Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

КНИГА ПОРІВНЯНЬ Рецензии |

Критична робітня

 

КНИГА ПОРІВНЯНЬ

 

Олександр Апальков. Право на дорогу. – Канів: «Склянка Часу*Zeitglas», 2016. – 224 с.

Передмова: Крым А. «Александру Апалькову писать мемуары еще рано», С.5.

Післямови: Ерёменко В. «Пакт о ненападении», С. 208-216; Шевернога М. «У контексті власної долі», С.217-221.

 

1.ВСТУП. ХТО ТАКИЙ О. АПАЛЬКОВ?

 

Автор збірки «Право на дорогу» [1], про яку тут йдеться, непересічний хоча б тому, що він – тримовний письменник: пише українською, російською й німецькою мовами. За походженням він росіянин, але виходець з України, з села Старовірівка Харківської області.

Його життєвий шлях не зовсім стандартний: вступивши у віці 14 років в Ліпковатівський радгосп-технікум і успішно закінчивши його в 1980 році, О. Апальков круто змінив напрямок своїх інтересів – і закінчив Харківський інститут культури.

Після інституту працював в Канівському музеї-заповіднику Т.Г. Шевченка – спочатку двірником, а потім науковцем.

Володіючи німецькою мовою, проводив екскурсії для іноземних відвідувачів і, встановивши зв’язки з німцями, разом з головою міськради домігся укладенню в 1991 році угоди про братерство між українським містом Каневом і німецьким містом Фірзеном, завдяки чому в той нужденний час канівчани отримали неабияку допомогу (про її масштаби читач може дізнатися з книги «Нотатки про дружбу» [2]).

В літературі О.Апальков не новачок. З 1987 року його твори публікуються в періодичних виданнях України, Росії, Німеччини і США. О.Апальков є також автором низки збірок.

Збірка «Право на дорогу» може являти собою інтерес для західноукраїнського читача хоча б тому, що її автор – східняк, який (теж патріот України!) бачить Батьківщину і світ крізь східноукраїнські окуляри, які показують довкілля не так, як західноукраїнські.

Auditur et altera pars!

 

2. О. АПАЛЬКОВ ПРО ТУТЕШНЮ МИНУВШИНУ

 

2.1. Шевченків музей-заповідник. Дві версії

 

Безпосередньо після короткого есе «Дорога», яким починається збірка і яке можна вважати вступом, О. Апальков подає своє історико-краєзнавче дослідження «Втрачені три роки (або історія однієї фальсифікації)» [1, с.7-22], де порівнює газетну, для народу, і архівну, приховану, версії долі музею в роки німецької окупації Канева.

Цим питанням О. Апальков зацікавився, коли працював у музеї. «Працюючи в музеї Т.Г. Шевченка вже не один рік, – пише О. Апальков, – я помітив що у розділі «Музей у роки війни» чомусь бракує трьох літ. Не шевченківських, звичайно, а трьох літ 1941, 1942, 1943, бо всі експонати, всі фондові матеріали кричали до відвідувачів жахами 1944-го, коли музей був звільнений від окупантів і коли почав загоювати свої рани» [1, с.7].

І О. Апальков докопався до істини.

Ось дві версії долі музею в часи окупації.

 

2.1.1. Газетна версія долі музею

 

Від імені І.Я. Цереха, який назвав себе сторожем музею (а насправді був квітникарем) газета «Правда Украины» писала в 1944 році, буцімто корсунський гебітскомісар Лорман, канівський комендант Кребель і просто п’яні німці, починаючи від 1941-го і закінчуючи 1943-м роком все тільки тягли й тягли з музею: картини, фарфорові сервізи, килими, гардини, дорогі меблі, а печі топили книгами [3]…

 

2.1.2. Ставлення німців до Т.Г. Шевченка

 

Твори Т.Г. Шевченка ще в XIX столітті були перекладені на німецьку мову рядом австрійських авторів і українцями О.Маковеєм, І.Франком, С.Шпойнаровським. «На шляху, який прийшла поезія Шевченка до багатьох європейських народів, велику роль відіграла німецька мова й німецька література. Жодною іншою іноземною мовою твори Шевченка не перекладалися стільки разів, як німецькою, в жодній літературі не з’являлося стільки статей і досліджень про поета, як в німецькій», – писав Я.М. Погребняк [4, с. 10]. З приходом до влади А. Гітлера інтерес до Т.Г.Шевченка не згасає, а навпаки, «українським поетом цікавляться, про нього пишуть німецькі публіцисти, критики, історики літератури, появляються нові переклади» [4, с. 20]. «Україна рейху потрібна була як житня частина фатерлянду, де і Шевченку віддавалося належне місце» [1 , с.19].

