Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

КОЛИ ПЛАЧУТЬ ЦЕРКОВНІ ДЗВОНИ Проза |


Ольга Воробйова

КОЛИ ПЛАЧУТЬ ЦЕРКОВНІ ДЗВОНИ

 

Коли плачуть церковнії дзвони,

Котять в темному мареві грози

І вмивають сльозами церкви,

Понівечені долі-хрести.

 

Серпневе сонце нещадно смалить уже пожовклий степ. Все живе поховалось: хто в нірку, хто під якусь стеблинку, хто під кущик. Лише горобці цвірінькають, шукаючи насіння межи бур’янів. Не поділивши щось між собою, зчинили бійку, але, налякані грізним клекотінням степового орла, розлетілись хто куди.

Струнка дівчина тягне на мотузці стареньку валізу, витираючи раз по раз піт, що стікає велики-ми краплями. Лице розчервонілось, довгі коси перекидаються на спині в такт ходи. Ось стала, приклала до чола руку. Закриваючи від сонця очі, задивилась в далечінь.

– Господи! Та де ж те село? Як же пити хочеться, – промайнуло в голові. Завідуючий райвно говорив, що близько. А я вже дві години йду.

Вона щойно отримала наказ про призначення вчителем початкових класів у сільську школу. Спізнившись на колгоспну машину, що ходила в райцентр один раз в день, змушена була йти піш-ки, розпитавши у зустрічних людей дорогу. Один з чоловіків нахабно запропонував:

– Хочеш, на оцих руках донесу. Таку красу можна на край світу нести і не втомишся.

– Не хочу. Якось сама доберусь, – ніяковіючи відповіла вона.

Дівчина присіла відпочити на стареньку валізу, поклавши голову на схрещені руки, що втом-лено вже відпочивали на колінах. Не зчулась, як заснула.

Стрепенулась від слів:

– Тпру-у-у, Гнідий! Чи не підвезти нам чорнокосу дівчину? Як ти гадаєш? Що? Перелякалась? Не бійся. Сідай в бричку.

– А ви далеко їдете?

– Туди, куди ти йдеш. Тут одна дорога веде в село.

– Дякую.

– Дякувати будеш, коли доїдемо.

Дівчина подала валізу і спритно стрибнула в бричку, дно якої було застелено сухим сіном.

– Як же пахне! – промовила Галина, вдихаючи його духмяність.

– Чия ж ти будеш? До кого йдеш? – запитав візниця.

– Мене у ваше село на посаду вчителя початкових класів призначили.

– Скільки ж тобі років? Така молода і вже – вчитель, – засміявся чоловік.

– Сімнадцять у квітні виповнилось.

– Тоді давай знайомитись. Мене будеш, так би мовити, величати Іваном Васильовичем.

– А мене – Галиною.

– Не годиться так, бо вчитель на селі – друга поважна людина після отця Олександра.

– Галина Іванівна я.

– Тобто, я так думаю, технікум закінчила, Галино Іванівно?

– Ні. Після школи вступила до педагогічного інституту на заочне відділення.

– Чому не на очне?

– Нас у сім’ї хоч і двоє дівчат, та працює лише татко, треба будинок добудовувати, на ноги ме-ншу сестру поставити. Дві зарплати в сім’ї – це вже суттєво, – відповіла Галина.

– А де ж татко працює?

– В школі. Він викладає біологію, німецьку мову. В нашій родині, в таткових коренях, майже всі вчителі, – розщебеталась Галина. – Скажіть, у вас немає води? Так пити хочеться.

– Бачиш у вибалку лісок.

– Так.

– Зараз заїдемо і нап’ємось джерельної. Та й Гнідого треба напоїти.

Через декілька хвилин Галина стояла на колінах, набираючи із кринички, що била ключем із землі, холодну, як лід, воду і жадібно пила цілющий природний нектар.

– Іване Васильовичу, кажуть, що вода немає смаку, але це не так. Оця вода смачніша за цукор.

– Вірно говориш. Назва цьому джерелу – «Святий Миколай». Колись тут і капличка стояла, а зараз тільки фундамент залишився. Та був би фундамент, а стіни, прийде час, знову добра душа зведе. Колись давно в цих місцях, он бачиш вдалині високий курган, мов сторож стоїть, ото повз нього проходив Чумацький шлях. Люди звертали до цього джерельця, щоб втамувати спрагу. Од-ного разу один з чумаків побачив на дзеркалі води образ Святого Миколая. Відтоді цю криничку назвали в його честь. Вода тут дійсно цілюща. Хто її нап’ється, сила прибавиться, душа заспіває.

– Правду кажете. Втому, мов рукою зняло, – замислено сказала Галина.

– Ще кажуть старі люди, а їм їхні пра-пра-прадіди передавали цю легенду, що у цьому мальов-ничому степовому лісочку межи трьох велетенських дубів закопане у чанах скіфське золото. Бага-то було шукачів цього скарбу. Але, як бачиш, земля надійно сховала золотий скарб, бо це – її доб-ро. Із землі воно було взято, в землю-матінку і пішло знову. Ми тільки думаємо, що земля – нежи-ва. А вона, як і ми, жива – Боже створіння, дихає, розмовляє, дає життя рослинам, деревам. Неда-рма її називають матінкою нашою. В її лоні вся таблиця Менделєєва. Ти це знаєш, бо десятирічку закінчила. В людському організмі теж всі ці мікроелементи. Ось і подумай. В лоні матері-жінки зароджується нове життя. В лоні неньки-землі сховане і народжене, і ще ненароджене життя. Ось вода – це її донечка.

– Ви, мабуть, маєте вищу освіту Іване Васильовичу?

– Яку там вищу. Я закінчив ЦПШ. Знаєш що це означає?

– Ні, не знаю.

– Церковно-парафіяльна школа, тобто 4 класи сучасної школи. Тоді вчили читати, писати, раху-вати. Кожного дня задавали вчити щось напам’ять. Головний бухгалтер у нашому колгоспі закін-чив ЦПШ, і йому немає рівних у районі. Ти, дочко, намотай це на вуса і вчи дітей трьом основним китам – дисциплінам. Фізкультурою, працею, пісенькою вони й дома займуться, коли з сапою бу-дуть працювати на городі чи пасти телят, гусей, свиней. І ось що, на людях я тебе буду величати по імені та батюшці. Для мене, наодинці, ти будеш Галинкою. Домовились?

– Звичайно. Мені навіть соромно, коли ви говорите незвичне: Галино Іванівно, – зніяковіла дів-чина.

– Ти, я бачу, не міська, теж із села.

– Так. Ми з вами навіть з одного району.

І вона прийнялась розповідати про своє село, родину, цікавих людей, про школу, вчителів.

– Будь ласка, Іване Васильовичу, підвезіть мене до помешкання директора школи. Мені ж треба десь заночувати.

– Переночуєш у мене. Сподобається тобі моя Горпина Андріївна, залишишся у нас жити. Все рівно тебе розмістять десь у якоїсь господині. Згодна?

– Так.

– Ото й добре. А тепер поїхали, бо до села ще торохтіти з годину.

Повсідавшись, чолов’яга лагідно звелів:

– Поїхали, Гнідунчику.

Бричка вже бадьоріше скрипіла ґрунтовою дорогою. Тепер уже кожен думав про своє. Галина задрімала. Їй приснились учні, суворий директор школи і Гнідий, що віз її у нове життя.

– Галинко, просинайся, село попереду. Подивись, яке гарне.

Село і справді утопало в садочках, а на пагорбі велично здіймалась церква, що, здавалось, пли-вла, здійнята білуватими хмарами, над селом, колгоспними ланами.

– Скажіть, Іване Васильовичу, церква ще діє? Не закрили?

– Поки що діє, але подейкують, що будуть закривати.

– А ось у нашому селі німці у роки війни підірвали церкву, – сумно вимовила Галина.

– То німці були… А це наші, стервеці, закривають. А вона ж, святиня наша, нічому поганому не вчить. Вчить тільки добру, жити в злагоді, мирі, не красти, любити весь світ. Та там, у верхах, ви-дніше. Вони ж високо сидять.

І тут почулось відлуння дзвонів.

– Чуєш, як виспівують дзвони: запрошують на вечірню службу. Отець Олександр у нас моло-дий, закінчив у Ленін-граді духовну семінарію. Гарний з себе. Отож, якби ви побрались. Гарна бу-ла б пара.

