«Легенди та бувальщини Карпенкового озера»

Михайло Богомаз (1922-2011) 
 «Легенди та бувальщини Карпенкового озера»


На західній околиці великого промислового міста, що розкинулось на обох берегах Славути, є невелике озеро, біля якого в давнину запорожці залюбки будували свої зимівники, ладнали пасіки.
Давно зникли навіть сліди тих козацьких споруд, але й досі живуть навколо поетичного озера, яке люди називають Карпенковим, нащадки перших поселенців, зовсім не відаючи, звідки пішла його назва. Але переходять з уст в уста легенди, перекази старих людей про Життя, яке вирувало на його берегах.
«Краєзнавець Михайло Богомаз старанно записував почуте, щоб зберегти для нащадків оповіді про одну з перлин Придніпров’я – Карпенкове озеро. Жаль, що зараз це водоймище не таке мальовниче, яким було ще сім-десять-вісімдесят років тому, – міліє, зменшується, забруднюється…
Хай хоч у фольклорних творах збережеться величним і казковим, за що його любили і плекали наші малоосвічені предки…» (Анатолій Шкляр, член НСПУ).
 Ось одна з легенд, надрукованих у книзі М.Богомаза.


 Хазяйка озера

Чи бували ви хоч одного разу на березі озера опівночі, під місяцем уповні? Хоча тепер таких див, як у давні часи, тут уже не трапляється. Правду кажуть, що все минає.
А бувало, місячною стежиною посеред озера йшла, ніби пливла, біла жіноча постать. Рухалась дуже повільно, поступово занурюючись у воду…
– Це – хазяйка озера, русалка Даруня…
Так про неї нишком говорили мешканці мазанок, що тулились на південному березі озера. В переказах старих людей було таке: хазяйка озера завжди рятувала тих, хто потопав.
Якось один селянин з Березанівки, продавши збіжжя на базарі в Мануйлівці, повертався додому. Його зустріли знайомі цигани, почали частувати горілкою, а потім він пригощав смаглявих. Увечері, прокинувшись під чужим плотом, чоловік не знайшов своїх грошей. І коні з возом десь поділись. Довго шукав бідолаха своє майно, та даремно. Все щезло. У глибокому відчаї дістався озера – вирішив топитися. Перехрестившись, увійшов у воду там, де найглибше.
Ось вода вже сягає шиї, ще один крок – і зімкнеться над головою. Та раптом зупинився: перед очима майнула біла постать. З остраху повернувся і швидко вибрався на берег. Озирнувся на озеро, а там – тільки темна вода.
– Чи не пороблено мені? – подумав селянин. Згадавши про своє велике горе, вирішив все ж топитись. І знову перед ним виникла біла постать. Очі жінки горіли ясним зеленим вогнем. Селянин хутко вискочив з води і побіг додому. Впав на подвір’ї під копицею сіна і заснув міцним сном. Ранком його збудили власні коні, що хрумкаючи сіном, стояли поряд.
– Русалка подарувала мені життя, – так міркував селянин.
Десятки, сотні разів повторював односельцям розповідь про свою нічну пригоду.
Дідусь із сусідньої вулиці згадував, як хлопцем ходив на озеро топитись, бо його дівчину віддали заміж за іншого. Та русалка не пустила на глибину. І так було щоразу, коли хтось мав намір розпрощатися з життям.
Русалку звали Дарунею, тобто «тією, що дарує життя». Заради неї озеро берегли і плекали, береги обсаджували вербами, сітками рибу не ловили. Над озером ніхто не стріляв з рушниці, щоб не полохати Даруню.
То було давно. Може, десь поділась, може, загинула Даруня, бо чимало усього трапилося на землі за цей час…
Старезний дід Корній, котрий чи не сто років прожив у хаті на березі озера, розповідав, що в ньому топилися тільки лихі люди, як-от циган Йонаш зі своєю злодійською конячиною. «Коли ти лиха людина, то краще не лізь у воду. Таких поганців озеро наче тягне до себе на дно. А чому так – не розумію». І розповів історію.
В громадянську війну на село наскочили денікінці. Всіх чоловіків зігнали до волості (в тому будинку зараз середня школа), їхній командир Чернов вийшов на високий ганок, вишикував усіх селян, як солдатів, і кожного десятого наказав випороти нагаями за те, що ніхто не згоджувався добровільно йти до його армії.
Особливо лютував якийсь хорунжий із золотими погонами. Він власноручно бив селян. Стомився, упрів від такої роботи. І забаглося йому просвіжитись в озері. Зняв мундир і кинувся у воду. Поплив на середину, туди, де були ями. Пірнув – і зник… Чи зсудомило, чи занурився в мул – невідомо. Озеро начебто покарало його за те, що кривдив людей.
А у 1942 році втопився ще один кат – німецький жандарм. Селом завжди ходив з автоматом на грудях і все шукав, над ким би познущатись.
Коли в кучугурах біля Дніпра знайшли труп, то вже знали: нелюд потішився. Але і його поглинули води…
Озеро завжди виносило вирок злу.

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.