 

2.1.3. Архівна версія долі музею

 

«Як жили вільно при німцях, то ходили в музей люди. І батюшки ходили, і правили на могилі», – говориться в одному з архівних спогадів [5]. А ось витяг з іншого архівного спогаду: «Як почалася окупація, усе тут було те, що і до війни. Усе було в цельності . Музей откритий був. Я в сорок третім годі працювала на квітниках . Ми тут на Тарасовій горі садили квіти Їх садили кругом, ускрізь, кругом музея, кругом пам’ятника» [6].

І про дальшу долю музею в часи окупації теж можна дізнатися з книги О. Апалькова; відсилаємо читача до тієї книги.

 

2.2. Бібліотека-музей А.П. Гайдара. Двоє в одному

 

2.2.1. Письменник А.П. Гайдар і червоний командир А.П. Голіков

 

Окрім Шевченкової могили і Шевченкового музею-меморіалу Канів знаменитий також могилою і Бібліотекою-музеєм письменника А.П. Гайдара (Голікова).

О. Апальков здійснив історико-краєзнавчу розвідку щодо А.П. Гайдара (Голікова) і порівняв дві версії біографії цього відомого радянського дитячого письменника і набагато менш відомого червоного командира-головоріза.

Увагу О. Апалькова до цієї теми привернув директор Гайдарівського музею, коли звернувся в 2005 році з проханням допомогти вберегти музей від закриття.

В процесі допомоги О. Апальков прочитав силу-силенну документів і інших матеріалів, стосовних особистості й творчості А.П. Голікова (Гайдара) і виклав деякі з результатів своїх пошуків в есе «Голиков-Гайдар и судьба его музея» [1, с.103-126].

Деякі з них ми обговоримо тут.

 

2.2.1.1. А.П. Гайдар-письменник – пропагандист добра

 

Книги А.П. Гайдара вчать добру і справедливості:

«Створений Гайдаром образ Тимура за силою свого позитивного впливу на дітей не має собі рівних в нашій літературі і по сей день . Інша справа, що мрія письменника про «світле царство соціалізму», яка стала для письменника і його героїв шляховою зіркою, нині не актуальна.

Втім, подолання героями Гайдара недоліків, виховання вольового характеру – залишаються найважливішими складовими зростання особистості в будь-якому суспільстві. Він вміло змальовує становлення характеру героїв, не перевантажуючи їх зайвим психологізмом і не відмовляючись від цікавої фабули, яка відповідає інтересам юного читача. Гайдар володів даром проникнення у внутрішній світ дитини, умінням виражати його світосприйняття, дивитися на оточуюче його очима, говорити зрозумілою мовою» [1, с.114-115].

 

2.2.1.2. А.П. Голіков-командир – кат і убивця

 

Ось слова з автобіографії А.П. Голікова: «В чотирнадцять з половиною років я вже командував 6-ю ротою другого полку бригади курсантів на петлюрівському фронті. А в сімнадцять років був командиром 58-го окремого полку».

Чим же відзначився А.П. Голіков під час військової служби?

Виконуючи завдання розгромити банду Соловйова, він діяв так: «Одного разу замкнув у лазні шістнадцять чоловік хакасів. «Якщо до ранку не скажете, де Соловйов, всіх розстріляю». Не сказали. А може, і не знали, де Соловйов, адже тайга велика. Вранці він з лазні по одному випускав і кожного стріляв у потилицю. Всіх шістнадцять чоловік перестріляв. Своєю рукою. А то ще зібрав населення цілого аїму, тобто цілого села… Сімдесят шість чоловік там було. Старі жінки і діти. Всі підряд. Вишикував їх в одну шеренгу, поставив перед ними кулемет. «Не скажете, всіх перестріляю». Не сказали. Сів за кулемет і… всіх…» [7].

Варті уваги також факти, стосовні психологічного стану А.П. Голікова-Гайдара і суперечностей щодо його долі під час війни. На цих фактах я тут не зупинятимусь, відсилаю до книги О. Апалькова.

 

2.2.1.3. Геній і злодійство

 

… Гений и злодейство

Две вещи несовместные. Неправда…

А.С. Пушкин

 

Підбиваючи підсумки своїх досліджень біографії А.П. Голікова-Гайдара, О. Апальков пише: «Літературу не можна судити за позалітературними відомостями. За ними ціла низка письменників – Пушкін і Толстой, Достоєвський і Гамсун – такими виродками предстануть, що волосся дибки» [1, с.114].

Літератори й літературні критики зазвичай обмежуються констатацією факту таких суперечностей або, за радянською традицією, шукають соціальні причини. Але людина – є не лише суспільною одиницею. Людина – як це не хочеться визнавати романтикам – є перш за все істотою біологічною.

