Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

НАД СИВИМ БОЛЕМ Публицистика |

Микола Малахута

НАД СИВИМ БОЛЕМ


Пізнім вечором я почув крізь вікно, як застогнав листопад, і глянув туди, а там було вже біло-біло... Там билася об осінь крильми віхола, і здалося тоді, що звідти, з-за крил, що хутко мерехтіли, злітаючи й падаючи, хтось на мене дивиться, а не розгледіти ж... І вчулося, що там. у тому закриллі, у тому шаленому білому вировиську стогне людина... Я зрозумів, що того не може бути... А людський голос підіймався вгору, вище й вище... Розсунувши ширше гардини, я мимоволі дивився туди, і раптом у шибки вдарило жмутком листя - я відсахнувся: мені миттю навіть привиділося, що листя враз від удару в шибки спалахнуло, вогнисто, а зразу мовби ж і білим полум’ям, бо в ту ж мить порскнуло й снігом... І все переплелося, і впало вниз, і стихло... А вгорі розпанахано стогнало, десь уже так високо, що здавалося - в самих небесах: і людським же голосом...
Я не забобонний, але відчув, як холодні мурахи навсебіч розбіглися по моїй спині; я сів за стіл, і в голові мигнуло речення Михайла Коцюбинського, знане ще зі школи: "Змучений забобонним страхом, Йон згоджувався на все".
А переді мною лежав розгорнутий журнал, і я ще раз перечитав підкреслене мною вже цілу низку літ тому, а мовби ж і недавно, та чорнило вже вицвіло, бач: "Читачі мої любі, читачі мої несердиті ("Братики мої рідненькі, сизокрилі орли, гості мої премилі, хоч мало ви мене надождіть")". І ще - поруч: "Брате мій рідненький, як сокол ясненький! Станьмо ми, брате, надождімо... брата свого найменшого".
Очі мої кинулись угору по сторінці, а там чорним значилося: "Балада про Йона". А ще вище - "Великі поминки" і "роман", на жовтому, як осінь, тлі, і ще вище, над розхристаною гривою коня, що у відчаї (так і видалося - зараз заірже-застогне в передсмертному пориві туди, аж у небеса, за сірі хмаровища, і тільки під ними обрій спалахував ще жовтіше), витягнувши шию, не завудилений, з німим хрипом летів над землею, а на ній, чорнющій, лежать дві руки: з-під рукавів роби-тужурки - долоні, з горбкуватими, набитими мозолями пальцями, ніби виросли із ріллі і лежать собі на ній, перепочивають у втомі (де я бачив ці руки?), - напис: Феодосій Роговий.
Тут же я і подумав: так через Йону зійшлися докупи два українські класики.
І тут же іще додумав - зразу: а є ж біля них і третій, молодший. Григір Тютюнник. У листах до старшого (на шість літ) він ніжно звертався так: "Дорогий Федосю!" або: "Рідний Тодосю!".
"Листя на деревах мало, мало. Падає листя. Уже й сніг був, а тепер морозці. В ліс хочеться, на Псло. На сині хмари хоч одним оком глянути - на самі хмари над землею, а не поміж будинками...
Обіймаю тебе і щиресенько вітаю сімейство. Пиши мені неодмінно. Гр.Тютюнник".
"Дуже хочеться в село, у засніжений ліс, на річку, щоб відпочити душею...
Чогось бачишся ти мені, як рубаєш дрова і тягнеш воду з колодязя... А я оце сніг одкидав би і радів думкою, що в рідній стихії.
Обіймаю тебе. Гр.Тютюнник".
"Обнімаю тебе, Грицю, мов рідного, цілую, наче давно колись свою Першу любов. Твій Феодосій.
P.S. Бажаю сили і натхнення для Василя Макаровича" (Григір Тютюнник тоді саме перекладав на українську том оповідань і кіноповістей Василя Шукшина. - М.М.).
І познайомив мене з Феодосієм Роговим саме Григір Тютюнник.
Була в Києві якась нарада молодих - тоді вони проводилися щороку, а то й частіше: за жанрами - поетів, прозаїків, публіцистів, критиків, а то і всіх укупі.
Спочатку наче було цікаво, а потім стало скучно. Нарада проводилась у великому залі ЦК ЛКСМУ. Я вийшов надвір, небо було пронизливо-синів і тихим; у ньому чимдуж креслили свої миттєві лінії крильцями стрижі - мовчки, а на площі потуркочували гуртами голуби... Ідилія. Я постояв серед голубів, наслухаючи їх приглушений і, здавалося, від того й таємничий туркіт, глянув на небо, подумавши про стрижів, що серпокрильці звучить поетичніше: душа моя була повна ліричних образів, і їй у ту хвилю почувалося добре, я пересік площу, звернув ліворуч і подався по вулиці вниз. Невдовзі з підземного переходу завітав у розкішну книгарню "Поезія". Спитав, чи немає часом нової збірки Ліни Костенко. Дівчата посміхнулися й відповіли прямо:
- Ви що, не знаєте, що вона давно в опалі?
- Знаю, - мовив я, - а раптом?..
