Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

КОГО ЛЮБИШ — НЕ ЗАБУДЕШ... Проза |

КОГО ЛЮБИШ — НЕ ЗАБУДЕШ...


Микола Малахута — відомий український поет, прозаїк, публіцист. Народився в м. Гадячі Полтавської області. Навчався у Луганському педагогічному інституті та Литовському університеті. Живе і працює в Луганську. Автор багатьох збірок віршів, документальних повістей, роману «Материнський хліб», книги повістей та оповідань «До побачення, тишо».
Микола Данилович читає і передплачує «Кримську світлицю» з перших її номерів, виявляє неабиякий інтерес до життя кримських українців, переймається їхніми болями за долю рідної мови, літератури, культури, шкільництва.
Микола Малахута — один з активних і безкорисливих авторів «Кримської світлиці». Читачам, певне, запам’яталися його цікаві і щирі спогади про Василя Стуса, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала...
Пропонуємо до уваги шанувальників художнього слова одну з новел письменника.


Микола МАЛАХУТА

КОГО ЛЮБИШ — НЕ ЗАБУДЕШ...
НОВЕЛА


Зійшлися Степан Дарченко із Санькою Довгополенчихою дуже просто.
Придбала вона мішок пшениці — курочкам своїм. Привезли той мішок на бричці кіньми і завантажили зразу за воротами. Поторсала його, поторсала сухими руками Санька, а зрушити з місця не може. Тоді подрібушила до Степана Дарченка — він жив по другий бік вулиці, трошки навкоси од її двору — і попросила:
— Поможи, а то чо’сь зовсім сил нема...
Повернулися до того мішка удвох, підняти не змогли, то затягли до хати, а там і в куток до комірчини.
Захекалися — страх. Сіли у світлиці: він по один бік столу на табуретці, вона — по другий. Віддихувалися.
Згодом Санька сказала:
— Важко без хазяїна...
Степан перегодя відповів:
— І без хазяйки ж, Санько, не легше...
У неї — похоронка прийшла на чоловіка ще аж ген-ген на самому початку тієї страшної війни. У нього дружина померла — вже й згорбився після того.
Так і сиділи після отих слів мовчки.
Потім Санька похилила голову, похнюплено мовила:
— Чим же я, Степане Тимофійовичу, з тобою та й розплачуся?..
«Та й» у неї прозвучало, як зітхання з болю, і це його зворушило: так уміла колись «тайкати» його дружина. А більше — ніхто. І тут раптом виявляється, що і в Саньки, бач, вирвалось...
— Таке й скажеш!.. — кинув він про «розплачуся».
— Аякже... — м’яко не погодилася вона. — Трудився ж...
І це, останнє, було сказано якось так лагідно, що у нього, відчув, аж серце мовби ворухнулося: давно вже не чув ні такого тону, ні таких слів... Так йому здалося, і він відповів:
— Та по-сусідськи ж: ти — мені, я — тобі. А разом виходить — поміч.
І вже хотів іти.
А Санька те мовби у собі відчула, схопилася:
— Тоді хоч пообідай у мене!
Степан випив вишневої наливки, яка пахла свіжим літом і водночас терпкою осінню, ще чимось таким хмільним і дуже далеким, як молодість, закушував стравами, наготованими охайно і дбайливо. Он які виявляється, проворні та вдатні Саньчині руки — давно вже він отак затишно і смачно не сидів за домашнім столом. І він знову відчув себе сімейним...
Випив тієї наливки ще дві чарки — Бог же бо любить трійцю — і похилив голову, у ній зашуміло, мов опадав там цвіт, а за ним і листя, і незчувся й сам, як вимовив:
— А переходь, Санько, жити до мене.
Сказав те тихо якось, прохаючи зачаєно, і сам же од того уже був зворушений...
Вона розгубилася спершу:
— Як це?..
— А так, — повторив Степан.