І от тут напрошуються деякі судження щодо спадковості А.П. Голікова-Гайдара. А.П. Голіков-Гайдар по лінії матері був дворянином і родичем М.Ю. Лермонтова. М.Ю. Лермонтов був літературно обдарованим – А.П. Голіков-Гайдар був літературно обдарованим. М.Ю. Лермонтов був хоробрим в бою – А.П. Голіков-Гайдар був хоробрим в бою. М.Ю. Лермонтов був безжалісним (жовчно і неугавно висміював оточуючих, через що й був застрелений на дуелі) [8; 9] – А.П. Голіков-Гайдар був безжалісним (катував і вбивав людей, через що весь залишок свого життя бачив жахливі сни з замордованими ним людьми)…

Спадковість – непереборна сила.

 

3. О. АПАЛЬКОВ ПРО ТАМТЕШНІ МОВИ Й НАЦІЇ

 

О. Апалькову є що розповісти не лише про нашу минувшину, яку він – стосовно Т.Г. Шевченка і А.П. Голікова-Гайдара – вивчав.

Ще більше він може розповісти про сучасну Європу, а особливо – про Німеччину, в якій він, завдяки тому, що очолював фірзенське бюро в Каневі, бував мало не більше, ніж в Україні. І ці автобіографічні розповіді, оформлені як оповідання, не лише цікаві, але й повчальні.

 

3.1. Мови в Європі

 

Теперішня Європа, в яку ведуть нас наші поводирі, не має внутрішніх кордонів. Вона багатонаціональна, мультикультурна і поліглотна.

В оповіданні «Голландский дневник» О. Апальков розповідає, як він з дружиною в Голландії «курсували на довгій моторці каналами. І молодий «гондольєро» жваво розповідав про варті уваги пам’ятки. Говорив він зразу трьома мовами голландською (фламандською), французькою і англійською» [1, с.134]. В одному з епізодів на дружину О. Апалькова ледь не наїхав старий на велосипеді; він заговорив голландською, дружина О. Апалькова відповіла німецькою, а далі розмова між О. Апальковим і велосипедистом пішла англійською [1, с.132].

 

3.2. Нації в Європі

 

Європейський Союз (ЄС), створивши наднаціональні органи й ліквідувавши границі, набув певних рис багатонаціональної імперії, на кшталт колишнього СРСР. І нації в ЄС перемішуються – так само, як вони перемішувалися в СРСР. В Німеччину, приміром, в шістдесяті роки іммігрували італійці, в сімдесяті – турки, в восьмидесяті – поляки [1, с.40].

В одному з епізодів, описаних в збірці, в німецькому місті Фірзені в італійському ресторані О.Апальков і ще двоє: німець Карл і фін [1, с.68]. Офіціанткою там працює чешка.

«– Поглянь, – говорить їй Карл знову, – ось де зібралася інтернаціональна компанія. В італійському ресторані. Німець з австрійським паспортом – це я. Фін з голландським паспортом, – вказує на сусіда, – росіянин з українським паспортом, а обслуговує нас чешка з італійським паспортом» [1, с.69].

Нації в Європі змішуються навіть в межах однієї родини. Ось сцена обіду О. Апалькова у Р. Франкена: «За кухонним столом великим я, він, його дружина, син, дочка, прийомна дочка Таня Мороз (росіянка, але вже розучилась говорити рідною мовою) і польський хлопчин по імені Янічек. Обстановка невимушена і дружня. Обід простий і смачний» [1, с.72].

Нації в Європі не тільки перемішуються, але й змішуються. Ось їде О. Апальков з дружиною автобусом в Голландії: «Водій – молода дівчина Мар’яна. Ми були першими пасажирами. І розговорились. Вона говорить німецькою. Її коріння німецькі й польські. Дуже симпатична і на польку схожа» [1, с.73].

А бургомістриня німецького міста Фірзена по лінії батька – італійка [1, с.73].

«Багато років працюючи з Німеччиною, – пише О. Апальков, – буваю там часто. І навряд чи хто заперечить мені в тому, що країна німців завжди перебуває в словах «Geboten und Verboten» (Накази і заборони)» [1, с.34].

Німці й за кордоном німці. Ось як описує О. Апальков облаштування німецької родини на пляжі в Голландії:

«Німці облаштовуються ґрунтовно: приносять загородження, молотки-киянки, лопати. Вбивають «Winterschutz», окопуються (лопати штикові), посуд, м’ячі, собаки, діти.

Батько, як правило, віддає команди. Голосно й чітко:

– Winterschutz fertigzustellen!» (Загородження від вітру поставити!)

І кіндери окопуються. Щоб вітром знизу не піддувало» [1, с.128].

Всі ми знаємо, що німці – зразок порядку, пунктуальності, дисциплінованості. Але самі німці говорять: «В Голландії порядку більше» [1, с.133].

