Главная > Проза > Три оповідання

Три оповідання


27 июня 2009. Разместил: Редактор
Володимир ШЕВЧЕНКО

ЗЕЛЕНИЙ ХЛІБ

...Нарешті випогодилося. І коли сонце сягало зеніту, довкруг усе завмирало. Переставали вовтузитися комахи в траві. Вмовкало галасливе птаство, навіть вітер спинявся, залягав між високих пшениць.
У Кадубівцях жнивували вже п'ятий день. І саме п'ятого дня, у розпалі роботи, зупинився раптом комбайн Дмитра Сидоровича Подорожнього. Підбирач зламався, будь він тричі...
Комбайнер не стримався, вилаявся спересердя. Осідлав велосипед бригадного обліковця і, що було сил, закрутив педалями до сільських майстерень, аж потривоженою змійкою вихоплювалася пилюка з-під швидких коліс.
Онде й ліс вигулькнув з-за пагорба. А поруч - поле з новим сортом пшениці. Голова казав уранці, що доведеться з нею якийсь день почекати. Не зовсім доспіла ще.
Нараз Дмитро завважив, як через дорогу майнула невелика постать з оберемком паші під пахвою. Потім - друга, третя.
Діти! Але що то за гранка такої пори в лісі?
Подорожній і собі завернув під зелені шати. Там хлопчаки пасли корів. Забачивши комбайнера, вони квапливо загейкали на худобу і зникли в гущавині.
Ну, й дива! - губився в здогадах Дмитро. Проте за мить йому наче розвиднілося в голові: попереду, на галяві, валялися оберемки дозріваючої пшениці. Виходить, коровам згодовували?!
"Ах, збитошники! - спохмурнів чоловік. - І хто лишень напоумив їх на таке? Чиїх вони батьків діти? А спробуй додивитись - бо ж тільки залопотіло за ними. Але, здається, одного, останнього, впізнав: ніби поштарів онук, з міста наїздить на канікули, а інші?"
Простоніг, скільки й тісної галявки, наче благаючи про допомогу, сходило половіючо-вільглим духом в'януче колосся. Дмитрові стало не по собі, аж серце зайшлося. Він похапливо нахилився, підняв кілька стеблин і мимовіль притулив до вуст. Так його покійна мати цілувала хлібну скибку, що ненароком падала на землю.
І перед очі Дмитрові спливли колоски, отакі ж недозрілі, пригадався зелений хліб його далекого напівсирітського дитинства...

