Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Уривки з історичного роману у віршах "Маруся Богуславка". Рекомендуем |

Уривки з історичного роману у віршах Миколи Тютюнника "Маруся Богуславка" 

 

СПОГАДИ

Частина I

– Вночі прокинусь і лежу довгенько,
І подумки знов лину до Русі...
Чи там живі ще милі тато й ненька,
Що, мабуть, й очі виплакали всі?

Вже п’ятий рік турецької неволі,
А сором й дотепер не полиша.
Здається, й не голодні, і не голі,
А все одно як голою душа.

Коли везли, то, кляті, вибирали,
Щоби були шляхетної краси
І щоб сорочку груди напинали,
Як напинає вітер паруси.

А я ж зелена, як листок капусти,
Бо зовсім ще дитячії літа.
Поліз один за пазуху – там пусто.
"Ну хай тоді в каюті підміта!”

Все далі й далі від кордонів руських.
Ну а назустріч, в небі, журавлі!
Журавлики, ріднесенькі, братуськи,
Візьміть й мене до рідної землі!

Яких жахів зазнати довелося!
Який страшний тоді ізвідать глум!..
Схопив мене, катюга, за волосся
І, як щеня,– в смердючий чорний трюм!

А там людей – неначе б оселедців!
І в кожного ж не те, так се болить.
Дадуть води – й горобчик не нап’ється,
А треба ж на три сотні розділить!

Напівживі, але зі мною милі.
Якась нещасна дошку колупа,
Бо за бортом же – чути! – плещуть хвилі,
Хоча й солоні, кажуть, як ропа.

І день крізь день – задуха, сморід, давка...
– Ні, це не трюм. Це, мабуть, нам – труна...
А звідки ж ти, маленька?
– Богуславка.
– О-о, нам знайома ваша сторона!

Авжеж, красива, ще й того – багата.
А річка ж там, здається, зветься Рось?
– Так-так, я помню, нахваляв і тато,
Якому скрізь бувати довелось.

– А батько ж хто?
– Священник. Я - попівна.
– Багаті ж, мабуть? – Й кашель із грудей.
– Та не сказать, щоб повно там чи рівно,
Але жили не гірше за людей.

– Ото ж бо й те: вік жити – й не тужити б!
Як мовиться, до смертного одра...
Наїстися б зеленого їм жита
Й полопатись! Розпроклята орда!

- І що воно таке, скажіть, за люди?
Хапають, як худобу і женуть! -
- Розбійники! Чи ви не ба,? Приблуди.
З отих, що і не сіють, і не жнуть! -

- Та так і є. Така, мабуть, порода.
Не знають, видно, змалку інших втіх.
Он, пташку - й ту тримати в клітці шкода,
А це ж людей! Такий страшенний гріх! -

- Хіба ж то втіха? Та Господь із вами! -
Одна з сусідок носом вже клює.
А друга тре пучками між бровами.
- Марусю, а крім тебе, діти є? -

- У мами й тата? Ні, я в них єдина. -
- Ох-хо-хо-хо!.. Яка ж тільки біда!
То, я дивлюся, мабуть, другу днину
Отой турчин на тебе погляда. -

- Та був би тато - він би їм поглянув!
Дарма, що битись сан забороня.
Він вже колись відбив отак Уляну,
Стрибнувши під татарського коня.

Увечері пішов шукать курчатко,
А тут як раз і стався той набіг.
Розказував, що занімів спочатку,
А потім як схопився за батіг

Та попід гору, де тропа збігає,
Та, зусиміць, по морді жеребця!
Той заіржав, що аж луна за гаєм!
Й матуся аж змінилася з лиця.

Уляна потім ні на крок од хати,
Та все старалась якось між людьми...
Коли людину так наполохати,
Вона тоді й "на сідало” - з курьми.

- Ох-хо-хо-хо!.. Мої ж то ви дівчатка.
Чи вам ото було гуляти край? -
І знов мене розпитують спочатку -
І про рідню, й про весь наш рідний край.

- Про всіх згадала: і про маму й тата,
Про річечку, обсаджену лозою,
Згадався навіть песик волохатий,
Та так, що знову вмилася сльозою!

Поплакала та й умостилась спати –
Про все ж, здається, їм розповіла,
Лиш про одне не сміла доказати –
Що вже тоді закохана була.

Воно ж, здавалось, дівчинці не личить
Про щось подібне й розтуляти вуст.
А він же був... ну, й справді справжній лицар,
Хоча й ледь-ледь засіявся той вус!

Він поруч жив. Й почав мужніти рано,
Хоча й не знав тривних ізмалку страв.
І був козак, і кликати – Богданом:
Батьки молились – ось їм Бог і дав!

А як молились!.. Років десять, бідні!
(Хай буде іншим, недолугим, страм!)
Стояли і заутреню, й обідню,
І ввечері ходили в Божий храм.

А більш – вона, будь-якої нагоди,
Не тільки у неділю й празники,
Бо підіймались часто у походи
Та й шли кудись удалеч козаки.

Виходив полк. Обабіч бігли діти.
Жінки як зняті тільки-но з хреста.
Ворожим планам вчасно запобігти -
Походу філософія проста.

Виходив полк. Страшні війни закони.
Стоять жінки – виглядують свого.
Таке вже велелюддя й сотні коней,
А очі бачать лише одного!

Виходив полк. І коругви качались.
Ну, начувайтесь, кляті вороги!
Та шляхом цим для декого кінчались
Недовгі і сумні його шляхи.

Виходив полк. Обоз іззаду рушив.
(Без провіянту як же на війні?)
Ну а жінки – суворі й непорушні,
Як половецькі баби кам’яні!

Про це усе я чула від матусі –
В зимові свята, в світлую Йордань,
Бо так набридну, наче муха в вусі:
– Ну, розкажі-іть...
Що хоч ти гопки стань!

- Тріщав мороз, і лід тріщав на річці,
І сніговій, мов різаний кабан.
Відчиниш двері – холод по долівці,
Як восени долиною туман.

І так мело – не знати, на що й схоже!
І цяточки ж не видно на дворі.
Таке мело, що вранці перехожий
Спросонку спотикавсь об димарі.

І все ж таки як затишно удома!
Й хоча мороз віконця вишива,
Та навіть в хату внесена солома
Ворушиться, зігрівшись, як жива.

– Розкажете, матусенько?
– Ну, слухай...
- І знов мені – про давні ті літа.
Це не "Псалтир”. Бо той влітає в ухо,
А з іншого одразу й виліта!

Розказують... Надворі не вщухає.
Вітри, здається, навіть стіни гнуть.
І мама все частіше позіхають
І хрестять рот, щоб зле не проковтнуть.

Ну а замовкнуть – знов про щось питаю,
Моя ж цікавість вже не має меж!
Та ще й, немов зненацька, навертаю,
Щоб розказали й про сусідів теж.

– Це ж про яких сусідів – про Шабленків? -
Ховаюся обличчям в подушки!
– Оце так-та-ак, – сміються ніжно ненька, –
А чи давно ж просохли пелюшки?

Це, мабуть, сняться декому кислиці!.. -
(А я ж тоді й сама вже не своя!)
Затим погладять ніжно по голівці:
– Дитиночко ж дурнесенька моя! -

- Бо я ж, було, товчусь біля віконця.
А він іде. Дорогу розвезло.
Не так, мабуть, радів наш предок сонцю,
Як я йому, що аж влипаю в скло!

А він високий. Руки й плечі дужі –
Воно ж помітно навіть іздаля –
Обходить чи стриба через калюжі,
А голову й на крихту не схиля.

