Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Гофманова ніч Рекомендуем |
Микола Бажан
(9 жовтня 1904 — 23 листопада 1983)


З юних дебютантів другої половини двадцятих років Бажан єдиний устиг за короткі п'ять хвилин до «дванадцятої» (1928 — 1931) вивершитись на богатиря поезії нашого сторіччя.
Народився Бажан 9 жовтня 1904р. в Кам'янці-Подільському, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Батько його Платон був військовим топографом, за неперевіреними чутками генеральського рангу. Кам'янець-Подільський і Умань — визначні центри української історії і традиції. Тут віяв дух глибокого історичного простору, перехрещувались шляхи впливів грецького та італійського Півдня, католицького Заходу, магометанського і жидівського Сходу. Тут ще були свіжі спомини про останні вибухи козацької України — Гонту, Залізняка, Кармелюка. В Умані під час революції 1917 — 1921рр. кипіла місцева національно-державна і культурна ініціятива, тим часом як через місто проносилися найрізноманітніші воєнні вихори — галицькі Січові Стрільці і Махно, німецькі гусари смерти і полки Тютюнника, денікінська біла гвардія і кіннота Котовського. Гостював тут довго і театр Леся Курбаса (1919 — 1920).
Десь коло 1922 року Бажан, що закінчив Уманський кооперативний технікум, їде до Києва учитися тут в Кооперативному інституті, а потім в Інституті зовнішніх зносин. Семенко вводить Бажана в літературне життя (перший друкований вірш Бажана «Сурма юрм» у «Жовтневому збірнику панфутуристів», Київ, 1923). Та куди більший вплив, ніж Семенко, мали, мабуть, на юнака експресіоністичні вистави Курбаса в «Березолі», а пізніше Олександер Довженко, з яким Бажан познайомився, працюючи у ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Бажан був одним із перших відкривачів і захоплених пропагандистів геніяльного кіномистецтва Довженка, а пізніше видав книжку про нього (О. ДОВЖЕНКО. Київ, ВУФКУ. 1930, 32 стор.).
Листи Хвильового до літературної «молодої молоді» та запекла дискусія навколо них остаточно розлучають Бажана із футуризмом, і він опиняється в числі 25 «вільних академіків», що утворили ВАПЛІТЕ. Роки життя в Харкові і співпраці з Хвильовим і «романтиками вітаїзму» під постійним вогнем партійної критики були найпліднішими творчими роками в усьому дотеперішньому житті Бажана.
Перша книжка поезій Бажана «17-й патруль» (Харків, «Книгоспілка», 1926, 68 стор.) позначена впливами футуризму, конструктивізму, завдяки яким Бажан уник утертих шабльонових колій попередньої української поезії. У другій книжці «Різьблена тінь», лірика («Книгоспілка», 1927, 32 стор.), Бажан здає в архів і футуризм, намацуючи свій власний експресіоністично-барокково-романтичний стиль і охоплюючи великий круг українських тем. Все це була лише підготовка до справжньої сенсації літератури того часу — книжок: «Будівлі» (1924), «Дорога» (1930), підсумкова збірка «Поезії» (Київ, «Книгоспілка», 1930, 64 стор.); також велика історична поема «Сліпці» (нам доступні лише дві її перші частини з «Життя й революція», 1930, чч. 7 і 8-9 та 1931, чч. 1-2 і 3-4). Тут Бажан іде по найвищих верхів'ях, його суверенність проявляється в усіх напрямах. Поет, що горів спрагою політичного і культурного відродження та пориву своєї нації із тюрми в майбутнє, з якоюсь нелюдською силою дає анатомічний розтин свого — чужого — світового «гетто», розкриває «хитливість і жах» шовінізму «всіх рас і натовпів»: «на інших нивах родиться твоє прийдешнє, замучений, знеславлений народе!» («Гетто в Гумані», 1928).
1928 рік був найурожайнішим роком Бажана. Крім «Гетто в Гумані», в тому році він написав монументальні «Будівлі» — трилогію готичного собору, бароккової української брами і модерного будинку. Це надхненна синтетична анатомія трьох різних світів, стилів, душ; спроба (правда, не цілком успішна) синтези готичного спіритуального пориву вгору із всеохопною земною силою барокко.