- Раптом у нас не буває, - сказала притишено одна, білява, - раз опала, то або кайся, або - надовго. Ліна Костенко - надовго, - пооглядалася дівчина навсебіч.
- А Микола Вінграновський? - спитав я.
- Були недавно "Поезії", - відповіли, - однак зразу ж і розмели.
"Розмели" мені сподобалося. Подумав: зайду ось у письменницьку книгарню "Сяйво" на Червоноармійській - там буде, либонь. Ще спитав:
- А Борис Олійник? Андрій Малишко, його "Серпень душі моєї"?
Останнього вже не було в живих.
"Поезія - це діло совісне", - леліло в моїй голові, а ще "Зерно", як "пошкандибало зеленими ніжками людину погодувати". І тут же наближалося до зернини Олійникове: "Вір тільки в пам’ять. Зраджують пам’ять. Та пам’ять - ніколи. Затям. Вір тільки серцю. Дурять і серце. Та серце - ніколи. Затям".
У мене вже була й відійшла молодість, і я все те давно вже затямив, як і багато ще дечого і всього, що є на цьому світі, проте я ще вповні почувався молодим, бо ж, бач, і на наради молодих ще запрошують...
Я пішов до "Сяйва", але, побачивши вивіску "Пельменна", було вже пообіддя, звернув у той напівпідвал. Людей було мало, і в дальному кутку за столиком я побачив чорнющо-чубату голову Григора Тютюнника. Він сидів обличчям до виходу і теж помітив мене, то, зазиваючи до себе, махнув рукою. Я наблизився, він охайно запустив п’ятірню у свого буйного чуба, потім ще повів долонею до столу, кинувши:
- Давай сюди.
Він підсунув легке крісілко:
- Сідай. Ну що? Набридла нарада, - не запитав, а мовби ствердив.
- Скучно, - сказав я.
- Правильно, - мовив він.
Очі у нього були повиті добрим туманцем.
- Ну що? - прихилив він ближче до мене голову.
Чуб йому сипонувся на чоло, і я почув. як він пахне цигарковим димком.
- Треба - значить, треба, - сказав просто я.
- Треба, - приязно усміхнувся Григір.
Я звівся.
- Чекай трошки, - показав Григір очима на кріселко, а потім на чоловіка напроти: - Ви хіба не знайомі? Ти що, не знаєш його?..
Коли я тільки-но підійшов до їхнього столика, то поручкався, ясна річ, з обома. З Григором я був уже доволі знайомий, товаришував. І чоловіка, що сидів напроти, мовчки, з м’яким хліборобським, загорілим, добродушним обличчям - світліші були тільки стрілки зморщок, з ваговитими, напрацьованими руками, видалося, теж десь уже бачив...
- Та наче знаю... - мовив я.
- Та ти шо-о? - натис на "шо-о" Григір. - Це ж тобі живий класик нашої літератури Феодосій Роговий? Не віриш?
- Вірю, - помітив я в очах Григора хитруваті під’южливі бісики.
- Ну-у, даєте, хлопці!.. - глухувато, і якось мовби округлюючи вимовою слова, кинув над столиком, реготнувши, той: - Жартуєте над сільським дядьком...
- Ні! - рішуче стріпнув чубом Григір. - Ось скоро виходить його книжка новел...
Феодосій Роговий не дав йому договорити:
- Яка там книжка... З долоню, може, й буде, - поклав вивернуту на стіл - пальці були в буграх затверділих давно мозолів.
- Не прибідняйся, - сказав статечно Григір. - Такої мови, яку ти знаєш, більше ніхто на Україні не спроможен відати. Оце вже вчительська - так і справді ж!
- А "Деревій" - хотів перевести в Григорове русло розмову Феодосій.
Я бачив, що Григорові той пієтет сподобався, але він на хвилю лише про щось своє задумався, потім махнув од себе над столом рукою:
- Деревій отам, - показав на плече Феодосія і вище нього, - за Пслом дуже пахне, як більше ніде. Сядеш біля нього, надихаєшся - і до міста їхати не хочеться. Так би й зостався жити біля деревію... - і ще запнув чоло, прикриваючи його упалим чубом, задумою.
Я згадав про "треба" і поцікавився не у Феодосія, хоч він, видно ж, літами і був старший, а в Григора:
- Так що будемо душити, "Столичну" чи зірчастого?
Григір скинувся:
- Зірчастий, як ти кажеш, погано розчиняється в томатному сокові. А "Столична", брат, пахне ж пшеницею, так?
- Звичайно, - сказав я про те й друге: тоді в їдальнях розпивати спиртне не дозволялося, тому, як правило, наливали в склянки томатного соку і розбавляли його з-під поли горілкою.
- Правильно, - відкинувся на спинку кріселка Григір, - тим більше, що ти між нашої святої трійці наймолодший...
І я пішов з "Пельменної" по "Столичну".
Коли я повернувся, Григір сказав:
- Тепер - моя черга, - і пішов до роздавальної по томатний сік.
