Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

ЦЕ СТРАШНЕ СЛОВО – МЕДРИН Проза |

 

Ольга

МУСІЄНКО

 

 

ЦЕ СТРАШНЕ СЛОВО – МЕДРИН

(бувальщина)

 

Голодний рік. Жорстокий світе,
Дай хоч надію для живих.
Весна. На сонці пухлі діти
І воші повзають по них.

                        М. Будлянський

 

Старенька світлоока жінка глибокими, мудрими очима дивиться на нас. Вона вже давно хворіє, але з дрібною хатньою роботою ще справляється сама. Ми – це я, в особі класного керівника, та декілька дівчаток-старшокласниць місцевої школи – прийшли провідати вчительку-пенсіонерку. Я знаю, що життя її не пестило і не раз ставило перед нею тяжкі випробування. Про її долю-доленьку можна багато розповідати, або навіть написати чималий роман чи повість… Але ми прийшли просто вислухати її, доторкнутися серцем до тих болючих спогадів про Голодомор, який довелося пережити Катерині Дмитрівні в її ранньому дитинстві.

Я з нею знайома вже давно, бо працювала вона в тій же школі, де і я, вчителькою географії. Майже десять років була директором школи… Кожного ранку я проходжу мимо її затишної садиби. Подвір’я доглянуте, чисте, охайне, на клумбах – квіти. Господарює тут її невістка, яка мешкає в будинку навпроти.

Ми влаштовуємось якнайзручніше – хто на стільці, хто на табуретці. А вона сидить на своєму «залізному» старенькому ліжку і уважно вдивляється в риси обличчя школярів. Ніби хоче впізнати, чиї ж то діти. І таки вгадує. Вгадує безпомилково, бо не так давно навчала їхніх батьків, а ще раніше – дідусів та бабусь.

-- Хочете почути про ті страшні, лиховісні роки, то слухайте. Буду казати так, як було… хоч спогади ці дуже важкі і досі роз’ятрюють мою душу…

Ми слухали дуже уважно, а вона говорила, говорила, говорила… Пам’ятала все до дрібниць, наче то відбувалося вчора. Не знаю, як мої школярі, але я кілька днів ходила після цієї зустрічі, мовби сама не своя, обмірковуючи почуте, аж поки не записала всю ту гірку сповідь на папері.

… Зразу обмовлюся, що нині хутора з назвою Широкий годі й шукати в Куйбишевському районі, що на Запоріжжі. Його вже давно немає, як не існує і незліченної кількості сіл і хуторів на Україні. А тоді, в далекому тисяча дев’ятсот тридцять другому році, то було невеличке поселення на якихось три десятки дворів. Заснували його в післяреволюційний час. Держава виділила людям наділи землі, які вони охоче обробляли. Земля щедро віддячувала людям урожаєм, даючи хоч і невеликі, але помітні статки, годуючи селянські сім’ї, в яких зграйками підростали дітлахи.

Сім’я Тарасенків, де проживала маленька Катруся, була чималою. Вона цілком відповідала значенню цього слова. Це було справді сім «я»: п’ятеро дітей та батько і мати. Батьки – родом з Полтавщини, з селянської заможної родини, яку розкуркулили. Тому працювати на землі вміли і роботи не цуралися. Тримали в господарстві худобу та птицю. Правда, один кінь належав одразу двом сім’ям, а плуг і віялка – розраховані були на всю вулицю. Отже, поля селяни обробляли власними силами, так само і збирали урожай. Зернові чоловіки косили косами… Жили, хоч і не зажиточно, але не бідували.

І ось одного похмурого осіннього дня, коли маленька Катруся разом з мамою та іншими дітьми були в хаті, до них прийшли непрохані гості. Їх було троє. Матуся вже знала, що то за люди, а восьмирічна Катя ніяк не могла зрозуміти, чому вони тут з’явилися. Правда, помітила серед них двоє «своїх» і одного чужого. Чужий чоловік відрізнявся від місцевих жителів тим, що говорив російською мовою, причому дуже голосно і впевнено. Він був одягнений в чорну шкіряну куртку, темні штани, а на голові у нього блищала чорна кепка.