Того ж 1928 року є і поема «Розмова сердець» — пристрасна дискусія з одвічним «всеросійським» ідеологом, нищівна відповідь на «всеросійські» і всесвітні претенсії того месіянства з його комплексом «язви як великої чести», з його місією «світового городовика» (поліцая), що радий би сповідати в своїх поліційних участках «грішників» з усього світу. Тут математично точно схоплена і реконструйована поетичними засобами структура і суть явища, і то явища найбільш непроглядного, замаскованого, що складалося віками від Петра І до Сталіна. Сьогодні, коли в СРСР знову у фаворі Достоєвський епохи «Дневника» і коли програмовим виданням Москва випускає «Двенадцать» і «Скифы» Блока, а ЦК КПРС, русифікуючи Україну хоче «визволити» і всю Азію та Африку, — «Розмова сердець» звучить ще більш актуально, як у 1928 році. Але ж і сліду в цій поемі нема риторики, розумувань, деклямацій — лише чистої води поезія, досконала естетична асиміляція колосальних звалищ позаестетичних елементів, отої «сировини» життя.
«Гофманова ніч» (1929) — клясичне і вершинне втілення власного стилю Бажана — вичаровує образ і ритм душі поета, придавленого прусською бюрократично-феодальною суспільною тюрмою. В шинковій оргії вчинив Гофман романтичний бунт і від «смерти ще раз видер кипучу ніч з надхненням і вином», щоб потім знову піти на дно буднів своєї мертвотної доби. Ця річ у Бажана має гіркий автобіографічний присмак.
Ця гіркість почувається в найбільшому розміром, а може, й вартістю творі Бажана «Сліпці». У цій історичній епічній поемі поет, озброївшись великим історичним матеріялом і велетенським специфічним словником, малює з докладним знанням цех лірників-прошаків XVIII сторіччя. Кольорит епохи, людей, речей, психологія і дух часу схоплені в точних образах, ритмах, словах. «Незрячі жебраки», що «бачили багато», що грають віками для ярмаркових натовпів і вождів усіх епох, після Сагайдачного і Конашевича — модерним Кочубеям і т. п. — це сучасні Бажанові поети України, це сам Бажан, що бачить більше за інших, а все ж зараховує й себе до сліпців. Сюжет розгортається на основному конфлікті між старим лірником, якого прикрашують струпи і всеохопна мудрість, і молодим сліпцем, що хоче «здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик... Чуєш? Як муж!» Тут знову подиву гідна здібність Бажана перетопити в естетичний витвір колосальну складність, різноманітність, різноголосість та внутрішню різнодинаміку світу, уйняти весь хаос мікро- і макрокосмосу в потужний ритм, в архітектурний плян, обертати все те на своїй вісі і спрямувати в потрібному напрямі. «Сліпці» були останньою з його речей поетичною вершиною Бажана. Поеми «Число» (1931), «Смерть Гамлета» (1932) — твір, цікавий для вияснення комплексу чи проблеми гамлетизму в Бажановій творчості, — уже позначені компромісом із переможеним ворогом.
Основний доробок Бажана 30-х років, по розгромі України, не у власній поезії, а в перекладах. Це насамперед незрівнянний переклад клясики грузинського середньовіччя — «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі (1937). Він, як і Тичина, приділяв східнім літературам особливу увагу та розглядав Схід як «шкурну» проблему України. Схід є органічним складником і стилю Бажана.
Що ж таке стиль Бажана? Футуризм? Експресіонізм? Барокко? Романтика а ля Гофман? Даремно було б втискувати суверенного поета в рамці, вироблені іншими суверенами. Правда, футуризм дав Бажанові внутрішню свободу від тиранії психологічної і естетичної інертности, від якої на українській поезії були витворились «пролежні». Експресіонізм дав йому смак пристрасної сили свідомости, спраги до життя і до формування життя, індивідуального вислову. Барокко (українське і західне) — всеохопність деталей і патос цілости. Романтизм Гофмана і Гоголя дав йому уяву про масштаби фантазії, фантастичности буденного, сміливого розтину по живому і зрощування розірваних світів.