Несе її шляхетно й гордовито,
Неначе зроду й не знавав біди...
Не схилиться ж ні перед ким на світі,
Хоч зверху вистав скляночку води –

Всю донесе й краплини не розхлюпа!
А то ще й глянуть може звисока.
Тоді ж якою має бути люба
Такого ось красуня-козака?!

Мені такій і в слід же не вступити!..
Така, мабуть, що й сонцю відчиня.
І хоч там кажуть, що з лиця не пити,
А як воно – ну геть сороченя!1

"То ж яйця драла”, – кажуть люди здавна.
Так соромно – що аж лице горить!
Чи я ж залізти на дерева здатна
Та ще й гніздо сороче розорить?

Була маленька – ще й пускала нюні:
– Чи вам не гріх ото так дратувать?
Чи я ж могла знущатися з манюніх?
Та я ж їх ладна з рота годувать!

Було, було... Й закінчилось бідою,
Хоч ти тут плач, хоч бийся, хоч кричи...
Було й спливло, як ночви за водою,
В якусь таку – аж страшно! – далечинь!


Від автора:
Чи так було – брехати не беруся.
То ж промовчу (бо є на те причина...)
Ну, а тепер облишимо Марусю –
Нехай собі, сердешна, відпочине.

АНДРУСIВСЬКА ЗМОВА
Частина II
13 січня 1667 р. у білоруському селі Андрусові було укладено таємну угоду між Росією та Польщею без участі української сторони. За договором, Лівобережна Україна залишалася за Росією, а Правобережна знову переходила під владу Польщі...
Ой, Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну...
Т. Шевченко
1
Повзе обоз холодними степами.
Куди не глянь – кругом сніги, сніги...
В санях стрільці – лежать собі снопами,
Та в кожного достатньо ще снаги.

Повзе обоз, як лис на пузі яром,
Де запримітив виводок зайчат.
А на чолі – московські ті бояри,
Яких оце ще й треба величать.

Повзе обоз до польського кордону.
Хоч діло це ще треба розжувать.
Яка ж тоді Вкраїнонька до Дону,
Коли її знов ладні шматувать?

Й на що ж тоді Переяславська рада,
Коли вже нас готові ошукать?
Бо змова ця – Переяславу зрада!
І правдоньки ж ніде не відшукать.

Повзе обоз, повзе через долину.
Везе послів московського царя.
– Што бог дайот – всьо ето не зазря... –
А Бог чи дав, чи, може, просто – кинув!

Повзе обоз, саньми в наметах в’язне.
Сидять Ромодановський з Хитрово –
Шапки високі – ледь не звернуть в’язи,
І мовчки лають "батюшку свово”.

Чому б, мовляв, не стрітися в Смоленську?
Нащо ж якийсь зюзюцький Андрусов?
Щоб не дізнавсь про змову Брюховецький?
Та в мур його! Або хоч – під засов!

Самі ж Росію визнали за брата,
Як гетьман ваш, Хмельницький, захотів.
А нам найперш про себе треба дбати,
А потім вже – про "меншого” з братів!

Затребує той берег1 Посполита –
Нехай бере! Але Смоленськ їм – зась!
За нього крові стільки вже пролито,
Що аж вода в Славуті піднялась!

Звичайно, там і їхня кров, хохляцька.
Хижак війни її удосталь п’є.
На те й війна. Ну а війна – це цяцька.
Якщо не ти, так хтось тебе уб’є!

Під’їхали. Спинилися. Де ж варта?
Лиш каганець жовтіє у вікні.
Сидять якісь... І перед кожним – кварта.
Неначе в шинку, а не на війні.

Оце так-та-ак!.. Оце так й справді диво.
А ось і коні. Хочеш – вибирай!
І хоч би там собака шолудива,
А то й вона сховалася в сарай.

Підбіг стрілець. У двері важко грюка.
На язиці якісь масні слова.
А двері – хряп! І дух, як каменюка, –
Ударив, аж сіпнулась голова!


Й вискакує, на колір купоросу,
Якийся лях. Неначе бульба з носа.

За ним услід хитається сутана.
Й маха хрестом. "Нарешті, проше пана!”

А роздививсь – ксьондза ледь не знудило:
Стоїть якесь розкосеє... мутило!

Ось через що русини й мають муку,
Бо лях ізроду – найхитріший лис!
Виходить, що з поганськими – під руку.
Своїм же, християнам, в спину – спис!

Ромодановський (був в Переяславі,
Коли здалось – займається зоря.
Та й взагалі – у почестях і славі
Іздавен у московського царя)

Поохав та і виліз із карети.
– Ну, слава Богу... Це ж той... Андрухів?
Тепер би тільки стало нам кебети
Схилити до примирення ляхів.

Услід за ним кряхтить і Хитрово –
Таким поважним, череватим тузом.
На Запоріжжі кабана цього
Вмить охрестили б Гарбузом чи Пузом.

Ляхи уже сиділи за столом,
Щоб шити змову білими нитками.
Посли з порога в ноги їм – чолом,
Ледь ті шапки утримавши руками.

Запала тиша. Вогник очі ссе.
Десь жалібненько звереснули сани.
Чи, мо’, з небес побачивши це все,
Сконав удруге мученик Сусанін.

Москвин і лях, коли дійдуть до пари,
Для русів навіть гірші, ніж татари!..

2
Світає вже. Завиграшки ярило
Висвітлює сліпі віконця хат.
А в полі вершник, як млинові крила,
Устиг уже верст сорок відмахать.

Весь виднокіл туманом оповито
(Хоча б не втрапить у ворожий стан!)
І все одно - шляхетно й гордовито
На скакуні тримається Богдан.

А путь одна: через степи - на Глухів.
Ловіть нас, юди! Але чорта з два!
Бо й так уже ні слуху, ані духу
Від нього не діждуться від Різдва.

Ще ж до Різдва прочув про зраду гетьман,
Що в Андрусові з’їдуться посли.
Ну а тепер з очей козацьких гетьте!
Бодай би вас в аду чорти пасли!

Ми ж об’єднались, щоб хоч років двісті
Плече в плече йшли наші сторони.
Та поповзли снігами чорні вісті,
Які завжди - провісники війни.

Москва, мовляв, злигалася з ляхами,
Про що попереджав колись ще й Хмель.
Невже для неї й досі ми лиш "хами”
З "окраєнних полудєнних” земель?

Невже, скажіть-но, й шеленга не гідні?
А як же "спільна мова, Русь свята?!
Ви ж так кричали. І були, як рідні.
А що ж тепер - скінчилися свята?

Летить Богдан. Кирея, наче птиця,
Аж крила розпластала за спиною.
Позаду шлях завією димиться
Й степи в обличчя дихають війною.

Та що й чекать, коли вже зрада всюди.
А гетьману Бог тями не дає?
Хіба ж не вчили із прадавен люди,
Що перш за все шанується своє?

А він подався до царя в чертоги,
Та, мабуть же, не все урахував,
Бо вінценосний, бач, націлив роги,
Які до часу під вінцем ховав!

Царю ж давно це все мов кістка в горлі :
І наша воля, й наша булава...
- Чи не занадто ці хохли вже горді? -
Лунають всюди у Москві слова.

Московія ж забільша за Європу,
Могутню і чисельну має рать,
Але що б теж дозволити холопам
Й царя на трон всім миром обирать!..

Так що, мабуть, куліш тут вже не звариш:
В Москві – холоп, у нас же – пан-товариш!
В Москві давно кріпацтво і сваволя,
У нас же, на Вкраїні, – вільна воля.