Поки він там брав склянки, поки на підносі переливав у кожну по половинці сік, Роговий мені статечно мовив:
- "Деревій" - то, звісно, вже класика.
Він сидів якось хазяйновито, виклавши перед собою на стіл руки, і вони, здалося мені, лежали так незрушно, мовби благовійно перепочивали у своїй важкій, трудній, пожнивній утомі, наслухаючи, як вона по-серпневому десь глибоко щось по-доброму грає в напрацьованих жилах, і хотілося її чомусь почути...
Усе це я відчув лише уявою, образом.
Феодосій був у сірому костюмі, вже поношеному, але охайному, в картатій темнуватій сорочці, без галстука, з розстебнутим коміром...
Він сидів, як дома у світлиці після роботи хлібороб.
При тих словах на його висмаглому обличчі не ворухнувся жоден м’яз, зморшки теж смирніли, а кутики вуст ледь торкнулися приязного усміху...
Я сказав:
- Ех, їй-право ж, добре мені, мужики, отак сидіти між двох українських класиків рідного полтавського покрою!..
Очі у Феодосія стали ще теплішими, зворушилися:
- А ти читав "Деревій"?
- Та я його всього вже майже напам’ять знаю!
- Кого? - вже підходив до столика з підносом Григір.
- "Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків, - почав я, поклавши і собі на стіл руки, - полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, знесений хтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк..." Між іншим, - обірвав я читання і показав на Рогового: - Це не з тебе, Феодосію Кириловичу, часом Григір Михайлович ліпив словами цей образ?..
- З усіх полтавців потроху, - сказав Григір, готуючи по склянках гіркий коктейль, зиркаючи по залу, чи не помітив те дійство хтось підозрілий... - З усіх полтавців, кажу, потроху, і з нього - теж, - показав очима на Феодосія.
- "... сорочка на його плечах розіп’ята, мовби кроляча шкурка на граблищі, - лаштується в путь", - докінчив я.
- Молодець, - мовив непоквапом Феодосій, і очі його стали вологуваті: йому страх як подобався образ Данила Коряка - він йому був рідний.
Згодом ми сиділи, подавшись головами над столиком один до одного ще ближче, і нам так було розмовляти ще затишніше.
- Взагалі, - говорив розсудливо Григір, - томатний сік, я сказав би, діє тонізуюче, але мені спочатку не зовсім подобається, що він запах пшениці забиває...
- Узагалі, - глянув на нього під’юджливо по-вчительськи Феодосій, - краще - кисле молоко. Запиваєш і не п’янієш. Та ще якщо й з вершком.
- Еге ж, так не цікаво так, - гмикнув Григір.
- А на похмілля - краще сирівець. З погреба, - добродушно і коротко засміявся Феодосій.
- Цілком правильно, - підтвердив Григір.
Задушевне було товариство: дуже не хотілося розлучатися - Феодосій їхав до Полтави, я - до Луганська, Григір залишався в Києві.
Невдовзі у Рогового вийшла перша збірка новел "Провідини". Я їхав у село до матері через Полтаву, забіг до редакції "Комсомолець Полтавщини", де він працював, і він мені її подарував, зі зворушливим написом, смутненько мовивши:
- Бачиш, казав же, що вона - з долоньку...
Книжечка і справді якраз уміщалась на його долоні, ніби прихистившись її теплом і мозолями...
Я відчував, що його душу повивала жура. Дещо знав, щось розумів, підказувало чуття, здогад... Але заглянути в глибину того смутку було неспромога ще й тому, що я був на чималенько від нього молодший, і ця вікова різниця і звичайна моя чоловіча делікатність не дозволяла просвітити книжку-долоньку, спробувати озорити його настрій, я сказав:
- Та все ж іще попереду, Кириловичу. До того ж, давай, мабуть, згадаємо класичне, як написав Афанасій Фет на збірочці Федора Тютчева: "Вот эта книжка небольшая томов премногих тяжелей".
- Так-то воно так... - зітхнув він і завдячно всміхнувся, поплескавши по спині мене легенько і приязно, як тільки це він умів робити, долонею. - Спасибі.
Про що він думав у ту мить?
Йому йшов сорок восьмий рік. У Києві не знали його віку чи що і все ще викликали на різні наради як молодого наче автора. Це ж саме іще й потім буде, коли йому вже перевалить за шістдесят, і він там же, у тій же пельменній, де ми знову вечерятимемо утрьох - він, Григір і я, - зовні бадьорячись, але в міру, не дуже, скаже:
- Та он і Валентин Распутін уже просить: хлопці, мовляв, та скільки ж можна? Молодий та молодий. Перед людьми ж уже, мовляв, ніяково. Мені ж, мовляв, - уже й за сорок, а мене все вважають і вважають за молодого автора.
І кутики вуст у Феодосія при тому тонули охоче в добрий усміх, а очі глибшали - увижалося: лише для того, щоб подалі заховати СВІЙ смуток, таємницю якого він, може, й сам тої хвилі розгадати і збагнути не міг, а тільки - чуття вже вело, кликало, поривалося...