– Що ви? Я атеїстка, комсомолка.

– А одне другому не завадить. Ти б чомусь у нього навчилась, а він – у тебе. Хоча, звичайно, в школі вже працювати не будеш.

 

* * *

 

Будиночок Івана Васильовича стояв майже на краю села. Галину здивувало те, що він утопав у квітах: жоржинах, мальвах, чорнобривцях. Біля воріт стояла господиня й з цікавістю поглядала на гостю.

– Кого привіз, Іване? Де знайшов таку красуню довгокосу? – звернулась лагідно до господаря літня жінка.

– Спіймав на дні криниці «Святого Миколая».

– Оце справжнє золото, а не якісь там чани з коштовностями, – мовила жінка. – Хто ж така бу-деш?

– Я вчителька. Буду ваших діточок навчати.

– Отака молода!.. І вчителька!..

Галина зніяковіла.

– Ну то й що, що молода, – вмішався в розмову чоловік. – Зате розумна, вчена, десять класів за-кінчила, в інститут вступила. Заночує сьогодні у нас.

– А чого тільки сьогодні? Хай залишається. Місця мало чи що, – розпорядилась Горпина Андрі-ївна. – У нас, дитино, своїх діточок немає. Будеш нам за донечку, за гарненьку квіточку, прикра-сиш наше подвір’я.

– Воно у вас і так гарне.

– А буде ще гарніше. Від парубків відбою не буде. Та тобі, думаю, підійде до пари наш отець Олександр. Він такий красень, розумний, – розсудила господиня.

– Ви що? Змовилися з Іваном Васильовичем? Він мені те ж саме говорив.

– Ти його не бачила, а як побачиш, зрозумієш, що ми праві.

– Поживемо-подивимося, – відповіла Галина.

– І то вірно, – в один голос сказали господарі.

– Я ж говорив тобі, що розумна дівчина, – посміхнувся Іван Васильович. – Баснями солов’їв не годують. Йдіть до хати.

Господар ще поїхав на колгоспну конюшню, щоб поставити Гнідого, а господиня повела Гали-ну до будинку.

Переступивши поріг, дівчина побачила затишно обставлену оселю. Дорогих меблів не було, але чисті самоплетені ряднини застилали земляну підлогу, в святому куточку в три ряди висіли в руш-никах ікони, стіл накритий чистою скатертиною, прибране ліжко, до самої стелі виставлені поду-шки – гордість кожної господині. В дерев’яних горщиках росло безліч хатніх квітів. Вони стояли на вікнах, на підлозі.

– Оце ми так живемо.

– У вас так гарно, немов у раю. Я так люблю квіти. У нас вдома теж багато фікусів, калачиків.

Господиня налила у велику миску води і розпорядилась:

– Вмийся з дороги, ноги обмий.

І тільки тут вона побачила, що дівчина стоїть боса.

– А де твої черевики?

– У валізі. Я їх зняла, щоб не стоптати.

– Чудна. Ніг не шкода, а черевиків жаль.

– Вони ж новенькі, гарні, а мені завтра до школи йти.

– Давай-давай, вмивайся хутко. Знімай сукню. Ставай у миску, я тебе з кухлика обіллю.

Галина, знявши з себе все, ніяковіючи прикрилась рукою, але господиня зауважила:

– Та у мене все таке точно, як і у тебе. Соромитись нічого, а ось чистота ще нікому на заваді не стала.

Поливаючи дівчину теплою водою, Горпина без угаву говорила:

– Ну і краса!.. То-то молодість. Ось тепер я тебе обітру.

– Я що, сама не обітрусь? – запротестувала Галина.

– У мене діточок не було, і я все життя мріяла скупати і обтерти дитину, так що стій і не вере-дуй. А заміж все рівно вийдеш за отця Олександра.

Дівчина не стала заперечувати і підкорилась Горпині Андріївні. Та, обтерши її, наказала:

– Діставай із валізи домашню сукню, черевики й швидко до столу. Чуєш грюкотить вже хвірт-кою Іван Васильович.

Галина прожогом кинулась до валізи, дістала все необ-хідне.

– Не квапся. Він ще обійде все обійстя, аж потім зайде до хати. Така вже в нього звичка.

Господиня дістала домашню хлібину, нарізала її і звернулась до Галини:

– Ти який борщ вподобаєш, гарячий чи холодний?

– Холодний.

– Оце і мій Іван – холодний, а я – гарячий. Йди, поклич його, а то буде ще довго ходити, курям чуби розчісувати.

Та на цей раз чоловік вже цокотів клямкою в коридорі. Зайшовши до хати, він потер руки:

– Як-то добре, борщ, хліб вже на столі. Дівчата, мов ті ружі, пораються. Оце бачив отця Олек-сандра, він зайде сьогодні до нас у справі. Ти, Горпино, приготуй там щось смачненьке.

– Ще кажуть: жінки-сороки, а ти, Іване, вже встиг похвалитись.

– Ось хрест святий, не говорив йому про Галину. Він до тебе, моя люба, має справу.

Іван Васильович, перехрестившись, сів до столу і мовив:

– Борщ сьогодні варила?

– Звичайно, що сьогодні.

– То добре. Почастуємо його ще й борщем.

Їли мовчки. Галина помітила, що чоловік і жінка намагалися їй догодити, підсовуючи ласий шматочок м’ясця. Запивши страву холодним молоком, Горпина Андріївна запитала у чоловіка:

– А що ж на вечерю приготувати? Борщ є.

– Спечи млинців та качку засмаж, – порадив господар. – Я миттю спіймаю оту, білу.

– Галинко, вмієш млинці пекти? – звернулася жінка до дівчини.

– Звичайно.

– Пішли до літньої кухні. За тобою – млинці, за мною – качка.

Через годину вже все було готове. Млинці гіркою красувались на теці. Жирна качка пахла на всю кухню.

– Ти, хоча й молода, Галинко, а привчена до роботи.

– Я все вдома робила, навіть шити вмію.

– А що ж ти вмієш шити?

– Як що? Сукні, спідниці, сорочки. Все, що хочете, – похвастала дівчина.

– А я, хоч вже і в роках, але шити не навчилась.

– Я навчу вас.

– А сама де навчилась?

– Трішки дома від мами, трішки в школі на уроках домоведення, а то – сама по собі.

– Пошиєш мені сукню?

– А чому б і ні.

За розмовами не помітили, як сіло сонце. Прийшли з пасовиська корова, теля, кози.

– Галинко, накрий у хаті стіл, а я подою Зірочку. А ти, Іване, причепурись з дороги. Все-таки отець Олександр за-вітає. Не кожному така честь випадає.

Галина, хоча була і не з набожної сім’ї, але десь у потаємних глибинах серця, розуму і душі ві-рила в Бога. А щоб ось так сидіти з батюшкою за одним столом, вона не могла навіть і подумати.

Зайшовши до хати, прийнялась за роботу. Стіл прибрала так, як вчила її вчителька в школі. Зда-ється все. Поглянувши на свою роботу, лишилась задоволеною.

– Треба б і самій прибратись, – промайнуло в голові.

Дістала із валізи вихідну сукню, червоні стрічки. Миттю зняла домашню сукню і одягла святко-ву. Розчесала довге волосся, заплела коси, вплівши стрічки. Покрутилась перед дзеркалом. І, за-лишившись задоволеною, подумала:

– Чи справді гарна, чи люди не розуміються на вроді? Ну, щось, звичайно, є гарненьке. Але все ж й не така красуня, як, наприклад, Гурченко чи Ларіонова.

Почула голоси. Один – Івана Васильовича, інший – молодий.

Господар запрошував гостя в хату. Галина не знала, що їй робити.

– Заховаюсь у спальні, – промайнуло в голові.

І вона заскочила в спальню. Коли чує:

– Галино Іванівно, де ви, голубонько, виходьте. До нас гість завітав.

Нічого не залишилось, як вийти.

– Добрий вечір, – привіталась до гостя і зніяковіла.

– Вечір добрий, – відізвався той.

– Це наша нова вчителька. Діточок сільських буде нав-чати.

До хати з молоком у глечику зайшла і Горпина Андріївна.

– Як-то добре, коли помічниця є. Я корову подоїла. Вона на стіл накрила, млинців напекла. Хоч і молода, та працьовита.

Галина і Олександр переглядувались і думали одне й те ж:

– Невже він?

– Боже, та це ж вона.