Але все це Бажан брав тільки як матеріял, яким оперував надзвичайно свідомо. Стиль Бажана — це стиль людини і доби 1917 — 1933рр., що їх дитиною він був, їх любив і ненавидів, аналізував і давав їм власну синтезу. Хвильовий ще до появи Бажана назвав цей стиль «романтикою вітаїзму», розуміючи цей термін так широко, що й неоклясиків уважав якоюсь мірою причетними до нього. Але великий інтуїтивіст утримався від точнішого окреслення створеного ним поняття, сказавши, що це зроблять ті молодші, що приходять чи прийдуть в літературу. І дійсно, вже через два роки Бажан своїм ліричним епосом дав один із найбільш автентичних вкладів у романтику вітаїзму — поруч Тичини-лірика, Куліша-драматурга, Хвильового і Яновського — прозаїків, Курбаса-режисера і Довженка-кіномистця. І коли Хвильовий прочитав «Гофманову ніч», то на очах компанії колег-літераторів у клубі Блакитного буквально упав до ніг Бажана.
Безумовно, барокко і романтизм — головне успадкування Бажана. Романтизм, як слушно зауважив Дмитро Чижевський, не зменшив, а збільшив наслідки барокко. Цікаво, що майже одночасно українське барокко і «бароккову людину» XVII — XVIII сторіч відкрив Бажан в УРСР (його «Брама» з «Будівель» — пряма маніфестація того відкриття) і Дмитро Чижевський на еміграції у своїх нарисах про українське літературне барокко. У зміні і повторах культурно-історичних типів і циклів ніби знову повіяло в нашому столітті духом і настроєм барокко. Якою мірою доба самостійницької і бурхливої Хмельниччини і «Малоросійської Колегії» подібна до доби Української Революції і держави 1917 — 1919 рр. та УРСР, такою мірою і дух «бароккової людини» присутній у стилі Бажана. Якою мірою доба прусського мертвотного феодального бюрократизму подібна до московського комуністичного тоталітаризму, такою мірою і романтично-сатиричний бунт Гофмана відлунюється в поезії Бажана. Та аналогія не тотожність. На Україні, яку Сталін 1918 року назвав «світовим узлом» суперечностей, розігралась і досі триває гра велетенських сил — Заходу і Сходу, України і Росії, аграрного і індустріяльного світу, принципу здиференційованої єдности і принципу тотального моноліту. Може, тому і в стилі Бажана не грає ролі «краса», а насамперед діє в його естетиці сила. Сила стихій, сила закономірности, сила суперечностей, гра сил і їх ритмів. А найбільше сила людини на тлі вищих від неї законів світу. І в цю гру поет кидає і велику силу свого таланту, цілої своєї незвичайної особистости. З несамовитістю експресіоніста й романтика, з точністю конструктора, оперуючи брутальною метафорою, антитезами сил і їх ритму, копальнями життьової фактури і найбагатшим в українській поезії словником, розпікаючи вогнем сатири і трагічного патосу мову, він опановує барокково-романтичний хаос свого розбурханого до дна часу і своєю естетичною інтуїцією дає йому цілеспрямованість і плян:
О земле юрб і добр, о земле сил і дій,
Я кожну яв твою зв'яжу і відокремлю
В єдиній складності твоїй.
Тебе до пня, до дна тебе й до краю
Всю вичерпать і розітнути суть!
Тебе, немов мету і жертву, розкриваю
Й не можу до кінця збагнуть,
Бо мудрости й буття неісходима путь.
Тут діє фаустівський активістичний дух проникнення і всеохоплення. І, може, й гетівська «філістерська» теза брати своєчасно необхідність за основу підшепнула Бажанові одним із перших написати оду Сталіну. Та от загадка: що рухало ним у його багатьох пізніших «партійних» творах, що мають вони сліди його «музи» і богатирської поетичної сили? Може, він і Сталіна, і сталінську добу, і себе в їх складі брав лише як матеріял? Занадто живий іще цей поет, щоб робити якісь остаточні судження.