Пізніше Катруся дізнається, що в селі цього чоловіка страшенно боялись і називали його якось дивно -- Медрин. І нині Катерина Дмитрівна не може точно сказати чи то було його прізвище, чи таке ім'я, чи, можливо, самі люди нарекли його таким прізвиськом. Але це слово хуторяни вимовляли дуже несміло і пошепки...

Медрин зухвалим, прискіпливим поглядом охопив всю кімнату, сердито глянув на миску, що пустувала на столі – на ній були помітні залишки їжі. Його це страшенно роздратувало, і в будинку Тарасенків розпочався справжній погром. Всі троє зі злістю вигрібали все, що було з їжі: трішки квасолі, картопельки і навіть маленьку торбинку борошна відшукали, яку матуся заховала в печі. Запаси були такі мізерні, що Медрин невдоволено фиркнув на господарку і мало не вдарив її, коли вона невпевненим рухом намагалася забрати борошно. А потім непрохані гості добралися і до речей та почали їх забирати… Катерина Дмитрівна пам'ятає, що ніхто тоді не плакав, нічого не просив. Навіть вона, найменшенька, стояла з широко відкритими очима і дивилася, як чужа тьотя хапає їхню одіж, мов навіжена, і складає її в торбину. А тоді краєм ока глянула на спантеличену дівчинку, тицьнула рожевеньку косинку їй в руки… (краще би борошна залишила дитині).

Наступного дня вони прийшли знову, але вже із залізним прутом – «штрекачкою» (саме тоді в українській мові з’явилося це діалектне слово). Вони обійшли весь город, протикали землю, чи, бува, не закопали де мішок із зерном. Але нічого не знайшли, бо все, що було, вже давно здали державі. План на обійстя накладали такий, що дуже важко було його виконати. То ж віддавали останнє, бо за нездачу збіжжя позбавляли волі на десять років.

Про те, що відбувалося далі, Катерина Дмитрівна розповідала таким рівним і спокійним голосом, ніби говорила про звичайні, буденні речі. І мені чомусь подумалося: мабуть, виплакала всі свої сльози вже давно… і все, що з нею відбувалося, перегоріло й закам'яніло в серці…

… Рятувалися всі, хто як міг. Сім'я розбіглася, як зграйка ховрашків у чистому полі. Старша сестра Уляна, не гаючи часу, подалася в найми, середульша Варя вийшла заміж за нелюба, аби вижити, а брат Роман пішов пішки до Маріуполя, де жила тітка. В місті було легше виживати – там видавали продуктовий пайок. Вдома разом з батьками залишилося двоє найменших -- Катя та Іван. Їсти зовсім не було чого. Батьки ходили в поле, шукаючи там хоч яку-небудь поживу. Але найстрашніше чекало попереду…

В один із пізніх осінніх днів діти помітили, що батьки зникли. Де тільки не шукали їх, обійшли весь хутір, питали у людей, чи ті, бува, їх не бачили. Але ніхто нічого не знав. Діти залишалися зимувати самі в пустій та холодній хатині, приречені на голодну смерть…

Надходила зима тридцять третього року... На горищі у Тарасенків було ще трохи цибулі та солі, яку чомусь не помітив Медрин. Брат Іванко діставав її звідти, і вони їли варену цибулю, посипану сіллю. А ще тринадцятирічний хлопчик ловив горобців, і вони з сестричкою варили їх, розпалюючи в печі соломою та галузками з дерев. Таким чином, дітлахи рятувалися ще й від лютого холоду. За зиму вони спалили все, навіть загату, якою була обкладена хата.

