „Літературна Україна" автор роману „Чорний ворон" Василь Шкляр говорячи про загал, про все населення, яке, на жаль, мало змінилося навіть по війні, сказав: „Колись давно одному з видатних отаманів Холодного Яру Іванові Савченку-Нагірному, який потрапив у полон через зраду (люди, селяни його впіймали і здали ворогам), то от йому в тюрмі перед стратою вдалося написати листа і передати його на волю. Так він там пише, що, мовляв, „я пішов боронити свій нарід, маючи добре серце і щирі сподівання, бо я не знав, що нарід – це, переважно, сіра маса, яка навіть не здатна мріяти про кращу долю. Тому я кладу свою молоду голову не за народ, а за ідею." Дуже гіркі слова, але правдиві...

    На початку 90-х поет Юрій Кириченко підіймає ті ж актуальні питання: неспроможності народонаселення кардинально змінити свої думки, заявити про свої прагнення, сподівання. Покликом кобзарської струни, зверненим до серця Холодного Яру, автор намагається повернути нащадкам історичну пам’ять, дає поштовх для самоідентифікації українця, як представника одного з найдавніших європейських народів з найбагатшою духовно-культурною спадщиною:

 

                ЗВЕРНЕННЯ КОБЗАРСЬКОЇ СТРУНИ

                        ДО СЕРЦЯ ХОЛОДНОГО ЯРУ

 

Чуєш, Яре Холодний,  прабатьку свячених ножів,

Чому внуки твої ще сповідують принцип олжі?

Чому в серці твоєму – короста зневір і проклять,

Адже трактом невольницьким більш кайдани не гримлять?

Чуєш, Яре Холодний, прабатьку молитов святих,

Чому внуки твої почуттями – не з лицарів тих,

Хто пташину правдиву від пазурів злих захистив,

Хто гріхи поторочі во віки віків не простив?

Чуєш, Яре Холодний, гетьмане з свинцем замість віч,

Чому внуки твої близорукі на кілька сторіч?

Чом у їхньому зорі – лиш темінь, лиш прірва, лиш – прах,

Адже полиск шабель не потьмаривсь на сивих вітрах?

Чуєш, Яре Холодний, зеленожупанний братан,

Чому пісню вкраїнську твій внук проміняв на кафтан,

Від якого і досі не може позбутись плече,

Хоча в серці жарина прозріннями Гонти пече?..

Чуєш, Яре Холодний, що долею – майже пророк,

Чому віття калини торкає зневіри курок?

Чому серце онука зреклось великодніх криниць,

До чужої цямрини припавши у захваті ниць?

Мо’, джерела твої осквернили свою правоту,

Мо’, орли із захмар’я  зневажили віру святу?

Мо’, душа невигойна, що свячена щемом Дніпра,

Нарекла на знаменах: „За правду боротись не тра’…"?

Ні! Орли із захмар’я скоріше б зреклися крила,

Ніж послали олжу до твого і мойого чола…

Ні! Джерела не можуть сахнутись і в снах чистоти:

Їхня врода – це правда, яку, заки зваги, нести.

Ні! Безсмертна душа на псявір має триста шаблюк,

На шляхах небокрилих – Орел і Орленко, й Орлюк…

Чому ж, Яре Холодний, розірвана срібна струна?

Та невже ж тільки внуків безтямних всечасна вина?

Чому ж, Яре Холодний, знамена твої, як онучі,

Що розвісив чумак, не чекаючи вільглої тучі?..

Чому ж, Яре Холодний, мовчиш ти, немов сто гріхів,

Закопавши сльозу гайдамацьку край битих шляхів?

Скажи, Яре Холодний, прабатьку свячених ножів,

Чи сідатимуть птахи на явір, чий корінь – у ґрунті олжі?

Скажи, Яре Холодний, ми в долі – лише байстрюки,

У яких тільки й втіхи, що згадувать славні роки?

Чуєш, Яре Холодний, озвись на часинку хоча,

Доки в грудях нащадків ще тепла остання свіча…

 

    Не може бути політично й економічно незалежної держави, якщо її громадяни духовно і культурно колонізовані.

    Талановитий письменник Василь Шкляр сокровенно зізнається: „На жаль, ми завжди були в меншості – маю на увазі людей, які причетні до поступу в країні. ... Я вже скільки собі присягався не вступати в дискусію з оцією сірою масою."

    А Юрій Кирченко ще в 90-х в поемі „Суд над Мазепою" скаже: „Бо помиляється й народ...", в 2004-му – „Який народ? Катма народу...", в 2008-му, шукаючи вихід з німоти й безпросвітності, напише: „Якщо народ не став народом, / Не називайте його збродом, / Прощальну запаліть свічу / Під небозводом... ".

    В Україні за 27 років незалежності не проведено системної, структурованої роботи владою для трансформації населення, „оцієї сірої маси", в Народ. Не спрацювали на повну потугу, як того вимагав час, ні священники, ні вчителі. І як тут не згадати Михайла Грушевського: „Біда України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна".

     Воістину, формальне визволення від колоніальної залежності ще не означає фактичного визволення. Реальним і очевидним залишається до цих пір той факт, що в Україні вбивають. Коли населення не стало народом, нацією, а в наповненому брехнею, як помиями, часопросторі панує німота, – „Лідерів знаходять – і знищують..." (Юрій Кириченко, 2008).

    Який же вихід? Мислителі, поети, письменники завжди випереджали політиків, якщо навіть ціна прозрінь була – Життя!

    Класик сучасної української поезії Юрій Кириченко, як лицар української честі і гідності, життя якого обірване в 2015-му в Дніпропетровську, залишив нам в спадок нетлінне – сакральне Слово: „...Дорога до джерел національних / З кульури починається...":

 

                      БАЛАДА

                           НА
         НЕПРОМИНАЛЬНИЙ

                       МОТИВ

 

…Дорога до джерел національних

З культури починається… Вона

Так потребує вчинків доскональних,

Хмелить, мов келих скіфського вина…

Дорога до джерел національних

Під силу щирим Речникам Краси,

Які в ділах своїх непроминальних

Високочолі творять голоси…

У голосах тих – жодного надриву,

Один лиш непотьмарений порив…

…Високий Стяг, Вітчизну незрадливу

З святих Небес і Жита Бог творив…

Ми – зодчі, але завше на сторожі

Переданих у спадок рубежів:

Шоломи зайд, концепції ворожі –

Окрушини з плацдарму міражів…

Душевний щем, перехлюпи тональні

Не надломили в зорях дні й літа…

…Промовистіш за числа інфернальні –

Отверзлі на невтоленість вуста…

 

    Тож, будьмо гідними цього дороговказу-Заповіту, щоб діти і внуки наші були справжніми господарями на своїй землі, мали свою Вітчизну, гордими були тим, що вони – українці – НЕЗБОРИМА НАЦІЯ!

 

                                                                      Галина Кириченко (Шевченко),   

                                               біограф поета, журналіст, літературний критик,

                                               член Конґресу літераторів України, кавалер                            

                                               ордена Святих Кирила і Мефодія.

 

м. Київ,

02.01.2019р.

 

 

 

 

 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Как созревает чернослив?
  • Лестница
  • До дня народження Великого Кобзаря
  • Памяти побратима
  • Зажимая боль в горсти


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Январь 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Вчера, 05:13
    Мудрость

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.