— До мене жити. Та й будемо укупочці. Разом. А чого його бігати то до одного, то до другого на поміч, як можна ж укупочці? Чи не так?
— А моя хата? — не підводила Санька очей.
— І твоя, Санько, нікуди не втече, — сказав розсудливо на те Степан. — Укупочці ж.
Вона сплакнула, а тоді погодилася з його словами.
І вони зійшлися.
І надумали зібрати для того торжества родичів, близьких сусідів. Назвали Степан із Санькою те просто: «На вечір».
А почалося все зранку. Прикотили на мотоциклах з колясками й онуки — уже зі своїми дітьми.
У будинку Степана Дарченка вже співали. Підтягували біля порога під грушею ті, хто вийшов після чарки-другої покурити. А онуки вибралися з цигарками аж за ворота, до своїх же таки мотоциклів.
Тут під’їхав на «Іжаку» Только Слива, товариш найменшого Саньчиного онука Василя (коли народився, то попросила сина і невістку, щоб назвали ім’ям загиблого на війні діда). Только з мотоцикла не злазив, а так і сидів на ньому верхи, упершись ногами широко (був цибатий) у землю, а грудьми злігши на руль. Шолом на голові у нього відчайдушно червоний — аж вогонь, здавалося, по ньому бігав — і з опущеним за саме підборіддя пластмасовим склом.
— Що, Васько, свайбуєте, ге? — спитав він з-під того скла, злігши на руль ще зручніше і поклавши під підборіддя обидва кулаки.
— Та так, вечір, — відповів Василь.
Только закопилив губу:
— Який же вечір, коли день? — випрямився на мотоциклі, мовби хотів заглянути у двір поверх хвіртки: — Так там у вас що, на гармошці чиргикають?
— Та дід Степан грає... — відповів Василь.
Только зітхнув:
— Васько-о!.. — мовив статечно. — Що ж це за сучасна свайба з однією гармошкою?.. У тебе колонки є?
— Є.
— Ну так у чому діло? Ти мою колекцію касет знаєш? От. Може, слухай, урубати їм Висоцького? Дуже реве? Правильно. Для стариків мулькувато. Їм треба щось лагідніше. — Только хвилю подумав і сказав: — Сл’ом, так. Привезу зараз щось старовинне. У мене є всяке.
І те, що треба.
І мотоцикл миттю ревонув і рвонувся з місця, мов з припону. А ще через деякий час колонки були припасовані у гіллі груші біля порога, і на все дворище й далі грімко розлунювалося:
Ой у полі дуб зелений,
під тим дубом вишня;
Аж там козак конем грає,
щоб дівчина вийшла.
Коник сивий, коник сивий,
а грива біленька;
Ой як сяду та й поїду,
де моя миленька-а...
У світлиці, де сиділи за столами і вже хмільненько тягли пісню, притихли... Степан зняв з плеча ремінь гармонії і поніс її в другу кімнату.
А коли забриніла, мов із самого неба, гітара і все довкілля заполонив оксамит голосу Мареничів:
«Галю молодая,
дай води напиться,
На тебе, серденько,
дай хоч подивиться!»
«Вода у ставочку —
скільки хоч напийся,
Я буду в садочку —
прийди подиви-и-ися!..», — то Степан нахилив голову, стріпнув нею, мовби проганяючи од себе якусь мару, і зразу ж його ніби хто штовхнув у спину і повів, і повів надвір — аж ноги запліталися. Ішов Степан, плуганився, плентався за піснею, а вона його, підхопивши під обвислі руки, вела та й вела, мов молодість, яка давно вже похована — аж на війні в окопах, — і молодість, і його перша дружина Галина, Галя, яка підірвалася на фермі, тягаючи важезні бідони з молоком до брички, щоб одвезти їх на молочарню, і померла, а тепер ось у пісні, бач, ніби ожила. Господи, Боже ж ти мій!..
Степан опинився за будинком, сидів між двох кущів чорної смородини і плакав, хапав ротом то праворуч, то ліворуч жалобні ягоди, ковтав, мов чорні сльозини, од них терпло в роті і в горлі, ніби щось перепинало в його душі, а тоді минало, і він знову плакав...