 

3.2.1. Небезхмарність міжнаціональних стосунків

 

Сказати, що міжнаціональні стосунки в Європі зовсім безхмарні – то був би великий відступ від істини. Якби хмар не було, то звідки б там з’являлися крайньо праві й націоналістичні партії?!

Приміром, стосунки між австрійцями й німцями зовсім не безхмарні. І ксенофобія там є. На ксенофобію хворіють скрізь і люди всіх прошарків. Нецивілізовані хворіють грубо, по-хамськи, цивілізовані ж хворіють ксенофобією ввічливо, а то й настільки приховано, що її у них можна виявити лише при обстеженні на поліграфі…

Причини ксенофобії: нерозуміння, заздрість, кривда.

 

3.2.1.1. Нерозуміння

 

О. Апальков пише: «З численних розмов з німцями я виніс гірке резюме: переважна частина бюргерів, розуміючи німецьку трагедію, породжену з духу ваґнерівської музики, нажаль, зовсім не розуміє нашої трагедії. Не розуміє навіть елементарних основ нашого менталітету. Для одних ми лише нестримні п’яниці й веселі безпричинно, для інших же безмірно алогічні й вроджено ворожі будь-якому порядку. Я знаю багатьох німців, які від всієї душі намагаючись нас зрозуміти й нам допомогти, залишаються все ж таки з фюрерівськими уявленнями з Майнкампфу» [1, 55].

 

3.2.1.2. Заздрість

 

Про заздрість яскраво свідчить приклад з Фріцем Маєсом, який в оповіданні «Итальянский дух» всіляко висміює перед О. Апальковим італійців. З чого б це? В самому тому оповіданні відповіді нема. Воно написане в натуралістичному стилі безсторонньої оповіді.

Але Фріц Маєс – не видуманий персонаж, це – реальна людина: віце-бургомістр міста Фірзена. Ось уривок з оповідання «Шляхом і потім (історія однієї поїздки) з 04.04 по 13.04.1997 рік», який свідчить про честолюбство Ф. Маєса (бо інакше навіщо б він назбирав собі таку купу посад, яка тут буде перерахована?):

«У мене зустріч з батьком міста (він же директор школи імені к. Вільгельма, він же президент футбольного клубу 1.FC.Viersen, він же голова правління GmbH «Stadtwerke», він же головний опікун GmbH «Фірзенська лікарня», він же голова товариства «Друзі Канева», а саме ця організація разом з муніципалітетом міста утримує бюро, де я працюю і директором і виконавцем… І нарешті він же глава місцевого відділення партії ХДС. Ця партія правляча)» [1, с.59].

Посад багато. Але він лише віце-бургомістр, а не бургомістр! Юлій Цезар говорив: «Краще бути першим в селі, ніж другим в Римі». І Ф. Маєсу хочеться бути першим. А перша, Марина Хаммес – італійка по лінії батька [2, с.233]!

Можливо, звідси неприязнь Фріца Маєса до італійців!

А Фріц Маєс – людина освічена, вчитель за фахом. І про нього не можна говорити як про негативного персонажа. Навпаки, саме він був з німецького боку організатором широкомасштабної матеріальної допомоги українському місту Каневу (ця допомога детально описана в «Нотатках про дружбу» [2]). А людяність, чуйність Фріца Маєса добре показана в оповіданні «Вдовині посилки» [1, с.83-86].

 

3.2.1.3. Кривда

 

Під час Другої світової війни Голландія була окупована Німеччиною. «Кругом (в дюнах) німці в кінці минулої війни понабудовували силу-силенну бункерів. Захищатися… Не допомогло. Перемогли німців. Їх тут і тепер недолюблюють. Але так, цивілізовано» [1, с.127].

Сам О. Апальков – а він, так само як і Ф. Маєс, людина з вищою освітою, та ще й не просто з вищою освітою, а в галузі культури – ледь не захворів на ксенофобію до німців. І тут на сцену знову виходить Ф. Маєс – уже не як носій ксенофобії, а як її збудник.

«Ми знаємо один одного багато років. І завжди сперечаємося» [1. с.60], – пише О. Апальков про свої стосунки з Ф. Маєсом. «Узагалі ми завжди сперечаємося з Фріцем. Він начебто мій шеф. Непогана він людина. Але «маленький диктатор» – як назвав його Ханс Хольтер – не може терпіти, коли щось йде не по його» [1, с.73]. Одна з цих суперечок описана так (при ній присутній ще й пожежник Петер Хоффманс):

«Петер наче споглядає нас двох і чекає, коли ми кинемося в перепалку. Тому що за цим столом вони завжди розпікали мене і дорікали за всі гріхи канівських батьків міста і функціонерів усіх масштабів. Від головлікаря канівської трьохсотліжкової лікарні до президента, що сидить у метрополії.

