Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

ГОРДИМОСЯ ОДВІКУ ЗЕМЛЕЮ Поэзия |
МИКОЛА НОЧОВНИЙ

ГОРДИМОСЯ
ОДВІКУ
ЗЕМЛЕЮ




РІДНА ЗЕМЛЯ

Ти зазнала немало наруг і поранень,
Земле, духом свята,
Земле, кров'ю свячена.
Ти єдина могла народити Бояна
І явити для світу Шевченка...

Із сердець волелюбних Дніпро витікає,
Де цвітуть, де чарують калина і ружа,
1 ворота твої недарма називають
Золотими –
Братерство і дружба.






КРАСА ВІТЧИЗНИ

Краса Вітчизни тонкориса,
А ще – огром душі, огром будов.
В безгрань морів
І мій струмок улився,
А в тім струмку
І пісня, і любов.








Земле, де корінню і серцю тепліше,
Де віхоли вчаться писать білі вірші
На аркушах чистих безкрайнього поля
Що в світі дорожче,
Ніж вольная воля!..

Тут кожний струмочок знаходить свій виток,
На щедрість душевну талановитий.

Усе від землиці і нині, і прісно,
Тому й гордимося одвіку землею:
І пісня, і хліб,
Хліб насущний і пісня,
Антеї і Прометеї.








Видноколом укрилося сонце по очі,
Натрудилось доволі –
Спочинути хоче.
Терикони за хмарами
Зіроньки лічать.
Вечір синявий. Ніч...
І притомлена вічність.






ПРО ДОНБАС

Виднокіл териконам стинає верхівки,
Уколотись боїться об них виднокіл.
Тут і зірка з копра – до небесної зірки,
Тут відлуння живе паровозних гудків.

Роздивився – і вже не забудеш Донбасу,
Бо відкрив – не спочатку, не враз
Суть глибинну розкутого часу
І таку ж дерзновенну, як час.






У ШАХТІ

Музей зародження життя щонайдревніший,
Найоптимальніших і найскладніших рішень.
У брилі вугілля – листочки папороті, віття–
Зійшлися під землею,
Ні, в землю впресувалися століття.
Тут щонайвищий тиск,
Напруга – тут же світло,
Немов початок всеземного світу.






ВЕСНЯНИХ ДНІВ
ЩЕМКА НАПРУГА

Весняних днів щемка-щемка напруга..
Аж розімліла від тепла земля
Безтямно й ніжно виплива з-під плуга,
Хвилясто улягається рілля.
Весна, весна! Такий безкрай надіям –
Затаєна енергія землі.
Коли усе росте, священнодіє,
То вродяться найперше– мозолі.






БІЛЯТЬ ХАТИ

Білять хати в селі –
І світлішає в світі білім.
Наче буднів немає,
А тільки – неділі.

Цілу зиму селові
Хати білені снились,
Лебедині ячання
В заметілях лишились...

Білять хати в селі
Та й по всім по окружжі,
Теплий вечір на вікнах
Вимальовує ружі.






СЕЛО
ПОВОЄННОГО РОКУ

На ринку квіти паперові –
Радіють люди, як обнові!..
На стінах квіти лиш з'являлись
І стіни наче посміхались,
І посміхались батько й мати,
І посміхалась хата хаті...

Немов віднайдена краса,
Яка в душі лиш воскреса.






МИ – ХЛІБОРОБИ

Ми – хлібороби
В сонячних накрапах!..
І дух землі,
Й цвітінь медвяний запах –
Живильна сила рідної природи,
Жива опора нашої породи,
Тому і зазернилися глибинно,
Тому, як сонце,
Світиш нам, хлібино!






СЕЛО,
ЩО ЗАСТИЛАЄ
ПАМ'ЯТЬ РЯСТОМ

Село, що застилає пам'ять рястом,
Туди так часто хочеться мені,
Де вже й калина гроном червонястим
В легенди звисла, в думи і пісні.

Як там ілюмінують зорепади,
По виднокіл небесний весь огром.
Веселки взяв я звідти й листопади,
Щоб душу переповнювать добром.








Явори понад краєм доріг натруджених
Сухожиллям коріння асфальт випружнюють

І випростують вгору могутні рамена,–
Знизу в синього неба це ж небо зелене.

1 зелене, й пташками обжите, затишне
Над суєтністю вулиць зависнуло тишею...

Я по місту іду– і за нього радію,
Бо коріння воно таки має надійне.








З пісень мого народу
Веселка воду п'є.
В джерельнім ясноводді
Щось невмируще є:
Воно і сонцем сходить,
Зозулями кує!..
З пісень мого народу
Майбутнє постає.