У нас давно– козаччина й гетьманство,
Ще й виборні і гетьман, й писаря,
Москва ж давно змішалася з поганством,
Де навіть Віра нижча за царя!

Сумні думки. І вітер не розвіє.
І сонце намальоване – не гріє.

І сніг летить. Доріженьку заносить,
Хоча його, здається, вже й задосить.

3
Таки дістався. Кинув хлопцям повід.
Коня хитає. Братику, прости!
Було б заліпше – до попа на сповідь,
Ніж гетьману про все доповісти

Та розказать, що марні всі надії,
Вкраїну крають, мов кожух – кравці..,
Однак, либонь, нічого вже й не вдієш,
Не втримаєш, як пташку у руці!

А гетьман ждав. Хоч з місця і не зрушив.
– Ну, бий, козаче, з усії руки!
Попід очима, як зів’ялі груші,
Висять, мабуть, з безсоння, капшуки!

– Бий, не жалій старого, пане-брате!
Бо сам в ярмо московське те поліз.
Щоб знав, як азіятів шанувати
І не мостився на сусідський віз!

Ти ба’, поперся до Москви із почтом
(Людей п’ятсот привів на царський двір!)
"Уздріти государя світлі очі”
Та ще й новий укласти договір.

Радесенький поїхав, вражий сину,
Немов до тестя на Великдень зять.
Ну а вони, як ту козу до тину,
Тебе до себе ладні прив’язать.

Хвалили й пригощали без упину,
Під стравами хиталися столи.
А потім ще й цареву своякиню
За тебе, сіромаху, віддали.

І ось тепер, віднині і до скону,
Чинитися такому ось закону:

1. Всі податки – до царської казни.
2. Гетьманські вибори – лише в присутності московського представника.
3. Новоявлений гетьман повинен їхати з поклоном до московського царя.
4. Московські залоги (11600 чоловік) повинні перебувати в Києві, Чернігові, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Кременчуці, на Запорожжі, в новій резиденції гетьмана – Гадячі.
5. Тільки з дозволу царя гетьман має увіходити у стосунки з іншими державами.
6. Київську митрополію має займати ставленик з Москви.
("Історія Русів”)

Лише Шийкевич, генеральний писар,
Тоді забракував цей договір.
Так ледь, сердега, не отримав списа -
Одразу ж запровадили в Сибір!

Ми після цього й присмиріли зразу,
Мовляв, нехай уже потерпим год,
Але вже в січні думний дяк Алмазов
Скоріш до нас направив воєвод.

Ну а вони ж – із пуп’яшків пихаті!
Їм що кілок – що наші бунчуки.
А вже як починають щось хапати,
То за обидві вже тоді щоки!

І лазять по коморах, наче вурки,
Худобу так очима і пасуть!..
А то буває, що й останню курку,
3і сміхом, до реєстру занесуть!

А вже податки, так такі податки,
Що ні свині не схочеш, ні вола...
Ми про такі раніш не мали й гадки,
Селюк від них вже й сам ледь не вола!

Куди не кинь - знущаються з народу,
Бо тільки жнуть, не сіявши ізроду!

Богдан стояв і тільки мовчки слухав.
Я тут, мовляв, чогось не допойму...
Він гнав коня, щоб сповістити Глухів,
А гетьман сповідається йому.

Давно б, гетьман, роззув ти власні очі
Й тримався ліпше берега свого.
(Таки, мабуть, обрали запорожці,
Як Шрам казав, і близько не того!)

Бо він пливе, неначе в повінь тріска,
Вкраїну ж розривають на очах.
А воєводські пики ледь не тріснуть
На зібраних податками харчах.

Гетьман замовк. Чого вже пельку драти...
Та як зітхне, неначе хворий лось.
- А як же ти проскочив, пане-брате?
Як обминути дурнів тих вдалось?

Всміхнувсь Богдан (мабуть, за тиждень – вперше).
Скривив вуста, а очі все ж – сумні.
– Які не є, а нас загнали в вершу,
Ото ж, виходить, не такі й дурні.

– То що ж вони – нас мають за отару?
Ох, сучі діти! Господи, прости...
Бо як про це дізнаються й татари,
То ще почнуть іззаду нас скубти!

Чи ми й собі не зможем дати ради,
Як вівці ті у рідному хліву?..
Для чогось взяв і для чогось погладив
Затим свою гетьманську булаву.

Моя ж ти Українонько кохана!..
Невже й іззнов потрапиш під ціпи?!
– А може, той... зібратись – та до хана?
Богдан на те аж зуби ізціпив!

Запала тиша у просторій хаті.
І під дверима занімів сердюк.
Таки, мабуть, і справді важкуваті
Клейноди ці для Брюховецьких рук.

(Десь через рік, в селі біля Опішні,
Коли здалося, що вже гине все,
Цю булаву підхопить Многогрішний
І, ніби честь Вкраїни, піднесе!.)

4
І знов лежить Богданові дорога
(Не сам, звичайно ж, гетьман знов послав)
Туди, де люди здавен славлять Бога,
Назвавши свою землю – Богуслав.

Де влітку й роси пахнуть, наче дині,
Мов доокола – гомінкі базари...
Де древні роси возвели твердиню,
Щоб Київ боронити від хозарів.

Де і садочки, і лани веселі
Оточують заквітчане село,
Де недалечко від його оселі
Живе дівча, що за живе взяло.

Бо так уже давно, здається, сталось:
Коли б не йшов повз їхнього двора,
Воно стоїть – на ніжки ледь зіп’ялось,
А як погляне – серце завмира!

Таке смагляве, миле, а волосся
Не візьме, мабуть, жодний гребінець,
Та ще й хвилясте, як водичка в Росі,
Яку гойдає ніжно вітерець.

А очі вже – так не забуть до скону!
Неначе в серце врізалась тасьма.
Такі бувають лише на іконах
Святого старовинного письма!

Він, як побачив, з крихітним відерцем
(Яка тоді була прекрасна мить!),
Так і дізнався, де в людини серце
І як воно так солодко щемить,

Коли Господь пошле тобі кохання...
І наче аж світлішаєш лицем,
І аж стріпнешся, як пташина рання,
Осяяна найпершим промінцем!

Був будній день. П’ятниця, слава Богу.
Він щось, здається, ніс до коваля.
А тут навстріч – Горпинихи "тринога”,
Із костуром неквапом ковиля.

Іде й трясе своєю головою.
Аж діточки від неї – кругаля!
– Таке дівчатко... – гомонить з собою, –
Й така недоля... – стиха промовля.

А навкруги ж – весна, співають птиці.
А молодь (хоч прив’язуй до стовпа!):
Як вечір – в ліс, де запашні суниці
Щоденно травень щедро розсипа.

Точніш – не в ліс. Точніше – на узлісся,
Де в празники усі – мале й старе,
Де білий явір із вербою зрісся,
Та так, що і сокира не бере!

Де всеньку ніч цілуються сузір’я
І козаки, без зайвого вагання,
Пригадуючи пращурів повір’я,
Освідчуються милим у коханні.

Бо явір цей і вербонька оця
Сприймають лиш закохані серця.

Тут кожен вільний, наче вітер в полі,
Хоча життя козацьке – у борні.
То нащо ж ви там, бабо, про недолю?
Ви ж гляньте, які очі чарівні!

Горпиниха спинилася. Нівроку,
Її зустріти – то уже біда!..
Схилила свою голову і оком,
Мов курка та, угору погляда.