- Мамо, їсти... - рюмсає на печі Дмитрик.
Жалібне синове квиління тупим ножем шматує Килинине серце, вганяє її, змучену труднощами першої післяокупаційної весни, у глибокий відчай.
"Ну що я йому дам? - приречено думає жінка. - Якби ж воно хоч не таке
кволеньке, - пустила б надвір, то мо', вже яка дещиця перепала б біля
сусідських дітей, а то, не дай Бог, ще й простудиться..."
Раптом Килина щось пригадує й починає квапливо нишпорити в запічку. Небавом виловлює звідтіль печену картоплину, залишок від обіду.
- На...
Дитяче рюмсання на якусь хвильку стихає. Проте перегодом Дмитрик знову подає голос:
- Я хоцу хліба...
Еге, хліба. Вона ще позатамтешнього тижня витрусила з торбини рештки
борошна. Тепер навпіл з лихом обходяться пісною бараболею. Та й тієї, видно, ненадовго вистачить. Бо ж іще й коло хати щось мусить посадити.
Як усе це пережити? Ворога он, нарешті, позбулися. І від Сидора вісточка прийшла. Тепер би до літа дотягти, а там полегшає. На городі росте клаптик жита. Вдалося приховати дрібку, коли фашистські зайди вимітали сякі-такі запаси з комірчини. Не передерла на борошно, притримала, як наче знала, що нелегко буде, а тепер, бач, зеленіє смужка озимини..
- Хліба хоцу...
Задуму з Килини як вітром здуває. Вона підходить до печі, бере Дмитрика на руки: яке ж воно легеньке, мов пір'їночка, і не скажеш, що дитині на п'яте літо звернуло. Сідає на лавку. Сина садовить на коліна, голубить.
- Потерпи, Дмитрику, - мовить лагідно, як тільки може. - Немає в нас поки що хліба.
- А коли буде? - тягне своєї малюк.
- Буде... Татко прийде з фронту і принесе хліба. Ось побачиш.
- А війна кінцицься сколо?
- Та вже скоро.
- Ти казала, со татко пливезе мені цобітки...
- І чобітки теж. І підстриже тебе, а то заріс он, ніби дівча.
- А як татка не пустять сколо додому?
- То в нас на городі виросте свій хліб.
І Килина несамохіть хапається за ці свої слова, мов за рятівну нитку. Починає розповідати, як сіяла восени жито, як воно зійшло, як хутко ростиме тепер, після теплих весняних дощів; потім з'являться сірувато-зелені колоски, жито закрасується, почне половіти.
- А достигнуть у колосочках зернята, зберу їх, змелю і спечу тобі смачну-пресмачну паляницю...
Килина перебивалася, як могла. Хліб і надалі бував рідким гостем у її хаті, і Дмитрик ніяк не міг наїстися його досхочу. Тепер він майже щодня ганяв на город, затамувавши подих, застигав перед житньою грядкою і пильно й терпляче дослухав, як росте хліб. До хати вертав розчаровааний - ні, не чув і не бачив росту. Увечері знову вилазив матері на коліна й просив ще і ще розказати про те, як переливає земля свої соки в житні колоски. І мама розповідала, не шкодуючи слів. А уві сні хлопчак бачив величезну, мов діжа, паляницю зі смачно загніченою шкуринкою, запах якої щедро й спокусливо лоскотав ніздрі...
А жито тим часом потихеньку росло. І колоски викинуло, і зацвіло перегодом. Невдовзі Дмитрик уже намацував у тих колосках пругкі зернятка і тільки те й робив тепер, що ходив мало не по п'ятах за мамою з одним-єдиним
запитанням: коли зернятка стануть нарешті печеним хлібом?
І Килина зважилася. Якось вернувшись з поля на обід, дістала
загорнутого в ганчірку серпа й пішла на город. Проте перед грядкою спинилася
нерішуче, розхвильована запахом молодого хліба. В задумі пестила шкарубкою
долонею половіючі колоски, що з кожним днем усе нижче гнулися до землі. Рано ще, ой, рано. Це ж у зерні тільки-тільки затвердло молочко. Але збоку стояв Дмитрик і напружено пас її голубими очицями.
Вона вжала невеличку латку. Кожен помах серпом озивався в серці.
- Ну, досить, - мовила через хвилю вголос чи до Дмитрика, чи до самої
себе. Зв'язала кілька невеличких снопиків і полишила на осонні.
Жито в'януло повільно. Тоді Килина, побоюючись, аби воно взагалі не
пропало, позрізала колоски і висушила їх у печі. Потім перетерла і провіяла. Зерно незавидне було, зморщене, як старечі лиця. Змолола в сусіди на жорнах...
Того дня Дмитрик ніяк не міг нахвалитися таким же малюкам, як і сам:
- Ага, а моя мама хліб пеце!
І кільканадцять разів на годину влітав до хати, аби подивитися, що робить мати, а потім вертав назад і переказував усе чисто своєму голопузому товариству, яке чатувало за ворітьми.
Нарешті Килина сама покликала сина до хати. На диво, хлоп'як повагом переступив поріг і зупинився неподалік мисника, переминаючись від прихованого нетерпіння з ноги на ногу. А голубі оченята непогамовно шастали по хаті, аж поки не спіткнулися об те, чого шукали. Спіткнулися й застигли, зачаровані. Так і прилипли до скрині, на якій здіймалися ледь помітними горбками, пристелені рушником, дві хлібинки.
Килина всміхнулася. Відкраяла цілушку, яка ще куріла сив'ястим парком, і простягнула Дмитрикові.
- Їж, та не квапся, а то ще живіт від незвички заболить. А оце друзям своїм оддаси...
Хлопчина здивовано зирив на окраєць. Здивувалася й Килина, коли перевела погляд на ніздрюватий надріз буханця. Хліб був не попелясто-коричневий, як звикле, а... зеленавий. Ні, таки зелений, ніжно-зелений, як молодесеньке листя салату...
- Ой, матінко! - скрикнула, вражена. - Воно ж недозріле...
Але дарма. Синок жадібно наминав найсмачнішу в світі цілушку зеленого житнього хліба. Очі йому сяяли радістю і завзяттям...