Юрій ЛАВРІНЕНКО


Гофманова ніч

По рубаних щаблях -
в провалля, в яму, в тьму,
По рубаних щаблях, по сходах обважнілих,
І по обвислих, висклизаних схилах -
В брухатий льох, в заброьохану корчму.
В корчму без вивіски, без назви і наймення,
В корчму скажених бюрґерів, голодних волоцюг,
В корчму фантастів, візників і шлюх,
В корчму огидного й ганебного натхнення.

Роззявивши вона, закопана в землі,
Мов кислий рот п'яниць, де, наче зуби трухлі,
Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій
На стіл дубовий і дебелі кухлі.
Мов кулаки бубняві й круглі,
Мов яблука важкі, плоди добра і зла,
Лежать на випнутих, на кремезних столах
Налляті оливом, вином і лоєм кухлі.
Скриплять, вискрипують, вилискують столи,
Вином закаляні і пальцями залапані.
Смердючий лій шкварчить в окапинах,
Що зі свічок поволі попливли.
Поважно правиться затаєний обряд
Банкетів виспрених, замислених пиятик,
Де кожен із п'яниць - філософ і фанатик,
Сновида й брат, Серапіонів брат.

Тут тисячі годин, тут тисячі ночей
Регоче й п'є єхидний Амедей,
Поет злих слів і вигадок свавільних,
Король нічих, врочисто-божевільних
І похоронних асамблей.
Ось він сидить, цей куций Мефістофель,
Недобрих учт похмурий бенкетар.
Ах, що йому до жінчиних пантофель,
Врядовницьких чинів і орденів, і чвар!
Ковтає мовчки дим, вино слизьке і слину,
Загострену, мов голий нерв, брову,
Неначе сласний кіт худу і хтиву спину.
То ж він - гігантський кіт, улесливо солодкий,
То ж він, - засмучений уявою маньяк,
В гурті розпусників, поетів і кривляк
Сидить з лицем диявола й девотки.
То ж він, - гігантський кіт, добрячий котик Мур,
То ж він гне спину й випускає кігті
І тут в сліпій корчмі, в нуднім камергерихті.
У веремії кішл, у млі магістратур.
Театр потвор, театр п'яних калік -
Він одкривається для мрійника й фантаста,
Й презирливо брова згинається зубчаста,
І в ясна б'є розбещений язик.
- Я не п'яний! Як смертник той, я щедрий!
Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню!
Хазяїне, вина! Нам цукру, спирту й цедри...
Віват, поезіє! Так випиймо ж за ню!
Підпалюй спирт! Святе автодафе,
Де спирт пала, мов християнські душі...
Кричіть, захоплені клікуші,
В берлинському блюзнірському кафе!
Шумує зграйний пунш, і майорять огні,
Блакитні язички підплигують угору
В лункім, як черево, й блискучім казані.
- Панове, пуншу Теодору!
Натхнення й істина в вині...
І наче ватра тайних інквізицій -
Холодна заграва гарячого вина.
- Так що ж, черпаймо з казана,
З товстого казана пекельної водиці!
Парують і шумлять отруйні пугарі,
І вогники стоять, як пальці сяйні й сині,
А над людьми кружляють угорі
І ліри в тьмі, і дим, і тіні.
Розплившися, пливуть в його уяві хворій
Червоні ліхтарі зашарених облич;
Рушає карнавал фантасмагорій,
Лютують блискавки страшної тишини,
Роти провалюють, розтявши губи лезом,
І котячи слова по кручах фрази в безум,
Неначе в прірву круглі валуни.
Встає огонь, я стовп, встає, як стовп, гармидер,
Як стовп і стогін, - над старим столом.
- Я в смерті ще раз хитро видер
Кипучу ніч з натхненням і вином.
Кладу на плечі ніч кипучу,
Як хрест ганьби, як чорний слуп.
І труп, свій власний, бідний труп,
Мов некрофіл, ґвалтую мучу.
В ганьбі, огиді, шалі й трясці
Наказую я привидам-словам:
Із прірв свідомості, з найглибших людських ям
Ви павуками тихими вилазьте!
Мов павуки пухкі й ослизлі,
У тільці несучи отрут скупий пухир,
Повзіть з шпарин проламаної мислі,
Щоб я, поет, святоха і блюзнір,
Поклав вас трупами на зляканий папір,
Щоб череп репнув, й звідти, з чорних дір,
Потворні мрії вистромляли ссальця.
Тоді перо, як крик, накидується в пальцях
На плеканий, заплаканий папір...
Так хорони ж, скрипучий манускрипте,
Пекучу порохню з сандалів сатани!..
Брати! Вина! Вина мені насипте!
Нехай киплять ізнов бурхливі казани!
Хай гугонять ключі напружено і густо,
Прозористі бурштинові ключі...
Приходь! Чекаю уночі
На тебе, творча зганьблена розпусто!
Сердите серце рве на ланцюгу, -
На ланцюгу, проклятий волоцюго!..
І келиха бере із рук старого друга,
Щоб загасить суху свою жагу.
Кричать розмовинки. А він стоїть і слуха,
Стоїть і дивиться скажений Амедей.
Мов краб, чіпляється ущиплива ядуха
У голе горло втомлених людей.
Наважившись бенкету край покласти,
Знесилівши від слів і від вина,
Просмолений, тягучий, чорний квастер
Просмолений, тягучий, чорний квастер
Уважно в жмені мокрій розмина.
Ще в казані хвилюється заграва,
Та тиха тьма росте й шепоче круг стола.
Служниця заспана недбало принесла
У картузах тютюн масний і кучерявий.
Пливе вихлястий дим з фаянсових люльок,
І довгі чубуки гарчать, уже захрипши.
Хвилини мовчазні, найлюбші і найліпші,
Хвилини млявих мрій, поплутаних думок.
Приклавши до ротів люльки, немов кларнети,
Струю із чубуків висмоктують смачну
Утихомирені, замислені поети.
О, музико люльок, кантати тютюну,
Злетівши вгору струй блакитні піруети!
- Ах, ах! Доволі слів, натхнень, верзінь і смерті!
Він не страшний - німецький добрий чорт!
Де ноти, Гофмане? Де Глюкові концерти?..
Музикусе, на нас чекає клавікорд...