Чи як ото, бува, плазун на скелю.
І бубонить ледь чутно про своє:
– Тебе, козаче, вигнало під стелю,
А розум, бач, від зросту відстає.

Для вас усіх ізроду я чаклунка
Чи навіть відьма, Господи прости!..
Тому й свій хист, як жебраки оклунки,
Усе життя приречена нести.

Й не викинеш, не віддаси другому.
Не кожному ж такий небесний дар.
Це ж все одно, що сироту із дому
Прогнати в ніч після страшенних чвар.

А я гріха такого не бажаю.
Бо гріх – то вам не масляні млинці!
І, як Христос, за кожного страждаю,
У кого вбачу горе на лиці.

А ви усе чомусь до мене боком,
І лаєте, і лаєтесь дарма.
Чи через те, що я єдиним оком
Все бачу далі, ані ж ви – двома?

Богдан зітхнув та й почвалав помалу.
(Уже забув – куди й навіщо йшов).
І аж ногам чомусь так мулько стало,
Мов чобітки лишились підошов.

І вже за мить дізнався про причину
(Не дай Господь ще розказать комусь!!),
Бо як з дівчам тим стрілися очима,
Так наче зразу вітром похлинувсь!

Тоді й відчув страшну кохання владу,
Коли, здається, тьмариться весь світ...
Але пройшов, як вітер за леваду,
Що жартома збиває білий цвіт.

Марусю потім теж як вітром здуло:
Проскочила вузесенький місток,
Як козеня, через рівчак стрибнула
І від усіх сховалася в садок!

Тьох-тьох, тьох-тьох! – заходилось серденько.
Забулися молитовки прості.
І все шептала: – Бозінька, рідненький!
Прости мене, будь ласочка, прости!..

Звідтоді і знайшла собі турботу:
Забачивши, мерщій гусей пасти!..
З лозиночкою вийде за ворота
Й боїться навіть очі підвести.

Стоїть, малюнки на піску виводить
(Як дівка піч буває колупа)...
А через двір матуся носить воду
Й всміхається, бо, звісно, не сліпа.

– А що там, доню? – поспита ласкаво. –
Чи не Богдан іззнов кудись іде?
А тут ще й дід:
– Та то така вже справа
(сміється теж),
То діло молоде...

Маруся – в сміх! І знов тікать, дурненька!
– То вам, дідусю, щось таке здалось!..
А потім все всміхається тихенько
І думає, і думає про щось.

СВЯТО КОСОВИЦI


Частина III

1
Ще не прокинулися й птиці,
А вже за річкою хтось жне:
Сьогодні ж свято косовиці -
І гомінливе, й запашне.

Ніхто не всидить в хатніх стінах,
А попереду ж – діточки.
Жінки в білесеньких хустинах
За ними, наче ті квочки.

Якесь хлоп,я свою корзинку
Старанно тягне на покіс.
Аякже, свято буде взимку -
І для корівок, і для кіз.

Аж перехнябилось, а тягне,
До сіножаті ж – добрий гак!
Стара бабуся, як не прагне -
Не дожене його ніяк.

Зупиниться, постоє трішки,
Легенько спершись на патик.
А навкруги, як в повінь тріску,
Несе граблі людський потік.

І цей потік – то не орава,
Серед якої б враз оглух,
Бо косовиця – то вже справа,
Яка людський підносить дух.

Тут завше сміх і пісня завше,
Її благословля сам Бог.
Тут, білі хустки пов,язавши,
Й Маруся з мамою удвох.

Теж піднялися ще світ-сонця
І грабельки теж на плече.
І ще не вмивані віконця
Соромились людських очей.

І, натщесерце, - на покоси,
Де від сьогодні зранку всі,
І де снують залізні коси,
Як вуженята по росі.

І вітерець блука, мов п,яний,
Крилом торкається млина.
Та сінокосу дух духм,яний
І він, здається, обмина.

Бо запах тут такий густючий
Й такий стійкий, неначе гать,
Що, мабуть, навіть чорна туча1
Його не взмозі розігнать.

І слава Богу і Пречистій,
Що, підхопившись до зорі,
Вже другий гін, міцні й плечисті,
Долають наші косарі.

І – вжик! І – вжик! – співають коси.
Чир-гик! Чир-гик! – шуршать бруски.
І сиплються сріблясті роси,
Хоч підставляй під них миски.

Й було б його лише радіти
Й іти, не знаючи доріг,
Якби ж не ці сіроми-квіти,
Що також сипляться до ніг.

Тут і волошка, й повитиця,
Й суріпиця, й Петрів батіг –
І все під корінь, вража криця!
І все – косарикам до ніг.

А потім хтось візьме й на вила,
В стоги збираючи сінце…

Маруся й губоньки скривила,
Лише подумавши про це.

Проте й печалилась не довго,
Адже довкола – справжній рай!
Чи є хоч де в святого Бога
Іще такий чудовий край,

Іще така чистенька річка,
Такі ліси, де й досі мла?
Крутилась, наче та синичка,
Намилуватись не могла.

А запашні зелені луки?
Та й взагалі така земля?
Й відчула знов бажання-муку –
Богдана вбачить, хоч здаля!

Чи то не він в козацькім стані,
Оно, як блискавкою, жне:
Чи йде між ними найостаннім,
Чи їх попереду жене?

Він, він! Маруся аж знітилась,
Сховала в хусточку лице.
А поруч вже хлоп,я крутилось,
Як на столі круте яйце.

Все перед нею, ніби дзига,
Й раз по раз в очі зазира…
Нащо серйозна вже Ядвіга –
І та всміхнулася, стара.

- Та не крутись ти! Що за звичка?
Послухай, краще, осюди:
Он там, під лозами, криничка,
То принесіть мерщій води! –

О, ця красунечка-криничка –
Одна-єдина на луки,
Тож часто їй цілують личко
І молодички, й козаки.

Чи, може, личко, чи – животик.
Вона ж і зойкнуть не встига
І на людський ніжненький дотик
Лиш ноженятами дрига,

Мов чарівне те немовлятко,
Яке вийма з купелі дяк,
І на якого мама й татко
Все не надивляться ніяк.

Побігли, прихопивши глечик,
Серед ранкової краси,
Зіщуливши вузенькі плечі,
Бо трави ж гнуться від роси.

Аж ось й вона! Траву колише
Ледь-ледь помітна течія.
Набрати можна. Та смачніше ж
Припасти й пити з ручая.

Маруся стала навколінця
(Трава ж чистенька, не брудна),
Ну а води ж – по самі вінця,
Не докричатися до дна!

І тільки-но вмочила губи
Та ще й, на сміх, тоненький ніс,
Як десь немов заграли труби
І вітер їхній звук доніс.

А сам, проскочивши луками,
Притих й сховався десь в яру.
(Чи не невидимий лукавий
Тоді затіяв з нею гру?!)

Й на дні холодної криниці
(Не дай Господь побачить це!)
Якоїсь наче молодиці
Відбилось змучене лице…

2
Жінки обсіли грушу-дичку
(Ховатись будуть тут у вар1)
І вже чекали на водичку,
Хоч дехто прихопив й узвар.

А лугом вже Маруся бігла,
А хлопчик йшов аж крадькома.
- О, Господи! Вона аж біла! –
- Ой, не кажіть! Й лиця нема! –

Матуся ляснула в долоні:
Ще вчора ж краялась душа!
- Та що ж таке, моя ти доню?!
Чи не злякалася вужа?

Моя ж маленька, золотенька…
Ох, це таки моя вина… -
А зверху пташка як затенька –
Мов заспокоює й вона.