...Похмура зійшла з обличчя чоловікові. Тільки там десь, на денці стривоженої душі, ще жив сум і досада: чому, чому ці хлопчаки так безсердечно і жорстоко нівечили зело, хліб?
Зітхнув Дмитро Сидорович. І поволеньки покотив велосипед узліссям до села. Він знайде тих хлопчаків, він розкаже їм про повоєнний зелений хліб свого дитинства. Вони все зрозуміють. Мають зрозуміти!

...Увечері роса випала рано. Подорожній простував додому полями. Їхати машиною разом з усіма жниварями не захотів. Чомусь заманулося пройтись пішки, подихати запахами багатих ланів.
Уже коли спускався з пагорба й мав завертати на сільську вулицю,
раптом здригнувся - поруч щось зашелестіло. Озирнувся й позад себе побачив у сутінках хлоп'ячу постать.
- Кого це тут поночі носить? - поспитав суворо.
- Це я, Ігор, - голос поштаревого внука здригнувся.
- Що, знову пшеницю рвеш? - ще більше суворішає Дмитро.
- Та ні, я отут підчікую вас. Я... я... Пробачте мені, дядьку... Я бачив, як ви у лісі цілували колоски...
Комбайнер кладе важку руку хлопчакові на плече. Вони відходять убік, сідають на обніжок. І гомонять стиха. Про що? Може, про війну, про незліченні страхіття й злигодні, завдані нею, нарешті, про так жадану Перемогу? Чи про той хліб, який пригадався сьогодні Дмитрові? Чи про його справжню ціну?
Хтозна. Їхні схилені постаті - велику й малу - ще довго було видно на тлі пригаслого вечірнього неба.

ХЛОПЦЯМ ДОРОГА СТЕЛИЛАСЬ

Викликали по одному - саме так, як того і бажав Павлик. Першим зайшов Валера Бойчук. Хвилин за п'ять знову з'явився в коридорі: розчервонілий, ледь розгублений. Що не кажи, візит до військкомату - це тобі не запрошення на іменини.
Хлопці, які очікували своєї черги в коридорі, одразу ж оточили його. У всіх запитання одне:
- На коли?
- На двадцять п'яте, - вдавано байдуже відповів Валера і повагом поліз у кишеню за "Подільськими".
Колюні Качковському теж випало двадцять п'яте. Потім за оббитими коричневим дерматином дверима зник Серветників Анатолій - цьому випало йти в армію двадцять третього. Ця ж дата значилася у повістках ще кількох.
Павлик Яценко заходив останнім. На нього чекати залишилися тільки односельці - Валера, Колюньо і Толик.
- Ну як, з нами? - кинулись йому навстріч, коли хлопець вийшов із кабінету.
- Нічого не дали. Сказали приїхати двадцять другого...
- Значить, підеш наступного місяця, - обізнано мовив Толик.
Колюньо поспівчував:
( Ет, ще мучитися, думати-гадати... Краще вже раніше...