І тут Галина сказала:

– А я знаю, про що ви думаєте, але я перша загадку відгадала. Ваші батьки живуть в селі Заку-ти. Так?

– Так.

– У вашому селі я навчалась в 8–10 класах. А моє село Підгірне, ви ж знаєте, що воно розташо-ване в семи кілометрах від вашого села. Тато ваш теж священик у Закутах. Пам’ятаєте, коли я на-вчалась в дев’ятому класі, а це вже була глибока осінь, ви наздогнали мене і сказали: «Давай, ру-салко, портфель допоможу нести. Важкий, мабуть, п’ятірок багато». А потім ще щось говорили.

– Я продовжу, що сказав: «У такої красуні тільки п’ятірки повинні в щоденнику стояти». Декі-лька днів я стояв під вікном класу і дивився на гарну дівчину, що сиділа за партою і не здогадува-лась, що за нею спостерігають, а її косами грався хлопець, що сидів на парті позаду. Не витрима-вши, дівчина встала і стукнула його книгою, за що на неї нагримав вчитель і зробив помітку у що-деннику. Ваш клас ходив у другу зміну, а в листопаді вечори вже темні. На той час я вже закін-чив семінарію, і мене направили ось в Гатчине. Після того я вас бачив ще декілька разів. Навіть на ви-пускному вечорі, коли ви танцювали вальс з вчителем математики.

– А чому ж не підійшли? – запитала Галина.

– Ну, хто я? То вчитель, а я у вашому розумінні – піп.

– Спогади на потім, а зараз за стіл, – спохватилась Горпина Андріївна.

Їх посадили одне навпроти одного. Галина дивилась на красеня і думала:

– І чого він пішов до семінарії? Вивчився б на лікаря, військового, механіка. Такий красень і – священик.

Олександр думав інше:

– Яка тільки гарна. По-всьому видно, розумна, порядна. Люблю її з тих пір, як вперше побачив. Але, хто я? Вона – вчитель. Нічого собі і їй голову морочити. Я навіть не смію думати, щоб запро-понувати їй стати поруч зі мною. Ні, не захоче. Її виженуть з роботи, з інституту, з комсомолу.

Кожен з них розумів, що закоханий з першого погляду. Їли, тихо перемовляючись, здебільшого про сільські проблеми. За розмовами не помітили, як підкралась ніч. Першим схаменувся отець Олександр:

– Пора і честь знати. Дякую за вечерю. Горпино Андріївно, я до вас прийшов. Є важлива розмо-ва.

– Так давайте вийдемо і поговоримо.

– Вибачте мені, Галино Іванівно, Іване Васильовичу.

Ні Галина, ні Іван Васильович не знали про зміст розмови господині і отця Олександра, але здо-гадувались. У вищих ешелонах влади вже було рішення про закриття церкви. Горпина Андріївна повернулась до хати, коли чоловік і квартирантка спали.

 

* * *

 

Галина прокинулась рано, як сама вважала. Встала, застелила ліжко. Обвівши поглядом кімна-ту, зрозуміла: господарі давно пораються на подвір’ї. Вона вмилась, причепурилась. Сьогодні пе-рший трудовий день у її житті. Хвилювалась: «Як-то зустрінуть у колективі?»

– Прокинулась, Галинко? – почула голос господині.

– Чому мене не збудили? Я б допомогла.

– Ти що? Тобі ж на роботу. Пішли снідати. Я проведу тебе до школи.

– А де ж Іван Васильович?

– Поїхав у місто.

– Знову на бричці? Чи то як?

– В нього один транспорт – бричка, – засміялась Горпина Андріївна. – Ти готова?

– Так.

– Тоді пішли.

Йти довелося недовго – хвилин з п’ятнадцять.

– Скажіть, Горпино Андріївно, правда, що церкву будуть закривати?

– Правда.

– За цим і отець Олександр вчора приходив?

Жінка промовчала, не знаючи, що сказати, так як дала слово отцю Олександру нікому не гово-рити про їх розмову вночі.

Порівнявшись з церквою, жінка зупинилась, перехрестилась і сказала:

– Скоро ти помреш, свята наша обитель. Розтягнуть твої кісточки ворони. Пішли, Галинко.

Поруч з церквою стояла і школа. Це був невеличкий будиночок колишньої церковно-парафіяльної школи.

– Оце школа?! – розчаровано запитала дівчина.

– Вона.

– Я думала побачити нову будівлю.

– Тут навчаються діти початкових класів, а старші класи – на другому кінці села, у приміщенні колишньої комуни. Давай зайдемо сюди, можливо, хто є.

Дійсно, на порозі стояв чоловік років сорока п’яти, але сивий.

– Добрий день, Тарасе Федоровичу, – чемно вклонилась Горпина Андріївна. – Ось вчительку вам привела.

– Добрий день. Дуже радий. Бракує вчителів у районі, на селі. Проходьте. Як же вас, шановна, величати?

– Галина… – і запнулась.

– Галина Іванівна вона, – засміялась Горпина Андріївна. – Соромиться ще, щоб старші величали її по батькові. Галинко, це наш директор школи. Бачиш, який сивий, хоча і молодий. Війна зроби-ла свою справу. Що ж, Тарасе Федоровичу, приймайте нові кадри, а я пішла далі.

Директор школи посміхнувся і вже серйозно запитав:

– Надовго до нас? Чи може на рік-два?

– Не знаю, – чесно сказала дівчина.

– Добре, що не збрехала, правду сказала. Пішли, покажу класи.

Ввійшли спочатку в коридор, де в куточку були складені дрова. Відчинились інші двері, і на порозі Галина побачила невеличкого хлопчика, який, ніяковіючи, запитав:

– Ви наша вчителька, так?

– Не знаю.

– Як? Такі вже дорослі і не знаєте? А чому тоді приїхали?

Галина не знайшлась, що відповісти і почервоніла. На допомогу прийшов Тарас Федорович:

– Василько, Галина Іванівна дійсно не знає, який їй клас довірять.

– Хай, Тарасе Федоровичу, буде нашою вчителькою. Вона гарна, молода. Щоб вона не втекла від нас, ми її заміж віддамо. Ото й залишиться у нашому селі.

– Покажи, що ти ховаєш за спиною? – вже суворо запитав Тарас Федорович.

– Нічого.

– Та ні, щось ховаєш.

Хлоп’я показало велике червоне яблуко і простягнуло його Галині.

– Це вам від мене.

– Що ти? Сам з’їж.

– У нас такого добра багато. Вибачаюсь, Тарасе Федоровичу, що вам не приніс. Не знав, що і ви будете сьогодні тут. Я вам іншим разом принесу.

– Мені не треба. У мене точно така яблуня є. Скажи, Василько, чи не з мого саду це яблучко? Щось я не дорахувався на яблуні сьогодні вранці сімнадцяти яблук.

Хлопчак почервонів, не знаючи, що сказати, а потім випалив:

– Я не знаю, скільки Мишко там у вас їх зірвав, але я одне у нього взяв.

– Скажи Мишкові, щоб він яблука приніс сьогодні до мене додому і більше не лазив по чужих садках.

– Йому і тато це говорив вранці, навіть аж чотири рази огрів лозиною, ще й у куток на кукуру-дзу поставив. Не вірите, пішли покажу.

– Іншим разом покажеш. У нас з Галиною Іванівною невідкладні справи, так що біжи додому.

Василько, зрадівши, що все так обійшлось, прожогом ви-скочив на вулицю і побіг додому пере-давати Мишкові, старшому братику, прохання Тараса Федоровича, за що, звичайно, отримав «на горіхи». Але досить метикуватий Василько знав, що з кукурудзи брат не встане, бо татка боїться, і куснув його за плече. Відскочивши, підняв догори вказівні пальці на обох руках, показуючи раху-нок 1 : 1.

Тим часом Галина Іванівна разом з Тарасом Федоровичем оглядали класи.

– Яка бідність, – думала вона. – Як же тут працюють вчителі?

Її думку прочитав директор школи і з болем вимовив:

– Ось такий, доню, спадок залишив нам німець. Все дощенту спалив, коли відступав. Нічого, подолаємо все спільними зусиллями.

– Скажіть, ватман, фарби, туш, гуаш є в школі? Я б якісь наочні посібники виготовила. Нама-лювала, написала б абетку, таблиці.

– Ви що, вмієте малювати?

– Вмію. Це у нас сімейне.

– Як добре. То отримаєте і додаткові години малювання. У нас викладача з цієї дисципліни не-має. Часом співати не вмієте?

