Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

МАЛЕНЬКА ЛЮДИНА? Проза |
Мабуть, той, хто вирішив дати вчителеві відпустку 58 календарних днів, читаючи ці роздуми, зараз пожалкує про це. Адже вільного часу у вчителя достатньо для того, щоб, біжучи, зупинитися й подумати про вічне. А що може бути вічним у людини, яка повернулася обличчям на захід? Звичайно ж, її пенсійне забезпечення. Тому напередодні вересня я вирішила дізнатися, як же моя держава та чиновники оцінили працю «зорі світової», за словами відомого поета, тобто вчительки, яка великі й малі зошитки перевіряла не багато й не мало – 25 років!
Тож згорівши на роботі за чверть століття, але не втративши оптимізму та надії на справедливість, я вирішила завітати на консультацію до юриста з пенсійних питань. Похилого віку жінка, ретельно переглянувши мою заробітну платню за 6 років у рідній школі, почала рахувати, то на аркуші, то на калькуляторі, і оцінила мою багатолітню працю аж у 800 гривень. Я сподівалася на більше, і мій вранішній оптимізм хутко згас. Життя мене навчило не опускати руки, тому я запитала у юриста, чи є якийсь вихід із цієї ситуації.
- Ви ще можете принести довідки з попередніх місць роботи, а також з вашого останнього місця, але уже починаючи з 2000 року й дотепер. Можливо, нарахування вийде більшим.
Взявши себе в руки, я почимчикувала від юридичної консультації до департаменту освіти. Пихата головний бухгалтер аж ніяк не прагнула мене заключити до своїх обіймів.
- Пишіть заяву, – тицьнула мені листок паперу, - тоді ми видамо вам довідку. Та куди ото ви стали? Не заважайте працювати людині! («А я ж тоді хто?» – подумалося). Сідайте сюди!
Видно, у кабінеті головного бухгалтера мені були не дуже раді: ходять тут усякі, працювати заважають. Написавши заяву, запитала:
- А коли я зможу отримати довідку про свою зарплату?
- Чекайте на дзвінок, вам зателефонують.
- А ви не дали б номер телефону бухгалтерії?
- Ні. Бухгалтер сам вам подзвонить.
- Протягом якого часу?
- Не знаю, - буркнула вона, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.
Я відчула себе маленькою людиною, як у Чехова.
- До побачення! – з полегшенням зітхнула й вийшла на вулицю. А в цей час телефонний дзвінок нагадав мені про те, що я з мамою маю бути на базарі й купувати доньці сушилку для рушника – у неї в квартирі ремонт.
- Алло, мам, ви де?
- Та ось із Петром Івановичем чекаємо на тебе в машині.
Я хотіла сказати: «Уже виходжу!», - але почула в слухавці, що хтось «наїхав» на нашого майстра-зварювальника:
- Ти що тут став? Не бачиш, це СБУ, не положено!
- Та я ж на хвилинку. Ось зараз жінка підійде, і я від’їду, - пояснював Петро Іванович.
- Нічого тут стояти! Ти що, не бачиш, які люди свої машини тут ставлять?
- Але я теж людина, - лепетав зварювальник.
- Він ще й сперечається! Штрафу захотів? –до роздовбаної «копійки» підійшов чоловік у формі.
Зрозумівши, що запахло смаженим, я швиденько вимкнула телефон і помчала до машини.
- Хлопці, хлопці, вибачте нас, я уже біжу, - говорила їм. А в душі не розуміла, за що прошу вибачення. Старенька машина чоловіка псує фешенебельний вигляд структури органів захисту Людини? Мені стало соромно.
Я втиснулась в невеличке авто, і ми рушили на базар.
- Оце таке в нас ставлення до простої людини! – гірко промовив невеличкий рудоволосий чоловічок невиразної зовнішності, у майці-сітці, довгих шортах і дешевих мильницях-капцях. З ним ми були знайомі заочно, за рекомендацією. Сидячи на задньому сидінні машини,я розглядала його зі спини та інколи у профіль.
- Взяти б автомат.., - продовжував він. – Вам хоч 800 гривень пенсії нарахували, а мені зовсім нічого, хоч і здоров’я втратив на виробництві. Я зварювальник, тому коли дізнався від лікаря про діагноз - емфізема легень, звернувся до ВКК. Та комісія поставила мені не професійне, а загальне захворювання. Грошей не дав, кому треба….
- А скільки ж було треба? – запитала я.
- Десять тисяч, а може, й більше… Тож пенсію за інвалідністю так і не отримав, а до шістдесяти ще далеко…
На базарі, сторгувавшись, ми купили сушилку. Вона була завелика й не влізла в машину: частково лежала у салоні, а частково - на моєму плечі, коли ми їхали назад, й виглядала з відкритого вікна автівки. «Тільки ДАІ нам і не вистачає!» – подумала я. Та, як не дивно, подальша поїздка відбулася без пригод. Встановити сантехніку того дня нам так і не вдалося: працівники РЕУ, навіть за гроші, не погодилися перекрити доступ води: її для пересічних громадян перекривають щосереди
за окрему плату. А був четвер. Так і поїхав мій зварювальник додому, не заробивши цього дня нічого, крім обіцяних 50 гривень за бензин.
Мої пригоди на цьому не закінчилися, дорога пролягла до пенсійного фонду за довідкою про мої доходи за 2000-2011 рік.
