Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Я цілюсь тільки на Життя… Рекомендуем |

Я цілюсь тільки на Життя…

  

 

Михайло ЛЄЦКІН

 

 

* * *

 

Я пережив свою епоху
І трохи врізався в чужу,
Бо не помітив рубежу,
Який відомий тільки Богу.
Але живу собі, немов
Нічóго дивного не сталось,
Немов і не моя це старість
На мушку вивела любов.
А без любові, я скажу
Відверто – так, як вˈїлось в серце, –
Не зміг би я вростити все це
В епоху… от вже й не чужу.

 

 

* * *

 

Це рік? Чи вік? Чи різних циклів стик?
Чи фініш, за яким можливі старти?
Самотній постарілий чоловік
Вдивляється у себе без азарту.

 

Чи я за рік хоча б до ц ь о г о звик?
Й чи взагалі звикать до ц ь о г о варто?
Самотній постарілий чоловік
Вслухається у себе без азарту.

 

Нас можна зупиняти хоч коли.
Та час не зупиняється ніколи.
Так хочеться, щоб повсякчас були
Оживлені блакитні видноколи…

 

Два виміри: небесний та земний.
Ти, люба, там. Тут тимчасово я̀ ще.
Роби, що хочеш: смійся, плач чи вий –
Так повелів Вселенський Розводящий.

 

Земних істот не зменшаться ряди –
Замінять пересічне пересічним.
Ти ждеш мене? І правильно, пожди:
І в вічності не є чекання вічним…

 

 

* * *

 

Ця втаємничена солодкість,
Досяжна тільки уві сні…
Така дратуюча короткість
Слів, потонулих в глибині
Ще не розтраченого сéрця,
Яке по ребрах вибива
Таке нічим нестримне скерцо,
Щó не вкладається в словá…
Й хоч так надмірно важко жити,
Та живемо ми сáме так…
Солодкість, тайною прикрита,
Лиш уві сні відкриє смак.

 

 

* * *

 

Серце з розумом засперечались:
Поділити не можуть мене.
Що ділити? І юність умчалась,
Та і зрілість ось-ось промине.

 

Помогти навести вам порядок?
Добре. Тож, як господар помре,
Серцю буде віршований спадок,
А науку хай розум бере.

 

От і славно, ви вже помирились.
Молодці, я люблю вас обох.
Я від цього відчув легкокрилість –
Отже, так, мабуть, мислить і Бог.

 

 

* * *

 

Ось перекочується грім
Із пагорбів на доли.
Він, наче вічний пілігрим,
І втомлений, і кволий.

 

А там, де щойно він гримів,
Вже неспростовно виник 
Гнучкий уродженець лісів – 
Легкий горіх-ліщинник.

 

Він подарує смакоту
Тому, хто прийде в гості,
Хто підхопити на льоту
Зуміє щедрі брості.

 

Не хочу бути я старим
При юній цій природі.
…Десь перекочується грім.
Ми розійшлися. Й годі.

 

 

* * *

 

Мене вже не можна любити…
Мене відлюбили тоді,
Коли божеволіли квіти
І губи були молодì.

 

Мене вже любити й не треба…
Мене відлюбили, коли
Душа проривалась до неба
І пружними крùла були.

 

Не можна… Не треба… А раптом
В якомусь з жіночих сердець
Та й вибухне сплячий реактор?
…Тоді мені точно кінець.

 

 

* * *

 

Дивлюсь на себе в дзеркало… Ну й вікінг!
Яке пузате звідти визира…
Облиш жінок, кохання з серця викинь,
Тобі про вічність думати порá.

 

Це так мені майнуло. А насправді
Я ці резони відкидаю геть,
Підтягую живіт, мов на параді,
Й чіткіше крок кладу хоча б ледь-ледь.

 

Ой, бережіться, жіночки наївні!
Гей, бережіться, пещені дівки!
Я вас знайду на півночі й на півдні
Без фіглів-міглів (вже не ті роки).

 

А зморить сон… якийсь абстрактний обрис
Збирається у фокус… і відтак
Знайомої красуні світлий образ
Гука мене, мов перелітний птах.

 

 

* * *

 

Проклятие мужского естества…
                 А. Н.Толстой, «Аэлита»

 

Ти в світ зˋявився, грудочка безвинна,
І криком сповістив свої правá –
Й поніс відразу – аж до домовини – 
Прокляття чоловічого єства.

 

І кроку вже без нього ти не ступиш.
Громадськість вся чекає: де воно?
Подай його, хоч скручуйся у ступор,
Хоч в монастир ховайся – все одно!

