Пляшка коньяку

Костенко Геннадій (Юрій Ош)

м. Суми

 

                           ПЛЯШКА  КОНЬЯКУ

                                                   Оповідання

 

У серпневому блакитному небі височить, мов розжарений золотий котел, сонце. Лежу на ковдрі поблизу річки й насолоджуюсь сонячним промінням. Будь-яка літня спека мене ніколи не вражає. Та хіба взагалі може спека вражати донбасівця, який ніби з материнським молоком всотав в себе донбасівську літню жару і все, що з нею пов’язане? І хоч тепер живу далеченько від мого Донбасу, але кров у мене струмить, зрощена у тому вугільному краї, де майже всюди на небосхилі бентежить око краєвид темних териконів.

Отож лежу собі, милуюсь сонцем на небесному полотнищі, а думки поволі пливуть та й пливуть у розгаряченій голові… Найулюбленіше у моєму житті – це сонце й міцні напої. Та ще жінки. Але жінки – то небезпечне, бо в них наче сонце й міцні напої одночасно. Ковтнеш такого напою, мов замішаного на палючій сонячній жароті, та й сп’янієш, бува, так, що аж запаморочиться в голові і серце немов здуріє.

Але сонце хоч ласкаво-променисте, та буває й холодне. Як того квітневого дня, коли я йшов із портового селища Зелений Мис у селище Черський. Йшов просто по широченній Колимі, скутій льодовим панциром. Небо було вкрите білястою хмаровою заволокою. Та ось удалині хмари розійшлись, і в очі вдарили сонячні промені. Снігові килими ніби спалахнули різнокольоровими самоцвітами. І в тридцятип’ятиградусний мороз начебто стало трохи тепліше. А мені спало на думку, що на моєму Донбасі якраз у розпалі цвітіння абрикосів і сонце шкварить весняне…

Отже мені повсякчас не вистачає сонця, донбаського сонця. Ніколи не ховаюсь від золотавого небесного блюда, навіть у  літню спекоту. Тому з подивом дивлюсь на осіб у темних окулярах. Коли такі окуляри радять медики через хворобу очей, це зрозуміла справа, а коли ховають очі, щоб солідніший вигляд мати, це мені незрозуміло. Бо темні окуляри – ніби ніч, безперервна ніч перед зором. До речі, впевнений, що темінь впливає на настрій і вдачу людини. Важко уявити собі, як би ми жили у вічній нічній темноті. Це була б постійна нічна солідність. Та хай її грець візьме, таку солідність! Саме тому ніколи не ховаю очі за темними окулярами.

Оце лежу зараз, зиркну на сонце, а на нього неозброєним оком довго не надивишся, примружу очі, і в них одразу замиготять золотисто-блакитні спалахи, мов у казковому калейдоскопі. Одне слово, як настає осіння пора, а потім ще й довга зима, то я жду не діждусь, коли нарешті прийде весна й сонце усміхнеться мені. А поки що насолоджуюсь серпневим теплом, хоча життєві турботи настирливо стукають у груди. І одна з оцих турбот сьогодні тут як тут. Завітала до мого рядна. Це моя дружинонька мила. Прийшла з дитячим візком, у якому стирчить білява голівка нашого онука, трирічного Андрійка. Його нам залишили наш синок з невісткою, а самі подались у закордоння заробляти кошти на власне житло, бо у нашому місті таких коштів не заробиш. Отож подались вони, а нам з моєю старою років уже, як кажуть, під зав’язку. Дружині вже давненько за сімдесят, а мені не сьогодні завтра вісімдесят грюкне. Як надоїсть Андрійкові у візку сидіти та дряпоне він кудись, чи наздоженемо ми його з моєю старенькою? Єдиною розрадою у цій ситуації є пляшка вірменського коньяку, що подарував нам синок. Мовляв, це вам, старі, наперед за ваші клопоти з Андрійком. Я ж твердо вирішив розпити цю пляшку тільки після приїзду сина з того закордоння.

– Лежиш? Чи не пора тобі додому? – каже дружина.

      – Та полежу ще з півгодини. Я собі завжди намічаю: як сонячний диск торкнеться верхівки он того високого клена, так і завершую своє денне смалення.

– Ну, полеж. А нам вже вечеряти час… Щось у мене сьогодні поперек розболівся, – мовила дружина й подибала стежкою, тримаючись однією рукою за поперек, а другою штовхаючи візок з онуком.

Тільки-но сховались мої за схилом, як чую, щось гарчить у мене над головою. Підхоплююсь, бачу – здоровенний рудий собацюра вищирився на мене. Неподалік стовбичить жіночка, посміхається.

– Та ви не бійтеся, він не вкусить, – безтурботно каже вона. – Джек, Джек, іди сюди!

Джек побіг знехотя до своєї господарки, а я починаю згортати рядно. Бо вже он там і там з’явились ще нові «джеки» зі своїми господарями. Їх тут кожного вечора безліч. Тож швиденько збираюсь, поспішаю ще раз освіжитись у річці. На сьогодні сонця з мене досить.

Чалапаю додому й зненацька згадую про отой коньячок, що синок мені залишив. «От би зараз, після купання, хильнути!» – миготить на думці. Та одразу ж відштовхую цю думку, щоб не розпалювати бажання.

А воно, те бажання, як на гріх, з кожним днем все росте й росте. Беру я ту пляшку, кручу-верчу, вже всоте читаю напис на етикетці «Арарат», мимоволі зітхаю й ховаю пляшку до свого бару у меблевій стінці.

 

…Отак час спливає й спливає. Бажана пляшка стирчить на полиці. Синка ж мого все немає й немає, забарився він у тому закордонні. А життя, як відомо, не безкінечне. У кожної людини. І в мене також. І ось перевалило мені за вісімдесят. Туди-сюди та й зліг я. Лежу, мов пеньок трухлявий, у ліжку. Нічого не болить, а поворухнутись не можу. Бо сил немає. Вичерпались вони, ті сили. І відчуваю, що настає мій час Ікс. Тож зібрався з останніми силами та й кажу-шепочу дружині:

– Досить тобі, Настусю, хлюпати, мокроту розводити… Краще принеси мені синову пляшку та келишок мій донбасівський. Хочу випити наостанок, як Антон Чехов.

Принесла вона ту пляшку, відкоркувала й налила коньяку у келишок. Беру хмільну чару. Хильнув. Келишок покотився по одіялу. Дивлюсь востаннє на дружину й заплющую очі. Назавжди.

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.