– І співаю, і танцюю.

– То ви – скарб для нашої школи. Тож, буду сьогодні звітувати в райвно, що з фахівцями у нас все гаразд. Іван Васильович говорив, що ви в нього будете жити. Горпина Андріївна, хоча і жінка з норовом, та добра. А кого вподобає, не нахвалиться. Будете, мов у Христа за пазухою. Тепер під-емо до основної будівлі школи. Вона на краю села. Познайомлю вас з педагогічним колективом.

Дорогою розмовляли про сільські негаразди, про нестачу фахівців в області, в районі, як в сіль-ському господарстві, так і в освіті, культурі.

– Скажіть, – ніскільки не вагаючись, запитала Галина, – чому церкву закривають?

– Вас це так бентежить? Ваш тато – фронтовик, вчитель. Ви ж не з віруючої сім’ї?

– Жаль, що таку красуню зруйнують. Це ж пам’ятка сімнадцятого віку.

На цьому розмова закінчилась. Далі йшли мовчки.

– Ось і наша пам’ятка. Колись тут була комуна, а зараз – школа. Прошу до наших хоромів.

Галина зазначила про себе: «Будівля кам’яна, стіни товсті, стоятиме ще довго. Бабуся також жила в комуні і завжди з болем згадувала про ті голодні роки».

Зайшовши до коридору, Тарас Федорович звелів підійматись на другий поверх. На східцях роз-минулись з якимось хлопчиною, який з цікавістю поглядував на неї і, сказавши: «Добрий день», не збіг, а, здавалось, скотився сходинками.

Галина чула, як він забіг до класу на першому поверсі і закричав щосили:

– Новенька вчителька вже прийшла. Коси в неї, мов моїх дві руки. Її Тарас Федорович до вчи-тельської повів.

– Бачите, як вас зустрічають діти, радіють. Молодість бере верх над вже посивілими вчителями.

– Я думаю, чому це учні сьогодні в школі? Ще ж півмісяця до першого вересня? – не то запита-ла, не то поміркувала Галина.

– Прибігли на вас подивитись. Це ж новина на все село.

– А хто їм сказав?

– Як хто? Іван Васильович.

Зайшли до вчительської. Кімната невеличка, окрім двох столів, що стояли буквою «Т» та стіль-ців, нічого не було. Щоправда, на вікні красувався глобус, а на білій стінці висіла «Карта світу». Вчителі теж з цікавістю дивились на Галину, в їх поглядах вона читала: «Чому ти навчиш наших дітей, десятикласниця?».

– Добрий день! – привіталась дівчина.

– День добрий.

– Наші молоді кадри. Прошу шанувати і любити, – представив Тарас Федорович. – Сідайте, Га-лино Іванівно, ось на цей стілець і будьте, мов вдома. Згодом зрозумієте, що школа – ваш другий дім.

– Ви після технікуму? Чи як? – запитала сива жінка.

– Ні. Я вступила до педагогічного інституту, – відповіла Галина.

– Галина Іванівна добре малює, гарно співає, танцює, знає німецьку мову, – доповнив Тарас Федорович.

Галина подумала: «Звідки йому відомо, що я досить добре знаю німецьку мову?»

– Колеги, ви всі знаєте її татка. Це Іван Степанович із Підгірного.

– Та ви що? Тоді наша, – загули вчителі. – А ми думали, що з міста приїхали, повертите хвос-том та й поїдете.

Зійшов тягар з душі і у Галини. Слава Богу, прийняли за свою. В двері хтось несміливо посту-кав.

– Заходьте, хто там? – сказала та сама сива вчителька.

Двері трішки відкрили. Спочатку просунулась одна голівка, вище – друга, ще вище – третя.

– Що, гороб’ята, на вчительку захотілось подивитись? Відчиняйте широко.

Двері вмить відчинились, і цікаві очі учнів розглядали вже її з ніг до голови.

– Сподобалась? – запитав Тарас Федорович.

– Так, – хором відповіли з коридору.

– Можна я до них вийду, – звернулась до присутніх вчителів Галина. – Я лише на хвильку.

Всі мовчки кивнули. І вона, підхопившись із стільця, не вийшла, а вилетіла до учнів.

– Що? Будемо знайомитись? Чи то як?

Так, – знову засміялись дітлахи.

– Мене звати Галиною Іванівною.

– Мене – Андрій.

– Мене – Сергій.

І вже з усіх сторін понеслись імена.

– Не так швидко, а то я і не запам’ятаю.

– Згодом всіх будете знати.

– А ви який клас будете вчити?

– Ще не знаю.

– Мабуть, перший, – несміливо сказала білява дівчинка років дев’яти. – От якби нас.

– Вибачте, але мені пора йти до колег, бо у нас буде зараз нарада з розподілу навантаження на 1961-62 навчальний рік.

Діти, зітхнувши, пропустили її, і, коли вона зайшла до вчительської, розійшлись. Нарада затяг-лась на цілу годину, Галині довірили викладати у другому класі, доповнили уроками малювання, співами у 5–7-х класах, ще й танцювальним гуртком. В кінці педагогічної наради Галина зверну-лась чи то до колег, чи то до директора:

– А куди завтра мені виходити на роботу?

– Прийдете сюди, – сказав той. – Я вам дам папір, фарби, туш, гуаш.

– Коли програми будуть? Чи знову з запізненням? – загули вчителі.

– Цього не знаю.

– Вже пора б і планування розпочинати.

– Олено Петрівно, дайте Галині Іванівні своє тогорічне планування. Коли якісь зміни будуть, допоможіть їй.

– Не хвилюйтесь, Тарасе Федоровичу, допоможемо і розкажемо.

Всі заспішили додому, а Галині не хотілось покидати стіни школи. Вона вийшла разом з усіма і, щоб ніхто не помітив, швиденько шуснула у якісь відчинені двері. Нічого особливого не помітила, але пахло свіжою фарбою. Стіни побілено крейдою. Рівненькі рядочки чотиримісних парт ніби запрошували присісти. Вона сіла за одну з них, і спогади, мов ті сни, промайнули в голові. Прига-дались роки навчання. Уже в семирічному віці почала римувати. Вивчали літеру «Б, б». Вчителька задала завдання: «Назвіть слова, де б звучав звук «б».

В голові відразу визрів віршик:

Біжить бичок бережком,

бундючиться, брикає.

Бабця б’ється батіжком –

бідний Биня бекає.

Всі насторожили вуха і поглядували на неї. Далі – літера «В, в». Вона знову випалила, мов швидкомовку:

Вечір виглянув в вікно,

виплеснув води відро.

Вдоволено вигукнув:

– Вибалки всі викропив.

Скільки разів просила маму відрізати коси, але татко не дозволяв. «Коса – дівоча краса», – го-ворив, сміючись, і ніжно гладив голову.

А вони, ці коси, стільки клопоту завдавали. Хлопці весь час дошкуляли, боляче смикаючи. Ва-жкі, мов ціпи.

Одного разу, купаючись у річці, що розрізала село на дві частини, зачепилась за товсту гілку верби, що мирно купала гілля у воді. Ні туди ні сюди. Злякалась, думала, що Водяний тримає. До-поміг сусід, він якраз ловив рибу. Певно б утопла.

Влітку малеча з дорослими пасли в нічному коней. Галина десь була тоді у п’ятому чи шостому класі. Вона теж попросилась у батьків. Цікаво ж. Задрімала біля вогнища. Як коси спалахнули, са-ма не знає. Добре, що дідусь побачив і загасив.

Якось поїхали на возі перевертати сіно. Вона хотіла зістрибнути, та дядько, що був на рік мен-ший за неї, ненавмисне наступив на одну з кіс. Боляче вдарилась тоді обличчям, розбила ніс, губи, чоло. Бабуся уперіщила його батогом, але ж він невинний був. Обличчя розпухло в одну мить, кров цівкою лилась з носу, губ. Але не плакала, жаліла дядька, а той плакав, приказуючи: «Вибач, Галюсю, я ж не хотів».

Ввечері татко наполовину підрізав волосся.

Пригадала сільських вчителів: стареньких і молодих, добрих і вредних, з палатою розуму у го-лові і «заробітчан». Недолюблювала вчительку з математики, що кожного уроку давала самостійні роботи, а сама перевіряла учнівські зошити або писала поурочні плани і їла те, що перед уроком діти складали гіркою на край столу: печиво, цукерки, яблука, пиріжки.

