Главная > Поэзия > Коли осінь у золоті вся без оман...

Коли осінь у золоті вся без оман...


22 октября 2019. Разместил: Редактор

 

Михайло

ЖАЙВОРОН

 

 

* * *

 

Пора у вирій осені, пора!
На синю просинь урізають квоту.
Уже бряжчать ключі качиних зграй,
Що зачиняють небо для польоту.

 

Ось-ось воно, здається, упаде
Ливним дощем і хмарам очі витре.
Та не здається осінь і не йде, –
Гуляє в голові у неї вітер.

 

І роздуває полум’я дерев,
Щоб спалахнути ще раз, долюбити.
Там кожна гола гілочка, як нерв
Руки, піднесеної для молитви.

 

Жене листву у вигаданий рай,
В кадилі сонця дотліває миро.
Пора у вирій осені, пора!
Печаті гнізд холонуть, наче вирок.

 

 

* * *

 

Ніби ті ж куполи попід куполом неба.
До схід сонця – хрести і на захід – хрести.
І така ж у цій осені вічна потреба
По дорозі до храму і до висоти.

 

Де і віра своя, і молитва, і правда,
Сам собі голова, і хазяїн, і пан.
І не треба уже ані срібла, ні злата,
Коли осінь у золоті вся без оман.

 

Жовте листя у кронах оголює ребра,
І ржавіють їх зламані тіні в траві.
Благодатна роса мироточить на стеблах,
І тумани загортують літо в сувій.

 

Гомонять куполи попід куполом неба.
Сходить сонце святе на хрестах перехресть.
І тримає кулак свій на щастя планета,
І запалює свічі дерев до небес.

 

 

* * *

 

Осінні вітражі – на тлі небес,
На склі калюж, на золоті міжлистя,
Де кожен порух пензлика – протест
Усім відтінкам сірого розхристя.

 

В прожилках синіх світиться душа,
Відкрита вся – від кореня до віття,
Згусають сотні сонць у вітражах –
В розбитих скельцях бабиного літа.

 

До листя липне стежечок смола,
Чіпляється за павутину вітер.
Крихких суєт мозаїка зі скла
Спалахує від кольорових митей.

 

І сіється насіння по світах
З божественних плодів земного раю.
Пора осіння й справді золота,
Хоч за душею золота не має.

 

 

* * *

 

Пожовклий жовтень зжовує траву
І запиває сивими дощами,
Зриває з крон розпечену листву
Й роздмухує вогонь серед гущавин.

 

І котить хвилю в обшир лісовий,
І благодатним сходить в дні грядущі,
Запалює свічки не воскові,
А небайдужі і відкриті душі.

 

Не обпікає – венами тече,
Наповнює божественним аорту.
Барвистий світ – не тільки для очей,
Туди стезя – за зоною комфорту.

 

Пейзаж, розшитий золотом тонів,
Мелодій, що на крила піднімають.
За тим порталом вказівних вогнів,
Хто стукає, тому і відчиняють.

 

І поки жовтень зжовує межу
Між знаними й незнаними світами,
Комфорт минулі весни стережуть,
Майбутні весни манять до безтями.

 

 

* * *

 

Перша приморозь ночі торкнулась ріки,
Береги нагострили тонюсінькі леза.
Вибрив ранок на небі сріблясті хмарки,
І всміхнулися просинню осені плеса.

 

Павутинки туману здмухнув вітерець,
Павучком сивий місяць за обрієм щезнув.
Так схотілося в літо втекти навпростець
І пройтися стежками, неначе по лезу!

 

 

* * *

 

На мосту, де гніздяться холодні вітри,
Поміж берегом лівим і берегом правим,
Розпростерлись оголені нерви перил,
І замків обереги печуть, наче рани.

 

Вже донесхочу зведено замків з піску,
І насіяно всмак ефемерного рясту.
Від людської ходи стогне міст на замку,
І тріпоче крильми закайдоване щастя.

 

Роз’їдає й залізо іржа суєти,
Сходять рано чи пізно тумани із кручі.
На життєвій ріці між серцями мости
Не замкнеш і у воду не викинеш ключик.

 

 

* * *

 

Все сказано давно. Вогонь дотлів,
Лиш попіл неба жевріє ночами.
Не розумієш ти звичайних слів,
Не зрозумієш і мого мовчання.

 

У ньому – ані крихи німоти,
Воно кричить гучніше всіх набатів.
Зціпивши зуби, так волав святий,
За віру свою праведну розп’ятий.

 

Кричать мовчанням. Подумки. Без фраз
Ущипливих, колючих, їдкуватих.
Розщеплені на кванти, без образ
Вони умить знаходять адресата.

 

Розтанули між нами міражі
І перестало золотом блищати.
Коли в словах уже нема душі,
У порожнечу задарма кричати.

 

 

* * *

 

Відпускаю тебе! Не тримаю у кліті.
Божевільні і вільні твої береги.
У тумани оманні вони оповиті,
Завивають вовки в очеретах глухих.

 

Відпускаю тебе! За вітрами розлуки,
Де без мене колись загірчать полини.
І по вітру розвію обійми і руки,
Що були нам крильми над гніздечком весни.

 

Відпускаю гріхи, сам не маючи сану,
Забуваю слова найщиріших осан.
А собі залишаю розхристану рану,
Забиваю у душу гвіздки собі сам.

 

Відпускаю тебе! Научаюсь прощати,
Щоб самого не взяв небозвід у кільце.
Закільцьована птаха у срібло і злато
На свободі недовго летить манівцем.

 

Не тримаю в собі ані гніву, ні шалу,
Час воздасть нам із часом по вірі сповна.
Упаде з вишини ключ осінньо-іржавий,
І ніхто не підніме його вже із дна.

 

Відпускаю тебе! В міражі і омани.
Вивільняюся сам – від ілюзій і злуд.
Сивий попіл небес мені зцілює рани,
Із душі зішкрібає залишений бруд.

 

 

* * *

 

Навстіж хвіртка відчинена в осінь
Обіперлась на висохлий тин.
По один бік – заплакана просинь,
А по інший – туман золотий.

 

Листя жовте, зелене, червоне
Семафорить крізь вичахлу віть.
По один бік – час літній холоне,
А по інший – зимовий скрипить.

 

За порталом живих декорацій,
Де розходяться врозбрід шляхи,
Вже не буде ніяких сенсацій,
І склюють усі барви птахи.

 

Але тут, на межі між світами,
Іще гріє і світить довкіл.
Дні на вітрі зіщулено тануть,
Розриваючи душу навпіл.

 

І виймають усю із розхристя,
Піднімають, як полум`я, ввись.
По один бік – обпалене листя,
А по інший – запалений хмиз.

 

____________________

© Михайло Жайворон

 

 


Вернуться назад