Главная > Поэзия > уривок з роману "Маруся Богуславка"

уривок з роману "Маруся Богуславка"


1 июня 2019. Разместил: Редактор
СПОГАДИ
Частина I


– Вночі прокинусь і лежу довгенько,
І подумки знов лину до Русі...
Чи там живі ще милі тато й ненька,
Що, мабуть, й очі виплакали всі?

Вже п’ятий рік турецької неволі,
А сором й дотепер не полиша.
Здається, й не голодні, і не голі,
А все одно як голою душа.

Коли везли, то, кляті, вибирали,
Щоби були шляхетної краси
І щоб сорочку груди напинали,
Як напинає вітер паруси.

А я ж зелена, як листок капусти,
Бо зовсім ще дитячії літа.
Поліз один за пазуху – там пусто.
"Ну хай тоді в каюті підміта!”

Все далі й далі від кордонів руських.
Ну а назустріч, в небі, журавлі!
Журавлики, ріднесенькі, братуськи,
Візьміть й мене до рідної землі!

Яких жахів зазнати довелося!
Який страшний тоді ізвідать глум!..
Схопив мене, катюга, за волосся
І, як щеня,– в смердючий чорний трюм!

А там людей – неначе б оселедців!
І в кожного ж не те, так се болить.
Дадуть води – й горобчик не нап’ється,
А треба ж на три сотні розділить!

Напівживі, але зі мною милі.
Якась нещасна дошку колупа,
Бо за бортом же – чути! – плещуть хвилі,
Хоча й солоні, кажуть, як ропа.

І день крізь день – задуха, сморід, давка...
– Ні, це не трюм. Це, мабуть, нам – труна...
А звідки ж ти, маленька?
– Богуславка.
– О-о, нам знайома ваша сторона!

Авжеж, красива, ще й того – багата.
А річка ж там, здається, зветься Рось?
– Так-так, я помню, нахваляв і тато,
Якому скрізь бувати довелось.

– А батько ж хто?
– Священник. Я - попівна.
– Багаті ж, мабуть? – Й кашель із грудей.
– Та не сказать, щоб повно там чи рівно,
Але жили не гірше за людей.

– Ото ж бо й те: вік жити – й не тужити б!
Як мовиться, до смертного одра...
Наїстися б зеленого їм жита
Й полопатись! Розпроклята орда!

- І що воно таке, скажіть, за люди?
Хапають, як худобу і женуть! -
- Розбійники! Чи ви не ба,? Приблуди.
З отих, що і не сіють, і не жнуть! -

- Та так і є. Така, мабуть, порода.
Не знають, видно, змалку інших втіх.
Он, пташку - й ту тримати в клітці шкода,
А це ж людей! Такий страшенний гріх! -

- Хіба ж то втіха? Та Господь із вами! -
Одна з сусідок носом вже клює.
А друга тре пучками між бровами.
- Марусю, а крім тебе, діти є? -

- У мами й тата? Ні, я в них єдина. -
- Ох-хо-хо-хо!.. Яка ж тільки біда!
То, я дивлюся, мабуть, другу днину
Отой турчин на тебе погляда. -

- Та був би тато - він би їм поглянув!
Дарма, що битись сан забороня.
Він вже колись відбив отак Уляну,
Стрибнувши під татарського коня.

Увечері пішов шукать курчатко,
А тут як раз і стався той набіг.
Розказував, що занімів спочатку,
А потім як схопився за батіг

Та попід гору, де тропа збігає,
Та, зусиміць, по морді жеребця!
Той заіржав, що аж луна за гаєм!
Й матуся аж змінилася з лиця.

Уляна потім ні на крок од хати,
Та все старалась якось між людьми...
Коли людину так наполохати,
Вона тоді й "на сідало” - з курьми.

- Ох-хо-хо-хо!.. Мої ж то ви дівчатка.
Чи вам ото було гуляти край? -
І знов мене розпитують спочатку -
І про рідню, й про весь наш рідний край.

- Про всіх згадала: і про маму й тата,
Про річечку, обсаджену лозою,
Згадався навіть песик волохатий,
Та так, що знову вмилася сльозою!

Поплакала та й умостилась спати –
Про все ж, здається, їм розповіла,
Лиш про одне не сміла доказати –
Що вже тоді закохана була.

Воно ж, здавалось, дівчинці не личить
Про щось подібне й розтуляти вуст.
А він же був... ну, й справді справжній лицар,
Хоча й ледь-ледь засіявся той вус!