Акорд би стистнути оцим рукам блідим,
Щоб наливався звук й стенався композитор!
І він підводиться, і стеле вірний вітер
Йому під ноги, наче стяги, дим.
Кладе свою правицю волохату
На білі щелепи приборканих клавіш.
Та б'є дванадцять раз. Стискаються щільніш
Два чорних пальці циферблату,
Мов діючи нічну посвяту
Серапіоновому брату,
Вмочивши пучки в час, в свячений час і тиш.
- Панове, час іти. Подайте-но плащі!
Не будьмо, друзі, надто романтичні...
- Надворі дощ...
Скриплять ізнов дощі,
Мов над папером пера педантичні.
Старий Берлин розписують дощі
Ґотичним почерком, рясою крапель гострих...
І крізь колючий дощ, мов крізь густі кущі,
Хто продереться, подолавши страх?
То радник Гофман по калюжах човга,
Підплигуючи, йде і марить у півсні,
А вулиця за ним, як гама рівна й довга,
Пливе, кружляючи, притихши в далині.
Плескаті площі заросли дощем,
Струмким кущем дощів глухих і нерухомих,
І над п'яницею, безумцем та митцем,
Хитається, як звук, їх виміряний помах.
Ах, колонади тонкостеблих струй,
Ах, дощ химерний - в прорізах і стрілах,
Хитайся і злітай, хитайся і лютуй,
Трощи в трикутничок знайомого причілка!
Знайомий дім, де жінка й тепла грілка,
Знайомий дім з шухлядками кімнат,
Ковпак нічний, бавовняний халат,
Огрядна пічка, і приємний чад
Із мідного прокислого кадилка...
- Амеліє, ти спиш? Амеліє, - та де ж ти?
Йди двері відчини, бо тричі стукав хтось...
Це, Амеделю, ти? Приплентався нарешті?
Скидай-но туфлі, бруду не нанось...
І, туфлі кладучи до груби, щоб протряхли,
Сміється Амедей замислено собі,
І посміхаються з полив'яної кахлі
Рожеволиці лицарі й дівиці голубі,
І черевань, розцвічений у блойвас та цинобру
(Полив'яна ідилія голландських мулярів),
До себе пригортаючи свою коханку добру,
Теж посміхнувся ввічливо й замріяно зомлів.
Фламандська ніч розпарена, в квітках,
пташках та бантах,
Мов дівка угодована, паруючи, стоїть.
Полива жирна топиться, гладкі блищать драбанти,
Червець на них вилискує, зелінка і блакить.
Рипить підлога повагом, скриплять кульгаві двері,
І Гофман - у притулкові своїх буденних чар,
Де на пузатому старому секретері -
Перо крилате й ситий каламар..