 

Жінки від нього й раді, і не раді.
Воно в тобі… Але при чому ти?
Ти ж тільки Богом обране знаряддя,
Аби безсмертя людству принести…

 

 

* * *

 

Закрутилося. Завертілося. 
І соломки нема, де впаду.
Ніби сутність чаклунська утілилась
І штовхає мене у біду.

 

Від світанку ранкового й дó ночі
Їй підвладні всі дії мої.
І нема кого кликать до помочі,
Бо ніхто і не бачить її.

 

Марю римами, строфами, ритмами,
Від яких я змарнів і зачах.
Ось сиджу та читаю Уїтмена,
А Вона… Чарівниця… в очах.

 

 

* * *

 

Що ж ти зі мною зробила, безсовісна?
Як мені жити тепер?
Літо – а в мене на серці ще провесна
В плесі двох карих озер.

 

В цих би озерах купатись-купатися,
Скільки бажає душа…
Та ще ж і носик між них конопатиться
Й чорт зна на що спокуша.

 

Ой, пропаду я без всякого залишку,
Вигорю, як у вапні.
…Добре тобі: ти все долею бавишся
Й бісики травиш мені.

 

 

* * *

 

«Припиняй, – сам собі я кажу. – Припиняй.
Серце просить.
Натворив ти вже досить. Уже через край.
Досить…».

 

Припиняю. На день. Ну, від сили на два.
Й знов заносить:
Від рядків і від рим знов дзвенить голова.
Й серце просить.

 

Пропаду я, якщо не пущу між людей
Все це.
Переповнене сонмом чуттів та ідей
Серце…

 

 

* * *

 

Я ступив до твого ліжка
Під розчахнутим вікном.
Ранок… Спи ще, Білосніжко.
Не лякайсь: це я, твій гном.

 

Я підкрався тишком-нишком…
Промінець ковзнув ясний…
Спи ще, чиста Білосніжко,
Додивляйсь безгрішні сни.

 

В мене старість… І задишка…
Я піду. А ти полеж,
Неприступна Білосніжко…
Буде добре все. Авжеж!

 

 

* * *

 

От доля, цур би їй та пек…
Ми мов блукаємо у лісі
Та, як Чайковський і фон Мекк,
Ніяк не можем дотягтися

 

Одне до одного, аби
Зˋєднати наші спраглі руки
Заради спільної судьби
І непорушної поруки.

 

Шукати тут чиюсь вину
Було би, мабуть, нерозумно…
Шкодá загублену весну,
А восени самотнім сумно.

 

Це ж не екватор, не парсек – 
Якась там кількість кілометрів,
Щоб розібратись в наших нетрях…
От доля, цур би їй та пек…

 

 

* * *

 

Я і не подумав би нікóли,
Особливо в нинішні часи,
Що мене так наміцно приколе
До твоєї грішної краси,

 

Що мене так сильно приворожить
Й не відпустить синь твоїх очей…
І якщо моя це доля, Боже,
Хай я в них залишусь, як трофей.

 

Прокидатись більше я не хочу
І її не бачити впритул…
Капітально хтось мене зурочив,
Й нì до кого крикнути: «Рятуууй!».

 

 

* * *

 

Ну, ти в мене й жартівниця!
Все тобі – хи-хи й ха-ха.
А у мене в грудях птиця,
їй у серці не сидиться – 
Чи далеко ж до гріха?

 

І чи винний я хоч мало,
Що ось так – згори й униз – 
Цим нещастям пронизало
(І ні сіло і ні впало)
Мій елітний організм?

 

Від спокуси розум втрачу…
Я волаю: геть іди,
Щоб тебе я і не бачив…
Тільки так… не назавждѝ…

 

 

* * *

 

Чим більше думаю про тебе,
Тим зрозуміліше мені,
Чому тебе немає в теле-
Візійній вічній метушні.

 

Бо показали як тебе би 
В твоїй немеркнучій красі,
Обрушилось на землю б небо
Та поосліпли б геть усі.

 

Морпіхів з корабельних палуб,
Артилеристів із казарм
Умить на пенсію списали б
У наслідок зіпсутих карм.

 

Ця врода править в нашім часі. 
Я вже зазнав її удар,
Але чомусь мені здалася
Вона за найсолодший дар…

 

 

* * *

 

Проходить це неначе тінню
Через усе людськé життя:
Солодка мить гріхопадіння,
Тривожна вічність каяття.