На першому поверсі фонду я запитала у сердитої на вигляд дівчини, чи можу взяти довідку про зарплату.
- Вони що, ваші бухгалтери, там зовсім подуріли? Вони думають, що ми будемо виконувати їхню роботу? Ідіть до них і беріть там довідку!
- Але ж вони прислали мене до вас, – забелькотіла я, та дівчина повернулася до мене задом і пішла геть.
Я ж продовжувала стояти в пустому коридорі біля відчинених дверей, допоки з кімнати не вийшла ще одна дівчина. Я пояснила ситуацію; вислухавши, вона відправила мене на 8 поверх.
- І там я зможу отримати довідку? – зраділа я.
- Так.
Я піднялася на 8 поверх.
- Доброго дня! Мені потрібна довідка.., - не буду повторюватися.
- А для чого вона вам?
- Хочу проконсультуватися з юристом, чи варто мені йти на пенсію за вислугою років.
- Так звільняйтесь і тоді отримаєте довідку!
- Я не можу звільнитися, не знаючи, на що йду…
- Ми не можемо видати такої довідки.
- Але ж я живу й працюю у вільній державі, тому маю право знати розмір своєї зарплати за 10 років роботи! – не витримую.
- Спустіться на п’ятий поверх.
- І там видадуть мені довідку?
- Так.
Коли я зайшла до 504 кабінету, то до початку обідньої перерви залишалося 5 хвилин. Тож ви, напевно, здогадалися, що мені порадили прийти у другій половині дня, по обіді. Наступну годину я провела у товаристві говіркої буфетниці, попиваючи дешеву каву «Maccafe» та загризаючи свої поневіряння гливким пиріжком з повидлом. Підкріпившись, о другій я завалилася до 504 кабінету з піднесеним настроєм пофігістки й рявкнула:
- Це знову я! І знову з любов’ю!
Фразочка спрацювала. Підозріливо глянувши на мене, відповідальна особа взяла у мене ксерокопію паспорта та ідентифікаційного коду й ощасливила фразою:
- Якщо програма не зависне, я вам видам довідку сьогодні.
«О, прогрес, - подумала я, - адже годину тому вона пообіцяла видати документ завтра».
- Буду дуже вдячна, - відказала.
Нарешті з довідкою на семи листках без штампа й підпису («не положено») я попрямувала на свіже повітря, де на мене чекала моя багатостраждальна мама.
- Я вже й сплакнула, - сказала вона.
- Чому? – запитала її.
- Так хіба ж то пенсія?
- Мам, я на більше й не сподівалася, - намагалася заспокоїти неньку.
- А мені підвищили в цьому місяці, - наче вибачаючись, сказала мати. На десять гривень. Без двох копійок, - уточнила вона.
- Ну, й добре, ходімо в магазин сантехніки.
І ми пішли вибирати унітаз для моєї доньки. Але то вже інша історія.
Ввечері я думала про чиновників, бюрократів, учительську невдячну працю й про мою Україну.
Пролунав дзвінок. Мені зателефонували з попереднього місця роботи.
- Ларисо Василівно?
- Так!
- Це Світлана Вікторівна, бухгалтер школи.
- Слухаю вас.
- Ви можете забрати довідку, я вам її вже підготувала.
- І мені не треба вас просити, вмовляти, переконувати й чекати?
- Ні, - засміялася вона.
- Не може бути! – у мене піднімався настрій.
- Великий привіт вам від Тетяни Іванівни!
- Сириці?
- Так! І від усіх нас! Ви вже, мабуть, мене не пам’ятаєте?
Мені стало ніяково – я її не пам’ятала.
- Ні, - не змогла збрехати я. – Але при зустрічі обов’язково згадаю.
Через півгодини на електронку прийшов лист з Канева: «Ларисо, висилаю тобі довідку в електронному вигляді, для консультації. А оригінал привезу сама – буду в Черкасах у справах. На цьому тижні чекай у гості!» - писала моя кума, заступник
райдержадміністрації. А далі - P.S. – «І не думай, ти не відпрацьований матеріал, ти – Людина!»
«Спасибі, моя хороша, бо почала вже розчаровуватися в людях ваша одногрупниця-оптимістка!», - подумки дякувала давній подрузі.
І вже зовсім увечері:
- Ларисо Василівно, уже так пізно, вибачте, але кому ж, як не вам: Настя вступила на безкоштовний, лінгвістика, як і хотіли! Спасибі Вам, Ви скільки в неї вклали!
Це дзвінок мами моєї учениці, в якої я вже 4 роки не читала мову, але зв’язків із сім’єю не втратила.

Маленька людина? Як для кого. Від держави 800 гривень, щоб існувати й тліти, від чиновників – зневага й байдужість, від учнів, друзів і рідних – повага й любов. Що важливіше? А Україна – це й те, й друге. Це біль і смуток, докір і співчуття, вдячність і радість.

Ключевые теги: роздум
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Брехня
  • КОСТЯ
  • ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ
  • Не сказано мамі...
  • Чому?


  • #1 написал: TomoTreno (11 августа 2011 20:50)
    Мне понравилось
    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Февраль 2020    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
    3456789
    10111213141516
    17181920212223
    242526272829 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Мегалит


    Лиterra


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    25 февраля 2020
    СОNТRА SРЕМ SРЕRО!

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.