Главная > Поэзия > Починається справжнє життя

Починається справжнє життя


22 апреля 2019. Разместил: Редактор

Починається справжнє життя

 

 

Михайло ЛЄЦКІН

 

 

* * *

 

У кожному слові чи в тезі,
В дорозі чи в лоні сім'ї
Знаходим ми іскру Поезії
Й роздмухуєм в ватру її.

 

Наш час повний стронцію й цезію,
Але ми долаємо їх
І творимо диво Поезії
Для всіх генерацій людських.

 

 

* * *

 

Всесвітній День Поезії, Поете,
Існує, щоб тебе застерегти:
Не поспішай стрибати з лету в Лету,
Щоб назавждú не канув в неї ти.

 

А поміж тим твоя потрібна сила
І твій талант потрібен споконвік,
Аби суспільство геть не здичавіло
Й не загубило даний Богом лик.

 

Вигадуй рими, і шукай сюжети,
І бережи свій унікальний дар:
Для того він, щоб повсякчас, Поете,
Ти клав його офірно на вівтар.

 

 

ПОКИ НЕ ЗАБУВ

 

Просились вірші на папір.
Та в домі вже нема паперу:
В комп'ютерну ввійшли ми еру,
Пірнули в електронний вир.

 

Як хочеш ти тепер внести
Щось в світову літературу,
То опануй клавіатуру – 
І відправляйся у світи.

 

Нам індульгенція дана
Поширить навіть пшик банальний.
Був почерк індивідуальний,
А клавішність – на всіх одна.

 

У віршів же буває зсув,
Їм не чужими є капризи.
…Стоп! Паперовий ось огризок –
Записуй, поки не забув!

 

 

* * *

 

Господь мене благословив
Своїми щедрими дарами
І наказав, щоб власні драми
Я поміж люди не носив.

 

Я й не ношу. І цілі дні
Дарую людям гуморески,
І буфонади, і бурлески.
А драми? Драми при мені.

 

Коли всесвітній тарарам
В житті міняє темпи й ритми
І крутимось в сплетінні літ ми, – 
Не до чужих буває драм.

 

А драми я залùшив ночі,
Коли з собою сам на сам
Я віддаюся небесам
Й дивлюсь зі страхом правді в очі.

 

 

* * *

 

Якщо вороги мої чесні, – шаную я їх.
Зневажливо ставлюсь до друзів зрадливо-пихатих.
Коли ж бути щирим нелегко в обставинах злих,
Себе я примушую честь берегти й не брехати.
Так, інколи важко… Життя і мінливе, й складне,
Й бува ризиковано стати на зріст проти неба,
Як в артпідготовку, яка так лякає мене,
Із шанців вилазити й острах ховати від себе.
Я вірю в добро. Але є невідступна межа…
Якщо я піддамся на лесощі або наругу…
Ні, краще хай ворога хтось у мені поважа,
Та не зневажає в мені лицемірного друга.

 

 

ДО ЛЮДЕЙ. ДО ВЕСНИ

 

Сонце виплило, мовби сонях, 
Мов та кулька, небесно-легка.
У струмочках, хлоп'яцтва повних,
Клоччям сніг проплива та зника.

 

І хурделило вчора, й дощило.
Чи зима це? Чи вже завесніло?
Чи ще будуть намети солідні?
Чи, кохання віщуючи час,
Прилетять із далекого півдня
Довгождані пернаті до нас?

 

А сьогодні – 
                      в садах напівсонних
Сік в гілки вже пішов тугий. 
Сонце виплило, мовби сонях,
У короні своїй золотій.

 

І хай славишся ти ерудитом,
Хай друкуєш серйозні труди, – 
Все одно тебе тягне магнітом – 
До людей.
До весни.
Будь-куди..

 

 

ПОЧИНАЄТЬСЯ

 

Починається справжнє життя.
Прилітають звідкільсь почуття,
Щó підддав терапевт забороні.
Починається справжнє життя.
Учащається серцебиття
Й Ніагарою стукає в скроні.

 

Починається справжнє життя.
Вік, і паспорт летять у сміття,
І свічки, щó встромлялись до торту.
Починається справжнє життя.
Гріх, приємніший за каяття,
Проривається з сéрця в аорту.