Десь на п’ятому чи шостому уроці так хотілось їсти, і оце плямкання дратувало всіх. Одного ра-зу хтось перед початком уроку написав на дошці: «Ніно Володимирівно, сьогодні у нас не їдять на уроці». Думали – присоромили. Та де там. Вона заставила чергового стерти написане. Як ні в чому не бувало сіла на стілець і сказала, поглядаючи на кожного, немов вивчаючи, хто ж написав: «Сьо-годні самостійна робота підвищеної складності, та ж контрольна робота». Тепер уже ходила між партами, щоб ніхто не списав, а сама апетитно жувала яблука, бо, окрім них, більше нічого не ле-жало на столі. Коли з ними було закінчено, підійшла до Івана Заруднє-ва і прошепотіла: «Винеси огризки з яблук».

Що ж, бувають й такі вчителі. Різні люди, різні характери, різна совість.

Галина не помітила, як з коридору за нею спостерігали чорні очі прибиральниці. Отямилась то-ді, коли та сказала:

– Я вже школу буду зачиняти.

– Вибачте, я, здається, замислилась.

Хутко підвівшись, направилась до виходу, сказавши:

– Вибачте, ще раз прошу.

– Буває, – відповіла та. – Мало не забула: на вас чекає отець Олександр у вчительській.

– Хто?

– Отець Олександр – священик наш.

– Що йому треба?

– Не знаю.

Галина, не подаючи виду, що знає отця Олександра, все ж повернулась і зайшла до вчительсь-кої. Юнак стояв біля вікна і замислено дивився на неї, навіть не привітавшись.

– Добрий день, – першою привіталась Галина.

Але той мовчав. Примовкла і вона. Так і стояли, він – біля вікна, вона – біля дверей. Хтось по-стукав. Дівчина спохватилась і відкрила двері. В коридорі стояла прибиральниця.

– Ви ще довго тут будете?

– Ні, – відповів Олександр. – Деякі питання треба вирішити з Галиною Іванівною.

– То я почекаю на ґанку?

– Почекайте і вибачте. Прошу, нікому не говоріть, що я приходив до школи, щоб, упаси Боже, не було неприємностей у Тараса Федоровича. Бо як довідається районне керівництво, можуть з роботи вигнати.

– Ви що? Що я, не знаю. Нікому не скажу.

Олена Кирилівна, так звали прибиральницю, вийшла. Олександр підійшов до Галини і з біллю вимовив:

– Ну, чому я тебе зустрів знову? Думав, що забув. Та ні. Кохаю з того дня, коли допомагав не-сти портфель. Знаю, що безнадійно, але кохаю. Галина не витримала і припала до його грудей. Гу-би шепотіли:

– Це доля. Вона знову звела нас.

Все сталось за одну мить. Він цілував їй руки, обличчя і нестямно впивався в губи-троянди. По-тім відсахнувся і з болем видавив:

– Тобі вирішувати, як нам бути. Даси згоду бути моєю, брошу все. Виїдемо, куди скажеш. На північ, на Камчатку, в Сибір. Немає життя без тебе.

– А як мій інститут?

– Інститут ти закінчиш. Адже з дитинства мріяла стати вчителем.

– Звідки знаєш?

– Я про тебе все знаю. Я зараз вийду першим, щоб не було пліток.

Він пішов, а Галина не знала, чи то від щастя сміятись, чи то плакати. Через хвилин десять ви-йшла і вона. Олена Кирилівна, мабуть, здогадалась, але не видала себе і лише сказала:

– Який гарний, чемний і порядний отець Олександр. До нього був горе-священик. Якийсь непу-тящий, п’яничка, любив за жінками бігати. Цей, дійсно, – свята людина. Багато дівчат задивляють-ся на нього, але він ні-ні.

– Навіщо ви мені це говорите? Він зайшов, щоб передати мені гроші від моїх батьків. Ми – зем-ляки, він із сусіднього села.

– Ви ж, здається, натякали, що не знаєте його.

– Я ж не бачила, хто у вчительську зайшов. Звідки мені було знати, що він у вашому селі – свя-щеник.

– А я Бог зна, що подумала. Тепер стало ясно все, як Божий день. Спочатку, було, подумала, що ви кохаєте один одного. Та коли отець Олександр, як ні в чому не бувало, вийшов з вчительської, такий весь зібраний, тому вирішила: «Ні, не коханці».

Галина засміялась:

– Отак і плітки ходять.

– Не говоріть. Мені в цей провулок звертати. До побачення.

– На все добре, – відповіла дівчина.

День за днем Галина вливалась в нове життя. З Олександром бачилась рідко. Він не хотів кида-ти на неї тінь. Беріг від пересудів, бо і сам не знав, як складеться його подальше життя. Знав, при-йшло рішення синоду про закриття церкви. Чекав з дня на день. Про це ще не говорив парафіянам, але все село вже подейкувало, що закриють храм Божий.

Хоча йому запропонували роботу у місті, та жаль було сільських людей, з якими, здавалось, злився душею. Він, як освічений священик-психолог, розмірковував так: «Школа – це осередок знань, культури, виховання для учнів, клуб – для молоді, церква – для людей похилого віку. Де піде старенька людина, щоб поспілкуватись, душею і тілом відпочити, – в церкву? Та й що вона поганого зробила? Взяти, наприклад, мого батька, діда, прадіда. Всі вони – священики. Нікого не образили, не пограбували, закликали до миру, спокою. Коли треба було захищати Батьківщину від ворога, брали у руки зброю і йшли в ряди добровольців. Татко пройшов всю війну. Скільки разів його включали до списків на нагородження, але військова машина нещадно нівечила душу – ви-креслювала його прізвище. Був у самому пеклі Сталінградської битви, але вийшов неушкодженим, немов сам Господь оберігав його. Розповідав татко, як пожалів пораненого німецького солдата, що знесилено впав на сніг, стікаючи кров’ю, а заметіль, неначе з милосердя, тут же занесла його сні-гом.

Чому переслідують віру, священиків? Не знайти відповіді. Він розумів, що не всі однакові свя-щеники, як і комуністи. Одні – чесні, другі – легкі на руку. Та що подієш?! Така людська психоло-гія. Священиками не народжуються, як не народжуються вчителями.

Одного разу не витримав, пішов увечері до Івана Васильовича, щоб поговорити з Галиною. За-йшовши на подвір’я, погукав господаря, але той не відізвався, і він попрямував до хати. Галина якраз щось малювала на білому ватмані.

– О!.. Та ми ще й малюємо?! – здивувався Олександр. – Гарно виходить.

Дівчина весело засміялась:

– Мені теж подобається. В школі бракує наочних посібників. Ось і доводиться самій їх виготов-ляти.

– А Матір Божу зможеш намалювати?

– Чому б не намалювати? Звичайно зможу.

– Ти десь вчилась?

– Що ти? Це від татка в мене. Він теж гарно малює.

– Я також малюю.

– Та ти що? Правда?

– Правдивіше не буває.

– Тоді бери ватман і допомагай.

– Що малювати?

– Ведмедика на пеньочку, а поруч вулика з медом, кругом літають бджілки. Зайчик сидить під ялинкою і рахує бджілок: 54 + 4 = ?; 31 – 7 = ?; 72 + 5 = ?; 47 – 12 = ?.

Так замалювались, що не помітили, як зайшла Горпина Андріївна і замилувалась обома, дума-ючи про себе:

– Яка гарна пара, немов створені одне для одного.

Так і стояла, схрестивши руки, а потім вимовила:

– Можливо, досить. Завтра день буде.

Від несподіванки обоє здригнулись і засміялись.

– І справді. Що це ми? – потираючи руки, сказав Олександр. – Я піду.

– Постій. Проведу до хвіртки.

Вийшли на подвір’я. Повний місяць, здавалось, навмисне зайшов за хмару, щоб не було видно, як здригнувся Олександр, коли Галина зачепила його плече, закриваючи вхідні двері. Та вона першою взяла його за руку і повільною ходою повела за хвіртку. Торкнувшись його руки, проше-потіла:

– Я кохаю тебе, любий. Будь моїм назавжди. Піду на край світу з тобою. Давай поїдемо звідси далеко-далеко.