Він поруч жив. Й почав мужніти рано,
Хоча й не знав тривних ізмалку страв.
І був козак, і кликати – Богданом:
Батьки молились – ось їм Бог і дав!

А як молились!.. Років десять, бідні!
(Хай буде іншим, недолугим, страм!)
Стояли і заутреню, й обідню,
І ввечері ходили в Божий храм.

А більш – вона, будь-якої нагоди,
Не тільки у неділю й празники,
Бо підіймались часто у походи
Та й шли кудись удалеч козаки.

Виходив полк. Обабіч бігли діти.
Жінки як зняті тільки-но з хреста.
Ворожим планам вчасно запобігти -
Походу філософія проста.

Виходив полк. Страшні війни закони.
Стоять жінки – виглядують свого.
Таке вже велелюддя й сотні коней,
А очі бачать лише одного!

Виходив полк. І коругви качались.
Ну, начувайтесь, кляті вороги!
Та шляхом цим для декого кінчались
Недовгі і сумні його шляхи.

Виходив полк. Обоз іззаду рушив.
(Без провіянту як же на війні?)
Ну а жінки – суворі й непорушні,
Як половецькі баби кам’яні!

Про це усе я чула від матусі –
В зимові свята, в світлую Йордань,
Бо так набридну, наче муха в вусі:
– Ну, розкажі-іть...
Що хоч ти гопки стань!

- Тріщав мороз, і лід тріщав на річці,
І сніговій, мов різаний кабан.
Відчиниш двері – холод по долівці,
Як восени долиною туман.

І так мело – не знати, на що й схоже!
І цяточки ж не видно на дворі.
Таке мело, що вранці перехожий
Спросонку спотикавсь об димарі.

І все ж таки як затишно удома!
Й хоча мороз віконця вишива,
Та навіть в хату внесена солома
Ворушиться, зігрівшись, як жива.

– Розкажете, матусенько?
– Ну, слухай...
- І знов мені – про давні ті літа.
Це не "Псалтир”. Бо той влітає в ухо,
А з іншого одразу й виліта!

Розказують... Надворі не вщухає.
Вітри, здається, навіть стіни гнуть.
І мама все частіше позіхають
І хрестять рот, щоб зле не проковтнуть.

Ну а замовкнуть – знов про щось питаю,
Моя ж цікавість вже не має меж!
Та ще й, немов зненацька, навертаю,
Щоб розказали й про сусідів теж.

– Це ж про яких сусідів – про Шабленків? -
Ховаюся обличчям в подушки!
– Оце так-та-ак, – сміються ніжно ненька, –
А чи давно ж просохли пелюшки?

Це, мабуть, сняться декому кислиці!.. -
(А я ж тоді й сама вже не своя!)
Затим погладять ніжно по голівці:
– Дитиночко ж дурнесенька моя! -

- Бо я ж, було, товчусь біля віконця.
А він іде. Дорогу розвезло.
Не так, мабуть, радів наш предок сонцю,
Як я йому, що аж влипаю в скло!

А він високий. Руки й плечі дужі –
Воно ж помітно навіть іздаля –
Обходить чи стриба через калюжі,
А голову й на крихту не схиля.

Несе її шляхетно й гордовито,
Неначе зроду й не знавав біди...
Не схилиться ж ні перед ким на світі,
Хоч зверху вистав скляночку води –

Всю донесе й краплини не розхлюпа!
А то ще й глянуть може звисока.
Тоді ж якою має бути люба
Такого ось красуня-козака?!

Мені такій і в слід же не вступити!..
Така, мабуть, що й сонцю відчиня.
І хоч там кажуть, що з лиця не пити,
А як воно – ну геть сороченя!1

"То ж яйця драла”, – кажуть люди здавна.
Так соромно – що аж лице горить!
Чи я ж залізти на дерева здатна
Та ще й гніздо сороче розорить?

Була маленька – ще й пускала нюні:
– Чи вам не гріх ото так дратувать?
Чи я ж могла знущатися з манюніх?
Та я ж їх ладна з рота годувать!

Було, було... Й закінчилось бідою,
Хоч ти тут плач, хоч бийся, хоч кричи...
Було й спливло, як ночви за водою,
В якусь таку – аж страшно! – далечинь!


Від автора:
Чи так було – брехати не беруся.
То ж промовчу (бо є на те причина...)
Ну, а тепер облишимо Марусю –
Нехай собі, сердешна, відпочине.