...У селі, як завжди в таких випадках, здійнялася метушня. Надвечір у дворі Серветників востаннє залементував вгодований кабанець. Розпачливе кувікання повторилося перегодом й з дворів Качковських і Бойчуків. У Яценків же ( було тихо.
Через тиждень, себто двадцять другого, зрання мати напучувала Павлика:
- Як дадуть повістку, то обійдеш у місті всіх родичів і знайомих, запросиш на виправини. А опісля не барися, зразу додому їдь. Бо треба й дядька Степана знайти, щоб допоміг кабанчика заколоти, й куховарку згодити, й за музику домовитись...
Повернувся хлопець з райцентру аж надвечір, передостаннім автобусом. Мати зовсім уже звелася, виглядаючи сина. А Павлик, тільки-но переступивши поріг, мов окропом обілляв:
( Мені повістку на завтра дали...
Яценчиха так і застигла із роззявленим ротом. Потім ураз пополотніла, сплеснула в долоні й заголосила:
( Ой, Божечку мій, за що ж нам така ганьба! Що люди теперка скажуть про нас!

...На подвір'ї військкомату гамірно. В одному із закутків зітхає гармошка. Там - танцюють.
З протилежного боку відгукується баян. Раз по раз зринають пісні. В багатьох почервонілі від безсоння очі, ноги явно заплітаються.
Поближче до центру нараз зашуміло, загуло. Двоє обстрижених хлопців - розчервонілих та лихих - наскакували один на одного, як задерикуваті молоді півники. Видно, чогось не поділили. Їх розтягували, вгамовували...
Павлик Яценко стояв трохи осторонь цього велелюдно-вируючого гурту. Посерйознілий, підтягнутий, він ніяково і невміло пригортав матір, яка
ластівкою вилася біля нього. Тим часом віддалено-прискіпливо снувався впокорено-вдоволений подум. Мимовіль...
Як добре усе вийшло! Він і досі не може натішитися зі своєї вигадки. Вчора ввечері зійшлися лиш найближчі: родичі, сусіди, друзі. Погомоніли, підняли по чарці, побажали щасливої служби.
У Павлика, як і зараз, було світло і затишно на душі. Та й, здається, усі залишилися задоволеними. От тільки мати...
Хлопець глянув на її змарніле, згорьоване обличчя. І треба ж ото так побиватись? Карається, що виправини не вдалося справити "як у людей". От уже чудна!
І Павликові ще раз пригадалося, як сперечались котрогось вечора перед цим батько з матір'ю щодо його проводів в армію.
( Чула он, ( ніби між іншим, сказав тоді тато, ( Серветники наміряються півтори сотні чоловік на виправини запросити... Ото диваки!
( А ми їх переплюнемо: двісті запросимо, ( мати йому на те. - У них баян буде грати, а ми духову наймемо. Хай знають!
( Ну, що ти намислила? Це ж не на один день, а, либонь, з на добрих три, якщо не більше, доведеться стількох людей відривати від роботи, від сімей. Сама знаєш, яка зараз гаряча пора на селі. Осінь. Усе наспіло, а ти ціле весілля надумала зробити. Кому воно потрібне?
( Ти мене не переконуй. Хто нас шанує, той і прийде. Та й не за чужий кошт виправини робитиму. Слава Богу, всеньке життя пропрацювали, призбирали якусь копійку. І таки постараюсь, аби в нас не було гірше, ніж у Женьки чи Надьки. Я обсуди на все село не хочу!
Мама виказала все це таким тоном, що стало ясно: зробить, як і надумала.
Павлик був на боці тата, але знав: у такій ситуації свою лінію гнути - все одно що проти вітру порохом сипати. Пробували вже хлопці. Он хоч би й Митько Калеників. Батьки по шиї надавали, а таки по-своєму зробили. Ніби не він в армію йшов, а вони самі.
"Ні, таки добре я вигадав", ( остаточно вирішив Павлик. Аж тут почув мамин голос:
( А покажіть-но мені, людоньки, того воєнкома, що мене на таку ганьбу виставив. Най запитаю, чому так не по-людськи вийшло?
Павликові в грудях похололо. От тобі й на! Кинувся навперейми матері. І хоч як не хотілося всеньке їй розказати, але мусив:
( Мамо, мамо, не треба! Це я сам. Получив повістку разом з усіма хлопцями, але змовчав. Вчора так собі до міста поїхав - по магазинах походити, кіно подивитися. Руки твої напрацьовані пошкодував. Та й кому такі пишні виправини здалися? Сама подумай.
Яценчиха так і заціпеніла. Потім рвонулася до Павлика і зайшлася плачем:
( Що ти, синку, наробив? Як же так?
Батько ж спочатку здивовано кліпав очима, потім нараз гепнув Павлика
кулаком під бік і розсміявся:
( Кажеш, воєнну хитрість проявив? Молодець! Якщо відверто - не сподівався від тебе, синку! Тепер бачу: кмітливий воїн із тебе буде, винахідливий...
Мати все не могла заспокоїтись:
( Ти ж у мене, Павлику, єдиний. Хотілося провести тебе гарно, щоб не забував нас, щоб день цей зігрівав тебе потім упродовж багатьох-багатьох місяців...
Вона знову заплакала.
( Мамо, та хіба ж можу я забути вас і рідну домівку? - нараз охриплим голосом мовив Павлик і просвітлілим поглядом провів по вируючому людському майдані, по білокорих берізках, що росли неподалік, по материному обличчі, яке видавалось йому сьогодні таким змалілим, таким беззахисним і таким рідним...