Мені завжди ставало нудно від таких балачок. Я з жалем дивився тоді в червоно-гнівні обличчя моїх прижиттєвих виконувачів духівниці. І в мені прокидався завіт діда… Бити б і рубати б їх, німців… Але космополітизм і гуманізм пустив уже (а чи глибоко?) у мені корені, і я «з розумінням» вислуховував їхні докори» [1, с.61].

У О. Апалькова є ще більша образа на Ф. Маєса, ніж тільки що описана. Звільнення з роботи. Таких спроб було дві. Перша, в 1997 році, була проголошена, але не виконана (про неї можна прочитати в збірці на с.165). Другу, в червні 2008 році, було здійснено. Цей факт О. Апальков сприйняв болісно – і повертається до нього неодноразово [1, с.143, 163, 169; 2, с. 166]; причина звільнення ще раз показує деспотичній характер Фріца Маєса: його, бачите, образило те, що німецьке посольство вирішило виділити гроші на підтримку журналу «Склянка Часу*Zeitglas», який видає О.Апальков, і не спитали при цьому Фріца.

О. Апальков міг би перенести свою образу на Ф. Маєса на всіх німців, але він цього не зробив, і, описуючи нову поїздку до Німеччини, відгукується про німців так само доброзичливо, як і раніше.

 

4. ЖИТТЯ-БУТТЯ У НИХ І У НАС

 

Володіючи німецькою мовою і організувавши побратимство українського міста Канева з німецьким містом Фірзеном, О. Апальков отримав можливість інтенсивно подорожувати європейськими країнами – а в Німеччині він майже свій – і набув великого досвіду спілкування з німцями. Отож у нього є що розповісти і про те, як живуть, і про те, що думають тамтешні люди. І О. Апальков розповідає. І не просто розповідає, а й порівнює життя тамтешнє з життям тутешнім.

 

4.1. Їмо і п’ємо

 

Про те, як їдять і п’ють у них і у нас О. Апальков розповів у книзі «Колючі дерева» [12].

Ось як пригощав Астахова його знайомий, Вольфганг:

«Вольфганг сидів, відкинувшись на гнуту спинку стільця, і замовляв, прудко загинаючи пальці, офіціанту.

– Молоду баранину, у фользі. Салат, нарізаний грубими шматками, в олії. І побільше грецького пепероні, прямо в тарілку. Та ще грибів пану Астахову» [12, с.193].

А пригощання українського гостя в ресторані «Шпіцхофен» описане так:

«Увага моя вже на середині столу. А там гігантська рибина. Придивляюся. Ні, не просто риба. А збірна. І не на дошці, як мені спершу здалося, а на товстому склі. Голова її викладена з печінки. Тіло – з червоних тонко нарізаних шматочків лаксу. Зябра – з лимону. Спина – з колечок огірка. Плавники – з ікри… З’являється горілка: три заморожених в смерть тридцятиграмові чарки із червоними мальтійськими хрестами на боковинах, а усередині – анісівка. Цю анісівку у нас, хіба що поміщики, у фільмах п’ють» [12, с.98].

А ось уже у нас: «Вони (двоє друзів: Антон і Сергій. – І.Ч.) сиділи в запльованому кафе рідного містечка, і ‘дым отечества’ обіймав Антона присмаком безфільтрових цигарок.

На здохлій скатерті красувались дві пляшки московської і декілька пропалених дірок. Товстіюча офіціантка, оддуваючись спітнілими грудьми, подала димний шашлик на гнутих тарілках з фольги» [12, с.209].

 

4.2. Дівчата

 

В «Праві на дорогу» трапези вже не порівнюються. Можливо, ми стали краще харчуватися і культура приймання їжі у нас виросла. Ми ж в Європу йдемо.

А от щодо нашого одягання і наших помешкань коротка згадка все ж таки є.

Знайомий О. Апалькова на ймення Карл говорить по наших дівчат: «Всі розмальовані, одягаються, як проститутки; спідниці тільки п-ду прикривають, та чоботи під самі ляжки. А прийди до неї додому – конура конурою, з брудом і убогістю» [1, 174]. І протиставляє нашим дівчатам своїх: «А тут, бачиш, одягнуті просто: брюки, кофта. Зате у кожної доглянутий будиночок, авто припарковано. І, поміть, простеньке авто. А навіщо дороге, адже смисл їхати. А їдуть вони всі, в принципі, однаково, і «Ролс-ройс» і «Гольф» [1, с.174-175].

 

4.3. Заповідь: «не укради»

 

Карл забув фотоапарат у піцерії. Повернувся – апарат нікуди не дівся.