АНДРУСIВСЬКА ЗМОВА
Частина II
13 січня 1667 р. у білоруському селі Андрусові було укладено таємну угоду між Росією та Польщею без участі української сторони. За договором, Лівобережна Україна залишалася за Росією, а Правобережна знову переходила під владу Польщі...
Ой, Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну...
Т. Шевченко
1
Повзе обоз холодними степами.
Куди не глянь – кругом сніги, сніги...
В санях стрільці – лежать собі снопами,
Та в кожного достатньо ще снаги.

Повзе обоз, як лис на пузі яром,
Де запримітив виводок зайчат.
А на чолі – московські ті бояри,
Яких оце ще й треба величать.

Повзе обоз до польського кордону.
Хоч діло це ще треба розжувать.
Яка ж тоді Вкраїнонька до Дону,
Коли її знов ладні шматувать?

Й на що ж тоді Переяславська рада,
Коли вже нас готові ошукать?
Бо змова ця – Переяславу зрада!
І правдоньки ж ніде не відшукать.

Повзе обоз, повзе через долину.
Везе послів московського царя.
– Што бог дайот – всьо ето не зазря... –
А Бог чи дав, чи, може, просто – кинув!

Повзе обоз, саньми в наметах в’язне.
Сидять Ромодановський з Хитрово –
Шапки високі – ледь не звернуть в’язи,
І мовчки лають "батюшку свово”.

Чому б, мовляв, не стрітися в Смоленську?
Нащо ж якийсь зюзюцький Андрусов?
Щоб не дізнавсь про змову Брюховецький?
Та в мур його! Або хоч – під засов!

Самі ж Росію визнали за брата,
Як гетьман ваш, Хмельницький, захотів.
А нам найперш про себе треба дбати,
А потім вже – про "меншого” з братів!

Затребує той берег1 Посполита –
Нехай бере! Але Смоленськ їм – зась!
За нього крові стільки вже пролито,
Що аж вода в Славуті піднялась!

Звичайно, там і їхня кров, хохляцька.
Хижак війни її удосталь п’є.
На те й війна. Ну а війна – це цяцька.
Якщо не ти, так хтось тебе уб’є!

Під’їхали. Спинилися. Де ж варта?
Лиш каганець жовтіє у вікні.
Сидять якісь... І перед кожним – кварта.
Неначе в шинку, а не на війні.

Оце так-та-ак!.. Оце так й справді диво.
А ось і коні. Хочеш – вибирай!
І хоч би там собака шолудива,
А то й вона сховалася в сарай.

Підбіг стрілець. У двері важко грюка.
На язиці якісь масні слова.
А двері – хряп! І дух, як каменюка, –
Ударив, аж сіпнулась голова!


Й вискакує, на колір купоросу,
Якийся лях. Неначе бульба з носа.

За ним услід хитається сутана.
Й маха хрестом. "Нарешті, проше пана!”

А роздививсь – ксьондза ледь не знудило:
Стоїть якесь розкосеє... мутило!

Ось через що русини й мають муку,
Бо лях ізроду – найхитріший лис!
Виходить, що з поганськими – під руку.
Своїм же, християнам, в спину – спис!

Ромодановський (був в Переяславі,
Коли здалось – займається зоря.
Та й взагалі – у почестях і славі
Іздавен у московського царя)

Поохав та і виліз із карети.
– Ну, слава Богу... Це ж той... Андрухів?
Тепер би тільки стало нам кебети
Схилити до примирення ляхів.

Услід за ним кряхтить і Хитрово –
Таким поважним, череватим тузом.
На Запоріжжі кабана цього
Вмить охрестили б Гарбузом чи Пузом.

Ляхи уже сиділи за столом,
Щоб шити змову білими нитками.
Посли з порога в ноги їм – чолом,
Ледь ті шапки утримавши руками.

Запала тиша. Вогник очі ссе.
Десь жалібненько звереснули сани.
Чи, мо’, з небес побачивши це все,
Сконав удруге мученик Сусанін.

Москвин і лях, коли дійдуть до пари,
Для русів навіть гірші, ніж татари!..

2
Світає вже. Завиграшки ярило
Висвітлює сліпі віконця хат.
А в полі вершник, як млинові крила,
Устиг уже верст сорок відмахать.

Весь виднокіл туманом оповито
(Хоча б не втрапить у ворожий стан!)
І все одно - шляхетно й гордовито
На скакуні тримається Богдан.

