Главная > Поэзия > Колись я потраплю до неба...

Колись я потраплю до неба...


8 июня 2019. Разместил: Редактор

 

Эмілія

ПЄСОЧИНА

 

 

ДО ПОБАЧЕННЯ

 

Час мине... Остаточно припинить пірнати
Мій скляніючий погляд у плесо зірок...
Я спитаю тоді: “Боже, де моя мати?
Дай зробити до неї однесенький крок!
Я вже більше її при житті не зустріну,
То зроби мені, Праведний, ласку на мить...
До матусі злечу, мов пташина пір'їна...
І відчую, як серце від щастя тремтить...”


Мовлю пошепки: “Ось я, рідненька... Ну, як ти?
Я до тебе прийшла... Чи надовго, Бог зна...”
А вона відповість: “Ти ж моє гороб'ятко...
Я до тебе торкалася завжди у снах...
Ти не чула, бо міцно і втомлено спала...
Ох, дитинко, я знаю, як важко було...
Ти із сумом вважала, що робиш так мало...
Цить і не переймайся, бо все перейшло...


Тож сідай, відпочинь... Зовсім сиве волосся...
Ти ж такою чорненькой з'явилась у світ...
Все минає, маленька... Мені от здалося,
Що життя — це хвилина, не більш, уяви...
Бачиш, тато прийшов, і дідусь, і бабуся...
Ти тепер поміж нами навічно своя.
Тож сумирно і лагідно я помолюся:
“Боже, не розлучи, бо це донька моя...”


Святий Боже, колись я потраплю до неба...
Чи залишусь, чи ні, я у світлім краю –
З відчайдушним проханням звертаюсь до Тебе:
Хоч на мить дай побачити рідну сім'ю...
Сподіваюсь, що чуєш Ти маму мою...


Мамо...

 

                                                                       07.06.2019

___________________

© Эмілія Пєсочина

 

 


Вернуться назад