Дорога


Ретельно тіні складено в штахети,
І над пустелищем степів,
Як хвіст скаженої комети, -
Огонь рахманних вечорів.

Упали тіні гострі осторонь!
Чіткіш лягли риски гілок,
Перехилившись в темну просторінь
Кущі здичавілих зірок.

Іду, й дороги переламані,
Гнучись, плазують із-під ніг.
Так важко на жорстокім камені
Класть лінії твердих доріг.

Так важко на жорстокім камені
Шляхів вирізьблювати грань.
Невже і справді заважа мені
Дорога зустрічей і тиха путь прощань?

Дорого зустрічей і тиха путь прощань,
Людська дорого, - просто стелиться,
Відбивши на холодних рельсах
Огні ночей і дотики світань.

І кожному іти тобою,
Людська дорога меж і мір,
І тягнуться над головою
Сліди скривавлених сузір.
І знатиму, куди іти,
І терени, що проходитиму.
Людському захвату неситому
Невже не вистача мети?

Не всі серця дадуться хробаку,
Не всі шляхи у круг закуто,
І проросте зелена рута
На жовтому піску.



ЕЛЕГІЯ АТРАКЦІОНІВ

Із чорного стебла баска
сівба важких басів,
і флейти метушня баска
на рині голосів.

Різкий плижок, зухвалий скік,
сухий, як дріб, галоп,
і флейт одчай, цих флейт баских
над ямами синкоп.

Крутися, світ, крутися, цирк,
крутися, карусель!
І гостроверхий фейєрверк
злітає над усе.

І день — у смерк, і ніч — у смерк,
і серце — нічичирк.
Крутись, скажений фейєрверк,
Крутись, скажений цирк!

І око юрб проколоте
на шпагах тисяч ламп.
Крутись, прокляте коло те.
Такт!
Темп!
Чи довго прокрутишся так тут,
невже не спадеш,
невже?
Кожен вигиб і темпу, і такту
віддрукує капельмейстерський жест.

Віддрукує і занотує:
стій!
На кожну ноту, на ту є
карб
свій.

І пізнаєш уперту математику
пароксизмів захвату і журб.
Товаришу,
друже,
братику —
в кожного є свій карб.

Кожному ноту нажебрано,
і іншої буть не могло б,
і рипить між іржавими ребрами
серця сухий суглоб.

Серце! Крутися, хитайся,
хитайсь, вигинайсь шкереберть!
Із губ акробата-китайця
струмочком сповзає смерть.

Захлинувся ковтками конвульсій,
завертівсь на блискучій косі,
і зчепилися в спільному пульсі
серця
усі.

Горло горбом напнеться,
втнеться крик,
як звисне, мов флаг, із трапецій
чорний людський язик.