«– Ніколи, Сашко, – говорить він мені, – тут нічого не умикнуть. Багато літніх людей. А вони слідкують за всім. І навіть якщо хто-небудь спробує взяти, йому закричать: «Це не ваше. Це того пана, який тут сидів». А у вас би вкрали, а оточуючі, хоча й бачили б, але промочать, відвівши очі.

– Може й ні.

– Може, – посміхнувся сумно Карл, – хтось і стиснув би свої щелепи від почуття несправедливості, несправедливості, що не він перший поцупив» [1, с 176].

 

4.4. Ветерани

 

Подивимось, як піклуються про ветеранів.

Ось що говорить вже згаданий нами знайомий О. Апалькова на ймення Карл: «Тут, у нас, якщо скоротити пенсію вдвічі, ніхто не помре. Ну, стануть купляти масло подешевше та м’ясо простіше. А якщо урізати пенсії в Україні, люди замерзнуть. Не вистачить грошей на обігрів навіть» [1, с.175].

В книзі «Нравы города Ка» (видана в 1998 році) ветерани ще могли збиратися разом, поставити на стіл чай, горілку й житній хліб – і співали пісні своєї молодості [10, с.104-107].

В книзі «Право на дорогу» (видана в 2016 році) ветерани вже не співають.

 

4.4.1. «Моя «Царь-рыба»»

 

В оповіданні «Моя «Царь-рыба»» ветеран продає на базарі останнє, що має: книги; продає за безцінь.

«З пожовклого, як сторінки, обличчя, дивились на мене вицвілі сірі очі. Очі ці сумували за чимось нездійсненним. Престарілий чоловік хворобливо сутулився. На ньому білий колись бриль обвис полями. І він дрижав у осінньому, теж колись білому плащі, як осінній лист. Голос був слабкий, негучний» [1, с.42].

Оповідач купив у старого книгу Астаф’єва «Царь-рыба», а дорогою додому все думав про того старого і жалкував, що не купив всі книги – не заради книг, а заради того, щоб дати старому гроші. І весь тиждень чекав наступного базарного дня – неділі. Але в неділю старий не прийшов…

«Спешите делать добрые дела» [11].

 

4.4.2. «Аді та Василь»

 

Яскравою – та, нажаль, надто сумною – ілюстрацією контрасту між долями ветеранів війни у нас і в Німеччині є оповідання «Аді та Василь», в якому О. Апальков протиставляє смерть переможця й життя переможеного.

 

4.4.2.1. Смерть переможця

 

Оповідач лежить в лікарні.

«Мій сусід по палаті застогнав. Дід лежав на запраному до остервеніння простирадлі. На м’ятому косяку його стояв штемпель: «Freund von Kanew». Із гуманітарних поставок. Зумкотіла остання муха. У шибці немитого вікна.

Вранці приїхала бабця. У чорному платку. На ньому розкинулися степові квіти. Вилинялі й старі. Вона ввійшла тихо. Поклала мені в долоню антонівське яблуко

Воно запахло.

– Ось привезла Василеві попоїсти. А його вже й не стало. Думала, що випишуть. Привезла піджака, й медаль причепила.

Через її лікоть звисала ганчірка. Колись піджак. Із товстогранного вельвету. Я бачив такий фасон у селі мого дитинства…На медалі: «За Корсунь-Шевченковскую битву» [1, с.48-50].

 

4.4.2.2. Життя переможеного

 

Німець Адольф Вагнер (він просив називати його Аді), з яким оповідач познайомився по роботі, був підчас війни, можливо, майже поряд з Василем: Аді теж брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, з протилежного боку.

«Під час війни він був десантником СС. У котлі під Корсунем він пролежав у заметах дві доби. За десять метрів їздили танки. Радянські. Уночі Вагнер плазував на Захід. По компасу» [1, с.48].

Оповідач, коли лежав у лікарні, отримав листа від Аді. Той «вибачався за довгу мовчанку. Посилався на зайнятість і поїздку до Гвінеї. Потім він катався на лижах. В Альпах. І там впав» [1, с.48]. Він повідомляв, що був прооперований і після лікарні мусив поїхати на курорт» [1, с.49].

 

5. РАЙ НА ЗЕМЛІ ЩЕ НЕ ЗНАЙДЕНО

 

5.1. Було небездоганно

 

Навіть при першому своєму візиті до Німеччини О. Апальков побачив, що й там не все абсолютно бездоганне.

Ось, приміром, ще тоді, на світанку побратимства, коли у Фірзені було проведено футбольний матч між місцевою й канівською командами, до О. Апалькова підійшов німець і наполегливо попросив вертмарки, на які можна було придбати на стадіоні їжу [1, с.82]. Були там і бомжі [1, с.172].

Не була стерта різниця в добробуті між німцями колишньої НДР і тими, що від початку були в ФРН. «В екс-НДР виплачуються набагато менші зарплати, ніж на Заході» [1, с.171].