А путь одна: через степи - на Глухів.
Ловіть нас, юди! Але чорта з два!
Бо й так уже ні слуху, ані духу
Від нього не діждуться від Різдва.

Ще ж до Різдва прочув про зраду гетьман,
Що в Андрусові з’їдуться посли.
Ну а тепер з очей козацьких гетьте!
Бодай би вас в аду чорти пасли!

Ми ж об’єднались, щоб хоч років двісті
Плече в плече йшли наші сторони.
Та поповзли снігами чорні вісті,
Які завжди - провісники війни.

Москва, мовляв, злигалася з ляхами,
Про що попереджав колись ще й Хмель.
Невже для неї й досі ми лиш "хами”
З "окраєнних полудєнних” земель?

Невже, скажіть-но, й шеленга не гідні?
А як же "спільна мова, Русь свята?!
Ви ж так кричали. І були, як рідні.
А що ж тепер - скінчилися свята?

Летить Богдан. Кирея, наче птиця,
Аж крила розпластала за спиною.
Позаду шлях завією димиться
Й степи в обличчя дихають війною.

Та що й чекать, коли вже зрада всюди.
А гетьману Бог тями не дає?
Хіба ж не вчили із прадавен люди,
Що перш за все шанується своє?

А він подався до царя в чертоги,
Та, мабуть же, не все урахував,
Бо вінценосний, бач, націлив роги,
Які до часу під вінцем ховав!

Царю ж давно це все мов кістка в горлі :
І наша воля, й наша булава...
- Чи не занадто ці хохли вже горді? -
Лунають всюди у Москві слова.

Московія ж забільша за Європу,
Могутню і чисельну має рать,
Але що б теж дозволити холопам
Й царя на трон всім миром обирать!..

Так що, мабуть, куліш тут вже не звариш:
В Москві – холоп, у нас же – пан-товариш!
В Москві давно кріпацтво і сваволя,
У нас же, на Вкраїні, – вільна воля.

У нас давно– козаччина й гетьманство,
Ще й виборні і гетьман, й писаря,
Москва ж давно змішалася з поганством,
Де навіть Віра нижча за царя!

Сумні думки. І вітер не розвіє.
І сонце намальоване – не гріє.

І сніг летить. Доріженьку заносить,
Хоча його, здається, вже й задосить.

3
Таки дістався. Кинув хлопцям повід.
Коня хитає. Братику, прости!
Було б заліпше – до попа на сповідь,
Ніж гетьману про все доповісти

Та розказать, що марні всі надії,
Вкраїну крають, мов кожух – кравці..,
Однак, либонь, нічого вже й не вдієш,
Не втримаєш, як пташку у руці!

А гетьман ждав. Хоч з місця і не зрушив.
– Ну, бий, козаче, з усії руки!
Попід очима, як зів’ялі груші,
Висять, мабуть, з безсоння, капшуки!

– Бий, не жалій старого, пане-брате!
Бо сам в ярмо московське те поліз.
Щоб знав, як азіятів шанувати
І не мостився на сусідський віз!

Ти ба’, поперся до Москви із почтом
(Людей п’ятсот привів на царський двір!)
"Уздріти государя світлі очі”
Та ще й новий укласти договір.

Радесенький поїхав, вражий сину,
Немов до тестя на Великдень зять.
Ну а вони, як ту козу до тину,
Тебе до себе ладні прив’язать.

Хвалили й пригощали без упину,
Під стравами хиталися столи.
А потім ще й цареву своякиню
За тебе, сіромаху, віддали.

І ось тепер, віднині і до скону,
Чинитися такому ось закону:

1. Всі податки – до царської казни.
2. Гетьманські вибори – лише в присутності московського представника.
3. Новоявлений гетьман повинен їхати з поклоном до московського царя.
4. Московські залоги (11600 чоловік) повинні перебувати в Києві, Чернігові, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Кременчуці, на Запорожжі, в новій резиденції гетьмана – Гадячі.
5. Тільки з дозволу царя гетьман має увіходити у стосунки з іншими державами.
6. Київську митрополію має займати ставленик з Москви.
("Історія Русів”)


Лише Шийкевич, генеральний писар,
Тоді забракував цей договір.
Так ледь, сердега, не отримав списа -
Одразу ж запровадили в Сибір!

Ми після цього й присмиріли зразу,
Мовляв, нехай уже потерпим год,
Але вже в січні думний дяк Алмазов
Скоріш до нас направив воєвод.

