Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

ОСТАННІЙ ПОХІД ПРОТИ БЛАГОРОДСТВА Рецензии |

                               ОСТАННІЙ ПОХІД ПРОТИ БЛАГОРОДСТВА

 

                                                                         ...А дні хижацькі – досі тривають,

                                                                         Дохлою рибою в руслах пливуть...

                                                                                                          Юрій Кириченко

 

    Досліджуючи  творчу спадщину класика сучасної української поезії Юрія Кириченка, а це понад 50 виданих поетичних книг і ще стільки ж, приблизно,  рукописів, вкотре задаюсь питанням: з поглибленням духовної кризи в суспільстві і тенденцією на зростання негативацій в Україні, хто і з якою метою роками накладав tabu на Імʼя Особистості, виключав з НСПУ і вбивав?..

    Висновок роблю, спираючись на творчість самого поета Юрія Кириченка та аналізуючи статтю академіка Івана Дзюби „Вимирання Слова“ і „Варіацію на тему статті І. М. Дзюби „Слово і Антислово“ поета, критика, публіциста Володимира Базилевського (ґазета „Літературна Україна“, №28 від 28 липня 2016 року).

    Поет, перекладач, літературний критик Юрій Кириченко – носій Слова від Бога, Слова-вертикалі, сакрального слова, мови високої поезії і великого мистецтва, – за Дзюбою „Слова з великої літери, яке вʼяже людину з глибинами буття – у вимірах космічному, історичному, етнокультурному, особистісному. Слово не просто як член речення, а як носій мудрості, софійності, у значенні, близькому до давньогрецького „Логос“.

     Цитую Юрія Кириченка з восьмої книги вибраних поезій „Серце в сорочці з любистку“ (1993), коли ще українській Незалежності було два роки:

 

                                     І все ж ми є, як степ, як цвіт калини,

                                     Як стріли у праюнім сайдаку.

                                     Ми – лірники німої України –

                                     Встаєм з колін  вже вкотре на віку!

    І далі:

                                    А є слова, що лише – для молитви,

                                    І ти їх, серце, всує не кажи.

                                    Душа сумʼять іде по лезу бритви,

                                    Мій Боже, Україну бережи!

 

    В 2003 році світ побачила 27 книга поезій Юрія Кириченка „Перехід на передзимʼя“, коли поет уже був виключений з НСПУ, та Слово його утвердилось у  вертикалі, стало глибиннішим та ощадливішим:

                                     Мені відкривсь прозорий космос Тексту:

                                     Гірчить полин, чарує деревій...

     Чи:

                                     Бо над усе ставлю

                                     Волю і Україну...

                                     Холуям і яничаренкам

                                     Руки не подаю.

 

    А в 2013р. в Баладі про провідника з пітьми  „Українець Духу“ Юрій Кириченко напише:

 

                                       Франко не Бог, та божий дар у нім

                                       Всевишній вияскравив достеменно...

                                       Ми з ним усі у колі вогнянім

                                       І нас назвать не важко поіменно...

                                       . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                                       Франковим серцем власний дух підпер,

                                       І виродків безчестя ніц не бою...

 

    Погодьтеся, що це вірші справжнього Поета-патріота, для кого рідний край та його держава стали самоціллю, а таке почуття, за словами письменника і громадського діяча Володимира Леонтовича, виникає не на основі doutdes (даю, щоб і ти дав (лат.)), не як дяка за одержану безпосередньо користь, а утворюється віками на ґрунті почувань, що викликав у багатьох поколіннях свій край, а з тих почувань матеріальні задоволення мають найменше значення. Юрій Кириченко ємко підтвердить сказане колегою:

 

                                         Людині не надто вже й треба:

                                         Блакиті вкраїнського неба,

                                         Дитячих слідів на пісочку,

                                         Василиків при колосочку...

 

    Більше того, Юрій Іванович, маючи вертикаль душі та дар її відроджувати, прокладаючи шлях від епохи „князів і волхвів“ крізь темні розірвані століття, знизу і догори, несе читачу Слово-вертикаль – зашифрований код українського аристократизму. Можна тільки здогадуватись, яка потужна робота здійснена Майстром, щоб здолати цей шлях:

 

                                           ...Україна – жива легенда,

                                           В її долях – віки й віки...

                                           Мов пірʼїнка вона легенька

                                           І важка, мов материки...

                                           Україна – колиска роду,

                                           Невичерпність – її душа...

                                           Я закоханий в її вроду,

                                           Інша мрія не спокуша...