І люди там не всі ангели. Ось приклад чиновників Рота і Хаккельмана і їх відповідь на запит жінки з України, яка під час війни була на примусових роботах, на військовому заводі, в Німеччині. Спочатку вони їй надіслала 26 листів формулярів німецькою мовою, а коли вона ті формуляри заповнила і надіслала назад до Німеччини, то отримала довжелезний лист, який закінчувався так:

«Законом Німеччини про обов’язкове пенсійне страхування страхові періоди стосовно Вашого запиту юридично не дотримані. З цієї причини Ваші претензії на право отримання пенсії відносно Вашого запиту не можуть бути враховані.

З дружнім привітом Хаккельманн

Директор за дорученням Рот» [1, с.93].

 

5.2. Стає ще небездоганніше

 

«В світі грошей, – пише О. Апальков, – особливо багато грубого і брехливого» [1, с.128]. І це стає ще більш відчутним тепер, коли економічне становище поступово погіршується.

Колишній футболіст, Хольгер Мерц, який став підприємцем, говорить: «Мене кинули на два мільйони євро. Не було часів мерзотніше. Переможно торжествує злочинність» [1, с.182].

У лікаря Гюртера Лоттерманна обманули обох його дочок: одну родичі витіснили з сімейного бізнесу, а чоловік другої, олімпійський чемпіон, «нишком заклав і програв все майно дружини. І її будинок забрали за борги» [1, с.184].

Ще один знайомий О. Апалькова, Гельмут Шатен, говорить: «Тепер все не так» [1, с.181].

Велике переселення народів дається в Німеччині взнаки. Від малозначущих дрібниць до такого, що кидається в очі.

Ось, приміром, дрібничка.

Заїхав за О. Апальковим уповноважений запрошуючої сторони, з колишніх наших, Андрій на ім’я.

«Припаркувався в затишному місці, біля дитячого лікаря.

– Я сюди дитину вожу, – підморгнув він мені, – паркуватися тут теж не можна, але можна» [1, с.177].

Німець так не зробив би.

Але це – дрібниці.

Є й інші, тривожніші для німців, сигнали.

«Усе ж з роками вибір у магазинах Німеччини знижується. Немає вже таких викидних цін, що в 1991 році, – пише О. Апальков, порівнюючи ситуацію 1991-го і 1997-го років. – Та й порядок на вулицях уже не настільки ретельний. Валяються банки з-під пива й коли. Папірці. Усе більше трапляються на очі п’яні, бомжеподібні істоти, гнані вітром і хмелем» [1, с.61].

І підприємець Рудольф Франкен, який взяв на себе опікування інтернатом і фондом дітей-інвалідів міста Канева, говорить, що й у Німеччині настають круті часи і вони вимагають крутих рішень, і що він сам змушений звільнити багатьох робітників. І хоча робити йому цього не хочеться, але треба [1, с.56-57].

Таким був тренд в Німеччині в період 1991-1997 років.

Але зараз уже минуло відтоді два десятиліття. Ми чекаємо від О. Апалькова нових художніх втілень від його нових подорожей до Німеччини. Що, на його погляд, змінилося тепер?

 

6. ДОБРОПОРЯДНІ ЛЮДИ Є В УСІ ЧАСИ І У ВСІХ НАЦІЙ

 

Ось виразний приклад з бузувірського минулого двох тираній: більшовицько-сталінської й нацистсько-гітлерівської .

Німцю Гюнтеру Лоттерманну, який дев’ятнадцятилітнім хлопцем потрапив у радянський полон і здійснив невдалу спробу втечі, загрожував розстріл. Врятувала його радянська жінка-комісар, яка його допитувала:

«– Навіщо втік? – спитала вона .

– Хочу до мами. До мами хочу, – його голос тремтів. Сльози котились по брудним щокам. Він розмазував їх тильною стороною долоні.

Швидкими кроками вона йде в куток. Відкриває маленькі двері в двір:

– Йди…» [1, с.24].

Гюнтер став лікарем, свій порятунок він не забув, і став за власні кошти лікувати українських дітей…

Ось не менш разючий приклад.

Радянські солдати під час війни вбивали німецьких солдатів, німецькі солдати під час війни вбивали радянських солдатів. Залишилися вдови.

І от німецькі вдови з міста Фірзена надсилають – в скрутні для України часи – посилки українським вдовам міста Канева [1, с.83-86]! Всепрощення. От би українцям з поляками простити один одному всі колишні кривди…

І віце-бургомістр Канева – той самий Фріц Маєс, якого ми охарактеризували з найгіршого боку – особисто разом з О. Апальковим розносить посилки по хатам солдатським вдовам! Не все те абсолютно чорне, що ми чорним бачимо.

Яких масштабів була допомога, котра йшла з німецького міста Фірзена в українське місто Канів?

