Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

МАТИ Проза |
КОСТЕНКО ГЕННАДІЙ (ЮРІЙ ОШ)
м. Суми

МАТИ
Оповідання

Поїзд підійшов, як завжди, несподівано. Замиготіли перед очима вагонні вікна. Він недослухав, звідки починається нумерація вагонів, про що оголошували по вокзальній трансляції, й тому вагався, не знаючи, куди йому поспішати – взад чи вперед. Та ось потяг загальмував, і перед ним проплив дев’ятий вагон, якраз той, який йому було й треба. Зайшовши до тамбура, одразу вгледів у проході матір. Вона чекала на нього, стоячи біля своєї полиці з клунками. Хоч він і бачився з нею не так давно, та й за цей період, здалося йому, матуся ще більш постаріла. Побачивши сина, вона заметушилася і розгублено заговорила:
– Шість місць… шість місць…
– Чому не вдягаєшся? Вдягайся, поки я винесу торби, – проказав він. Син виносив сумки, а мати все приговорювала: «Шість місць… шість місць…» аж поки він, посміхнувшись, не сказав:
– Та шість, шість… і що ти туди наперла?
Незважаючи на грудень, погода була сльотава. Сніг, щойно випавший, швидко танув, і, коли вони на таксі під’їхали до під’їзду, їх зустріла велика калюжа, що простяглася вздовж половини будинку. Було ще завидна, як їм відчинила його дружина. Вона тільки-но прийшла з роботи й поралась на кухні.
– Ну, стрічайте матір і бабуню! – веселим тоном сказав він і додав, поглядаючи на дружину: – Ніно, приймай торби… А діти вдома? Богданчику, Наталко, бабуня приїхала!
– О господи, – пробурчала Ніна, – куди ж їх…
Із зали виглядали діти, начебто трохи перелякані чи невдоволені, що їх відірвали від телевізора.
За столом, коли вечеряли, він сказав стиха:
– Бабусі відпочивати треба… Діти, куди ж ми її покладемо?
– Хай з Наталкою спить, – насупонившись, буркнув хлопчик.
– Не буду з бабою спати! – враз закричала дівчинка.
– Чому? – здивувався батько.
– Вона воняє! – сказала Наталка, наче жменю піску сипонула бабусі в очі.
– Оце так онуки… – мовив батько.
– Які у вас діти, такі у мене й онуки, – промовила бабуся й зітхнула.
– Та що ви… онуки, онуки… якось розташуємося! – щоб розрядити ситуацію, сказала Ніна, прибираючи посуд зі столу.
Невдовзі, перед самим сном, вирішили, що Наталка як спала сама в своїй кімнаті, так і залишиться там, Богданчик із дитячої світлиці перебереться до батьків, а в його кімнатці спатиме бабуся. Отак і повлягалися вони у трикімнатній квартирі.
Йому довго не спалось. Думав про те, що мати, по всьому, вже не поїде до себе, в селище. «Та й куди їй їхати, як вона до пуття й супу собі не зварить… Буде жити з нами», – крутилось у нього в думках, аж поки й не заснув… Вночі його раптом розбудила дружина:
– Петре, там стара щось грюкає. Піди, подивись, щоб не натворила чогось.
Петро вийшов до коридору, увімкнув світло. Бачить, мати лежить на підлозі біля туалету. Попід нею і навколо – калюжа. Поруч – тазик.
– Що таке, мамо? – підскочив він до матері.
– Та… треба було змити… несла тазик з водою і гепнулась… Тепер ось болить щось у боці, встати не можу, – шепотіла стара.
– О Боже… який тазик? Це я забув показати тобі кнопку на бачку, – казав Петро, піднімаючи матір. Вона застогнала і вхопилась рукою за правий бік. Він зрозумів, що з матір’ю щось трапилось… Викликав «швидку». Медики приїхали хвилин за сорок. Зробили висновок: перелом шийки стегна, тому треба негайно до травмопункту.
Петро, звичайно, поїхав зі «швидкою». Невдовзі в травмопункті підтвердили первісний висновок медиків. Старій наклали на ногу й бік «чобіток» і шину й привезли додому. Вже світало. Дружина й діти ще спали.
– Оце вже точно, синку, нікуди від вас не поїду… Тут мене й поховаєте, – тихенько сказала матір у ліжку і заплакала.
– Ну, що ти, мамо… Їхати й справді нікуди не доведеться… а халепа ця пройде, – заспокоював Петро матір, хоча в самого серце стискувалось від передчуття лиха.