 

Спокуса є. І є спокута.
І схожі, й різні ці словá…
До них вся суть моя прикута,
У них вся суть моя жива.

 

То грані є, то грані стерті,
То без думок нуртує кров…
О, цей баланс життя і смерті,
Ця заповідана Любов!

 

 

* * *

 

Дивлюсь на твій портрет – і сумно
Мені в старечій самотùні.
Десь виграють веселі сурми,
Та не для мене радість нині.

 

І скаржитись – кому? І нащо?
Не перший я і не останній.
Чіпляюсь за життєві хащі
В печальному передчуванні.

 

Воно так і повинно бути.
Воно і сталося, як треба.
…Троянди кущ, такий розкутий,
Вдивляється безжурно в небо…

 

 

* * *

 

Накинули ранкóві рóси
На трáви бісерну чадру.
В зачаруванні серце просить
Мене у цю включитись гру.

 

І я, лякливо та босоніж,
Вступаю в купіль крапелин,
Які за хвильку на осонні
Линýть парóю до хмарин.

 

 

* * *

 

Я поставив компˋютер на сплячий режим.
Він лежить. Я лежу. Ми обоє лежим.
Я боюся його у мережу ввімкнути,
Бо побачу, як зˋявишся вмить наяву ти
І докірливо поглядом скажеш: «Ой нене…
Недостатньо ти мрієш, Михасю, про мене.
От якби ти достатньо про мене помріяв,
Я відчула би зразу шляхетний цей вияв
І для тебе придумала б щось відповідно».
…Хай компˋютер ще спить… Не судилося, видно.

 

 

* * *

 

Ну, що ти впер сумний свій погляд
В якийсь невидимий предмет?
Ще ж бˈється знамено на щоглі,
Й життєвий тягнеться сюжет.

 

В душί ще чути полихання
Святого Божого вогню…
Що, не дає плодів кохання?
Але ж цвіте у славу дню!

 

Що, відійшли в минуле ласки?
Але ж минуле не пройшло – 
Пригадуй чарівної казки
Солодке та незмите тло.

 

Посохли деякі прикраси
На кипарисові подій.
Та поки чуєш ти: «Михасик…», – 
Пожди, друзяко, не старій!

 

 

* * *

 

Я, то злітаючи на крилах,
То шкандибаючи ледь-ледь,
Вдивляюсь з літ моїх похилих
В тих, хто забув мене вже геть.

 

А я ще добре памˋятаю,
Коли, зеленим, молодим,
У щедрім розквіті розмаю
Я сипав компліменти їм,

 

І що вони моє втручання
Сприймали, як належну дань…
Тепер дивуються, звичайно:
А хто цей лисий бородань?

 

Йому від нас щось треба ніби?
…Мені? Від вас? Нічóго, ні.
Хіба дурничку: ви могли би
Розгледіти мене в мені?

 

 

* * *

 

З висоти того, щó пережито,
І з глибин, де зроду не бував,
Можна і на крилах полетіти,
Й плавниками домогтися прав.

 

Тільки от підтверджено роками,
Й всі крапки розставлено над «і»:
Що склепав ти власними руками, – 
Тільки ті здобутки є твої.

 

Можна щось отримати в дарунок,
Прихопити, щó не так лежить…
Тільки з цього не завˈються вруна
І не стане радісною мить.

 

Не до пекла тут і не до раю,
Не вали я зводжу і не рви – 
Просто я з роками все це знаю.
Будете з роками знати й ви.

 

 

* * *

 

Я відчуваю: ще не все пропало –
Якимось хтознанадцятим нутром…
Не може ж просто зникнути огром,
В якім моя нога ще не ступала.

 

Ступити, значить, ще судилось їй – 
Судилось Тим, Хто все на світі судить.
Можливо, потім корективи будуть.
А поки що я тут. Таки земний…

 

 

* * *

 

…Перечекаю т у т негоду
(Бо т а м її і не бува).
Я т у т-таки віддам народу
У нього ж знайдені словá.

 

Я дещо т у т іще позичу
І повертатиму борги.
Я не порушу жоден звичай,
Не встану з лівої ноги…

 

Життя беру лише як цілість,
Не помічаючи сміття.
Й, хоч взагалі погано цілюсь,
Я цілюсь тільки на Життя.

 

_________________

© Михайло Лєцкін

 

 

 


Ключевые теги: лирика; поэт. цикл
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • І в вічності не є чекання вічним…
  • Судя по всему судят…
  • Какая-то лирика
  • Театр боли
  • Читатель, прости...


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Август 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.