- Ти ж глянь, людей тут скільки поруч,
Скільки стурбованих облич!
Не дай Бог що – усі на поміч
Збіжаться, лише їх поклич.

Вже косу десь мантачать знову.
Дзінь-дзінь-дзінь-дзінь! – лунає дзвін.
І урочистіш цього дзвону
Лише церковний передзвін.

Загелгетіли дикі гуси,
Залопотіли по воді.
І – посміхнулася Маруся.
І – заспокоїлась тоді.

Не зовсім відійшла, звичайно,
Але ж робота на порі.
Й пливли, немов козацькі "чайки”,
В сорочках білих косарі.

І в сорочках, як у вітрилах,
Гуляв ранковий вітерець.
Пройшли той гін, немов на крилах,
Немов пустилися в танець.

Й свої натруджені литовки,
З кишені вийнявши бруска,
Непоспіхом точили ловко –
З "п,яти” тупої й до "носка”.

І першим йшов Данило Огір,
Бо там же й сили, що в коня.
Либонь, не бачив і дороги,
А пер з косою навмання.

За ним ступав Ступак кремезний,
А далі – Звірик, Сич, Ганжа…
Й ніхто, хоча й землі безмежно,
Нікого не випереджа.

А вже останнім, як молодший,
Той замикаючи загін,
Ішов Богдан. Здається, шостим.
Ішов і гнав свій перший гін.

Він змалечку тягав цю косу,
Але щоб так ось, нарівні
Із козаками на покосі -
Такого не було ще, ні!
Бо все казали – молодий ще.
Не дай Господь, нарве живіт.
А що за всіх міцніше й вище -
Так то такий вже в нього рід.
Бо там усі й підкови гнули,
Й на спір валяли жеребця.
І на війні, в літа минулі,
Прославилась родина ця.
Родина славного Шаблюки –
Німого змалку козака
(Колись вельможні ті падлюки
Рішили хлопця язика).
Йшли косарі, і наш хлопчина
Вже щось гукав їм навздогін.
Й воно була таки причина –
Бо Огір вже завершив гін.
І хоч за Россю, на тім боці,
Хмаринок кілька й зависа,
Та сонце вже полізло в очі,
Як та набридлива оса.
Оце б якраз спочить часину,
Напитись навхилки води…
- Ну й беручкий же, бісів сину! –
- Да-а, хлопець й справді хоч куди! -
3
Та ось кінець, нарешті, гону.
І гострі коси в єдну мить
Встромили в землю, лезом вгору
(Щоб, не дай Бог, не наступить).
Ну а самі – під грушу-дичку,
Де з ночі спав старенький крук,
І вже зі смаком п’ють водичку,
Прийнявши глек з жіночих рук.

- Да-а, хто напивсь – тому і легче!..
- Ой, не кажи! Хоч на коня…
Несе й Маруся повний глечик -
Під «боки», ніби кошеня.

Хіба ж вона за когось гірша?
Чи в неї косарів нема?
І якось так ісклались вірші,
Такі ж простенькі, як сама:

«Тебе побачу й скам’янію.
По-іншому не можу, не умію…»

І підійшовши, скам’яніла,
Стоїть, не знає, що сказать:
Така розгублена і мила…
А тут – сусідки Марфи зять:

– Це що – мені? Оце так діло-о…
Чого роззявили роти?! –
Так дівчинка уже хотіла
Поставить глечик і втекти.

А тут Богдан. Почув ті речі
І вже за мить був на ногах.
Перехопив Марусин глечик,
І той утоп в його руках.

Хто се побачив – засміявся,
Ласкаво дивлячись на них.
А зять із посміхом топтався:
Мовляв, тепер ні в сих ні в тих.

А хтось ізнов косою дзенька,
І відгукається з гаїв…
І чийся посивілий ненько,
Що, видно, й зуби вже заїв,

Теж посміхнувся загадково
Й тихенько обізвався влад:
– Щасливий, хто знайде підкову,
Ну а Маруся ж – цілий клад.


4
«Тебе побачу й скам’янію.
По-іншому не можу, не умію.
Й ховаю очі в небо синє,
Коли дивлюсь, як на святиню…»
Аж засміялась й затулилась
(Бо це вже дівчинку й ляка!)
І що воно, скажи на милість,
За чудернація така?!
Нехай би вже співала ладно,
А то ж не віриться й самій:
Що не подумає – все складно,
А це вже спробуй та зумій!
Матуся каже: все – від Бога:
І та ж краса, і той талант.
Без Бога ж – ані до порога,
Хоч ти – сам велетень-атлант.
Чоловіки перепочили,
Водички вволю попили.
І, свіжої набравши сили,
Ізнов, як «чайки», попливли:
Все тим же лугом, до яруги,
Лишаючи рівненький слід.
Набрались сили й наче вдруге
Вже народилися на світ.
Жінки з граблями за роботу
(Чи там сховалися ж вужі?),
А чапелька украй болота
Стоїть, як стовпчик на межі.

5
Весь день робили, без упину,
А вже й вечеря на порі.
І сонце сіло й гріє спину
Старенькій згорбленій горі.

Вже притомилися й качата,
Мовчать, хоч поруч – ні душі.
Та й хто б зумів перекричати
Тих жабенят у комиші?

І жіночки хихочуть нишком
Серед п’янких пахучих трав,
Бо холодок поліз по ніжках
Й щось соромітне нагадав.

Аж тут озвався Сич Гаврило
І загудів, як у трубу:
- Чи не пора скінчати діло
Та погулять на всю губу?! –

А чом, скажи, й не погуляти?
Таке ж буває не щодня.
Бо зараз всі, навіть хлоп’ята,
Рідніші, ніж сама рідня!

- Тоді кінчай! Робота клята…
Уже не чути рук і ніг! –
Лише хлоп’та, як телята,
Іще й вибрикують під сміх.

Додому повертались низом -
Хай спочиває сіножать.
А ноги й справді, ніби з хмизу,
Після роботи аж дрижать.

А все ж і радісні, й веселі,
Ну а найбільше – дітлахи.
І вже до кожної оселі
Летять лелеки на дахи.

А тут ще й голосний Ганжа,
Як завше, співом розважа.

Й стоголосо, хто успів,
Підхопили враз приспів:

"Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі…

Гей, нуте, косарі,
Бо нерано почали,
Хоч нерано почали,
Так багато утяли!

До обіда покосили,
Гострі коси потупили…

Гей, нуте, косарі,
Бо нерано почали,
Хоч нерано почали,
Так багато утяли!

По обіді спочивали
Гострі коси поклепали…

Гей, нуте, косарі,
Бо нерано почали,
Хоч нерано почали,
Так багато утяли!

Увечері холодком
Йшли додому всі рядком.

Гей, нуте, косарі,
Бо нерано почали,
Хоч нерано почали,
Так багато утяли!

А в стоги як пометаєм,
То добряче погуляєм!

Гей, нуте, косарі,
Бо нерано почали,
Хоч не рано почали,
Так багато утяли!

Хоч нерано почали,
Так багато утяли!
Хоч нерано почали,
Так багато утяли”!

6
На "всю губу”, на жаль, не вийшло,
Бо зранку знову на покіс.
Та й чарка може вийти лишня,
А це жінкам вже – шпичка в ніс!

В дорослих ще й свої турботи:
Загнать курей, стопити піч…
А діти – знову за ворота
Й жирують, доки й ляже ніч.

Товчуться на широкій лавці,
Яка, однак, не вмістить всіх.
І в тій гучній дитячій давці
Дзвіночком і Марусин сміх.