– А інститут? Я не хочу понівечити твоє життя. Ти народжена бути вчителем. Поглянь, як тяг-нуться до тебе діти, зачекай ще трішечки. Це я повинен покинути церкву, перекваліфікуватись. З дитячих років мріяв стати льотчиком, та тато не дозволив, повелів вступити до семінарії. На той рік вступлю до училища і тільки тоді з’єднаємо наші долі. Згодна?

– Звичайно.

– На добраніч, люба.

– На добраніч.

 

* * *

 

Дні швидко пролітали. Галина допомагала господарям, бігла до школи, кожного разу надіючись дорогою зустріти Олександра, але ніде не бачила його. Церква чомусь була зачинена, про це свід-чив здоровенний замок на дверях.

– Що трапилось? – розмірковувала вона. – Невже поїхав і не сповістив про від’їзд.

Нетерпляче чекала перше вересня.

– Як-то пройде перший урок? – не йшло з думки. – В колективі, здається, все гаразд. Вчителі допомагають. Директор школи – чудова людина. Шкода, що не можна поїхати додому. За татком скучила.

Напередодні першого вересня її викликав директор школи і запропонував змінити місце про-живання. Розпочав здалеку, немов боячись чогось:

– Сім’я у Івана Васильовича порядна, дружня. Та, розумієте, Галино Іванівно, вони обоє – віру-ючі.

– І що? Мені подобається у них. Вони, мов батьки мої рідні. Я від них нікуди не піду, – запані-кувала вона.

– Подейкують в селі, що ви заміж зібрались за отця Олександра, і в цьому вони посприяли.

– Я знаю Олександра давно. Він із сусіднього села, де я раніше проживала. Ми з ним – земляки.

– Он воно як!? А я грішним ділом подумав…

– Так, він декілька разів заходив до Горпини Андріївни у якихось справах. А потім допомагав малювати наочні посібники. Це що, заборонено? Він, до речі, досить гарно малює. Розуміється в історії, математиці, граматиці, літературі. Це дуже освічена людина. Я б дуже хотіла, щоб мені та-кі знання дали в інституті, які він отримав в семінарії. Не хочу вводити вас в оману – він мені дуже подобається, і я йому подобаюсь, але ми розуміємо: не бути нам разом ніколи, бо на протилежних берегах стоїмо, а посередині річка тече, змиваючи щосекунди наші почуття. Не хвилюйтесь, Тара-се Федоровичу, школу не посоромлю. Я, хоча і молода, та розуміюсь в цих питаннях. Квартири не мінятиму. Як я скажу про це Горпині Андріївні, Івану Васильовичу?

– Воно то так, та слух вже дійшов до райкому партії.

– І що? Хай собі начуваються, тішаться плітками.

– Знаю я, чия це робота.

– А ви мені скажіть.

– Ні, не скажу. Не хочу вогнище в колективі роздмухувати. Сподіваюсь, з цим ми покінчимо і більше до цієї розмови не повернемось, – пильно подивившись на дівчину, сказав директор. – Ви часом не знаєте, Галино Іванівно, де наш отець Олександр пропав?

– Цього не знаю. Я сама на нього чекала, бо він не домалював таблиці. Прийшлось самій роботу закінчувати.

– Я скажу в райкомі партії, що це плітки, так?

– Як знаєте.

На цьому розмова скінчилась, та Галині було боляче від того, що ніколи не з’єднати їм з Олек-сандром долі. За себе вона не боялась. Більше боялась за татка, адже і він може лишитись роботи в школі. Пам’ятала, як його викликали раз по раз до військкомату, райкому партії. У грізні роки Ве-ликої Вітчизняної війни він, контужений, потрапив у полон під Сталінградом. Був глухий, довго не розмовляв. Поступово слух і німота пройшли, а ось епілепсія ні. Боляче дивитись, коли хвороба прогресує. Ні, з коханням треба покінчити. Не залишать ні її, ні татка у спокої. Добре те, що в та-борі не сидів, як ворог Батьківщини, мабуть тому, що з полону втік з товаришем і до сих пір зна-читься в архіві Міноборони як безвісти зниклий.

 

* * *

 

31 серпня Олександр прийшов потайки до Галини, але до хати не зайшов, бо уже знав, що роз-почалось цькування на неї. Тихенько постукав у вікно, де Галина сиділа за столом і писала щоден-ник на свій перший робочий день. Вона підхопилась і прожогом вискочила на вулицю.

– Доброго вечора, люба, – тихо шепнув він, цілуючи в щоку.

– Доброго, коли він і справді добрий.

– Як справи у тебе? Що нового?

– Добре. Ось хвилююсь – завтра мій перший урок.

– І все.

– А що ще? Де ти був так довго?

– Там, де я був, тільки Бог знає і я. Тобі, Галинко, не треба знати цього. Чому ти така холодна, слова якісь буденні.

– Що ти? Не вигадуй.

– Я все знаю, – врешті випалив Олександр. – У тебе із-за мене неприємності?

– Ні. Не буду кривити душею. Просто була розмова з Тарасом Федоровичем.

Обоє розуміли: побачення натягнуте.

– Я піду, – не витримавши, сказала Галина.

Олександр не сказав їй, що і з ним розмовляв директор школи, адже вони були друзями. Осві-чені, розумні люди завжди тягнуться одне до одного. Але про свої дружні стосунки вони мовчали, не виставляли їх на люди. Часто довгими зимовими вечорами грали в шахи чи дивились телевізор (на все село він був у голови колгоспу та у директора школи). Дивно, та факт. Атеїст і релігійна людина. Такі різні і такі у дружбі вірні. Ні один, ні другий ніколи не дискутували на теми релігії чи політики. Навіщо? Десь у глибині свого розуміння Тарас Федорович вірив у якусь надприродну силу. На фронті його було тяжко поранено. Один з залізних шматочків до сих пір «сидить» в леге-нях. Коли лежав в окопі, стікаючи кров’ю, з неба на нього дивилось незнайоме обличчя. Воно не-наче зійшло з бабусиної ікони і зараз оберігало його від ворога. Обличчя мовчало, лиш пестило, зігрівало подихом і не давало кричати від болю. Потім спустилось нижче і прикрило своїм тілом від падаючого снігу. Це обличчя він бачив, коли лежав на операційному столі, а потім, коли лежав горілиць в степу після війни і вдивлявся в блакитне небо. Ось тоді незнайомець сказав:

– Я тебе, солдате, врятував, тож, живи по-Божим заповідям. Вчителюй, сій у дитячі душі тільки зерна добра, вчи людяності.

– Хто ти? – закричав він тоді на весь степ.

– Я – твій рятівник.

Видіння щезло. Тарас заснув. Скільки спав не пам’ятав, але проснувся від холодного дотику на животі. То степова гадюка переповзла через нього і повільно поплазувала в бур’яни. Вгорі дзвенів жайвір і подихував легенький вітерець. Чи снилось? Чи справді «Він» приходив до мене? Тарас навіть в подумках боявся сказати слово, яке, як комуністу, не дозволяла говорити ідеологія. Про це видіння він обмовився лише таткові, той відразу сказав:

– Це Господь був, він тебе і врятував. Бачить, значить, що ти – гарна людина, хоча і атеїст.

Не раз хотілось поділитись цим, сокровенним, з отцем Олександром, та щось утримувало. І сам не розумів, що. Подобався йому отець Олександр.

– Кращої пари для Галини Іванівни немає, – думав він, сидячи на ґанку. – Знаю цю дівчину де-кілька днів, але порядна, що й говорити.

– Що? Не спиться? – почув під самісіньким вухом.

– То це ви, отець Олександр?

– Я.

– Як пройшли, що не помітив?

– У хвіртку, ось цією стежиною.

– Думки не дають спати.

– Гарні чи погані?

– Всякі. А ви звідки йдете?

– Від Галини Іванівни.

– Не морочили б ви дівчині голови. Нічого гарного для вас обох не буде.

– Знаю.

– То й залиште її у спокої.

– Залишив би, та не можу, – з болем промовив Олександр.

– Тоді так скажу: виїдьте десь на рік-два. Поступіть в інший ВУЗ, вивчитесь і поберетесь зго-дом. Але життєвої дороги дівчині не переходьте.

– Я вже над цим думав, та не можу покинути церкву, зрадити своїй вірі, своїм переконанням. Мене переводять в область. Радився з батьком. Він категорично сказав: «Ні! Вірі не зраджують».

– А як же кохання? – не витримав Тарас Федорович.

– Не знаю.

– Ви ж бачите: храми закривають. І що далі?

