Пляшка

КОСТЕНКО ГЕННАДІЙ (ЮРІЙ ОШ)

м. Суми

 

Пляшка

Нарис

 

Якось наприкінці лютого йшов він тротуаром, що тягся повз автотраси. Праворуч стовбичили житлові хмарочоси, ліворуч, по той бік траси, за схилом виднілося невеличке озерце, вкрите зимовим покривалом. Уздовж тротуару красувалися в сніжній паморозі молоді акації, насаджені декілька років тому, коли забудовувався цей мікрорайон. Він любив стежити, як дерева пробуджуються з наближенням весни. От і тепер ще так багато снігу і морозець іноді припікає, але акації, здавалось йому, вже виструнчилися, ніби в передчутті теплої пори.

Проти магазину впало йому в око деревце, особливо пишне й таке ошатне, що він мимоволі зупинився біля нього, милуючись красою творіння природи. Аж глядь – там, де стовбурець роздвоювався, між гілок побачив він скляну пляшку з-під пива. По всьому хтось запроторив її туди вже давненько, бо вона встигла майже врости в деревце, а в гілках виднілися глибоченькі ум’ятини. «Бідна акація… як же тебе звільнити від цієї напасті?» – подумалось йому зненацька. Спробував дотягтись рукою до пляшки – трохи ростом не вдався. Знайшов біля дерева палицю, хотів устромити її якось між гілкою та попід пляшкою – нічого з цієї затії не вийшло. Почав гамселити палицею по пляшці – теж даремно. Зрозумів, що цю пакість треба розбити чимсь металевим або каменюкою. Вгледів під деревцем шматок цеглини. Взяв той шматок, бабах – тільки склянки посипалися. Акація, здалося йому, наче зітхнула полегшено. «Рости, красуне, радуй око людське», – сказав він собі в думці й хотів було продовжувати свою старечу прогулянку, як раптом почув з-позад себе:

– А що це ви, молодой чєловєк, тут витворяєте? Пляшки б’єте, насмітили!

Зупинився, озирнувся. Перед ним, начебто з-під землі виросли, – три міліціонери. Неподалік впритул до тротуару стояло міліцейське авто з відчиненими дверцятами. Чи авто це тільки-но під’їхало, чи воно й раніше там було, а він його не помітив – Бог його знає. Та яка різниця? Головне, що йому, як, певне, й більшості людей, будь-яка зустріч зі стражами правопорядку була неприємна. От і цього разу, хоч він абсолютно нічого поганого не зробив, а, навпаки, зробив добру справу, все одно за звичкою трохи зніяковів перед міліціонерами.

– Та… звільнив деревце від… чиєїсь шкоди… довелось розбити, – промовив чоловік, ніби виправдовуючись.

– Отож я й кажу, б’єте пляшки посеред вулиці! Мабуть, хильнули та й почали чіплятися… до дерев, бо більше ні до кого, – суворо сказав міліціонер що, очевидно, був за старшого. В голову йому вдарила кров, наче гаряча хвиля спалахнула в грудях. Не тямлячи себе від гніву, чоловік ображено мовив:

– Та як ви смієте? Чого присікалися до старої людини?

– Смієте? Ще й як сміємо! – несподівано занервував міліціонер, який вів розмову з чоловіком. – Та що ми тут теревені розводимо – ходімо до машини й перевіримо вас на тверезість. Хлопці, допоможіть старій людині!

Двоє інших міліціонерів взяли чоловіка під руки.

– Господи, люди добрі, що ж це таке? Серед білого дня ні з того ні з сього прив’язалися, образили ще й тягнуть кудись! – зарепетував чоловік і спробував звільнитись від міліцейських обіймів.

– О, та ви ще й пручаєтеся? Ну, тоді їдьмо у відділок, розберемося, що ви за птиця. У машину його! – наказав старший своїм напарникам.

Одне слово, ще момент – авто загарчало й понесло нашого бідолагу.

Міліцейський відділок виявився звичайним пунктом правопорядку в сусідньому мікрорайоні. Розташований на першому поверсі бетонного хмарочоса, пункт цей справляв враження похмуре й непривітне. Затриманого всадовили на лавку в напівтемному коридорі біля стіни поруч свого кабінету з металевими дверима і наказали йому тихо сидіти й чекати, поки його викличуть, а самі зникли за тими дверима. Невдовзі з кабінету почувся брязкіт посуду й пляшок, а потім час від часу гучний регіт. Так тривало з годину. Старому від довгого чекання та й взагалі від нервового напруження і всієї цієї несподіваної мороки стало недобре, на серці ніби розлилось щось млосне, а в голові почало аж паморочитись. Він підвівся з лавки й постукав у двері. Звідти – ніякої реакції. Постукав гучніше. Двері рвучко відчинилися. На порозі стояв отой старший, що затримав його, з розпашілим обличчям.

– Ну, чого тобі треба? Сказано ж було тихо сидіти й чекати, то й чекай! Ось прийде капітан і вирішить, що з тобою робити, – невдоволено промовив він, похитуючись у дверях.

– Та що ж тут вирішувати? – ледве стримуючись, збентежено сказав чоловік, потім, угледівши в кімнаті на столі телефон, додав: – Дозвольте хоч зателефонувати додому, – і хотів було прослизнути між міліціонером і дверною рамою, щоб дістатися до телефона.

– Куди лізеш? – заволав мент, ухопив старого за плече й шарпонув так, що той відлетів до лавки, гепнувся поруч з нею, вдарившись головою об підлогу, смикнувся й затих. Мент вилаявся й грюкнув дверима. З кабінету знову почулися п’яні голоси уперемішку з реготом. А за півгодини відчинилися зовнішні двері, до коридору увійшов міліціонер з капітанськими погонами й через мить звідти зачувся обурений голос:

– Хто це тут валяється? Хлопці, де ви там, чорти?

З кабінету враз повиходили менти. Старший схилився над старим і взяв його за руку.

– О блін!.. Начебто закляк. Такий кволий виявився, чорти б його забрали! – сказав він і розповів капітану, як вони затримали старого розбишаку, що бив пляшки посеред вулиці.

Ще за півгодини до пункту правопорядку під’їхала «швидка» й забрала старого. У лікарні зареєстрували смерть від серцевого нападу.

…За півтора місяця біля тротуару, що ніби супроводжував автотрасу, розквітли молоді акації. І одна з них, та, яку звільнив від скляної пляшки бідолашний старий, надто милувала око городян.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.