І хоч тут поруч десь й Галина,
З якою – нерозлийвода,
Але Маруся щохвилини
Іще когось там вигляда.

Аж ось ідуть. Й зомліли ніжки!
"Ой, Бозю милосливий… смерть!”
Є хлопці так… з кота завбільшки,
Але Богдан такий, аж геть!

Найкрасивіший і найвищий –
З дубком сусіднім нарівні.
А їй ізнову лізуть вірші:
"Тебе побачу й скам’яні…”

Й не дошептала, скам’яніла
(Сама ж наврочила слівцем!).
Вже й відійшли, а все сиділа
З украй розгубленим лицем.

"Невже пройшов і не помітив?!
Чи мо’ не хоче й помічать?!”
І вже така… що навіть діти
На неї дивляться й мовчать.

Десь закричала чорна птиця,
Аж кіт зо страху дременув!
І знову спогад про криницю
В дитяче серденько шпигнув.

Звелась на ноги й ледь не плаче.
Пішла шажком. Як по воді.
"Ну ось умру – тоді побаче…
І пожалкує ще тоді.”

І саме тут Богдан спіткнувся,
Та підхопило кілька душ.
"Це ж, мабуть, там була й Маруся?!”
Став, як укопаний. Не руш!

Від лавки шугонув котище -
Десь так… з півметра в довжину…
- Ви, хлопці, йдіть до річки ближче,
А я вас потім дожену. -

Сказав, а сам не зна – що ж далі.
Як підійти? І що сказать?
А під вікном ще довго ждали.
І кожен вечір будуть ждать.

ПОХIД  НА ХАНА
Частина IV
1
Ось-ось жнива. Готуються токи.
Слабіють в’язи тучного колосся.
Але дарма гострили литовки,
Бо лихо вп’єть біля воріт товклося.

Пішли чутки: іззнов збирать полки –
На шлях Ізюмський, хана переймати...
У когось в хаті – любощі палкі,
А в когось шепіт: – Годі киснуть, мати.

Адже похід – то стежка до біди.
Про це повинен пам’ятать щомиті!
Готують коней. Коні хоч куди.
Як люди кажуть, наче перемиті.

Ділов багацько, та короткий вік.
На все про все не вистачає й днини.
Нема спокою людям котрий рік,
Не мають спокій навіть і тварини.

Їм би орати землю весняну,
Щоби добро не обминало хати.
Чи на Покрову свайбу – й не одну! –
В стрічках веселих весело катати!

А тут – похід! І сутички всякчас.
Страшний гармидер, скрегіт, лайка, спека...
А треба ще й хазяїна – й не раз! –
Напівживого винести із пекла!

Й виносили, як діточок з вогню,
Коли, здавалось, плавилося й небо.
А треба ще й не збочити коню,
Й знайти дорогу до домівки треба.

Що ж кінь – то друг. Нема що говорить.
Без них селяни вже були б горбаті.

– Чи й не до нас, дивись, гонець, курить? –
Й перехрестили голови чубаті.

Данило Грек (низесенький на зріст):
– А ну, хто швидше, підійми на руки! –
А той курить! І тягне чорний хвіст
Гарячої липневої пилюки.

Вже хтось впізнав:
– Здається, що Богдан...
Козацька доля в Бога на колінах. –
Штани підсмикнув Йосип Сіроштан:
– Таки, мабуть, не всидіти у стінах.

Пішли навстріч. Не чують і землі.
Жінки стоять, облишивши роботу.
А діточки, цвіркунчики малі,
Як горобці, обсипали ворота.

За мить підбіг і спішився гонець.
– Тут гетьман вам прислав універсала! –
Таки війна! А хай би йому грець!
Полізли за люльками та кресалом.

Зібрався гурт. Розмова вже палка.
З’явився війт, Галактион Сокальський.
– То й що, що в нас нема свого полка?
Підемо разом всі в Переяславський!

Гурт загудів. Як вулик у садку.
Бо кожний мав про щось своє сказати.
– Та молодим зібратись нашвидку!
Бо їм зібратись – як підперезатись!

Сміялись на цім слові парубки.
А у батьків уже й душі немає!
Бо парубки – як молоді дубки,
Яких негода найчастіш ламає.

Богдана ж тут й старшина велича,
Не зводить очі кожная дівчина...
Ровесники ще грають у квача,
А він давно вже справжній козачина!

Кирея як не трісне на плечах!..
І парубки, майстри на різні шпильки,
Вже поруч з ним німіють на очах
І непомітно зводяться навшпиньки.

Хоча й зростати разом довелось,
Та він увесь немов кинджальне жало.
А як всміхнеться, вбачивши когось,
Так ту суворість як теля злизало!

Бо він тоді, як щиголь у руках,
Відкриє вмить ласкаву й ніжну душу.
Й так ямочки заграють на щоках,
Що й молодичок червоніти змушуть!

Колись отак Одарка Пустовар,
Якій уже, либонь, було несила,
Знести у погріб запашний узвар
Богдана, як сусіда, попросила.

Уся така рухлива і жива,
Усміхнена, гарненька, повнолиця,
Ще й молоденька, а уже – вдова,
Вже рік – вдова, і другий – молодиця.

Надворі спека, в неї ж – дрижаки!
(А це було десь на початку липня).
Легесенько торкнулася руки –
Та так грудьми до хлопця і прилипла!

Богдан закляк. Стоїть ні в тих ні в сих.
Не зна, куди б його сховати очі.
– Богданчику, милесенький, прости...
Я... що завгодно! Я... що ти захочеш.

Мовчить Богдан. Та не мовчить душа.
Та й відказати щось, напевно ж, має.
– Ми ж із Іваном одного коша...
– А як його вже цілий рік немає!

А ти ж таки – теж не столітній дід.
І я забула, як було востаннє... –

В очах жіночих й ледь помітний стид,
Й жага пекуча близького кохання.

Хто знає, чим би зкінчилося все,
Хоч, звісно, й не дійшло б до суперечки,
Й коли б не вчули, що когось несе,
То, може, й справді скочили б у гречку.

Постукав старець. Сива борода.
Останнім часом їх чимало ходить.
Та так уже уважно погляда:
– Оце вже точно, що Господь ізводить...

В Одарки від таких приємних слів
На грудях аж підскочило намисто.
– Проходьте та сідайте на ослін,
Це для гостей у нас почесне місце.

Дід шапку – геть, стоїть – поклони б’є
(Оце вгодив же молодій хазяйці!).
– І діточки ж, напевне, уже є?
Чи ще в капусті бешкетують зайці?

Одарка в сміх:
– Дідусю, ви чудні!..
Таке вже скажуть: зайці... бешкетують...
Богданчику, там трохи є на дні...
Налий, нехай наливки покуштують. –

Зазумкотіла ніжно, як жона.
Вологою набрякли очі сині.
Немов всю ніч пили любов до дна
І вранці ледь прокинулись, безсилі.

Богдан упрів: оце тобі й узвар!..
– То ж я зайшов, Одарко, попрохати...
І вже всерйоз злякавсь Одарчин чар,
І наче протяг вимів його з хати!

2
Одарка й зараз оддаля стоїть,
Бо ноги не дають ступити й кроку.
Адже Богдана й цю бажану мить,
Як празника, чекала із півроку!

Й стоятиме, допоки цього дня,
Спекотного, що і під вечір парко,
А мо’ Богдан зупинить тут коня
І привітає: – Добридень, Одарко...