ТИХО. НІЧ

Однорукий Кость - сільський листоноша - щоразу наприкінці місяця, доставивши односельцям поштову кореспонденцію, завертає на фермський двір, щоб одержати пайок вівса на наступний місяць для своєї Буланої.
Насправді Кость не однорукий. Прозвали його так, коли повернувся з фронту. Права рука була забинтована і висіла на перев'язі. Повернувся з госпіталю після поранення. Рука давно загоїлася, бракує лише чотирьох пальців, а от назвисько причепилось до нього, либонь, на все життя. А ще рубців на його тілі та й рубців. Коли париться в лазні, то аж соромиться...
Поки молодшим був, то бадьоро ганяв із поштарською сумкою по селу. Але то, власне, тільки половина роботи. Спершу треба заповнити ту сумку. А для цього слід удосвіта дістатися до відділення зв'язку в сусідньому селі, потім назад. І все - на своїх двох. Але справлявся.
А розміняв сьомий десяток літ і відчув, що вже не вистачає сили. Зібрався, було, передати сумку комусь іншому. Але поштове начальство не захотіло втрачати такого сумлінного працівника, виклопотало для нього Булану. Відтоді й стали поштарювати вдвох...
( Ну, Костю, забирай харчі для своєї конячки, ( гукає йому, як завше, фуражир після того, коли виставить наповнені мішки за двері комірчини.
Кость неквапливо вкладає вантаж у візок і за традицією завертає ще до Трохима.
Трохим - фермський сторож. До Костя йому далеко - високого, кремезного. Дід дідом: зігнувсь, зсохся. Багато палить, отож, розмовляючи, часто закашлюється так, що йому в грудях дримби починають вигравати. Воно й не дивина - від Костя він на добрих літ двадцять старший.
Побалакати люблять обидва. Про всяку всячину. А найбільше, звісно, про молодість - кожен про свою.
( О-о, Кость, ( забачивши листоношу, зрадів Трохим. - Де ти був-пропадав, вік тебе не видів. Сідай, покуримо. - І відразу дістає з кишені брезентового дощовика "Подільські". - Се, звісна річ, такий собі мотлох порівняно з моїм бакунцем. Але де ти його зараз візьмеш? Торішній кінчився, а сегорішній ще не скоро буде. Та нічого, і се тютюном пахне...
Кость - курець не запопадливий. Але щоб не зобидити Трохима, підтримує компанію.
Всідаються собі на лавці під сторожкою. Гомонять про погоду і види на врожай пшениці та садовини. Потім обмінюються новинами. Спершу сільськими, а відтак тими, що на міжнародній арені. Аж тоді, коли запалюють уже по третій і цівки диму над їхніми головами, мов сліди від реактивних літаків, вигаптовують надвечір'я, беруться за головну тему.
( Понімаєш, яка придибенція трапилася зо мною одного разу в гражданську? - зачинає Трохим, добряче пробухикавшись. - Як ти знаєш, був я всеньке життя римарем. З діда-прадіда рід наш майстрував сідла, вуздечки та всяку іншу амуніцію. Поскільки володів я таким ремеслом, тому й потрапив ще хлопчаком у Красну Армію. Роботи вистачало.
Аж от якось ми розвідали, що біляки пограбували в одному містечку багату церкву і хочуть вивезти те добро за кордон. Навіть на вузловій станції відвели в свому ешалоні для нього спеціальний вагон.
От викликає мене Садлій, мій командир, - я вже тобі про него розказував, - і дає секретне заданіє. Вночі я пробираюся в те містечко і зрання, начепивши на плече кілька вуздечок, уже вештаюся по базару. Ніхто й подумати не міг, що я червоноармієць. Обдертий собі парубійко та й годі.
