Голий король

 Геннадій Костенко (Юрій Ош)

м. Суми

 

                               Голий король

                                             Із циклу «Сни»

 

Ну, звідки вони, оті сни чудернацькі, беруться? Як присниться, бува, таке, що не знаєш, куди його притулити. А, кажуть, сни – то твоє життя перекручене. Може, й перекручене. Але хто його перекручує й для чого? Щоб голову мені морочити та баламутити мене? Та, знову ж таки, задля чого? Бог його знає… От і вчора приснилось… спробую розповісти, що саме. 

Ніби сонячним літнім днем іду лісом. Раптом виходжу на широку галявину. На ній посередині півколом стирчать низенькі пеньки. На пеньках сидять старезні дідугани з сивими бородами. Приглядаюсь до них. Вони вилупили на мене баньки.

– Що шукаєш, небораче? – питає один з них, що ближче до мене.

– Державу українську, – кажу.

– Державу, та ще й українську? О, це марна справа. Бо й до тебе тут ходили, нишпорили, все шукали її. І нічого не знаходили. Тобто шукали начебто вчорашній день. А щоб самим створити оту державу – зась. Руки, певно, не звідти виросли.

– І що, прямо-таки у всіх не звідти виросли? – питаю.

– Та інколи знаходилися, правда, й такі, у яких росли руки звідки треба, та їх швиденько уколошкували або відкараскувалися від них. Як от, приміром, гетьмани Виговський чи Скоропадський. І першого й другого змусили втекти.

– Ну, то було колись… А тепер, що – не знаходяться такі? – кажу. – Он, у одній тільки нашій Верховній Раді стільки патріотів.

– У Верховній Раді? – стримано посміхаючись, подає голос інший дідуган. – Та там, бува, ялозять, ялозять якийсь закон, що слухати нудно. А коли й приймуть той закон, то дивишся – сотні півтори голосували проти. Це, значить, хто оті півтори сотні? Вороги наші, чи хто?

– При чому тут вороги – не вороги, не можна так різко про все тлумачити, – протестую я. – У нас же демократія, тому вільне висловлення своєї думки – перш за все. Та й до Європи прямуємо, а там ще більше демократії. І ми остаточно призвичаїмось до неї.

– Європа? – втручається в розмову третій дідуган. – О, вона говорить багато гарного, а як доходить до діла – тпру-у. Он було нас 52 млн., а сьогодні – ледве за 40 перевалює. Недаремно ж Захід у 90-х пророкував, що нас невдовзі стане 30 млн. Воно до того і йде. Отож Європа й радіє з цього приводу, бо по всьому не хоче, щоб у неї під боком з’явилась ще одна велика, міцна країна. Як послухаєш оту Європу, так, здається, головне для нас – узаконити одностатеві шлюби та собачок не ображати, нібито у нас собача країна.

Отже, слухаю, слухаю тих дідів, і думка мимоволі спливає:  «Що це за стареча тут зібралась? Немов така собі Верховна пенькова рада. Розпатякують дебело! Хто вони?» З цим питанням звертаюсь до них.

– Та ми хоч і старі, але звичайні люди, – відповідає бородань, що ближче до мене. Він, мабуть, у них за старшого, тобто голова цієї ради. – Нам іноді хочеться поспілкуватися між собою. А де його поспілкуєшся? Їдалень тепер немає, а в якомусь, скажімо, кафе – бабла не вистачить розплатитись. З нашими пенсіями тільки по кафе шастати… Ось я, наприклад, пропрацював п’ятдесят років. Де тільки не працював! І на півночі, і на півдні. На всяких заводах. За ті роки, по яких нараховували пенсію, мав середню заробітну плату 300 крб. За тих років це була гарна зарплата. І яку ж мені нарахували пенсію у 99-ому? 75 грн. Тобто 25% від тієї середньої зарплати. Чому саме таку? Та читав у газеті, що простим громадянам пенсія нараховується у розмірі 25% їхньої середньої зарплати, а держчиновникам – у розмірі 60-80% зарплати. От і виходить, що вони можуть по кафе гуляти, а нам тільки на пеньках отут сидіти, що залишились від вкраденого бізнесменами лісу.

– А при соціалізмі які пенсії люди отримували? Великі? – кажу бороданю.

– О, соціалізму не чіпайте! – вигукує той. – Це суспільний лад, краще якого людство ще не вигадало. Та жити при ньому здатні лише чесні, порядні люди, а не злочинці.

– То, виходить, у нас за радянських часів всі були злочинці?

– Та ні, не всі. А от керували ними здебільшого злочинці. Тому й докерувались до того, що сьогодні у нас заправляють грошові аферисти.

– Хіба аферисти? Це ж патріоти наші, як вони повсюди кажуть!

– Патріоти? Патріоти власних гаманів! Он затіяли в Донбасі різанину, а тепер кидають людям допомогу, мов великі добродії. Вони часто-густо у вишиванках походжають, а в кишені дулю тримають. Їм все одно, яка наша країна, аби бариші мати.

– І все ж таки, – кажу, щоб змінити платівку розмови, – країна у нас за роки нашої незалежності багато в чому змінилась. Пройдемось, приміром, вулицями нашого міста. Раніше було миготить на табличках «вул. Леніна», «вул. Сталіна», а тепер читаємо імена наших загальновідомих постатей.

Від моїх слів один з дідуганів мало не підскочив на пеньку. З неприхованим обуренням він зарепетував:

– О, топоніміка! Раніше очі муляла червонорадянська політика, а нині – політика бозна-яких кольорів. Ну, чому б не назвати ті ж вулиці, скажімо, Сонячна, Місячна, Озерна, Липова, Березова, Річкова і т. п.? Це ж так милозвучно! Але для цього треба, щоб у тій комісії по топоніміці були люди з розумом, а не з півнячими головами.

Вже не знаю, які запитання ставити оцим старим, та й взагалі про що мовити з ними, коли вони так наче нашпиговані злістю до сьогодення. Ану, міркую, спробую ще з іншого боку до них підійти.

– Невже, панове, зовсім не бачите ніякого позитиву у нашому житті за роки наших п’ятьох президентів?

– Та хай би чорти з’їли цих президентів! – аж заверещав старий на пеньку віддалік. – Що вони зробили? Абсолютно нічого путящого. Зв’язати б їх докупи разом з більшістю нардепів та й кинути до Лук'янівського СІЗО!

– Оце ви, діду, – кажу з пересердя, – вдарили, як кажуть, у самісіньку точку – договорились до таких крайнощів, що аж вуха в’януть!.. Ви б краще ніж марно розпатякувати отут, хоч іноді помолилися Богу за нашу Україну. Яка б вона не була, часом хай незграбна й незбагненна, та іншої ж у нас немає.

– Воно-то так – іншої немає, – каже, важко зітхаючи, голова пенькової ради. – Але ж у нас, куди не зазирни, – повсюди ніби голий король розгулює… Та здавна відома приказка – Бог дурням не допомагає.

Я вже хотів було драпати від отих дідуганів, коли трапилось несподівано отаке диво. Тільки-но той старий мудрагель висловив свою думку про дурнів, як з-за кущів повискакували якісь дівки, майже голі-голісінькі, схожі на сучасних феміністок. Кинулись вони до бороданів і давай їх обіймати та цілувати з вигуками:

– Дорогі дідусі! Що теревені правити, давайте в любов гратися!

Від такої несподіванки я й прокинувся. Спочатку довго тер собі очі, а потім проказав сам до себе:

                                               – О, сну магічна сила

                                               мене заворожила… 

 

 

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.