Стоять жінки. Стоять – анічичирк.
Коли ж мовчанка, то страшніше дужче.
А козаки кресалом – чирк та чирк,
І дим під небо, як ропа, ядучий.

Притихли всі, неначе той струмок,
Що восени уже ледь-ледь дзюркоче,
Хіба що хтось кахикне між думок,
Але ніхто розходитись не хоче.

Заполонили вигін і старі,
Такі старі – старіше й не буває...
Вже засвітилась зіронька вгорі –
Вони все йдуть і натовп набуває.

І дід Лаврін (мов знятий із хреста,
Однак іще жартує, слава Богу!);
– А випити ж, погладити дорогу?
Чи вас уже приборкали літа?

– Та й то таке. Дорога неблизька.
То ж наливай повніше, пане-брате!..
Нехай вона нам буде не слизька
І жодного із нас нехай не вкраде.

І все ж когось те лихо не мине
(В боях кирпата свашка – не минашка...),
Ще й у полон захоплять, наче пташку,
Хоч кожен, звісно, дума: не мене!

Ото ж пильнуй і гави не лови!
Плече в плече тримайся, пане-брате!
Й дурні думки жени із голови,
Хоча б і лізли, як цигани в хату.

3
В багряний вечір, за селом,
Немов чиясь пересторога
Про зустріч з невідомим злом,
Хрестом розкинулась дорога.

Тут часто чути шелест крил,
Яких уздріть не можуть люди.
І зустрічаються вітри,
Й шалено б’ються груди в груди!

А то буває, що вночі
Тут хтось проїде іздалека,
Й відчує, як воно мовчить
І в’їдливо у спину хека...

Богдан ходив сюди. Й не раз,
Коли уже і в полі темно,
Й останній каганець погас.
Шукав когось, та все даремно.

Ніхто не вийшов із пітьми
На всі його німі прохання,
Не допоміг здолать кохання,
З яким він був, як у ярмі.

Нехай була б уже в дівках,
А то ж іще вважай дитина,
Ще ж не допнеться і до тину,
Тут хоч кого охопить страх!

Самому ж розлюбить її,
Він зрозумів, уже несила,
Хоч забігай в чужі краї
Або проси нечисту силу!

Бо він зневірився було
У допомогу навіть Бога...
І знов подався за село,
Туди, де в,ється в даль дорога.

Пройшов, змарнілий від нудьги,
Біля віконечка Марусі.
І так було вже навкруги
Тихенько, що дзвеніло в вусі.

Бо ж порозходилися вже,
Кому в похід й кому – чекати.
Лиш кінь десь сумно заірже
На скрип легесенький із хати.

Чи собачатко дремене,
Як зайченя з-під ніг, зі страху.
Чи над схололим димарем
Прошиє ніч незнана птаха.

Богдан оповільнив ходу,
Вдивлявся у нічну дорогу.
Це вже воно не до ладу,
Що взяв таку швидку він ногу!

Ще чортонешся, як той сніп,
Бо допоможуть поторочі.
Та й ніч така, немов осліп
Чи від жахів заплющив очі.

"Прости мене, моя любов,
Моя кохана і єдина,
Що я турбую тебе знов,
А ти ж таки іще дитина!

Напевно, спиш уже давно,
Уткнула носика в подушку.
Чи мама знову перед сном
Про щось тобі шепоче в вушко”.

(Вона ж, маленька – бач, яка! –
Дізнавшись про його дорогу,
Лежала в ліжку мовчачка
Й молилася за нього Богу!)

А ніч, мов зорана рілля,
Така ж глевка й така ж чорнюща,
Бо попереду вже Ілля
І серпень теплі дні долущить,

Й серпа повісить на гачок
До жнив майбутніх спочивати,
І пожене сумних качок
Мітлою дощика до хати.

І засумує лобода,
Мов сиротина при дорозі,
І осінь, наче та біда,
В мовчанні стане на порозі.

А там вже близько й до саней,
Земля удягне білі шати,
Так що вже край сідлать коней
Й хутчіш на хана вирушати.

Бо з цим коханням, як причинна,
Почнеш метеликів пасти.
Це ж не торбину за плечима,
А гострий біль в собі нести.

І як же воювати, в греця,
Коли печалі – до греця?
То ж хай чарчина краще п’ється
Вже не до нього, мабуть, ця!

Лише подумалось про це,
А серединою дороги
Щось кругле, схоже на яйце,
Вже котиться йому під ноги.

Чи то яйце, чи голова,
Неначе в турка, голомоза.
Чи, може, й диня, що, бува,
На косогорі скочить з воза.

Богдан здрігнувся і – закляк!
Бо ноги стали, мов із вати.
"Це доведеться переляк
Тобі, козаче, виливати!”

(Бач, ще й глузує, бісів син –
Та не над кимсь там – над собою!..)
Рукою звично потрусив,
Як вже бувало перед боєм.

Чогось шелеснула трава
І десь заблимала заграва.
А ти дивись, таки, їй – право,
Чиясь найсправді голова!

Оговтавшись, зіркішим став –
Навіть в пітьмі розгледів вуха,
І упіймав водночас звука,
Який від неї долітав.

Щось "цо-цо-цо”, чи "це-це-це”
(Чи, може, зуби цокотіли?)
Ну, якщо це вже не яйце,
То де тоді лишилось тіло?

Помилуй мя, Святий Отець,
Бо це – таки нечиста справа...
І знову – звідкись вітерець!
І знову – блискавка-заграва!..

І голова та, як щеня,
Уже вчепитись мала в ногу!
А тут ще й скрючена клешня
Зісподу скрючила дорогу!

4
Марусю й сон вже огорнув,
Як мовиться, по самі ніжки.
І раптом ніби хтось штовхнув –
Підскочила і сіла в ліжку!

Й одразу – сльози на очах,
Бо вже якесь відчула лихо.
І, як смиреннійша з прочан,
Ізнову зашептала тихо:

"Святая Матінко, Спаси
Його скоріш од злої сили...”

І півнів різні голоси,
Повсюди враз заголосили.

Чого вечірньої пори
Не помічалося ізроду.
Аж ті стожари ізгори
Ледь не шубовснули у воду.

Й одразу щезла голова,
Немов земля її ковтнула.
Богдан ледь ноги посува.
– Оце нечиста сила втнула!

Як чорт злизав і ту клешню
(Чия вона посеред ночі?)
Отак нечистих метушню
Богдан тоді собі й наврочив!

Бо ще такого не було,
Щоби не міг він захиститись!
А тут і пальці так звело –
Несила й лоб перехрестити!

– А цур тобі, – шепнув у ніч,
Ще й плюнув, яко на гидоту.
Та, пригадавши певну річ,
Долоню притулив до рота.

Це ж можна й душу так згубить!
А то вже діло найостаннє.
Бо сам прийшов сюди, аби
Позбутися свого кохання.

А що, коли це почуття
Йому дароване Всевишнім?
Й, відчувши справжнє каяття,
Почервонів, неначе вишня.

(Воно, звичайно, скрізь пітьма
І поруч нього – анікого,
Та зроду не було й нема
Чогось, що є не знане Богом.)

То ж кинувся одразу геть,
Бодай ніколи тут не бути!
Не вистачало тільки смерть
Йому від нечисті добути!

5
Панує ніч. Як на Вкраїні лях.
(Колись-таки нагострим, браття, вила...)
Й така пітьма, немов Чумацький Шлях –
І той припав якимсь небесним пилом.

Ні зіроньки ж, ні цяточки ніде!
Чорніють лише над водою верби.
І Рось свою мелодію веде.
Тому й батьків думки негарні сверлять.