– Віру ж не закриють у людських почуттях. Піду в монастир.

– Воно-то так.

– Тарасе Федоровичу, годі вам. Я, мов той побитий пес. Зараз зализую рани на серці та й ду-маю, що все життя буду їх зализувати. Годі нам на цю тему розмовляти. Ну, не знаю я, що мені робити, як далі бути! Не знаю! Вибачте. Пішов я, мабуть, додому.

– Йдіть, – видавив той. – І мені пора вже спати, завтра розпочинається новий навчальний рік.

Розійшлись, потиснувши один одному руки.

 

* * *

 

Галина прокинулась рано. Застелила ліжко, умилась. Повертівшись перед дзеркалом, сказала сама собі: «Так тримати. Сьогодні ти повинна сподобатись дітям. Уроки провести на відмінно. Від цього залежить твій подальший успіх». Думку перервав голос Горпини Андріївни:

– Галинко, швидко снідати.

– Я зараз, – відповіла вона, оглянувши ще раз себе.

– Що? Тьохкає серденько? – запитала жінка.

– Ще й як.

– А ти не бійся. Все буде гаразд.

В школу не йшла, а, здавалось, летіла. Перехожі привітливо посміхались і вітали її з навчаль-ним роком. Проходячи мимо церкви, помітила, що двері відчинені. І як тільки вона порівнялась з будівлею школи, задзвеніли церковні дзвони, немов поздоровляючи її з першим трудовим днем. На мить зупинилась та, рішуче піднявши голову, сміливо ступила на ґанок.

Прибиральниця здивувалась:

– Ви так рано? Ще нікого немає. Один лише Василько на вас чекає.

І справді, коли вона відкрила двері до класу, Василько сидів за партою з букетом жоржин і сам горів у посмішці, мов ці красиві осінні квіти. Побачивши її, підхопився і зраділо крикнув:

– Добрий день, Галино Іванівно!

– Добрий день. Чому ж ти так рано прийшов?

– З вас беру приклад. Будь ласка, візьміть ось ці квіти. Це я вам їх приніс, правда, поцупив у Мишка.

– Як? Красти негарно, – повчально сказала вона хлопчику.

– Я не крав. Я їх взяв. Три квітки і йому залишив. Хіба у своїх крадуть. У своїх просто беруть. Ось він їх украв у тітки Марфи, а я взяв у нього.

– Так він же помітить.

– Ну і що?

– Давай ми їх поставимо у вазу, але пообіцяй, що без дозволу не будеш ні в кого нічого брати. Обіцяєш?

– Обіцяю.

За мить квіти стояли на столі.

– Допоможи тепер мені почепити наочні посібники на дошці.

Василько підхопився, але почухав скроню.

– А цвяхів немає. Як будемо чіпляти? Гаразд. Я збігаю швиденько додому, принесу і цвяхи, і молоток.

Хлопчик побіг, а Галина вийшла з класу і запитала у прибиральниці:

– Олено Кирилівно, в школі, випадково, немає цвяхів?

– Звідки? Ми бідні, мов церковні миші.

Швидкою ходою до коридору зайшов Олександр з букетом червоних троянд. Прибиральниця вийшла на вулицю.

– Вітаю, Галино Іванівно, з початком нового навчального року. Нехай цей рік принесе вам на-тхнення, щастя, віру в завтрашній день.

– Дуже дякую, – почервонівши, відповіла дівчина і вдихнула аромат квітів.

Олександр несподівано пригорнув її до себе і поцілував у вуста.

– Ти що? Хтось побачить.

– Хіба що коридорні вікна, – сміючись, відповів він.

Тут забіг Василько, витираючи рукавом сорочечки сльози і ніс.

– Ось приніс і цвяхи, і молоток.

– А плакав чому? – запитав Олександр.

– Та була причина, – відповів хлопчик.

Галина знала цю причину, але змовчала.

– Ви б, святий отець, вже йшли до церкви, бо у нас роботи забагато, – випалив, схлипуючи Ва-силько.

– Що ж, робіть свою роботу. Можливо, я допоможу?

– Вам не можна. Селом, мамця говорить, і так плітки ходять, буцім-то ви збираєтесь виходити заміж за Галину Іва-

нівну.

– Та ти що? – засміявся Олександр. – Прямо-таки заміж. Коли вже так, то треба говорити: зби-раєтесь одружитись з Галиною Іванівною.

– Чи не все рівно, – зніяковів малий.

– Ні, не все рівно. Висловлюватись вчись вірно.

– Ідіть, отець Олександр, ідіть геть собі. У нас роботи багато. Пішли, Галино Іванівно.

– Що ж. Пішли.

Олександр, посміхаючись, підняв малого догори і запитав:

– Ким хочеш стати, коли виростеш?

– Чоловіком.

– І то вірно, – засміявся Олександр. – Я, мабуть, дещо не так питання задав. На кого хочеш ви-вчитись?

– Льотчиком буду. Вас з Галиною Іванівною покатаю.

– Тоді я пішов.

– Та йдіть уже собі, не заважайте нам своїми теревенями.

Олександр посміхнувся і вийшов на шкільне подвір’я. Олена Кирилівна проводила його розу-міючим поглядом і, зітхнувши, пішла в приміщення. В коридор доносилось стукання молотка і болісний зойк.

– Що таке, Василько? – злякано запитала Галина.

– Замість цвяха попав в пальця. Та заживе до весілля.

– Чийого весілля?

– Мого, звичайно. Не вашого ж. Нічого у вас, мамця говорить, з батюшкою Олександром не вийде, Галино Іванівно. Ви ж – комсомолка, а він ні. А про мене, яка різниця. Ось у нас тато – ко-муніст, а мамця ні. А живуть же. Ще й нас з Мишком народили. Правда, Мишко любить у чужих людей яблука, сливи, квіти красти. В кого він такий удався? Татко б’є його, а він, знай, краде та й краде. Мамця говорить, що дід у неї такий був. Чужих гусей крав, качечок, курей. Якось сусідське теля поцупив і загнав до сараю. Сусід прийшов у двір за чимось, а теля почуло його голос і забе-кало. Так діда селом з тим телям водили.

– Як водили?

– Ось так. Прив’язали на шию жіночу панчоху та й водили. Так тоді крадіїв вчили. Бувало, що били.

Коли все було зроблено, Галина сіла на стілець, а Василько став поруч і підкинув одну косу, потім другу.

– Такі важкі, – здивувався він. – Вони не тягнуть вашу голову назад?

– Тягнуть.

– Обріжте їх. Мамця говорить, що коса – дівоча краса. Краще б уже сказала правду: дівоча кра-са, коли кіс немає, або коса – голові тягар. Вірно кажу.

– Не знаю.

– Давайте сьогодні я прийду до Горпини Андріївни і відріжу вам ці коси.

– Ти що, Василько. Коли наважусь їх відрізати, то поїду в місто, в перукарню.

– Що? З вас гроші здеруть, а я безкоштовно відріжу.

До класу зайшов Тарас Федорович.

– Ви вже на роботі?

– Давно, – відчитався Василько. – Ми з Галиною Іванівною вже стільки роботи зробили: квіти у воду поставили, таблиці розвішали, а я ще й косами її побавився.

– З цього треба було б розпочати, – весело засміявся директор. – В кого ж такі гарні троянди ро-стуть?

– Це не мої. Мої – жоржини, хоча, звичайно, теж не мої, а тітки Марфи. Троянди приніс батюш-ка.

– Ти все знаєш.

– Я, звичайно.

– З новим навчальним роком вас, Галино Іванівно, і тебе, Василько.

– А чому не вас, а тебе? Хоча б разочок звернувся хто до мене на «ви».

– Виростеш й тобі будуть говорити: «Ви, Василю Андрі- йовичу, будьте чемними і ввічливими і, будь ласка, на хвилиночку вийдіть з класу, так як нам з Галиною Іванівною треба поговорити».

– Так би і сказали.

Василько вибіг, весело підстрибуючи.

– Ви з ними серйозніше будьте, а то на голову сядуть, ще й ноженята звісять. Не дозволяйте па-нібратства.

– Він такий кумедний.

– У вас все гаразд?

– Так.

– Що ж, я пішов. У мене також є перший урок.

– Дякую за підтримку.

Директор вийшов, через хвильку-другу в коридорі почулись дитячі голоси. Галина підійшла до дверей і відчинила їх. В коридорі стояла купа дітей з осінніми квітами, з новими полотняними су-мочками і щирими посмішками. Діти хором закричали:

– З новим навчальним роком!