-- «Померли б ми з голоду з моїм братом, скажу вам по правді, -- призналась Катерина Дмитрівна, -- якби не рятувала нас одна добра душа, служниця, яка працювала в місцевого єврея». Мабуть, так доля розпорядилась, що по сусідству з Тарасенками жила сім'я євреїв. Жили зажиточно, мали корову, вели господарство. В них було що їсти, пекли кукурудзяні хлібці, готували вариво. А тьотя Маша позбирає залишки їжі, загорне їх в ганчірку і кине Каті через огорожу, щоб ніхто не бачив. А вона очима готова була все те з'їсти, бо з самого ранку сиділа поблизу паркану в бур’янах, вдаючи, що грається… але бігла, щоб поділитися з братиком. Діти були такі виснажені, що навіть не дивилися, що там -- ковтали недоїдки, мов голодні цуценята.

Довгі місяці голодомору далися взнаки. Навесні у Катрусі розпухли ноги, живіт. Брат рятувався тим, що пас корівку в тих же євреїв і потайки доїв собі у жменю трохи молока. Сестричці він би із радістю приніс, та боявся, що помітять і проженуть. Дівчинка голодувала по кілька днів -- останнім часом вже рідше надходила поміч від тьоті Маші. Схудла та виснажена, вона ледве виходила надвір, тримаючись за одвірки, а згодом стала вилазити по-собачому, бо не було сили звестися на ноги. Катруся сідала на призьбі, грілася на сонечку і чула, як на тілі тріскається шкіра, а з-під неї текла тепла липка сукровиця… І чому це шкіра така тоненька? – думала дівчинка, вже не відчуваючи болю. Дитина помирала, переживши страшну голодну зиму… Помирала тихо і непомітно, коли до порятунку залишався всього один крок.

Проте світ не без добрих людей. Сусідам якось вдалося переказати тітці в Маріуполь, щоб рятувала дітей. І та, не гаючи часу, відправила племінника Романа додому, спорядивши велику торбину їжі. Романові на той час вже було двадцять два… Побачивши брата, Катруся дуже зраділа, а коли той пригостив її кусочком хліба, вона ковтнула його, навіть не розжовуючи. Це насторожило брата, і він їй більше не дав, а натомість почав варити суп. Аж тоді маленькими порціями нагодував сестричку… То був найсмачніший суп в її житті, бо саме він врятував Катрусю від голодної смерті.

І нині пам’ятає ця старенька жінка, як підійшла до брата, притулилася до нього, а потім легенько стряхнула голівкою, а звідти посипалися воші… Їх було стільки, що волосся на голові ворушилося…

На початку літа тисяча дев'ятсот тридцять третього року жахлива смуга голоду почала помалу відступати. Люди з міст допомагали своїм родичам. Але все одно на вулицях ще де-не-де знаходили мертвих. Здебільшого то були чужі люди, які в пошуках їжі забрели в село. То були страшні, виснажені скелети, обтягнуті шкірою. Вони падали, знесилені, і помирали. Ховали їх в одній спільній могилі. Хто вони і звідки родом, ніхто не знав, та вже й ніколи не дізнається…

Восени додому повернулися батьки. Діти у них нічого не розпитували, де були, як жили, чому їх покинули. Потім вже пізніше вони самі розповіли, що були десь під Бердянськом, що там дуже голодували і ледве лишилися живі.

Катерина Дмитрівна їх не засуджує і вважає, що ніхто не має права це робити, бо то не їхня провина, що життя поставило перед ними такі тяжкі випробування. Каже, що якби вони залишилися на хуторі разом з дітьми, то повмирали б усі голодною смертю.

А я мовчу… хоч різні думки в голові рояться. Але раз вона так вважає, то яке я маю право перечити…

Ольга Мусієнко

 

 


Ключевые теги: Рассказ из жизни
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • КОВТОК КАВИ
  • ЧУДЕРНАЦЬКА ГЕОГРАФІЯ
  • ЖІНОЧЕ ГОРЕ
  • ЗРАДА


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Октябрь 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Сегодня, 00:10
    19 октября 1825

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.