Ну а вони ж – із пуп’яшків пихаті!
Їм що кілок – що наші бунчуки.
А вже як починають щось хапати,
То за обидві вже тоді щоки!

І лазять по коморах, наче вурки,
Худобу так очима і пасуть!..
А то буває, що й останню курку,
3і сміхом, до реєстру занесуть!

А вже податки, так такі податки,
Що ні свині не схочеш, ні вола...
Ми про такі раніш не мали й гадки,
Селюк від них вже й сам ледь не вола!

Куди не кинь - знущаються з народу,
Бо тільки жнуть, не сіявши ізроду!

Богдан стояв і тільки мовчки слухав.
Я тут, мовляв, чогось не допойму...
Він гнав коня, щоб сповістити Глухів,
А гетьман сповідається йому.

Давно б, гетьман, роззув ти власні очі
Й тримався ліпше берега свого.
(Таки, мабуть, обрали запорожці,
Як Шрам казав, і близько не того!)

Бо він пливе, неначе в повінь тріска,
Вкраїну ж розривають на очах.
А воєводські пики ледь не тріснуть
На зібраних податками харчах.

Гетьман замовк. Чого вже пельку драти...
Та як зітхне, неначе хворий лось.
- А як же ти проскочив, пане-брате?
Як обминути дурнів тих вдалось?

Всміхнувсь Богдан (мабуть, за тиждень – вперше).
Скривив вуста, а очі все ж – сумні.
– Які не є, а нас загнали в вершу,
Ото ж, виходить, не такі й дурні.

– То що ж вони – нас мають за отару?
Ох, сучі діти! Господи, прости...
Бо як про це дізнаються й татари,
То ще почнуть іззаду нас скубти!

Чи ми й собі не зможем дати ради,
Як вівці ті у рідному хліву?..
Для чогось взяв і для чогось погладив
Затим свою гетьманську булаву.

Моя ж ти Українонько кохана!..
Невже й іззнов потрапиш під ціпи?!
– А може, той... зібратись – та до хана?
Богдан на те аж зуби ізціпив!

Запала тиша у просторій хаті.
І під дверима занімів сердюк.
Таки, мабуть, і справді важкуваті
Клейноди ці для Брюховецьких рук.

(Десь через рік, в селі біля Опішні,
Коли здалося, що вже гине все,
Цю булаву підхопить Многогрішний
І, ніби честь Вкраїни, піднесе!.)

4
І знов лежить Богданові дорога
(Не сам, звичайно ж, гетьман знов послав)
Туди, де люди здавен славлять Бога,
Назвавши свою землю – Богуслав.

Де влітку й роси пахнуть, наче дині,
Мов доокола – гомінкі базари...
Де древні роси возвели твердиню,
Щоб Київ боронити від хозарів.

Де і садочки, і лани веселі
Оточують заквітчане село,
Де недалечко від його оселі
Живе дівча, що за живе взяло.

Бо так уже давно, здається, сталось:
Коли б не йшов повз їхнього двора,
Воно стоїть – на ніжки ледь зіп’ялось,
А як погляне – серце завмира!

Таке смагляве, миле, а волосся
Не візьме, мабуть, жодний гребінець,
Та ще й хвилясте, як водичка в Росі,
Яку гойдає ніжно вітерець.

А очі вже – так не забуть до скону!
Неначе в серце врізалась тасьма.
Такі бувають лише на іконах
Святого старовинного письма!

Він, як побачив, з крихітним відерцем
(Яка тоді була прекрасна мить!),
Так і дізнався, де в людини серце
І як воно так солодко щемить,

Коли Господь пошле тобі кохання...
І наче аж світлішаєш лицем,
І аж стріпнешся, як пташина рання,
Осяяна найпершим промінцем!

Був будній день. П’ятниця, слава Богу.
Він щось, здається, ніс до коваля.
А тут навстріч – Горпинихи "тринога”,
Із костуром неквапом ковиля.

Іде й трясе своєю головою.
Аж діточки від неї – кругаля!
– Таке дівчатко... – гомонить з собою, –
Й така недоля... – стиха промовля.

А навкруги ж – весна, співають птиці.
А молодь (хоч прив’язуй до стовпа!):
Як вечір – в ліс, де запашні суниці
Щоденно травень щедро розсипа.

Точніш – не в ліс. Точніше – на узлісся,
Де в празники усі – мале й старе,
Де білий явір із вербою зрісся,
Та так, що і сокира не бере!