СОРОЧИНСЬКИЙ ЕТЮД

І Гоголя високі думи –
Через віки й серця їх струми.
На ярмарок, – дорога яром,
Воли несуть важезні ярма
З минувшини... За Пслом, з гаїв
Грім українських солов'їв.





ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА

Осяйність переяславських соборів,
І мудрий жест Богдана,
й булава,
Довкруж якої зароїлись зорі -
Життів, пісень на всі земні простори
У долях наших дзвінко кров співа.






ВСЕ ОД ЗЕМЛІ

Все од землі -
Хліб і любов –
Виходим з неї і стаємо нею.
Зоря ж з'являється, либонь
Щоб не згоріть,
А буть завжди зорею.








Чорноземе, землице чорноземна,
Уклін тобі одвік б'ємо доземно!

Під небом, що єдна пташиний дзвін,
Мій сміх тобі щасливий і уклін.

Тебе, землице, кров'ю поливали,
За тридев'ять земель з собою брали.

Замішані на прасі пращурів дуби
Ростуть з березами як символи судьби.






НА ДОЛІ ЗІЙШЛИ

Скільки крові пролито у рідну землю,
Скільки стріл і кольчуг,
Автоматів зіржавіло в ній!..
Скільки в чисте зерно
Досипали всілякого зерня,
Та нові покоління
На долі зійшли на своїй.






ЛІТО 1941-ГО

Пожежа немов череслами
Кромішню темінь орала,
Вогненними перевеслами
Жита у снопи в'язала.

Траєкторій снарядних жили
Зерном прошивали житнім,
Напрягалась земля стожильно,
Відродитися щоб і жити.






АТАКА

Бійців атака підняла: вперед!
Строчив і захлинався кулемет...

І танк фашистський виповз на узлісся,
Супроти нього – молода берізка.

Супроти сили зла –
Краси земної сила,
Вона ту чорну тінь
Собою заступила.








Скорботна мати.
Зламана галузка.
На плечі прилягла
Тернова хустка.
Вронила скільки сліз –
Не перелічить...

І дивиться на неї Кошовий,
На, рідну
Сиву матір, як живий,–
Безсмертя перед вічністю.








Дзвенять весняні голубі хорали
Там, де плуги колись межу зорали.
І трактори звели па п'єдестали.
Війни траншеї, бойовищ завали
Плуги часу давно переорали,
І труту-лжу вони переорали,
Хто ж золоті зведе їм п'єдестали?..






ПО ЗАМІНОВАНИХ ПОЛЯХ

По замінованих полях
Водила доля нас за руки,
Не всіх виводила на шлях –
Вгорі кружляли чорні круки.

Тужили гірко матері:
«Війна скінчилася, та що ж це...»
Не зустрічатимуть зорі
Ніколи ці хороші хлопці.

Не воювали, прожили
Років... Та що там, зовсім мало,
Ну, неслухняними були –
Так без батьків же виростали.

Здетонувало. Кляті міни
Із круппівської тої сталі.
Батьки вернулись із Берліна,
А діти на війні зостались.






ХЛІБ

Від голоду у скронях лунко дзвониться.
Післявоєнний хліб –
Із лободи та рижію,
Глевкий шматок, у долі на краю
Не крихтою, було,–
Сльозою рониться...

Пригадую дитинство і село -
І дива більшого за хліб той не було.






МАТЕРІ ПОЛІТРУКА

Поблизу села Хорошого на
Ворошиловградщині зведено
пам'ятник політруку
О. Г. Єременку.

Уклонітеся низько матері,
Що чекає усе життя
Сина, що в огненнім кратері
Згас під снарядне виття.
Це найбільша мудрість у світі -
Так, як мати, чекать уміти.






ОБЕЛІСКИ В СТЕПУ

0 юності святі, високі злети!
Вогонь сердець,
1 літ розлетом іскри.
В степу вогнянозоряні пікети,
Які в народі звуться – обеліски.






ОЗЕРЯНИ

Колодязю глибокий – де вода?
У тебе дно, як дно у лиха?
А очі дим пекучий виїда,
Вогнем кричить,
А потім тихне
І тонша крик...
Не на однім дворі
Невикричанегоре –
Озеряни. *
З німим прокляттям навіть димарі
Ідуть крізь ніч пекельну
В партизани.

* Озеряни село Варвинського району на
Чернігівщині, спалене фашистами разом
з жителями за їх підтримку партизанів.






НА МОГИЛІ
НЕВІДОМОГО СОЛДАТА

Все дмуть і дмуть вітри прогірклі,
Дні тих років – не прохололі...
Вдивись у профіль вогняної зірки -
Побачиш профіль і своєї долі.