Там і побачив його сусіда, Володька Кандибір, тракторист, каланча, завжди веселий. Його на вулиці називали вічним парубком, а він казав: «Ще встигне якась залигати, для цього ума-розуму багато не треба, а ось волі потім, во-о-олі — де її тоді візьмеш, га? І найпотужнішим трактором собі у причепі не привезеш, бо — амба!» І всі тоді про нього говорили: «Та він давно вже оженився б, так своєї амби боїться...» Тож Володька Кандибір побачив між кущів чорної смородини Дарченка і посунув по картоплиську до нього:
— Дядьку Степане!.. — присів напроти нього напочіпки подивовано. — Ви що, ви чого, та чого це ви, га, дядьку Степане?..
У його словах, десь у їх глибині, мов у власній душі, Степан уловив співчуття, то вже й зовсім безсило махнув на будинок рукою, звідки лагідно виривалося-квилило:
Прийшов у садочок,
зозуля кувала...
Вернися... Буду шанувати!..
— Пісня... — видавлював із себе слова, мов терпкі чорні сльози. — Пісня, кажу... Про мою покійну Галю, бач... Про неї, ох!.. — ухопив ротом ягід, а тоді затулився од світу рукавом і заплакав ще дужче.
У світлиці ж, коли обірвалася ця пісня і зразу ж почалася друга, хтось гукнув:
— А де це Степан, Санько? Вона вийшла в іншу кімнату — там на лежанці, розчепіривши червоно-чорні міхи, ширилася до неї гармонія — так Саньці здалося, і вона одвернулася від неї...
А знадвору билося у двері:
Коло сіней, коло хати
Ходить голуб сивий-волохатий,
Ні загнати, ні зазвати...
«Вийди, вийди, мила, з хати!»
Санька й незчулася, як під ту пісню вже й сама вертілась навколо себе, аж ноги заплітались, аж спотикалася, аж памороки в голові билися-тусалися, а вона поволеньки, бо швидше — сил не було, кружляла в чужій маленькій кімнаті, а сама подумала: «Мов на тому світі, Санечко, навколо свого Василечка, біля свого, востаннє, уже востаннє...» — Ліва рука її покоїлася на боці, а права — переламана у лікті над головою, а в пучках хустка, знята з голови, поволеньки гойдається темним-темна, тільки по краях дрібненькі червоні квіточки...
«Ти, дівчино, підгірная,
Як та зоря ясна вечірняя!
Ти в коморі, я надворі;
Вийди, серце, злічим зорі».
— Це він, він!.. — шепотіла Санька. — Василечко мій!.. Кличе вже, кличе ж бо до себе!..
«Не лічила та й не буду;
Кого люблю, не забуду».
То вже не пісня, а сама Санька такою болючою стала — до останньої жилочки, до кровиночки. Ворушила вустами, заплітаючи між чужих слів свої:
Ой Василю мій, Василечку ж,
Та мій дорогенький,
Прощаюсь навіки...
І ворушився на спині віхтик волосся (Господи, яка коса колись була!..), мов купка попелу...
Зайшла Полька Суремчиха, сусідка, здивувалася:
— Ти чого така?.. — шепелявила, сміючись під ту пісню. — У неї швайба, а вона вшя в шльожах!.. Чи бачили таке, люди добрі?.. Та аби мене він ужяв, то я не ходила б жа ним, а танчювала.
То про Степана...

 

 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Переклад з російської. Марина Цвєтаєва
  • Увага! Літературний конкурс!
  • ИНТЕРЛИТ. Международный литературный клуб
  • Дама с собачкой


  • #1 написал: sonce-33 (25 февраля 2012 23:57)
    Дуже зворушливо...
    #2 написал: Marshallykl (15 марта 2012 07:16)
    Чудове оповидання
    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Сентябрь 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    30 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    16 сентября 2019
    Клеветникам России

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.