Ось два приклади, з багатьох. О. Апальков, зайшовши на підприємство Р. Франкена, побачив там вже зібрані для відправки 500 продуктових і 500 речових посилок для школи-інтернату: по 300 для дітей і по 200 для обслуговуючого персоналу. А в книзі «Нотатки про дружбу» можна, серед іншого, прочитати й такий репортаж з місця події: «10 травня 1996 року о 9-й ранку з Фірзена вирушить транспорт. Він везтиме до Канева зібрані на благочинні кошти шість стоматологічних кабінетів. Рентгенівський апарат, стоматологічні пломбові компоненти (на 2400 пломб). Для лікарні – ультразвуковий апарат та медикаменти, від одноразових шприців, шовного матеріалу до антибіотиків» [2, с.110]…

 

7. ЗАУВАЖЕННЯ

 

Не все в книзі «Право на дорогу бездоганне.

Я маю на увазі не конкретні твори, в яких те, що сподобається одним читачам, може виявитися не до смаку іншим.

Я маю на увазі загальну компоновку збірки.

По-перше, розміщення змісту в кінці є вже застарілим методом, ще з радянських традицій. В наш час зміст розміщують в переважній кількості випадків на початку книги.

По-друге, створюється враження, що О. Апальков обирав порядок розміщення творів, кидаючи монету або гральну кістку – ніякої системи.

А встановити порядок можна було.

Наприклад, оповідання «Езда по бордюрам» і «Путешествие в юность» слід було б розмістити першими, згідно хронології, і рубрику назвати, приміром, так: «Роки ранньої юності». Про ці оповідання в попередньому тексті я взагалі не згадувала, хоча вони справили на мене найбільше враження. Вони настільки особистісні й настільки пронизані почуттями, що переказати їх неможливо, їх треба прочитати…

В книзі є есе, названі «Записки шляхом і потім» (с.51-79), «Голландский дневник» (с.127-136), «Армянский дневник» (с.143-163), «Немецкий дневник» (с.169-186). Їх слід було б розмістити поряд, в хронологічному порядку й під рубрикою – ну, наприклад, «Європейські враження».

Оповідання «Примара», «Марта» і «Під мармур» (і навіть «Її політик») слід було б об’єднати під рубрикою «Жіночі характери» або, наприклад, «Штрихи до жіночих портретів».

Загалом враження від збірки «Право на дорогу» цілком позитивне. Під більшістю з того, що пише О. Апальков, я б підписалась.

Але не під всім.

О. Апальков пише: «Я думаю про мою країну як про країну приречених. Країну вимирання, – думаю я» [1, с.71]. От з цим твердженням я зовсім не згодна. Україна вистоїть попри всі труднощі. Україна розквітне. І всі ми житимемо в ній щасливими.

 

Ірина Чернишенко,

головний архівіст

відділу рукописних фондів та текстології

Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка

Національної академії наук України

 

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

 

1. Апальков О. Право на дорогу. – Канів: «Склянка Часу*Zeitglas», 2016. – 224 с.

2. Апальков О. Нотатки про дружбу. – Канів: «Склянка Часу*Zeitglas», 2004. – 258 с.

3. Церех И.Я. Я свидетельствую // Правда Украины, 1944. – № 48.

4. Погребняк Я.М. Шевченко німецькою мовою. – Київ: Наукова думка, 1973.

5. Острова Н.П. Спогади. Архів канівського музею Т.Г. Шевченка. Фонд № 29, справа 23.

6. Мазуркевич Г.С. Спогади. Архів канівського музею Т.Г. Шевченка. Фонд № 29, справа 24.

7. Солоухин В. «Солёное озеро». http://gosudarstvo.voskres.ru/solouhin.

8. Лорер Н.И. Записки декабриста. – Восточносибирское книжное издательство, 1984.

9. Захаров В.А. Дуэль и смерть поручика Лермонтова. – Нальчик: Изд. М. и В. Котляровых, 2006. – 536 с.

10. Апальков А. Нравы города Ка. – Канів: «Склянка Часу*Zeitglas», 1998. – 110 с.

11. Яшин А. Избранные стихотворения. – М.: Радуга, 1984. – 184 с.

12. Апальков О. Колючі дерева. – Канів: Склянка Часу*Zeitglas, 2012. – 216 с.

 

 

 

 

 

 

 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • жил-был кот
  • ПОЗАБЫВ О БЕДЕ И НАЖИВЕ
  • Названо переможців міжнародного конкурсу оповідань
  • Запрошуємо Вас на урочисте нагородження переможців конкурсу «ZeitGlas-2012» ...
  • Дешева та швидка


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Август 2017    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    7 августа 2017
    Уроки классики
    27 июля 2017
    Смерть Поэта

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.