Де всеньку ніч цілуються сузір’я
І козаки, без зайвого вагання,
Пригадуючи пращурів повір’я,
Освідчуються милим у коханні.

Бо явір цей і вербонька оця
Сприймають лиш закохані серця.

Тут кожен вільний, наче вітер в полі,
Хоча життя козацьке – у борні.
То нащо ж ви там, бабо, про недолю?
Ви ж гляньте, які очі чарівні!

Горпиниха спинилася. Нівроку,
Її зустріти – то уже біда!..
Схилила свою голову і оком,
Мов курка та, угору погляда.

Чи як ото, бува, плазун на скелю.
І бубонить ледь чутно про своє:
– Тебе, козаче, вигнало під стелю,
А розум, бач, від зросту відстає.

Для вас усіх ізроду я чаклунка
Чи навіть відьма, Господи прости!..
Тому й свій хист, як жебраки оклунки,
Усе життя приречена нести.

Й не викинеш, не віддаси другому.
Не кожному ж такий небесний дар.
Це ж все одно, що сироту із дому
Прогнати в ніч після страшенних чвар.

А я гріха такого не бажаю.
Бо гріх – то вам не масляні млинці!
І, як Христос, за кожного страждаю,
У кого вбачу горе на лиці.

А ви усе чомусь до мене боком,
І лаєте, і лаєтесь дарма.
Чи через те, що я єдиним оком
Все бачу далі, ані ж ви – двома?

Богдан зітхнув та й почвалав помалу.
(Уже забув – куди й навіщо йшов).
І аж ногам чомусь так мулько стало,
Мов чобітки лишились підошов.

І вже за мить дізнався про причину
(Не дай Господь ще розказать комусь!!),
Бо як з дівчам тим стрілися очима,
Так наче зразу вітром похлинувсь!

Тоді й відчув страшну кохання владу,
Коли, здається, тьмариться весь світ...
Але пройшов, як вітер за леваду,
Що жартома збиває білий цвіт.

Марусю потім теж як вітром здуло:
Проскочила вузесенький місток,
Як козеня, через рівчак стрибнула
І від усіх сховалася в садок!

Тьох-тьох, тьох-тьох! – заходилось серденько.
Забулися молитовки прості.
І все шептала: – Бозінька, рідненький!
Прости мене, будь ласочка, прости!..

Звідтоді і знайшла собі турботу:
Забачивши, мерщій гусей пасти!..
З лозиночкою вийде за ворота
Й боїться навіть очі підвести.

Стоїть, малюнки на піску виводить
(Як дівка піч буває колупа)...
А через двір матуся носить воду
Й всміхається, бо, звісно, не сліпа.

– А що там, доню? – поспита ласкаво. –
Чи не Богдан іззнов кудись іде?
А тут ще й дід:
– Та то така вже справа
(сміється теж),
То діло молоде...

Маруся – в сміх! І знов тікать, дурненька!
– То вам, дідусю, щось таке здалось!..
А потім все всміхається тихенько
І думає, і думає про щось.

СВЯТО КОСОВИЦI
Частина III


1
Ще не прокинулися й птиці,
А вже за річкою хтось жне:
Сьогодні ж свято косовиці -
І гомінливе, й запашне.

Ніхто не всидить в хатніх стінах,
А попереду ж – діточки.
Жінки в білесеньких хустинах
За ними, наче ті квочки.

Якесь хлоп,я свою корзинку
Старанно тягне на покіс.
Аякже, свято буде взимку -
І для корівок, і для кіз.

Аж перехнябилось, а тягне,
До сіножаті ж – добрий гак!
Стара бабуся, як не прагне -
Не дожене його ніяк.

Зупиниться, постоє трішки,
Легенько спершись на патик.
А навкруги, як в повінь тріску,
Несе граблі людський потік.

І цей потік – то не орава,
Серед якої б враз оглух,
Бо косовиця – то вже справа,
Яка людський підносить дух.

Тут завше сміх і пісня завше,
Її благословля сам Бог.
Тут, білі хустки пов,язавши,
Й Маруся з мамою удвох.

Теж піднялися ще світ-сонця
І грабельки теж на плече.
І ще не вмивані віконця
Соромились людських очей.

І, натщесерце, - на покоси,
Де від сьогодні зранку всі,
І де снують залізні коси,
Як вуженята по росі.