Там, у тому чутті, було все, що написано на роду великого художника слова: несказанне натхнення душі в години творення, довіра образові і мука за його долю, радість, що вона, доля, відбулася, така, як і хотів, істинна, зі своєю правдою - без олжі слова, яким вимальовував той образ і таким же самим хоче показати його й людям, читачеві...
Якраз таким і був Феодосій Роговий.
Одначе до читача саме таким його не пустили. Доклали всіх зусиль, аби перетнути йому шлях до людей як письменника зі своїм праведним, істино художницьким словом, яке вміє осяяти священнодійством душу. Господи, яка у творах Феодосія Рогового божественна українська мова! І який він нею незвичайний, великий як художник від землі, від одвічного селянського мозоля, просоченого до останньої хліборобської жилочки солоним і гірким на долю потом-ропою, від найбагатшого у світі козацького чорнозему, який понівечили, знищили, затопили геть гнилими морями за нехлюйськими наказами виконцекобюристів, поховавши там прадавні квіт-села і цвіт-хутори. А душа його, совісної людини і чесного письменника Феодосія Рогового, неймовірно і безмірно боліла за все те, плакала і заступалася, ридала і ще захищала, кликала і повставала аж до прощального уклону рідній землі: "Люди!.. Товариші!.. Завтра ми полишаємо свої печища, свої колодязі, в яких найсмачніші води в світі, сходимо з натоптаних стежок і протоптів..." Реквіємна печаль, чорна, як рілля, і чутливі, як вода. Здревля чуємо правду і лжу, як тепло і як холод. Нас не зведуть з красного шляху і сто поколінь брехунів, бо його нам започали ці живі могили". Страшний своєю святою правдою цей образ Феодосія Рогового живих могил. Одначе - все одно "нас кликатиме ця земля, ми не пустимо її в непам’ять, бо в неї ми поклали своїх батьків-революціонерів, свою молодість, бо на ній ми народили своїх дітей. Нас вічно кликатимуть ці... праведні хрести на могилах, ці полки птахів і гнізд, трав і дерев, де витають наші пісні, наш родовий, наш правічний дух".
Над цими святими словами Феодосія Рогового збиткувалися найбільше, найнещадніше, наймстивіше, найдошкульніше. І хто ж? Членсько-письменницька-членокапеересна братія. Вона по-вовкулацьки накидалася на нього, шматувала іклами-перами його слово, вигороджуючи своє вислужництво-прислужництво на тлі гнилих морів брехні і зла, заподіяного чорнозему і його вірним людям, нещасній українській землі.
Ось що відчувала душа провидця-письменника Феодосія Рогового крізь сиву печаль засульського туману там, у захіміченому словоблудством майбутті, коли він першу свою новелістично-акварельну книжечку-долоню "Провідини" одсилав мисленно в минуле, тому що всім болем, невигойним і прекрасним у своїй художній святості, покликом долі вже ступав, либонь, і сам дивуючись із роботи своєї підсвідомості-чуття, на береги роману. Прохоплювалася з-за сивизни того туману, мов серпанок над квітневою ріллею, і мерехтіла словами назва його, то одна, то друга, то третя, аж поки не розвіяла геть усі, зоставивши одну - "Свято останнього млива".
І згадую, як ми сиділи в тісному кабінетику редакції "Комсомольця Полтавщини" і як Феодосій читав кілька сторінок з роману, вже вивірених, хоча ще й не передрукованих на машинці, а тільки переписаних - і знову з правками - від руки... Прочитає речення чи абзац і гляне у вікно, а там - пошумлюють старі осокори і ясени, і сорока, граючись із сороченятами, пересипає їм намисто свого голосу, виполоскавши його в надвечірньому промінні, яке обхопило чимдуж гілля і не хоче тягнутися слідом за сонцем під обрій...
- Ич, скрекотуха... - щиро й лагідно так про птаху говорив Феодосій. - Бач, мов наслідує... Отак, чого доброго, наслухається нас та й почне вискрекочувати людські слова... Ну що, читати ще? Якраз третя сторінка почалася...
- Читай, - просив я.
- Добре вже. Оце, мабуть, треба. "Мов пам’ятний сон, ген-ген тільки мрів той час, що порозводив нас по світу. Лишилися тільки пісні, які ми любили співати, сидячи над водою чи під небом на теплій землі:
На городі конопельки,
Вершки зелененькі.
Десь поїхав мій миленький -
Вороги раденькі.
Не радійте, воріженьки,
Воно так не буде.
Він поїхав та й приїде,
Мене сватать буде.
Та й то вони звучать у мені не голосом, а луною, що відкочується все далі й далі, завмираючи. Їх заглушують інші, новіші голоси, хоча я здатен чути наш голос: він, як милий сон, досягає мене з простору часу, наче той промінь надзахідного сонця.
Мабуть, правду кажуть, що життя людини пронизане думками, як "земля корінням".