Аж раптом підходять до мене кілька біляків. Один за вуздечки - хап, а другий - за
груди. "Вкрав?" - допитуються. А я Богом клянуся, що ні. Кажу: сам зробив, бо римар я ,
родом з того села, яке червоні зайняли. Батька, мовляв, арештували, а я втік з вуздечками й оце продаю, бо за щось жити треба...
Довго мене допитували, але, зрештою, повірили, та й римар їм був до зарізу потрібний. От і привели мене до свого обозу та й заставили упряж лагодити. Обіцяли заплатити щедро. А мені хіба гроші потрібні? Добре, що до обозу допустили...
Взявся я за діло. Дещо позашивав, попідтягував. Мене навіть похвалили. Наступного ранку й рушив обоз у дорогу, то проїхав трохи та й - тпру-ру-у-у! Я ж недаремно біля попруг ножичком попрацював.
Тут і наші наскочили. Відбили награбоване. Чого там тільки не було. І іконостас із золотими цяцьками, і дорогі ікони, і просто золото. Захотіли поживитися. Та не вийшло!
( Я тоже молодим на фронт попав, ти ж знаєш, - це вже Кость встряває. - Ще й вісімнадцяти мені не сповнилося. Здається, все вже тобі розказав, аж ні... Помню, довелось звільняти якось молодьож, що до Германії, в рабство, відправляли. Їх, бідних, на ніч заперли до короварні. От мені, так само, як і тобі, - дали заданіє...
Підібрався я тихцем. Зачаївся в бур'янах. Бачу, коло короварні - поліцай з карабіном. Здоровенний, як бугай! Вивчив я обстановку, себто який у нього маршрут. І став підповзати. Скочив на рівні ноги - і багнетом межи лопатки... А тоді...
Було все те вже казане-переказане і слухане-переслухане. Та щоразу з'являлося щось і нове. Скажімо, кількома роками раніше Трохим говорив, що на секретне "заданіє" командир посилав не одного його, а групу червоноармійців. Кость же казав, що, підкрадаючись до короварні, бив поліцая не багнетом, а прикладом по голові. І був той звичайним, не здоровенним...
Але все ж в основі цих оповідок - правда. Бо Трохим досі береже, як святиню, документ з печаткою - подяку командування за участь у врятуванні скарбу молодої республіки. А коли в День Перемоги Кость виходить на вулицю зі всіма своїми бойовими нагородами, то сільські хлопчаки аж роти роззявляють. Адже серед тих його регалій два ордени Слави - другого і третього ступенів. Звісно, дали їх йому не за знищення одного поліцая...
( Ой, засидівся я щось сьогодні, - спохоплюється враз Кость. - Де це моя Булана?
( Та що тобі робити вдома? - намагається затримати його старий сторож. - Посидь. Покуримо, побалакаємо.
( Та ні, іншим разом. Пізно вже, - впирається поштар. - Куди ж запропастилася та гемонська скотина?
І вони вирушають на розшуки кобили вдвох. Знаходять її, як правило, біля тамбура котрогось із корівників, де вона тихо-мирно смакує молодою, з першого укосу конюшиною, припасеною худобі на ранкову даванку.
Кость замахується на несвідому тварину безпалою рукою, ганьбить за те, що вона надумала переводити не для неї призначений харч, попрявляє уряж, залазить у тісненький двоколісний візок, зичить Трохиму доброї ночі і виїжджає за браму тваринницького містечка.