І вітерець блука, мов п,яний,
Крилом торкається млина.
Та сінокосу дух духм,яний
І він, здається, обмина.

Бо запах тут такий густючий
Й такий стійкий, неначе гать,
Що, мабуть, навіть чорна туча1
Його не взмозі розігнать.

І слава Богу і Пречистій,
Що, підхопившись до зорі,
Вже другий гін, міцні й плечисті,
Долають наші косарі.

І – вжик! І – вжик! – співають коси.
Чир-гик! Чир-гик! – шуршать бруски.
І сиплються сріблясті роси,
Хоч підставляй під них миски.

Й було б його лише радіти
Й іти, не знаючи доріг,
Якби ж не ці сіроми-квіти,
Що також сипляться до ніг.

Тут і волошка, й повитиця,
Й суріпиця, й Петрів батіг –
І все під корінь, вража криця!
І все – косарикам до ніг.

А потім хтось візьме й на вила,
В стоги збираючи сінце…

Маруся й губоньки скривила,
Лише подумавши про це.

Проте й печалилась не довго,
Адже довкола – справжній рай!
Чи є хоч де в святого Бога
Іще такий чудовий край,

Іще така чистенька річка,
Такі ліси, де й досі мла?
Крутилась, наче та синичка,
Намилуватись не могла.

А запашні зелені луки?
Та й взагалі така земля?
Й відчула знов бажання-муку –
Богдана вбачить, хоч здаля!

Чи то не він в козацькім стані,
Оно, як блискавкою, жне:
Чи йде між ними найостаннім,
Чи їх попереду жене?

Він, він! Маруся аж знітилась,
Сховала в хусточку лице.
А поруч вже хлоп,я крутилось,
Як на столі круте яйце.

Все перед нею, ніби дзига,
Й раз по раз в очі зазира…
Нащо серйозна вже Ядвіга –
І та всміхнулася, стара.

- Та не крутись ти! Що за звичка?
Послухай, краще, осюди:
Он там, під лозами, криничка,
То принесіть мерщій води! –

О, ця красунечка-криничка –
Одна-єдина на луки,
Тож часто їй цілують личко
І молодички, й козаки.

Чи, може, личко, чи – животик.
Вона ж і зойкнуть не встига
І на людський ніжненький дотик
Лиш ноженятами дрига,

Мов чарівне те немовлятко,
Яке вийма з купелі дяк,
І на якого мама й татко
Все не надивляться ніяк.

Побігли, прихопивши глечик,
Серед ранкової краси,
Зіщуливши вузенькі плечі,
Бо трави ж гнуться від роси.

Аж ось й вона! Траву колише
Ледь-ледь помітна течія.
Набрати можна. Та смачніше ж
Припасти й пити з ручая.

Маруся стала навколінця
(Трава ж чистенька, не брудна),
Ну а води ж – по самі вінця,
Не докричатися до дна!

І тільки-но вмочила губи
Та ще й, на сміх, тоненький ніс,
Як десь немов заграли труби
І вітер їхній звук доніс.

А сам, проскочивши луками,
Притих й сховався десь в яру.
(Чи не невидимий лукавий
Тоді затіяв з нею гру?!)

Й на дні холодної криниці
(Не дай Господь побачить це!)
Якоїсь наче молодиці
Відбилось змучене лице…

2
Жінки обсіли грушу-дичку
(Ховатись будуть тут у вар1)
І вже чекали на водичку,
Хоч дехто прихопив й узвар.

А лугом вже Маруся бігла,
А хлопчик йшов аж крадькома.
- О, Господи! Вона аж біла! –
- Ой, не кажіть! Й лиця нема! –

Матуся ляснула в долоні:
Ще вчора ж краялась душа!
- Та що ж таке, моя ти доню?!
Чи не злякалася вужа?

Моя ж маленька, золотенька…
Ох, це таки моя вина… -
А зверху пташка як затенька –
Мов заспокоює й вона.

- Ти ж глянь, людей тут скільки поруч,
Скільки стурбованих облич!
Не дай Бог що – усі на поміч
Збіжаться, лише їх поклич.

Вже косу десь мантачать знову.
Дзінь-дзінь-дзінь-дзінь! – лунає дзвін.
І урочистіш цього дзвону
Лише церковний передзвін.

Загелгетіли дикі гуси,
Залопотіли по воді.
І – посміхнулася Маруся.
І – заспокоїлась тоді.

Не зовсім відійшла, звичайно,
Але ж робота на порі.
Й пливли, немов козацькі "чайки”,
В сорочках білих косарі.