Усе життя Феодосій Роговий було пронизане болем, безперервним і таким великим, який від часу, а ще більше від того, що свої, "рідні" були "вороги раденькі", себто не українці, а хохли-перевертні-яничари, а раденькі були від того, що розперезалися у своєму нелюдському манкуртсько-членокапеересному праві і накинулися на чесного письменника, щоб задушити його Слово, будь-що не дати йому дійти до українського читача - тільки тому, що воно совісне і правдиве, а він сам-один та ще щирий і безстрашний друг по слову, і по життю, і по всіх нещастях у ньому Григір Тютюнник відстоювали і захищали відчайдушно те Слово, заподіюючи собі все нових і нових ран на серці і душі, але непохитно трималися на своєму, праведному, як у тій пісні: "Не радійте, воріженьки, воно так не буде".
Хто вони, хто ж то є, що вилаштували отой членокапеересний-членськописьменницький легіон, який у своїй затятій "викривальній" злобі за компартійні срібняки не пущав роман "Свято останнього млива" до видавництв і журналів, обгаджуючи і обгиджуючи, як тільки могли, своїм іржаво-продажним пером, злецько топчучись зі своїм брудом по великому творові? Феодосій Роговий показував мені ті, так звані закриті, внутрішні рецензії. Страшно їх було читати. Зібрані докупи, вони складами том, обсягом більший удвічі за сам роман "Свято останнього млива". Ось так нещадно його різали й перерізали, мололи й перемелювали секретарі Спілки письменників, які тоді вислужувалися перед компартійним коритом і зараз - те ж саме, тільки перефарбувавшись і чимдуж побігши одразу від серпа і молота під тризуб і до Ісуса Христа від Леніна і Сталіна, Брежнєва і Щербицького, так над твором Феодосія Рогового знущалися лакеї з квитками членів Спілки від видавництв і редакцій журналів, запеклі комуняки тоді, а тепер - завзяті бібліїсти з хрестиками під сорочками, по-блюзнірськи змінивши знаки "Сделано в СССР" на "Made in USA" і "Слава Україні". Вони змінять що завгодно і в будь-яку хвилину, аби їм тільки заплатили, байдуже чим: рублями, марками чи долярами, шматком гнилим ковбаси (про це ще Тарас Шевченко писав) чи й плямистою торбою зі шмаття від самого чорта.
Роман "Свято останнього млива" Феодосій Роговий написав на самому початку сімдесятих років. Про нього вже знали в Києві і Львові, у Харкові і Полтаві... Про нього вже відали в Україні, в Росії, в Білорусії і за кордоном. тим більше топталися по ньому хохли літературні й білялітературні.
У другій половині сімдесятих років виходить у Москві повість Валентина Распутіна "Прощавання з Матьорою". Тема близька до тої, що й у романі "Свято останнього млива". Навіть стилі, сказати б, споріднені. Що ж, так буває, коли за самою природою творчості, незалежно один від другого, визначні письменники розкопують один і той же шар теми для художнього втілення і викарбовують її достойним живописанням.
І тут наші продажні хохломани біля цекістського корита почали обвинувачувати Феодосія Рогового у вторинності його твору, а далі і ще гірше, мало не в плагіаті.
Того літа я приїхав до нього в Полтаву, зайшов до редакції "Комсомольця Полтавщини". Пронеслися, проперіщили дощі, у відчинене вікно кабінетика, де сидів за столом Феодосій, тягло вологою прохолодою, а він обливався потом: його один за другим трясли серцеві напади.
- Ось, брат, значить, таке наше козацьке діло, - спробував він пожартувати, але кутики його вуст сіпнулися скорбно. - Наче й підремонтували в лікарні, а воно, бач, - знову... Б’є, бач, лихоманка... Чи воно вп’єть, як кажуть у нашому селі, на дощ?.. - і він усе ж спромігся усміхнутися отому "вп’єть" і просвітліти при згадці про Устимівку.
Щоб якось зарадити на краще в розмові, я запитав:
- А Федір Тютюнник давно був тут?
Це - двоюрідний племінник Григора, він жив у рідній Шилівці, полишивши столицю і науково-дослідний інститут, і працював власкором "Комсомольця Полтавщини" по Зіньківському кущу. Був уже автором пречудової книги оповідань "Співуче джерело". Редактором її у видавництві "Радянський письменник" був Євген Гуцало. І за те, що він її пропустив до друку, мовляв, приглушивши в собі ідейний рівень, йому була ціла купа непереливків. А згодом за свою ж повість "Мертва зона" посипалося на нього таке несусвітне критиканство, а за ним обсіло і цькування, та таке, що письменник вимушений був піти з видавничої роботи з ярликом "ненадійний" (чого варта лише стаття "Пора перших підсумків" члена КПРС Ю.Бадзьо, який у №1 "Вітчизни" за 1970 рік так відчитав молодого тоді автора і так "повчив" його, як треба писати в дусі соціалістичного реалізму, що Євген Гуцало від того удару звалився з гіпертонічним кризом).