 

Починається справжнє життя.
Протилежності прагнуть злиття.
Пристрасть гойдалку хіттю колише.
Починається справжнє життя.
Потім стане усе до пуття. 
Лиш не зараз… Не зараз… Пізніше…

 

 

* * *

 

В тебе коси – ледь не до п'яток…
А оглянусь я трохи назад:
Я ж у школі любив тягати
За косички кирпатих дівчат,

 

Для щипання шукати моменти
І цілунком лякати не раз…
А тепер ми з тобою – студенти,
Забуваймо для капостей час.

 

Та, шкодá, не по вісім нам нині,
а по двадцять – ти знаєш сама,
І до кіс твоїх русих кипіння 
Мені доступу вже нема;

 

Залицятись тепер вже треба,
Червоніти, прохати в журбі,
Нагороди чекати з неба
І невпевненим бути в собі…

 

1953

 

 

АЛЕ Ж І ЖІНКА…

 

Тверезо бачу: ти – людина,
Все від людини – при тобі.
…Та ось тверезість десь полине
В веснù простóри голубі.

 

І раптом дивним алгоритмом
Усім законам всуперéч
Людина розчинилась притьмом
Або наткнулася на меч.

 

Нема людини. Замість неї
На двох невидимих крилáх
Війнувся янгол над землею
І рýки в заклику простяг.

 

І я вві сні пішов на заклик.
І я крізь пустотý пройшов.
Й артерії мої закляклі
Напружено погнали кров

 

Назустріч зустрічам хвилинним,
Коханню – всупереч судьбі.
…Здається, ти таки людина.
Але ж і Жінка, далебі.

 

 

А ТИ ПІШЛА…

 

Я ще тебе не висмоктав до дна…
Я ще тебе не перебрав до нитки…
Куди ж ти мовчки йдеш у ніч одна?
І чи колись повернешся? І звідки?

 

Нас повінчав якийсь таємний птах.
Вночі не видно. Тільки чути лунко.
А ти пішла й лишила на вустах
Лиш аромат останнього цілунку.

 

У серці біль ні трохи не стиха.
І ми тепер не разом – ми чужинці.
…Мабуть, після солодкого гріха
Потрібно жінці
                             бути наодинці.

 

 

* * *

 

Хоч у мене скроні сиві,
Очі ж НІЖНІ при мені:
В тебе пальчики красиві –
Хоч ручні, а хоч НІЖНІ.

 

 

БІДА

 

Твоїх очей неміряні карати
Затягують відразу й назавждù.
Й мені немає чим тебе карати – 
Хіба що морем власної біди.

 

Мені у ньому борсатись до скону 
І вже не досягнути берегів.
Благословлю ж біду свою бездонну
За те, що і злякавсь, і полюбив.

 

 

* * *

 

Напишу я в СМС: «Добраніч…».
Поки ж побажання долетять,
Сон тебе торкнеться, моя пані,
Моє дивне, сонячне дитя.

 

Що ж тобі насниться серед ночі?
Втаємнич мене в солодкі сни,
Щó хвилюють почуття дівочі
Молодими ритмами веснù…

 

 

* * *

 

Краси-веснянки вашої розмаю
Співаю гімн таємно кожну мить.
Зізнатись вам – сміливості не маю.
Промовчати – душа перегорить.

 

Так і стою, мов Буриданів ослик, 
В напрузі та розгубленості цій…
Невже я недостатньо ще дорослий?
Чи, навпаки, занадто вже старий?

 

А ви володарюєте, царице,
І ловите лиш погляди масні – 
Й за вами невідступно слід іскриться
Від блискотіння шалу навесні.

 

 

* * *

 

Я вас люблю. Не винний в цьому я.
Хоч і на вас я не кладу провину.
Ну просто склалась так юдоль моя.
З цим почуттям я в вічність і полину.

 

А поки що я маю ряст топтать
За незбагненним Божим розпорядком.
А як його топтать – і не кохать,
Не віддаватись нездійсненним гадкам?

 

Я вас люблю. Та цим я не кладу
Обов'язків на вашу чисту дýшу.
Я в вашому казковому садý
Лише спочину – й непомітно рушу.

 

А літ за п'ятдесят, розривши рій
Всього того – солодкого й не дуже, –
Ви скажете онучці: «Був старий…
Кумедний… І до мене небайдужий…»

 

 

НЕ ПЕВЕН

 

В гонитві за щастям позірним,
Якого насправді нема,
Явивсь я не тузом козирним,
Та ще й без палати ума.

 

Ні сил, щоб по світу гасати,
Ні часу, щоб скніти в гною...
Не певен, що варто спасати
Промолену шкуру мою.

 

Я жив з товариством добірним.
Й живу… і не треба дарма
Ганятись за щастям позірним,
Якого насправді нема.