І в сорочках, як у вітрилах,
Гуляв ранковий вітерець.
Пройшли той гін, немов на крилах,
Немов пустилися в танець.

Й свої натруджені литовки,
З кишені вийнявши бруска,
Непоспіхом точили ловко –
З "п,яти” тупої й до "носка”.

І першим йшов Данило Огір,
Бо там же й сили, що в коня.
Либонь, не бачив і дороги,
А пер з косою навмання.

За ним ступав Ступак кремезний,
А далі – Звірик, Сич, Ганжа…
Й ніхто, хоча й землі безмежно,
Нікого не випереджа.

А вже останнім, як молодший,
Той замикаючи загін,
Ішов Богдан. Здається, шостим.
Ішов і гнав свій перший гін.

Він змалечку тягав цю косу,
Але щоб так ось, нарівні
Із козаками на покосі -
Такого не було ще, ні!
Бо все казали – молодий ще.
Не дай Господь, нарве живіт.
А що за всіх міцніше й вище -
Так то такий вже в нього рід.
Бо там усі й підкови гнули,
Й на спір валяли жеребця.
І на війні, в літа минулі,
Прославилась родина ця.
Родина славного Шаблюки –
Німого змалку козака
(Колись вельможні ті падлюки
Рішили хлопця язика).
Йшли косарі, і наш хлопчина
Вже щось гукав їм навздогін.
Й воно була таки причина –
Бо Огір вже завершив гін.
І хоч за Россю, на тім боці,
Хмаринок кілька й зависа,
Та сонце вже полізло в очі,
Як та набридлива оса.
Оце б якраз спочить часину,
Напитись навхилки води…
- Ну й беручкий же, бісів сину! –
- Да-а, хлопець й справді хоч куди! -
3
Та ось кінець, нарешті, гону.
І гострі коси в єдну мить
Встромили в землю, лезом вгору
(Щоб, не дай Бог, не наступить).
Ну а самі – під грушу-дичку,
Де з ночі спав старенький крук,
І вже зі смаком п’ють водичку,
Прийнявши глек з жіночих рук.

- Да-а, хто напивсь – тому і легче!..
- Ой, не кажи! Хоч на коня…
Несе й Маруся повний глечик -
Під «боки», ніби кошеня.

Хіба ж вона за когось гірша?
Чи в неї косарів нема?
І якось так ісклались вірші,
Такі ж простенькі, як сама:

«Тебе побачу й скам’янію.
По-іншому не можу, не умію…»

І підійшовши, скам’яніла,
Стоїть, не знає, що сказать:
Така розгублена і мила…
А тут – сусідки Марфи зять:

– Це що – мені? Оце так діло-о…
Чого роззявили роти?! –
Так дівчинка уже хотіла
Поставить глечик і втекти.

А тут Богдан. Почув ті речі
І вже за мить був на ногах.
Перехопив Марусин глечик,
І той утоп в його руках.

Хто се побачив – засміявся,
Ласкаво дивлячись на них.
А зять із посміхом топтався:
Мовляв, тепер ні в сих ні в тих.

А хтось ізнов косою дзенька,
І відгукається з гаїв…
І чийся посивілий ненько,
Що, видно, й зуби вже заїв,

Теж посміхнувся загадково
Й тихенько обізвався влад:
– Щасливий, хто знайде підкову,
Ну а Маруся ж – цілий клад.
IV
«Тебе побачу й скам’янію.
По-іншому не можу, не умію.
Й ховаю очі в небо синє,
Коли дивлюсь, як на святиню…»
Аж засміялась й затулилась
(Бо це вже дівчинку й ляка!)
І що воно, скажи на милість,
За чудернація така?!
Нехай би вже співала ладно,
А то ж не віриться й самій:
Що не подумає – все складно,
А це вже спробуй та зумій!
Матуся каже: все – від Бога:
І та ж краса, і той талант.
Без Бога ж – ані до порога,
Хоч ти – сам велетень-атлант.
Чоловіки перепочили,
Водички вволю попили.
І, свіжої набравши сили,
Ізнов, як «чайки», попливли:
Все тим же лугом, до яруги,
Лишаючи рівненький слід.
Набрались сили й наче вдруге
Вже народилися на світ.
Жінки з граблями за роботу
(Чи там сховалися ж вужі?),
А чапелька украй болота
Стоїть, як стовпчик на межі.


Вернуться назад