У когось там повнісінько рідні.
І дня замало всіх порахувати.
Богдан же із Яриною – одні:
Піде в похід – і спорожніє хата.

Бо батько встиг загинуть на війні,
Відспіваний якраз отцем Марусі.
Отож одні. Вже довгий час одні.
А скільки там лишилося матусі?

Тому й хотілось бідній удові
Скоріше дочекатися онуків.
Бо вже не раз роїлось в голові:
А хто ж мені складе на старість руки?

Либонь, про це й не треба завчасу,
Бо так же можна ще й живою вмерти.
А діти, й справди, кажуть, до часу,
Онуки ж – до самісінької смерті.

Богдан – дитина, звісно, золота,
На ньому ж тільки й держиться ця хата.
Одно той дах підновлює, лата,
Характером ізмалечку ж – у тата.

А той же був... нікому не зломить!
Не чоловік, а велетенська вежа.
А якби ще та й руки просмолить,
Так він би й чорта за хвоста удержав!

Ото ж і ліз туди, де найстрашніш,
Де кров і скрегіт, і жахна пилюка...
Колись йому встромили в спину ніж.
І не відчув. Бо точно був – Шаблюка!

Петро Шаблюка – славний осавул
(Там кожен палець, як в ярмі заноза!)
Було, зав’язне у багнюці мул –
Він випряже і сам впряжеться в воза!

Ще й головою з усміхом хитне,
Долонею погладжуючи спину.
– Нечиста сила завше щось утне!
Ледь не згубив нещасну худобину!

Тому й Богдан, як батька рідний син,
Отримав од Петра сміливу вдачу.
Бо він – козак. А більш того – русин.
Й закоханий в дівчину – на додачу.

6
Не спить Ярина. Дивиться в вікно.
Мов кошеня, зіщулилася й хата.
Бо ніч, здається, начебто рядно
Накинула на неї волохате.

Таке в Ярини вже було колись –
Напередодні страти чоловіка.
Ще й сни погані кожну ніч плелись,
Вона їх пам’ятатиме довіку.

То хтось до горла приставляє ніж,
То повна немовляточок криниця...
Проте, що сталось – в сотню раз страшніш!
Таке й у сні страшнючім не присниться!

...Гула Варшава, як бджолиний рій.
Пани зібрались, щоб чинити страту.
Якийся з них привів жовнірів стрій
І щось кричав їм голосом кастрата.

Блищали проти сонечка шаблі –
Нагострена на когось синя криця...
І українські діточки малі
Хапалися за мамині спідниці.

Вони прийшли сюди задля татків,
Долаючи доріженьку і втому.
То, може ж, пожаліють козаків,
Відпустять хоч скалічених додому?

Ярина, слава Богу, хоч одна,
А ось жінок з малечею – багато...
Та тільки нащо тут ще й борона?
І нащо ці, над вогнищами, грати?

– Дивись, ведуть!..
Вони ішли самі.
Байдуже позираючи на грати.
Зчорнілі, закривавлені й німі,
Бо вже було несила й розмовляти.

Петра найпершим витягли кати.
Та й розлетілись, бо знизав плечима.
Ще й головою потім покрутив,
Мабуть, когось шукаючи очима.

– Я тут, рідненький... –
Та й зайшлась плачем. –
Чи ви ж таки й найсправді як не люди?! –
А хтось з ляхів, як ворон, за плечем:
– Зажди, холопка! Й не таке ще буде!

Жовнір Петра іззаду – палашем...
А в неї й ноги вже тоді із вати...
З’явився хтось, закутаний плащем...
Й сокирою почав... четвертувати!

Ще й скалився, набичений, як тур,
Уздрівши козака безмірну силу.
Бо як не вмре холоп від цих тортур –
То можна буде потягнути й жили!

Потухло сонце. Й почорнів весь світ.
Упала з побілілими очима.
А хтось з юрби – носком її в живіт,
Напівживу. І вже напівпричинну.

Як загуділо місто, загуло!..
Козацькі жіночки заголосили.
Ляхи свої шаблюки – наголо!
Та й ну сікти нещасних їх щосили!

Таке іще й не снилося вікам.
А потім відрізали білі груди
І тицяли в обличчя козакам...

Ні, це не люди. Це таки – не люди!!!

З плачем маленькі діти розповзлись,
Та й їх не пожаліла шляхта клята!..

Чи помстимося ж ми за вас колись,
Попалені живими соколята?!!

Відірваних од маминих долонь,
Хапали вас жорстокими руками
І кидали на грати – на вогонь! –
І роздмухали полум’я шапками!

Не дай Господь!.. Довіку в серці щем.
(І це ж було охрещено ксьондзами!!!)
Чи небо ж іздригнулося з плачем?
Чи пролилось Пречистої сльозами?

7
Сидить Ярина вже напівжива,
Від спогадів тих знову очманіла.
Які там, мабуть, в Господа жнива?!
Куди не глянь – усе іспопеліло.

Підуть в похід світ-сонця козаки,
Залишиться одна лише малеча.
З походу не повернуться заки –
Усе повисне на жіночі плечі.

А як вона ж самісінька – сама?...
І хоч з’їдає крихту, мов святая,
А все одно прискіплива зима
За літні дні, як прийде – поспитає.

Та й ця біда – ще півбіди біда!...
Вона забуде про болячки й втому.
Не буде хліба – буде лобода.
Аби синочок повернувсь додому!

Яка ж то мила й довгожданна мить!..
Щасливішої, кажуть, й не буває.
А там ізгодом треба й оженить:
Війна – війною, а життя триває.

Бо треба ж буде з кимось доживать.
Та тільки б не поласитись на вроду.
А то для неї будеш й хліб жувать,
Ну а вона ж – ні за холодну воду!

Й сусідка радить:
"Не наклич дощу!..
Бо є невістка так така вже мила,
А як ізварить каші чи борщу,
Так не дай Боже, хоч собаці вилий!

Так що невістка – то ще той товар...
Зарані треба добре придивиться.”

А їй оце б Одарю Пустовар –
Не дівчина ж, а справжняя дивниця!

Ну, може, вже й не дівчина – вдова,
Рік прожила – на десять нажилася.
А то, бува, підкотить рукава –
Горить в руках, за щоб не узялася!

А вже яка ласкава на слова!..
А вже яка весела й щебетуха!
Ізранку за роботою співа.
Богдану ж мов позакладало вуха.

Байдужий до закоханих очей,
До голосу небесного байдужий.
Було, почує – зирк через плече
І далі мовчки щось пиля чи стружить.

Чи в нього, може, хтось уже там є,
Русалонька яка-небудь із Росі?
О, Господи, вже й північ настає!
Де ж він там бродить, шибеник, і досі?

Чекала аж до пізньої зорі.
Та ось зайшов, схиляючись низенько.
Й навколішки упав до Матерів –
До Божої, а потім вже й до неньки.

– Простіть вже, мамо, і благословіть... –
Вона все до краплини зрозуміла.
Перехрестила поспіхом умить,
А де вже був – спитати не посміла.

Вже ніч росу розсипала рясну.
-Та ти ж хоч трохи відпочив би, сину. –
Богдан приліг. Й пірнув у браму сну.
А мати не засне й на волосину.

 

 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • ШЛЮБНЕ ПИТАННЯ.
  • Плекайте мову
  • Мені дарує спокій самота
  • ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ
  • уривок з роману "Маруся Богуславка"


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Июнь 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    252627282930 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Вчера, 06:26
    Смешанный лес

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.