ЧОБОТИ

 Костенко Геннадій (Юрій Ош)

м. Суми

ЧОБОТИ

Оповідання

 

Підполковник у відставці Борис Щербак частенько як погляне на свої колишні армійські чоботи, що стоять у старій шафі як експонат його багаторічної військової служби, так і спливуть у нього в пам’яті оті кляті чоботи в його дитинстві, які перевернули йому все життя…

Жили вони тоді, у післявоєнні часи, вчотирьох – бабуся, він, п’ятикласник, і його матуся зі своїм приймаком дядьком Миколою – у малесенькій хатинці в шахтарському селищі. Матуся працювала швачкою у швацькій майстерні, бабуся «вкалувала» на сажовому заводі, а приймак чоботарював і добряче пив. Тож вечорами у них в хатинці було то тихо, то шумливо. Тихо, коли дядько  Микола був тверезий і мовчки гнув спину, забиваючи дерев’яні шпильки у підошву нових чобіт. Шумливо, коли дядько, пропивши оті чоботи, причалапував додому й починав чіплятися до матусі, якщо та не встигала своєчасно кудись втекти. Приймак був татарином та ще й крутого норову. Як тверезий – мовчазний, а коли напідпитку – хапався за шевський ніж і шукав собі жертву, розкидаючи навколо себе шалене матюччя. Одно слово, жилось їм «весело», як і багатьом сім’ям, де чоловіки не повернулися з фронту. А в Борисика не повернулися його батько й дід, батьків тато.

Якось у неділю Борисикова бабуся зібралась на ринок у ближньому шахтарському містечку, щоб побувати на товкучці, яка була там у недільні дні, й заодно прикупити дешевенького м’ясця. Борисик і собі ув’язався за бабусею.

– Мамо, візьми ось чоботи. Микола вчора закінчив шити. Просив продать…       Може, продаси. Тільки менше ніж за 700 крб. не віддавай. Ні в якому разі! А то Микола мене вб’є, – сказала матуся й подала бабусі хромові чоботи, начищені до блиску. І Борисик  з бабунею подалися на трамвай, щоб дістатися до ринку.

На товкучці, як завжди цієї пори року, базарувальники товкли весняну грязюку, що чіплялася за підошви взуття. Та, незважаючи на це, люду аж кишіло. Бабця з Борисиком пройшли туди, де торгували взуттям. Стара витягла чоботи й почала стиха гугнявити, закликаючи покупців:

– Чоботи… гарні чоботи… хромові, на шкіряних підошвах з дерев’яними шпильками.

Дехто підходив до них, брав чобіт, щупав, розглядав, питав ціну, крутив головою, кривився й відходив. Бо, мабуть, ціна «кусалась». Так простояли вони, місячи грязюку, майже до обіду. Хлопцю було нудно, йому вже остогиділо розглядати і продавців, і покупців, та усяке базарне причандалля. Його тягло до міста, прогулятися  по асфальту, сходити до кінотеатру, подивитися на афіші. Та про це й думати було нічого, бо бабця не відпускала його від себе ні на крок. Аж ось вона ніби стрепенулась:

– Ой, лишенько! Це ж я з оцими чобітьми й про м’ясо забула… Борисику, на тобі один чобіт, а другий ось у сумці, держи. Як будуть питати, кажи 700 крб. Хто захоче купити, хай підожде мене. Я швиденько. Може, тільки подивлюся.

З цими словами бабуня сунула хлопцю лівий чобіт, а правий був у сумці. І Борисик почав туди-сюди швендяти, тримаючи в одній руці чобіт, а в другій – сумку. До нього ніхто не підходив. Та раптом хтось легенько хапнув його за плече й промовив стиха:

– Ану, хлопче, дай поближче роздивитися твої чоботи.

Борисик повернувся. Перед ним був молодий чоловік, у гарному пальті, коротко стрижений. Коли говорив, у роті миготіла золота коронка. І хлопець мимоволі дивився на той золотий зуб, не вникаючи у зміст слів, що вимовляв той рот. Оте золоте миготіння наче притягувало зір і гальмувало увагу.

– Та що ми будемо тупцювати в оцій грязюці! Ходімо на вільне місце. Поміряю…Чоботи мені подобаються, – сказав чоловік і пішов з товкучки з чоботом у руці. Борисик поплентався за ним. Біля паркану чоловік обернувся до хлопця, посміхнувся й сказав:

– Слухай… я тут живу недалечко, поруч з ринком. Підемо… заскочу за грішми й куплю в тебе чоботи. Я навіть і міряти передумав, бо й так бачу, мов на мою ногу шиті, – несподівано сказав чоловік і попрямував до ринкових воріт, а хлоп’я, як зачароване, – за ним.

Вони перетнули широку вулицю, що проходила біля паркану. Тут купчилися старі одноповерхові великі будинки шахтарів. Чоловік з золотим зубом зупинився поблизу одного з них, різко повернувся до Борисика, вихопив у нього з сумки другий чобіт, тицьнув йому в руку якийсь папірець і зі словами: «Я швидко! Почекай трохи», – миттю вскочив у будинок. Грюкнули двері, і Борисик залишився сам на сам з собою. Глянув у свою руку – там була червона десятка.

Години з півтори хлопець стояв, дивлячись на зачинені двері, поки, не стерпівши, відчинив їх і зайшов до коридору. На протилежному кінці приміщення були відчинені навстіж двері. Це був наскрізний прохід у двір. Аж тоді він зрозумів, що золотий зуб обдурив його. І зі сльозами на очах з пустою сумкою поїхав він додому.

Дома, похнюпившись, Борисик розповів усе матері. Вона пригорнула його і тільки й мовила:

– Ти ще дурненьке дитя… та й бабуня твоя не розумніша…

А надвечір прийшов п’яний дядько Микола. Дізнавшись про долю своїх чобіт, він ухопився за ніж.

– Продали чоботи, а мені нісенітницю вигадали! Це ти його навчила! – волав п’яний, підступаючи до Борисикової матусі. Вона кинулася з хати. Оскаженілий чолов’яга наздогнав її в садку біля вишні, вже вкритої весняними бруньками, й полосонув ножем по горлу. Жінка, ледь скрикнувши, впала поруч з вишнею. Впала, щоб уже ніколи не піднятись.

Дядьку Миколу того ж вечора забрала міліція, і більше Борисик його не бачив…

Близько року прожив хлопець з бабунею. Та якось сусід, який працював суддею у місті, зайшов до них і сказав бабусі:

– Послухай-но, бабця… Твоєму хлопцю треба належне виховання. Що ти йому даси? Батько в нього загинув. Віддай його до суворовського училища. Я допоможу… Там з нього людину зроблять.

Бабуся послухалася сусіда. І невдовзі став Борисик суворовцем…

 

Отож згодом Борис Щербак отримав офіцерське звання, прослужив усе життя, а на свої армійські чоботи не міг спокійно дивитися. Бо вони нагадували йому про ті чоботи, що вкрали в нього рідну матусю.

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.