Скрикне тоненько панійка.
Тоді націляйся й лети,
в зойки розпачливі, паніко,
зімни їхні голі роти!
Слину і сльози виточи,
губи в гримаси зміси!
Розгойдались, мов трупи иа ниточках,
голоси.
1927.


До яру підійшли, і одностальні тіні
Погнулися від їхніх тіл назад.
Риплять вози, ладнаючись у ряд,
Колеса грузнуть в глей в понурому рипінні.
Поволі родяться слова нічних нарад,
Що рознесуть їх по Вкраїні
З холодноярської святині
Козак і гречкосій, ченець і конокрад.
Скотилася луна по згорнутих шляхах.
Козак, і хлоп, і злодій, і монах
Почули зойк пророчих півнів третіх.
Хитнувся гвалт стривожених церков.
Шарпнувшись із-під ніг, нечувано зійшов
На темний степ бунтарських тіней кетяг.



Пильніше й глибше вдуматися в себе…
Ти звівся й стверд у лютій боротьбі,
З кісток і тріщин викладений склепе,
Маленький космос скривши у собі.
Там в’ються смерчі крихітних галактик,
Двигтять рої движких мікро-плеяд.
Там кожен образ, світла й світу клаптик,
Вкладається у нерозривний лад.
Чи на космічні сфери справді схожі
Півкулі ці, вражаюче малі?
Чи просто плазми згущення? Чи, може,
Мініатюрна копія Землі,
Де все сплелось в доладнім переході:
Ключі артерій, темні стоки вен,
Грузька дрягва клітин, яка на споді
Таїть росток — свій незбагненний ген?
Безкрайність барв, речей, понять і тонів,
В тільця клітин впресована, стає
Мільярдами й мільярдами нейронів,
Що в блискавках стрибків і перегонів
Могуття випробовують своє.
Спалахують. Здригаються. Іскряться.
Контакт. Контакт. Б’є блискавиця вмить.
Це їх гроза. Це їх розряд і праця.
Це їх снаги енергетична сіть.
Як струм, тече в перервчастій напрузі
Коротких, гострих імпульсів стяга.
На противенств пекучому курцшлюзі
Тріпоче мислі вольтова дуга.
Безодня мозку — як світів безодня.
Жахаючись, над глибом їх стаєш,
Бо в них така природня й надприродня,
Недосягненна таїна безмеж.
Тремка, драглиста, сіра мішанина
Заліза, сірки, фосфору, води.
Вона і є оте, що звем — людина,
В ній всі людські пориви і труди,
Тріумфи, біди, перемоги, болі,
Піднесення, тривоги, втрати всі,
Любові ніжність, і суворість волі,
І все життя у творчості й красі.
Хвилястий трепет корок і підкорок.
Мигтливий код вмикань і вимикань.
Ще глибше в себе, здивувавшись, глянь, —
А потім що? А потім… Бідний Йорик!

1976



Цирк


Скок ЕКСЦЕНТРИКИ

СКОК

перекувирк

все-таки

геть трико

НОГИ ВИЩЕ ГОЛОВИ

ВСЯКІ секи тюкань

Карком втру.

виклиКаю тільки гру,

ТІЛЬки трюк,

з смерковим какаду

в трик-трак

прийду

без брюк

а так

ЦЕ ГРА

ЦЕ ТРЮК

не тік аттак.

Вибрик

карабкається вибрик

по линві на дах сердець.

теліпається душ колібрі

далеко десь.

ВИБРИК

тільки вибрик

тільки ляльки ки-ки-мор

пікантна весна, мов сир брі

і диктові жмихи з блох,

підтюпцем

гоп-са-са

серце лицаря

дзенькоти ляпаса

скоками

шпіцами

гикати, окати.
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Лебеді
  • Переписка с судьбой и избранными
  • Сергей Кривонос — лауреат Международной литературной премии имени Сергея Ес ...
  • Увага! Літературний конкурс!
  • Николай Яковлевич Агнивцев Краткая биография


  • #1 написал: SichRisisycit (28 февраля 2012 09:57)
    Это уже классика
    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Октябрь 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Сегодня, 00:10
    19 октября 1825

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.