                                                      

    Сказати про гідність і благородство поета Юрія Кириченка без розлогої цитації Володимира Базилевського, який підкріплює свої розмисли авторитетним свідченням філософа, неможливо: „Ясперс задався питанням: гідність людини – чи можлива вона сьогодні? І відповідав у такий спосіб: а чи можливе ще благородство? Позаяк вважав, що поняття ці ідентичні. Синонімічний ряд лексеми благородство обмежений, але яскравий: великодушність, лицарство, шляхетність, аристократизм. Це важливо памʼятати, з огляду на категоризм філософа: „Сьогодні починається останній похід проти благородства“. На підтвердження сказаного, у Юрія Кириченка (2015) читаємо:

 

                               …Вийшла на поета рознарядка,

                               І відтак, йому, вважай, труба…

                               Марчуки, ще з тих часів чекісти,

                               І сьогоднішня смурна братва,

                               Як і вся босота, хочуть їсти:

                               Ось хто українськості черва…

                              Я це знаю, і вони це знають,

                              Я це знаю: смерть моя – від них…

 

    Чекісти, охранка (таємна поліція Російської імперії), НКВС, КДБ, СБУ – це ті  слова і абревіатура, що знаходимо в текстах Юрія Івановича, бо письменник не відмежовувався від світу, а реалізувув, як й інші великі поети, в тому числі й Нобелівські лауреати, такі як Чеслав Мілош, Тумас Транстремер, Віслава Шимборська, модель культури, в якій поет ставить собі найвищу мету – порятунок і покращення людини і людства. Читаємо у класика (2015):

 

                                    Холуї від спецслужб –

                                    Холуями й лишились...

    Чи:

                                    ...За мною ходять люди Марчука,

                                   Це ж хто такі? Пси любого ЧеКа...

    Або:

                                   ...Я – ворог СБУ... Я – лютий ворог

                                   Охранки, де ґаздують упирі...

 

    „Холуї від спецслужб“ при владі, у владі чи, будучи самі владою, як зараз, з тими ж дійовими особами були і раніше, ще в Союзі. „Іван Білик: Євген Марчук переконував мене відмовитися від „Меча Арея“... А тоді ж садили всіх підряд. І до мене підходив один. Тепер це відома людина, а тоді був звичайним майором КДБ – Євген Марчук. Каже: „За кордоном галасують націоналісти. Напишіть, що ви відмовляєтесь від своєї концепції...“ („Українська літературна газета“, №13, 8 липня 2016).

    Навіщо владі така репресивна система? Бо влада культивує гниле слово (Блаженний Августин, Золотовуст) від диявола, здає позиції хамові з ознаками тріумфу масової людини. Влада сповідує Антислово – застійне озерне плесо, загачене непотребом, яке працює на антилюдину. А що ж носій сакрального Слова  Юрій Кириченко (2015)? Заважає владі? Схоже, що так:

                                          Чекістам велено згноїть

                                           Не лиш печаль мою, а й душу,

                                           При днях сьогоднішніх ще дужу

                                           І невідкупну, і – незрадну,

                                           Хоч і криваву, і – надсадну…

                                           …Брехня брехню полохає:

                                           На чисту совість запит є?..

                                           Наказано спалить, знеславить,

                                           А далі навіжено править…

                                           Але ж… Але ж… Все це правління –

                                           Антигосподнє повеління…

 

    Зіпершись на „вульгарний психоаналіз“ (по Фромму), впровадивши псевдодемократичну деієрархізацію цінностей, влада дбає про зміни якості людини, про втрати того, що відрізняє її від тварини, – почуття сорому. А це означає руйнування всієї структури духу, „омертвіння тонких структур душі“. Читаємо у Юрія Кириченка (2014):

 

                                            Аґентурою дні охоплені,

                                            По вустах чужих ідуть потоптом...

                                            Той, хто вбива поетів,

                                            Врешті-решт булаву підніме...

                                            Ледь належачи до естетів,

                                            Урожай – безголівʼям зніме... 

    Або:

                                           Худобі – за щастя дерть,

                                           А люди, чий Всесвіт в слові, – 

                                           Ґраційні ще й ґонорові…

                                           Або життя, або – смерть,

                                           Охранці – за щастя дерть…

                                           …А ті, хто на бруствер стануть,

                                           У мареві не розтануть…

 

     Антислово, яке влада сьогодні сповідує, вважає Володимир Базилевський, – то розбожнений світ. Амнезія. Неусвідомлення культури як духовного самопорятунку. Втрата орієнтирів. Антислово – саморекламне, демонстраційне: каліка на паперті, що оголює своє каліцтво. Сакральному Слову за такого календаря вкрай сутужно. Воно задихається: бракує кисню. Поет Юрій Кириченко (2015):

 

                                    …Дихати треба, а – неможливо,

                                    Дихати треба, а чим, а як?

