ДЗЕРКАЛО


Костенко Геннадій (Юрій Ош)

м. Суми 

 

                                             ДЗЕРКАЛО

                                                                  Етюд

 

У дзеркало, кажуть, часто зазирати не варто, бо воно нібито відбирає енергію. Що ж, часто, можливо, й дійсно не варто, а от коли треба подивитися собі в очі, то як без дзеркала можна це зробити?

Отож, сьогодні я вирішив залучити до цієї справи люстерко. Чому саме сьогодні? Тому що я тільки-но став членом Спілки письменників. Тож з цього приводу я й хочу уважно подивитися самому собі в очі. А чому саме з цього приводу? Тому що… йшов я зараз додому після того, як став отим членом, і згадався мені кумедний випадок, про який багато років тому назад читав десь у пресі. За радянських часів якийсь відчайдушний пройдисвіт зробив собі посвідчення Героя Радянського Союзу й їздив з ним усюди, користуючись відповідними пільгами. Та згодом звання Героя Союзу перестало його задовольняти. Захотілось йому чогось ще більш значнішого. І зробив він собі посвідчення Героя… Світу. Уявляєте – всього світу! І з оцим посвідченням теж тинявся по Союзу, поки якийсь допитливий міліціонер у поїзді не натрапив на цього пройду й не зацікавився, що воно таке – Герой Світу. Виявилось, що «Герой» цей був не тільки пройдою, а ще й несповна розуму.

Отже, згадався мені цей випадок, і несподівано спало на думку: а може, й я такий самий письменник, як отой Герой Союзу чи Світу? Бо посвідчення мені дали, тобто формально я таки справді письменник, а по суті? І з цієї причини й закортіло мені подивитися собі в очі. 

І от сиджу вдома за столом і дивлюся у дзеркало. Намагаюся зазирнути в очі, в саму їх глибочінь, начебто в свою душу. А, гадаєте, це так просто зробити – зазирнути у свою душу? Якби ж то! Зіниці крутяться-вертяться туди-сюди, мов шльондри на панелі, – ніяк не хочуть вгамуватися. Зрештою це мене дратує. «А ну – струнко! – кажу в думці. – Скажіть чесно й відверто: письменник я чи ні?» Бачу, очі мої якось потьмяніли, зіниці звузилися. Потім в очах наче щось зблиснуло, і тієї ж миті у мене за спиною пролунав, чи, може, так здалося мені, тихий, але виразний голос:

– Раз питаєш, значить, сумніваєшся?

Здригнувся від несподіванки і хотів було повернутися на той голос, та він владно наказав:

– Дивись собі в очі!

Я знову втупився в зіниці. Трохи оговтавшись, сказав у думці:

– Але ж я пишу. І кажуть, що непогано виходить!

І ніби почув у відповідь позаду:

– А ти сам задоволений тим, про що і, головне, як пишеш?

Я перевернув дзеркало. І тієї ж хвилини відчув у серці глибоке незадоволення. Іще зрозумів: щойно зі мною говорила моя душа, від якої ніщо не сховаєш.

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.