Феодосій у відповідь про Федора Тютюнника лише в’яло махнув рукою:
- Надрукували ми його "Зелений легіт" і "Смаленого зайця". Що тут почалося, брат!.. У Полтаві, може, і зійшло б так якось... так якийсь донощик-заздрісник надіслав газети з оповіданнями Федора до Києва, а звідти подзвонили, значить, сюди. в обком. Ну й розверзлося ж одразу... Редактора знімають. Комісія віднайшла й інші недохопи з погляду свого ідейного щабля. Виходить, брат, у мене кругом сама біда... - він ще щось хотів додати, але лише іще в’яліше повів рукою, дивлячись у захмурене тінню ясенів і осокорів вікно.
Що було говорити? Як утішити? Які вибрати для цього слова?..
Феодосій ворухнув головою - так, мов дуже пекло йому в’язи, скривився, поклавши під язик таблетку, і тут же, подумавши і звівши очі, мовив:
- Отже, повертаюся, брат, назад, у своє село.
Перед тим, як навалилися огульні напади на його роман "Свято останнього млива", він одержав у Полтаві нарешті квартиру, збирався перевезти сюди сім’ю і працювати, працювати... Пам’ятаю, хвалився мені, що голова у нього тріщить від задумів, бо вже у ній "зварилася" ціла трилогія...
- Зовсім?.. - не повірив я.
- Вже ж, - зітхнув він. - Усе тут вимушений здати. Вирішено. Там, - показав на похмуре вікно рукою. - А я, як у тій пісні, від’їжджаю до рідної хати.
Його ще деякий час тримали власним кореспондентом "Комсомольця Полтавщини" по Глобинському кущу. А потім і зовсім вимушений був піти з газети. І розривався, учителюючи в школах, між двома селами, господарював біля землі, писав ночами ще один роман, а потім - ще, уже й третій... Придивимося, либонь, пильніше до цього ряду трилогії, до самих на початку хоча б назв: "Свято останнього млива", "Поруки для батька", "Великі поминки"... Неймовірно навіть уявити цей життєвий зв’язок на нашій землі, скроплений страшною і непоступливою правдою, бо така вона, бачите, вже є: від "останнього свята" і до "великих поминок". Але все це насамперед треба було пережити, перестраждати, вимучитись, написати ту правду, понести за неї цькування, наклепи, доноси, нечувану наругу і гідно стояти за своє святе слово до кінця, як це зумів - навіть невідворотньою ціною смерті - Феодосій Роговий.
Як тут не згадати другого українського мученика Олександра Довженка, що київські хохли від державного корита і їх блюдолизи від Спілки письменників геть усе зробили, аби дорога на Україну йому була закрита: безталанні боялися його великого таланту істинного українця. І він перед смертю простогнав: "Немає кінця трагедії українського народу!.."
В одному інтерв’ю наприкінці свого життя Феодосій Роговий сказав так на запитання "Що найстрашніше, найнебезпечніше?": "Раболіпство в найнижчих і найвищих своїх проявах така бридота, для якої шкода слів... нема на нього пекла! Який це стид і сором - підмазатися, підлеститися, підмаститися... брати липкі підноси!
Я знаю достовірний випадок, коли в одній високій установі районного масштабу, щоб догодити амбітному повелителеві, справили йому і вручили (мабуть, на день народження) групове підношення: пальто на ондатрових шкурках. А затрачені (звичайно ж, не свої) гроші списали... а гроші (страшно вимовляти!) списали на придбання... прапорів...
А скільки в нашій літературі (і не тільки в українській) плазом полізли в лауреати і навіть класики, як тільки зачули розвинутим своїм нюхом, що не стає духу Твардовського, Симоненка, Тютюнника, Шукшина... Яке безчестя - добувати, випрошувати! Куди дівається гідність подібних особин у літературі - плазом лізти на популярну видноту, снувати з себе сіре павутиння і торочити наївним, що все це видатне, примірне..."
Усе це - ті ж самі "прапороносці" ("а гроші списали на придбання прапорів"), що переслідували до самої кончини Феодосія Рогового кожне його правдиве слово. Ніколи вони йому не простять його народної сили і святості.
Як тут не згадати Івана Франка: "Чим менші таланти, тим більше роблять шуму - стара пісня". І ще: "На устах патріотичні фрази, а в душі - цинізм".
Аж коли сказано, а таки ж виявилося он яким пророчим.
Востаннє в Полтаві ми з ним зустрілися в редакції "Зорі Полтавщини", у кабінеті відповідального секретаря Миколи Качали (раніше вони разом працювали в "Комсомольці Полтавщини"), доброго товариша, який глибоко поважав Феодосія і благоговів перед його творчістю.
Я був проїздом з Луганська, того ж дня мені треба було поспішати до Гадяча - три години дороги, а там ще добиратися до села, до матері.
Ми перед тим давненько не бачилися, бо тепер він у Полтаві бував лише вряди-годи, і я зустрічі зрадів, зразу ж витяг з бокової кишені піджака блокнот, ручку і сказав:
- Ну-у, тепер все: сідаємо і робимо інтерв’ю, а то - хай та нехай...
Микола Качала мовив:
- Я тоді піду до своїх заступників, а ви тут бесідуйте собі, - і делікатно полишив нас удвох.