Пора й справді вже пізня. У вікнах світиться лиш де-не-де. Хати, інші будівлі, загалом сільські вулиці поволі поринають у сон. Їх не можуть уже потривожити ні тупіт копит Буланої, ні поскрипування коліс Костьової таратайки.
Високо в небі, над Костьовою головою і далі, вимигують дорідні зірниці. А в лозняках, що тягнуться пообіч неширокої річечки, змагаються між собою соловейки. Звісно, стараються так не задля сонних хат, літніх кухонь, сараїв. Певне, здогадуються, що десь їх таки слухають. Може, в тих же лозах або вишняках поза хатами. Стоячи чи сидячи. Пообнімавшись чи просто побравшись за руки. Стиха перемовляючись чи зітхаючи.
І Кость слухає. Те хвацьке витьохкування зачіпає не зовсім старе ще серце, змушує вистукувати його частіше, швидше переганяти по жилах кров. У грудях підіймається якась дивна хвиля, солодко обіймає душу, викликає п'янке паморочення в голові. Костьові очі молодо зблискують у відсвітах яскравих зірок, обличчя ясниться тихим, блаженним усміхом.
Діставшись до свого обійстя, він заводить Булану у двір, випрягає. У видовбане з широкого липового окоренка містке корито надсипає з привезеного клунка трохи вівса і підсуває ближче до кобили. Поплескує її по теплій шиї зровою рукою, припрошує в такий спосіб поласувати ще й цим харчем.
До хати, де сплять син з невісткою і внуки, яких його Василь уже встиг насипати, як маку, Кость не йде. Може, щоб нікого не розбудити. Тихенько причиняє ворота, через які щойно в'їхав конячиною, і спускається вулицею далі, донизу. Поминає п'ять хат і завертає до невеличкої ошатної оселі, яка дрімає в оточенні високих буйнолистих ясенів. Ледь-ледь шкрябає нігтем по шибці.
По якійсь хвилі шарудить засув, і на порозі з'являється невисока жінка у нічній сорочці. Вона мовчки впускає Костя, зачиняє за ним двері і вже в темені сіней, ніби невдоволено, кидає шрипкуватим зі сну голосом:
( Пізніше не міг?
Кость звично намацує ручку дверей, які ведуть до кімнати, тепер уже пропускає поперед себе жінку, і відповідає півголосом:
( Люди ж...
Усе, як учора, позавчора...
Костьова дружина померла три роки тому. Якби не її хвороба, то, може, в них теж було б дітей, як маку. А так мусив виростати Василько одинаком.
До Мільки, сусідки своєї, Кость став навідуватися отак-о, крадькома, з минулої зими. Життя ж бо своє брало. Мілька була з тих, кому не дісталося сімейного щастя у повоєнні роки. Хоч і здорова була, і вродою не гірша за інших. Така доля випала. То хай хоч тепер...
Крадуться й досі, хоч люди у селі давно вже перемили їхні кісточки. Ніхто не здивувався б навіть, якби вони й зійшлися собі. Та зробити це їм заважає якась ніяковість. Мабуть, ота - одвічна, селянська. Мовляв, ото вже буде судів-пересудів, як поженяться двоє таких підтоптаних. На вулицю не вийдеш...
Хоча якби пішли та й записалися в сільраді, люди невзабарі й забули б уже про них. А так дехто ще досі продовжує обмивати їм кісточки...
За стінами ошатної білянки деякий час ще чути якесь шемрання, приглушений говір, сміх. Потім знову навкруги стає тихо.
Надворі тепло. Так само мерехтять у високості дозрілі зорі. А в лозах все ще змагаються поміж себе невтомні солов'ї.
Вернуться назад