І почалось у них нове життя – з хворою старою людиною. Щогодини, щодня, щонеділі, щомісяця. Так-так, щомісяця. Бо лікарі казали, хвора підніметься місяців через три. Але минав час, минали місяці, а вона не вставала. Спочатку просто не могла цього зробити, а потім і сама не хотіла. Вже й шину і «чобіток» зняли з неї, а вона все лежала. І, як кажуть, залежалась. Через те помітно слабіла. Спав голос і апетит. Лікарка, яка черговий раз відвідала хвору, сказала, що коли вона не почне поступово вставати з ліжка, то не стане на ноги ніколи. Тому син намагався піднімати її силоміць і водити по хаті. Та по хвилині мати починала стогнати, а потім кричала й благала, щоб її поклали в ліжко. Він бачив, що справа йде до поганого кінця. Та завадити цьому ніяк не міг. А материне лежання поступово перетворювалось на психічну хворобу. Вона вже не могла керувати своїми діями. Коли залишалась сама, витягувала з-під себе фекалії й кидала їх куди попало. Петро лаяв її, але бачив, що мати нічого не тямить. Ніну це почало дратувати.
– Ну, що це таке! – роздратовано казала вона чоловікові. – Божевільна баба в сім’ї. Квартиру запакостила! Чи не пора їй бути у жовтому домі?
Після таких майже щоденних розмов з дружиною Петро й сам став згадувати про отой дім. Тільки подумки називав його не так страхітливо, а психлікарнею. Під тиском дружини він якось навідався до такої установи й розповів лікарю про свою біду.
– Як я зрозуміла, ви хочете, щоб ми забрали вашу матір. Але ж, за вашими словами, у неї нічого не болить, тільки стала вона, як то кажуть, не сповна розуму. Тому влаштувати її можна лише в божевільню, – сказала лікарка й пильно подивилась йому в очі.
– Та ви б побачили, що вона творить! – ніяковіючи, мовив Петро.
– О чоловіче, я багато чого набачилась, – сумно зауважила йому досить немолода лікарка й додала: – Словом, вирішуйте самі. Якщо надумаєте все-таки віддати матір до божевільні… що ж – тоді приходьте…
Дома розповів дружині про свою розмову з психотерапевтом.
– Та що тут роздумувати? Живуть же там люди… А як вона й рік, і два буде отак… пакостити? І сміх, і гріх, – сказала Ніна на його розповідь.
Петро коливався… Та одного разу, прийшовши додому з роботи, коли дружини ще не було вдома, він застав таку трагікомічну картину. Богданчик з Наталкою тягали по коридору голу бабуню й вигукували:
– Зарядку треба робити! Роби отак – раз-два, раз-два. Мама каже, ти розлінилась!
Бабуня молила:
– Пустіть мене… О господи!
Петро нагримав на дітей, уклав матір у ліжко, а сам подумав: « Може, й справді їй там краще буде? А то ці босяцюри замучать її…» Отож, подумав та й вирішив: «Що ж… що має бути, того не минути… Прости мене, мамо». І назавтра він пішов до психотерапевта.
Через тиждень стару забрали до божевільні. У квартирі стало вільготніше. А Петру було сумно. Ніби щось скребло коло серця…
Минула весна. Петро провідував матір. Вона все слабшала. Наприкінці літа йому сказали в лікарні, що мати може ось-ось піти з цього світу. Чатувати в лікарні й чекати, коли це станеться, в нього не було можливості, тому забрав матір додому. Вона протягла ще з місяць і на початку вересня згасла. Сталось це вранці. Петро, тільки-но прокинувшись, заглянув до матері. Вона, як і завжди останнім часом, тихенько дихала. Коли зібрався, щоб іти на роботу, перед дверима його наче щось шпигонуло у серце. Зупинився. Постояв і пішов до хворої. Вона вже не дихала. Нахилився над нею, прислухаючись, притулив руку до материного серця – воно мовчало. Все – матері в нього вже не стало.
Через день небіжчицю поховали. На кладовищі, коли всі розійшлися, Петро ще стояв біля могили. Поодаль чекала на нього дружина з дітьми.
– Ну, йдемо, чи що? Довго будемо тут стирчати? – гукнула його Ніна. Він здригнувся й раптом притулився головою до залізного хреста і не то заплакав, не то завив, схлипуючи. Ледве відтягла його дружина від могили.
По два дні Петро знову прийшов на кладовище. Потім почав відвідувати материну могилу майже щодня. На роботу не ходив. Через місяць він позбувся розуму. І незабаром Ніна спровадила чоловіка до тієї ж божевільні, де ще не так давно була її свекруха.













 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • СТОЮ НА АСФАЛЬТІ…
  • Квартира
  • ДИТИНА ВІЙНИ
  • НОВОРІЧНІ ГАДАННЯ
  • Нові джинси


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Август 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     12345
    6789101112
    13141516171819
    20212223242526
    2728293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.