Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

БРАТ Проза |

Костенко Геннадій (Юрій Ош)

м. Суми

 

                                      БРАТ

                                      Містика

 

Коли її двоюрідний брат Михайло приходив до них у гості, він завжди грався з малою Катрусею. І вона його любила, як рідного брата. Та й Михайло, хоч і був уже парубок, так прив’язався до Катрусі, що вважав її за рідну сестричку. Отже, на диво усій рідні, як то кажуть, тяглися вони одне до одного. Тільки-но, бувало, побачить дівча, як хлопець йде до них по вулиці, вискочить з двору і гайда до нього з криком:

– Михайлику братику! Михайлику братику!

А той одразу підхоплював її і давай підкидувати вгору, вигукуючи:

           – Катруська – гоп! Катруська – гоп!

Так і жили вони. Парубок мужнів, а дівчинка росла. Та несподівано трапилась біда. Якось спекотного червня допомагав Михайло батьку поратися з сіном у полі. Надвечір привезли вони свіжу кошеницю додому. Коли зупинились біля хати, Михайло стрибнув з воза, щоб ворота відчинити. Стрибнув, та, мабуть, невдало. Зачепився ногою за голоблю, впав і вдарився головою об маківку залізної труби, яка стирчала з-під ворітниці. І вдарився так, що пробив голову. З тої пори почав хворіти хлопець. І так сильно, що іноді був ніби сам не при собі. Отож хворів, хворів він та через рік віддав богу душу. Поховали його на невеличкому кладовищі неподалік церкви в їхньому селі.

Батьки побивалися за хлопцем. Та воно й не дивно, бо він був у них єдиною дитиною. Страждала й Катруся разом з його батьками. Але час, як мовиться, багато шрамів рубцює в душі людській. Тож зарубцювався начебто й цей гіркий рубець на Катрусиному дівчачому серці. Зарубцювався, та, як показало життя, мабуть, не зовсім, бо надалі ось що було у дівчини з цим братиком.

Одного весняного дня, коли Катруся закінчувала шостий, а її сестричка Марійка сьомий клас, повертались вони додому зі школи. Сонечко припікало, в садах вишні були в повному цвіту. Перейшли дівчата по місточку річечку Лугань, що вже заспокоїлась після квітневої повені, побігали біля водички по свіжій травичці. Марійка ще затрималась на лужку, дратуючи хворостиною жабок, а Катруся пішла потихеньку завулком угору попід садовими мурами, все озираючись назад, чекаючи на сестру. Раптом позаду бозна-звідки взявся парубок, що почав швиденько її наздоганяти. «І якого біса Марійка та забарилась», – думала Катруся, сходячи зі стежки, щоб пропустити парубка. Йшов він швидко, але дихання його вона не чула. Коли той порівнявся з нею, вже на перехресті завулка з їхньою вулицею, вона подивилась на нього і… на мить завмерла, зупиняючись. То був покійний Михайло. Він також зупинився і дивився якось не на неї, а наче крізь неї. Дівчині було чомусь аніскілечки не страшно, але й радості вона не відчувала, як було раніше, коли зустрічала брата. Навпаки, на душі було сумно. Їй хотілось запитати хлопця, як же він ходить, коли давно вмер. Вона намагалась сказати про це, та слова наче завмирали на вустах. Так стояли вони й дивились, вона – на нього, а він – крізь неї. «Навіть анітрохи не змінився», – подумала Катруся й запитала нарешті:

– А куди ж ти йдеш?

– Он туди, – відповів він і показав рукою на церкву, баня якої виднілась за деревами в кінці вулиці. Дівчина мимохіть подивилась в той бік, куди показував хлопець, а як повернула голову назад, ледве не скрикнула – Михайла проти неї не було. Вона озирнулась туди-сюди – ні, пропав як у воду впав. Тільки тоді її пройняв страх.

– Хто то був? – почула вона Марійчин голос.

– Михайло, – сказала Катруся.

– Який Михайло?

– Покійний.

Марійка зробила великі очі й мовила стиха:

– Ти що? Сказилась? Його ж поховали!

Катруся знизала плечима й важко зітхнула.

Коли дівчина розповіла батькам про цю несподівану зустріч, батько суворо подивився на неї й Марійку і сказав:

– Нікому не розповідайте про це. Бог йог зна, яка сила послала покійника до нашої дитини – божа чи сатанинська…

З тих пір багато води збігло в Лугані. На її берегах прогриміла велика війна, з якої не повернувся Катрусин чоловік. І залишилась вона, тепер вже Катерина, зі своїм синочком та споминами про своє коротке кохання. А та зустріч з покійним братом закам’яніла у неї в пам’яті, як відлуння далекого дитинства, про яке жінка іноді згадувала, мов про щось напівреальне.

Та брат ще раз нагадав про себе, коли їй перевалило за сорок. Батько її також, як і чоловік, загинув на минулій війні, матуся померла. Тож продала вона батьківську хату й переїхала в робітниче селище, неподалік їхнього села. Спочатку мешкала у родички, потім купила сяку-таку хатинку з городиком на околиці селища та й жила там з сином. Отже, коли їй минуло чотири десятка, син якраз служив в армії, стався з нею такий випадок.

Якось серед зими прийшла вона з роботи зі швальні, де кравцювала. Підходить до хвіртки, аж бачить – біля електричного стовпа, що поруч з її забором, чоловік якийсь стоїть з рюкзаком за плечима. У надвечір’ї їй не розібрати як слід його обличчя, але щось ніби кольнуло її в серце, і вона зупинилась, придивляючись до незнайомця. А він переступив з ноги на ногу та й каже:

– Катерино, пора тобі вже й про душу свою подумати.

– Хто ви, звідки? – питає вона, сторопівши.

– На миру Михайлом був. А прийшов он звідти, – сказав чоловік, показуючи рукою у бік кладовища на бугру за балкою. Катерину як магнітом потягло туди, куди він показав. Тож глянула, а як повернула очі знов до стовпа, чоловіка там не було. У неї аж волосся на голові наче піднялось.

Наступної суботи пішла вона до церкви. Розповіла батюшці про свою пригоду з братом, у дитинстві і тепер.

– Він був віруючою людиною? – спитав батюшка.

      – О, ще й якою! Особливо як з ним сталось нещастя. Так зачастив до церкви та вдарився у святі книги, що люди тільки хитали головами, а дехто казав, що то в нього через хвору голову.

– Люди всякі є, – сказав священик. – А про душу тобі брат недарма нагадав… До Бога треба бути ближче, жінко. Приходь частіше до церкви. Тут ти Його й знайдеш.

Катерина почала вчащати до церкви. І наприкінці свого життя батюшка казав їй, що вона стала однією із завзятіших його прихожанок. Тому він влаштував їй пишний похорон. А на кладовищі перед тим, як закривати кришкою труну, до небіжчиці підступив старий чоловік з костуром у руці  й сказав:

– От тепер я спокійний за твою душу, вона – з Богом.

До старого підійшов син Катерини:

– Хто ви такий, діду?

Прочанин Михайло, – сказав дід і пішов, постукуючи костуром, стежкою понад балкою. Невдовзі він розтанув у промінні вересневого західного сонця.

 

 

 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • ЧУДЕРНАЦЬКА ГЕОГРАФІЯ
  • Пляшка
  • ЗАЙВІ
  • ЖІНОЧЕ ГОРЕ
  • СОРОК СЬОМИЙ


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Ноябрь 2017    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     12345
    6789101112
    13141516171819
    20212223242526
    27282930 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    6 ноября 2017
    ОСЕНЬ (отрывок)

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.