Феодосій був у доброму настрої і гуморі, він поплескав теплою долонею приязно мене по спині - я тоді подумав: ця рука пише он які романи, а ще скільки її таїни я не знаю - он яке диво, і він сказав:
- А тобі не страшно своєї сивини? Такої ранньої і такої багатої, що далі вже й нікуди...
Я кинув просто:
- Та хай світить! Хіба комусь заважає?..
- Хохлам, - сказав він, засміявшись кпинливо, проте й добродушно, - їм кілком у горлі стоїть наша правда. Аж ген коли ми тут друкували твої незабутні "Соняшники", де дід Онисько в свою роковану хвилину не хотів помирати лежма, коли прийшла до нього в гості костомаха, а з останніх сил звівся і пішов у поле, і пішов до селянської роботи, тримаючись вузлуватими пальцями за стебла, і такий же він, їй-богу, був добрий цілісіньке життя у своїй хлібодарській невсипущій роботі, що тільки соняшники на землі зуміли збагнути те диво, тому й повернули свої золотесенькі обличчя усі як один услід дідові Ониськові. Його прах уже розпорошився на Чумацькому Шляху і висріблив його ще дужча, а вони, соняшники, такі вже вірні йому у своїй любові до такого трударя, що вічно стоять і самовіддано чекають, коли ж він повернеться? Це - істинно по-українськи!
Пам’ятав же, Господи!
Очі його були вологі, а він усе плескав мені натрудженою долонею по спині, і я схвилювався: їй-богу ж, тільки в ту хвилю збагнув, що й у Феодосієві щось таки було від того діда Ониська, від нашої дружби, хоч і не таких частих, але ж добрих і щирих зустрічей на полтавській землі.
- А в мене ж, бачиш, таке діло, - погладив собі другою долонею скроню, а потім шию, - на голові залишився тільки козацький оселедчик. Як вийду бува до поля, війне вітерець, пограється моїм оселедчиком, і він тоді так лоскоче гарно мені тім’ячко, що я ніби враз від того стаю маленьким, як дитина, і мене мовби лагідно теплою долонею по голівці гладить мати...
У тому була вся душа Федося, як його ніжно називав Григір Тютюнник.
Ми деякий час мовчали, потім він підвів голову, глянув угору, мовив:
- А Григора нема. Дуже жалко його. А то б оце утрьох поїхали на риболовлю на Псло...
Так думки тісненько зійшлися знову докупи.
- А щодо інтерв’ю... - сказав Феодосій, подумав ще і виголосив: - Знаєш що! А давай, друже, приїжджай до мене в Устимівку. У мене в селі саме гаряча пора: синові дім зводжу. Карбую, значить, зрання й до вечора. А потім будую новий роман.
Я подумав, що навпаки: дім будує, а роман - карбує.
Я ще подумав про те, що отак же колись зазбирався брати інтерв’ю у видатного гумориста Олександра Ковіньки (на початку сімдесятих років на з’їзді письменників України його були посадовили в президію і попросили вести ранкове засідання. Він звівся над столом і зі сцени сказав: "Дорогі товариші! Ану, будь ласка, встаньте, хто родом з Полтавщини!" Звівся майже весь зал. Тоді Ковінька промовив: "А тепер уявіть собі, товаришочки, якби ми, земляки-полтавці, та взяли оце й переїхали жити назад, у Полтаву. То хто б, питаю у вас, зостався у Києві?" - і сів. Залом розлігся одностайний добродушний регіт), було домовлено напередодні, і я приїхав у Полтаву. Їхати з Луганська швидким поїздом півдоби. В обід у Луганську, за північ - у Полтаві. Але - коли я сідав у вагоні в Луганську, в Полтаві готувалися Ковіньку хоронити: раптово помер. Я глянув на втомлене обличчя Феодосія, подумав, що в молодості ми завжди кудись поспішаємо, а з літами уповільнюємо свій біг, свою ходу, а життя покваплюється, і ми починаємо не встигати... Одначе - ні про Ковіньку, ні про друге відтак я Роговому не сказав.
Я тоді без кінця мотався з Луганська, де треба було настежувати за навчанням синів, до рідного села на Полтавщині, що між Миргородом і Гадячем і де в хаті після першого інсульту потрошку шкандибала моя мати, і назад, залишаючи її доглядати на добрих сусідів, бо більше нікого з близької рідні там уже не зосталося: всі вимерли. І знову мчав то туди, то назад... Отож поїздка на Глобинщину в село до Феодосія все мимоволі відкладалася і затягувалась...
А то якось у журналістських справах (був саме власним кореспондентом республіканської газети) над’їхав до Києва і забіг до Спілки письменників. А там, виявилось, якраз заслухували звіт Полтавської письменницької організації. Феодосія Рогового я одразу побачив у гурті, як тільки вихопився з-за рогу, коли вибрався з метро.
- О, яким вітром? - кинувся він до мене.
- Луганським, Федосю! - зрадів я зустрічі. - Донбаським.
Ми обнялися, і я через його плече побачив по обидва боки біля входу до Спілки чорний мармур - він кинувся мені у вічі якимсь блискучим, наче заново відполірованим під траур: я здригнувся - отак же достеменно було, коли я тут востаннє зустрівся з Григором Тютюнником... Тільки тоді починалася сльотава і холодна весна. А це була суха і сонячна осінь. Листя ще не відлітало на землю, і по ній гуляла теплинь.