– Вас також, любі діточки. Проходьте.

Галина пропустила дітей і зачинила двері. Продзеленчав шкільний дзвіночок. Вмить згадала свої роки навчання, коли з нетерпінням чекала на вересневе свято після канікулів, замислено див-лячись на дітей. Нарешті вимовила:

– В цьому навчальному році я буду вашим класоводом, тобто класним керівником і вчителем. Мене будете величати Галиною Іванівною, а з вами я зараз познайомлюсь.

І Галина, дивлячись на список торішнього класного журналу, називала прізвища дітей, а вони чемно підіймались і говорили:

– Це я.

Після переклички звернулась до малечі:

– Зараз сядьте так, з ким би ви хотіли сидіти цілий рік і не нарікали на сусіда.

Василько поважно вимовив:

– Ми торік так сиділи, я думаю, так і будемо сидіти. Чого просо в мішку пересипати чи в ступі пшеницю товкти.

– Тоді розпочнемо наш урок «Читання». Ви літери ненароком за літо не забули? Можливо, по-вторимо абеточку? Погляньте на плакат, що на дошці. Всі літери знаєте?

– Так, – відповіли діти хором.

– Хто піде до дошки і вірно назве кожну з них?

– Я, – викрикнув Василько.

– Треба підняти руку, Василько, щоб не було гармидеру.

Всі дітлахи підняли рученята і з нетерпінням чекали, кого ж викличе вчителька.

– Костенко Олечка, будь ласка.

Дівчинка вийшла, взяла вказівку і вірно назвала всі літери.

Ось так почалося трудове життя Галини: школа, квартира, підготовка до уроків, перевірка зо-шитів. Діти так полюбили її, що з нетерпінням чекали на неї біля воріт Горпини Андріївни, хоча вона була противник цього, адже половині з них приходилось йти через все село за нею, а потім назад повертатись до школи. Галина була їм за вчителя, часом за неньку. Розуміла: матері рано йдуть на колгоспну ланку, на ферму. Часто розчісувала і заплітала дівчаткам кіски, пришивала ґу-дзики на хлоп’ячих сорочечках чи штопала дірочки на штанцях. Все було: і гарне, і гірке, і веселе, і журне. Та на кожну дитину знаходилось ласкаве слово, добра усмішка. Діти відповідали тим же. У вихідний день, неділю, коли не їздила в своє рідне село, щоб провідати батьків, організовувала екскурсії. Здавалось, що той степ? Діти бачать його щоденно, але ні. Бачити-бачать, але ж не зна-ють його життя, скільком комахам і звірятам він дає притулок. Вчила дітей запам’ятовувати рос-лини, розповідала про їх цілющі властивості. Частенько говорила:

– Природа – це живий, збалансований організм, не можна нею нехтувати. Її треба оберігати.

Багато уроків було на природі, навіть математику примудрялась проводити в лісосмузі чи на свинофермі, де діти вчились рахувати дерева, поросят, додавати, віднімати.

Батьки говорили: «Вчителька – від Бога». Звичайно, дехто з колег заздрив їй, писались листи в райвідділ за проведення нестандартних уроків. Приїздили інспектори і тільки руками розводили. Програмовий матеріал виконувався.

Ніколи не забути один з жовтневих теплих днів. Йшла Галина вулицею до школи, мимоволі милуючись різнокольо-ровими фарбами золотої осені.

Зайшла до класу, а діти чимось налякані.

– Що трапилось? – запитала у них.

– Сьогодні церкву будуть закривати, – схлипнув Василько. – У нас ікона на покуті заплакала кривавими слізьми. Бабця говорить: «Бути лиху великому».

Як тільки уміла, заспокоїла діточок і розпочала урок. Коли чує, прогуркотіла машина і зупини-лась біля церковної паперті, де вже стояв отець Олександр.

– Правду говорив Василько, – промайнуло в голові.

Задзвенів на перерву дзвінок. Діти висипали на шкільне подвір’я, вийшла і Галина. Вони обсту-пили її, мов курчата квочку.

– Що ж це воно буде? Мабуть, кінець світу, – злякано промовив Василько.

Звідусіль збігались люди. Плач, крики, погрози чулись з усіх сторін. Батюшка Олександр роз-порядився дорогі ікони, меблі грузити на машину, менш цінне дозволив в порядку черги розібра-ти. Потім став і красивим баритоном сказав:

– Востаннє послухайте, як плачуть церковні дзвони.

Він змахнув рукою і під умілою рукою сільського дзвонаря заплакали, затужили, заридали дзвони-литаври.

Всі затихли, піднявши догори голови, вслухуючись в прощальний набат. І раптом прогримів грім. Над церквою нависла чорна хмара. Блискавиця навпіл розрізала її.

Отямившись, старезний дід Микола сказав:

– Свят-свят-свят… Чи ба? В кінці жовтня грім гримить?!

А дзвони тужно гриміли, прощаючись з парафіянами.

Пішов дощ, але ніхто не розходився. Злива вмивала небесними сльозами церкву, людей.

Галина мимоволі заплакала, не схлипуючи, ні. Сльози котились, мов ті осінні краплини дощу. Дітлахи, дивлячись на неї, і собі заплакали. Першою схаменулась літня вчителька Надія Федорів-на. Мовчки підійшла до Галини і прошепотіла:

– Не треба, Галино Іванівно, діти дивляться. Пішли до класу.

Вона, слухняно опустивши плечі, побрела в приміщення школи, зайшла в клас і сіла за парту. А сльози котились і котились. Василько запитав:

– У вас є хустинка?

Вона мовчала. Тоді хлопчик задер свою сорочечку і почав витирати щоки, мокрий ніс, повто-рюючи:

– Ох ти, Господи!.. І треба ж так плакати?!

Потім по-дорослому став біля вчительського столу і звелів:

– Відкрийте «Читанку» на сторінці 25. Семененко, читай оповідання першим.

Діти читали, а Галина сиділа і не розуміла, про що йде мова в оповіданні. Оговтавшись, різко підвелась і сказала:

– Запам’ятайте цей день назавжди.

Зібравши всю силу волі, вона ще провела два останні уроки і, мов побита собака, поплелась до-дому. Горпина Андріївна перелякалась, коли глянула на неї.

– Чи не захворіла ти часом, голубонько?

– Боляче мені ось тут, – показала Галина на серце.

Не сказавши більше нічого, пішла в свою кімнату і, не роздягаючись, лягла в ліжко. Заснула відразу. Вночі знову, немов прощаючись з селом, гриміли церковні дзвони. Дівчина проснулась, але вже не плакала, тільки думала:

– Як-то Олександр пережив все це?

 

* * *

 

Ранок був похмурим, сіяв холодний осінній дощ. Хмари низько нависли над селом.

Галина випрасувала зім’яту сукню, знехотя поснідавши, пішла в школу. Горпина Андріївна йшла поруч і все про щось говорила, звертаючись раз по раз з запитанням, але сама ж на них і від-повідала. На церкві вже не було ні хрестів, ні куполів, ні дзвіниці. Долі лежав розбитий хрест.

– Хоча б прибрали десь? – подумала Галина і пішла до шкільного приміщення.

Діти зустріли її з порозумінням, а вона, мов машина-робот, проводила урок за уроком, не звер-таючи уваги на дитячий шепіт, на муху, яка залетіла до класу від негоди і дзижчала у вікні. Відпу-стивши після уроків дітей, ще довго сиділа за столом, тупо дивлячись на знівечену церкву, яку до-бре було видно у вікно. І тільки після слів прибиральниці: «Ви йдете додому чи то як?» підвелась і, не сказавши «До побачення», пішла селом в нікуди.

 

* * *

 

Декілька разів до неї приходив Олександр, але вона не хотіла бачити і чути його. Якось, не ви-тримавши душевних мук, випалила йому:

– Як ти міг? Чому не боровся?

– Так вирішив синод.

– А ти де був?

– Мене ніхто не питав. Хто я у вищих колах духовенства, обласної, районної влади? Так, жук серед високих степових трав.

– А я буду боротись, щоб не розтя

 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • ПРОСТИТУТКА
  • МАТИ
  • Чуже місто
  • Брехня
  • ЗРАДА


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Июль 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Вчера, 07:25
    А ВЫ МОГЛИ БЫ?
    9 июля 2018
    Стихи

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.