                                    На українське з хорів – дражливо

                                    Дивиться містик і маніяк…

                                    Дихати треба, та протигази

                                    Віддамо іншим, а не тобі…

 

    „Сором – застережний сигнал психіки, – говорить Володимир Базилевський. – Захисна реакція людини супроти негідного й аномального в ній.“ Влада разом з десятками віршувальників пострадянської епохи „скасувала“ почуття сорому, поневажила „обовʼязок вірша бути органом сорому“ (А. Вознесенський), зосередившись на розхитуванні оборонних систем Слова. Юрій Кириченко в „Баладі поламаних крил“(2015) так означив ці процеси:

 

                                 …Прийшла до нас безрадісність життя,

                                 Яка вона? Нужденна, гола, боса…

                                 Колишні цінності лягли в сміття,

                                 І все залежить від розкладів боса…

                                 Культура – занехаяна й чумна,

                                 Література, – що в загривку воша…

                                 Любов? Недоцілована й сумна:

                                 Для багатьох – не по кишені ноша…

                                 В борделях проповідують розтлін,

                                 Наркотики? Звичайні речі в школі…

                                 За юну заокругленість колін

                                 Матуся платтячко купила Олі…

 

     Дзюба: „...Для культурної еліти певного ґатунку не існує та величезна дистанція – не часова, а психологічна – між першим закоханим поглядом і цілковитою інтимною взаємозалежністю, – дистанція, на якій розкривається особистість людини і з якої, отже, брали початок вічні твори мистецтва. Гарячкові смикання в обхід людського не можуть принести нове Слово“.   Юрій Кириченко, „Балада для псів безголосся“ (2015):

 

                                 …У часі ницих хто ви є такі?

                                 У часі підлості і вироджень, і – згуби:

                                 Кислиці чи зла ягоди терпкі?

                                 Хто вам офарбив дьогтем хтиві губи?

                                 В часи безводдя де ваші річки,

                                 Куди течуть слова – пси безголосся?

 

    Неконтрольоване вписування брутальної лексики в літературний контекст – то перемога вулиці і поразка літератури. Юрій Кириченко (2015):

 

                                     …Всі добре знають: жити так не можна,

                                     Але мовчать, мов з ночі кажани…

                                     …Літературщини орда вельможна

                                     Жує свій харч край вовчої стіни…

 

    То хто ж  на десятиліття „закрив“ українського аристократа духу, Поета, заборонивши вплив на більшість найкращого, обраного; виключив зі Спілки, убив?... Все ясно, як божий день, для допитливого читача. Які питання до слідчих, прокуратури, що кримінальна справа не розкрита, не названий замовник, виконавець злочину?

    Влада, як і колись, з допомогою репресивних органів (охранки, чекістів, аґентури...) очолила бунт плебейства проти самобуття в душі людини – бунт проти істинного благородства. Мета? Юрій Кириченко (2014) відповідає:

 

                                        А ті, які в тьмі народжуються,

                                        В безмовне бидло вироджуються

                                        І служать при кураїні

                                        Чужій, заморській (?) країні...

 

    Через рік, в 2015р. класик від поезії Юрій Кириченко тільки підтвердить своє лицарство, шляхетність, аристократизм:

 

                                        ...Душа не подасться в слуги

                                        За сріблик до Сатани...

                                        ...У степу – свої закони,

                                        В балади – свої ґноти...

                                        ...Вогонь в державі ікони

                                       Безчестю не перейти...

         

    „Шляхів утечі з трагічного цвинтаря, утечі від тваринячого приречення, –  як писав Іван Багряний, – людство шукало завжди, створивши дива в царині людського духу, ... створивши другий світ на мавпячій основі, затуливши ним вульгарний ґрунт, як купу гною, синіми волошками й червоними маками...“.      

    Сьогодні класик сучасної української поезії Юрій Кириченко, душу якого сформував величний кодекс християнської моралі, величезним масивом своїх поетичних творів створив цей „другий світ“ – добра і високості, радості і щастя, процвітання і успішності, заплативши за це життям, – „віддавши душу свою за другі своя“.

 

                                             Вірші – молитви божі,

                                             Щирі мої вельможі…

                                             Їм я вклоняюсь тихо,

                                             Аби погасло лихо…

                                             Вірші – мої солдати,

                                             Душу б за них віддати…

                                             Є в цім потреба слушна –

                                             Творча ще й харалужна…

                                             Вірші – душі повстанці,

                                             Совісті новобранці…

                                             З ними – впаду й зведуся:

                                             В хресну мить віднайдуся

                                             09.10.2015р.,

                                             на Івана Богослова

 

                                              Галина Шевченко, біограф поета Юрія Кириченка,

                                              лауреат Міжнародної літературної премії імені                                  

                                              Тараса Шевченка

м.Січеслав,

04.08.2016р.

                                                                             

 

 

 

 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Как созревает чернослив?
  • Лестница
  • Владу Клёну
  • Памяти побратима
  • Зажимая боль в горсти


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Декабрь 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
    3456789
    10111213141516
    17181920212223
    24252627282930
    31 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    13 декабря 2018
    Невеста с площади
    12 декабря 2018
    НАЗВАНЬЯ ЗИМ

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.