"А то, може, й бачимося востаннє..." - де це сказав тоді тужно Григір, тут чи на вокзалі, коли проводжав мене на поїзд, чи тут, а потім повторив ще ті слова й там?..
Траурний мармур різав мені очі...
Я здригнувся...
- Ти шо, брат, змерз?.. - засміявся добродушно Феодосій.
- Та то ж від бігу сюди угрівся, а тепер, бач, відходжу... - мовив я.
- Тримайся, - сказав він статечно.
Я подумав: напутнє слово як за правом старшого.
І мені під тим словом і під тим його лагідним поглядом стало затишно, одначе тривога від чорного мармуру, відчував, ішла до мене холодком...
Феодосій стояв з перекинутим по-селянськи через лікоть поношеним темним піджаком, у захисного кольору сорочці з розстебнутим коміром, шия була тонка (це б мати моя, подумав я, сказала: "Боже ж мій, як ниточка...") і геть густо порізана зморшками, щоки запали зовсім, і в западинах, видалося, гніздилися голубі тіні, а чи так старанно був вибритий; рукави сорочки не трималися рук - я збагнув: так схудли - і манжети впали на сині жили зап’ясть; він весь висох, і вся одежа на ньому ввижалася завеликою...
- Що, брат, пострункішав я, еге ж?.. - посміхнувся він, але кутики його вуст зразу ж потонули в смуток...
- Видно, як у молодості... - мовив я.
- Ні, у молодості я був повніший, а ось в юності...
Дивлячись поза його лівим плечем на той мармур, я згадав з його автобіографії: "У червні 1943 року був насильно загнаний на роботу в Німеччину, де і перебував у м.Ессені, працюючи на одній із шахт Рурського кам’яновугільного басейну. В лютому 1945 року потрапив до військових властей англо-американського командування, де перебував до червня того ж року. У червні 1945 року був переданий на р.Ельбі (м.Магдебург) військовим властям Радянської Армії..."
І ось тут я ще згадав, як цілих десять літ по-узурпаторськи у нас на Україні топталися по його так вистражданому романі "Свято останнього млива" і як Феодосій Роговий одного разу, може, в найгіркішу хвилину відчаю глухо мовив:
- Знаєш, якби зі мною був цей роман отам, коли я був у фашистському рабстві, то навіть там увесь інтернаціонал разом з німцями допоміг би мені, здається, надрукувати моє "Свято..." І англійці з американцями дозволили б, ще й переклад зробили б... А наші доморощені хохли... Цілісіньких десять літ топталися по моєму "Святі...", нівечили його і знищували його, як тільки хотіли. Більше такого у світі я не бачив і не чув. "Що за нація?.." - у розпачі якось вигукнув великий Довженко, коли і по ньому найбільше топталися наші ж таки, хохли... - у Феодосія в ту хвилю очі були повні сліз.
А ще через довгих десять літ роман "Свято останнього млива" одержав найвищу в Україні нагороду - Державну премію імені Т.Г.Шевченка. Однак усю радість змучене серце Феодосія Рогового вже ніяк не змогло вмістити, і воно, що стільки натерпілося, розірвалося.
Зараз, коли я закінчую писати ці спогади, за вікном уже сизіє надвечір’я. Надворі сердитий вітер дужо штурхає в спину розгнуздану геть зовсім метелицю, що загуляла нарозхрист буйно і неугавно і вже другу добу ніяк не може приборкати свою розшаленілу білу пристрасть. Не видно ні небес, ні землі - суцільна посивіла круговерть. І мені все увижається крізь той гудючий вітром морок, як десь там, Полтавщиною, на Глобинщині, не впав, а звівся і вперто, нахиливши статуру вперед, іде крізь хвищу і розбий-бурю прекрасний український письменник Феодосій Роговий, іде та й іде, селом, забитою снігом вулицею, розсуваючи правим плечем вітрище і не вловлюючи виття стужі, іде Україною, додому - до своєї родини: до сина Юрка, до онуки, що незчувся, як і коли вона виросла, бо вже там і весілля відіграли і відтанцювали, і перезва заходилася радістю, і бачиться ж, увижається йому вже й козак-правнук, вдачею таки ж у їхній хліборобський рід, іде та й іде прадід уже по сивому своєму болю, крізь злючу зав’югу-хугу, і відчуває, як по його щоці повільно тече велика, як його душа, свята сльоза, тече собі і не замерзає, і він знає у своїй вірності, що ніколи й не замерзне, бо здається, що вона від болю і сама світиться теплом тієї душі..
М.Луганськ. 22-24 листопада 1999 р.

 

 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • НОВОРІЧНІ ГАДАННЯ
  • Нові джинси
  • Чуже місто
  • КОГО ЛЮБИШ — НЕ ЗАБУДЕШ...
  • КОСТЯ


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Октябрь 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Сегодня, 00:10
    19 октября 1825

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.