 

 

СКРОМНЕ КАЛИНОВЕ ГРОНО

 

Відлетіла юність… Слава Богу,
Що таки летіла – не повзла,
Що шукала в сутінках дорóгу
До надії світлої від зла.

 

Є про що й згадати, й шкодувати,
Все було – і злети, і ганьба.
Та життя не перекодувати,
Вже не задкуватиме судьба.

 

Не шукав ні трончика, ні трону,
Прагнув досягнути чистоти
І калинове – нехай і скромне – гроно
Україні до вінка вплести…

 

 

ТРИМАЙ

 

Тримай мене на волосинці,
Якої тонше і нема.
Якби ж ми стрілись наодинці…
Якби ж ми стрілись… Та дарма.

 

Тримай мене на волосинці,
Якої тонше й не бува.
У серці повінь – аж по вінця,
І з нього капають словá.

 

Тримай мене на волосинці,
Якої тонше не знайти.
Я гордим був – я став на згинці,
Коли мені явилась ти.

 

Тримай мене на волосинці,
Бо, як не втримаєш, – впаду
В обійми найземнішій Жінці,
В моє блаженство та біду.

 

Тримай мене на волосинці,
Щоб я не ковзавсь на льоду…
А на останній вже зупинці
Я відірвуся – й сам зійду.

 

 

* * *

 

Пульсує серце ритмом частим,
Весну стрічаючи нову.
Як скучив, Боже, я за щастям… 
І як радію, що живу…

 

 

ПОЛОГИ

 

Дивлюсь на кущі вздовж дороги,
На клени та ясени…
Які нелегкі пологи
У нинішньої веснù…

 

Як тяжко природа відходить
Від хмарних коротких днів,
Від холоду та негоди,
В які її лютий завів…

 

А втім, чи правùй я? У квітні
Пологи ще не відійшли:
Хай поки що ледь помітні,
Але вже напнулись вагітні
Квітками брунькові вузли!

 

 

ПЕРЕДЧУТТЯ

 

Ніч прекрасна. На місяць, на розсип зірок
Першим диханням теплим дихнула весна.
На світанку вікно розчахну я в садок,
Щоб до мене із сонцем прийшла і вона.

 

Я на неї чекав… Як я довго чекав!
Я благаю весну: вже наблизився строк,
Тож прийди з ароматом задумливих трав,
В різнобарвнім намисті з найкращих квіток.

 

Буде всюди теплó. Буде й в мене теплó.
Все заграє, щó в сховку донині було.
І пісні над садами, мов грім, загудуть.


Світло стане у серці, щó провесни жде,
Й підніму я тоді знаменó молоде,
І, окрилений, щастя пізнáю я суть!

 

 

ЩОСЬ

 

Коли ще буде те щорічне лìтепло?
Ще приморозки квітень надсила.
І все-таки із сéрця щось вже випливло,
Чому ще мова ймення не знайшла.

 

Щось розлилось по травах і повітрю,
Над скромними квітками аличі…
Чи краплі поту, чи сльозинки витру,
Коли чомусь прокинуся вночі.

 

Все ж добре, друже. І весна ж надворі. 
Й життя ж від тебе ще не віднялось. 
Чому ж воно, з життєвих всіх історій,
Бентежить так – це безіменне «щось»?..

 

 

* * *

 

А можливо, все не так погано
У різноманітному житті?
І весна приходить бездоганно,
Й голуби вуркочуть у смітті.

 

Пухкість кицьки… відданість собача…
Радість стрічі… і розлуки жаль…
Як цього колись я не побачу,
То побачить інший. Це – деталь.

 

 

ВЕРБНА НЕДІЛЯ

 

Бог в душах розсіює праведні зерна,
Які проростити повинна весна.
...Настала Неділя – зелена і Вербна –
До радощів Пасхи готує вона.

 

Хай, друже мій, гілочки вербні у мирі
(Чи пальмове листя в південнім краю) 
Тебе звеселяють  і щастя без міри,
Щедротно заповнює долю твою!

 

 

* * *

 

У вічній та хиткій світобудові
Для всього передбачено свій час.
Міняються заграви світанкові,
Спалахуючи сотнями свічад.

 

У вічній та хиткій світобудові
Ми – пір'ячко… Нас носить буревій…
Лиш поза часом – таїнство Любові!
В світобудові.
Вічній.
І хиткій.

 

_________________

© Михайло Лєцкін

 

 


Вернуться назад