ПРОХОДИТЬ ЧАС

Проходить час крізь нерви і крізь душі
Стоять герої в бронзі незворушні!–
По лінії проходить горизонту,
Для щастя все виборюючи зону.






ЗА СЕРЦЕМ
ВИВІРЯЄТЬСЯ



СВІТИ НЕВІДКРИТІ

Люди мої – світи невідкриті,
Вічні тривоги, розлуки, жалі.
Як же красиво нам треба прожити,
Щоби увічнить любов на землі.

Річка життя аніяк не міліє,
Осінь за осінню – вічний вогонь.
Взимку до іскорки він ізмаліє,
Все пережите у нім перетліє,
Прийде весна –
1 застукає кров'ю до скронь...








Однаково простори ці широкі
Для добротворства і для зла,
Однаково простори ці високі
Для горобця і для орла.

Під зодіаками душа їїіукає меж...
Як мало ти, людино, на землі живеш.






ЗА СТУКОМ СЕРЦЯ

А хліб не проїдається,
Вода не набрида...
А маятник у правий бік
І в лівий бік хитається,
І амплітудова хода
За серцем вивіряється
У грудях.






А ДЕНЬ ЖЕ БУВ ТАКИЙ

А день же був такий -
І біло й зелено,
Голубизни цвітіння,
Сонця шали.
Це нам, лиш нам
Його любити велено:
Сміятися зі щастя
І плакати із жалю.






БІЛЯ ПОЛОТЕН
КАТЕРИНИ БІЛОКУР

Життя на полотні тчуть кольори –
І серце розквітає кольористо.
Вмочила пензлик у кармін зорі,
Живого додала до квітки листя.

Ще й вивірила казкою уяву
І, зморена,– це ж треба все розгледіти
Пішла у вічність по квітках і травах...
І тільки над селом ячали лебеді.






У ТРАВНІ

У травні пив із долонь коханої
Ніжне літепло
1 захлинався од щастя.
Соловей відспівав на світанні.
Осінь тихо підкралася.
Спорожніло і журно стало.
І замовкло нараз,
Що дзвеніло в душі і співало.






ПІД ЯБЛУНЕЮ
ДІВЧИНА СИДІЛА

Під яблунею дівчина сиділа
І весело сміялась.
А кров її розбурхано бриніла -
Дитя сміялось.
І яблуко надкушене лежало,
Сочилося іскристим соком.
І дерево життя –
Начал начало –
Було розлогим і високим.






МУЗИКА

Пригортавсь до дівчини баян –
Тої миті була вона музою,
Бо вечірнього неба екран
В кольори перетворював музику.

Очі кликали в даль потривожену,
Од кохання пекучу, од вітру,–
І було в них: «Поклич, і я зможу
І любити, і бути вірною;

Йтиму поруч легкою ходою,
Зачарую очима блаватними;
Доти буду твоєю долею,
Доки музика в серці лунатиме».






АЛТАЇР

Світло долі зрівняю із сяєвом зір;
Де б не був я,
Де б ти не була –
Нам світитиме завжди зоря Алтаїр -
Найясніша в сузір'ї Орла.

Крізь негоди,
Погордість і забуття
Уночі вдарить в шибу крильми;
Я чекав оцю мить, може, ціле життя.
Од чекання втомилися ми.

Знову марить душа
Про чуттєвий безмір,
Срібна тінь на волосся лягла.
Нам світитиме завжди зоря Алтаїр -
Найясніша в сузір'ї Орла.






НЕСПОДІВАНА

Несподівана, як серед літа сніг
Чи грім узимку. Несподівана.
Сподівана з усіх стежок, доріг,
З усіх надій, з усіх замрій – сподівана.
З якої ти галактики? З якої?
З усміхненої, мабуть, весняної.
До пісні доторкнулася рукою
І, тиха, стала враз вона дзвінкою,
Малий струмок – бурхливою рікою.
З яких, скажи, прийшла ти новоліть,
Щоб зіркою провідною зоріть,
Горіти і ніколи не згоріть,
З яких, скажи, прийшла ти новоліть?!
Пройшла омови – не питала броду,
І ниций ляк тебе не зупиня.
Прийшла ти так, як музика приходить,
Та музика, яка душі рідня.
Сподівана!– гукаю вдалину,
Сподівана!– кричить кровинка кожна,
Ось зараз я відлуння доторкну
І зрозуміти все одразу зможу.
Почув-таки, почув: лунало било,
На вітрі задихалось калатання,
І скресло щось, і щось таки розбили,
А потім вже прийшло кохання.






А НІЧ ЗАГОСТРЮЄ ЧУТТЯ

А ніч загострює чуття і болі ран,–
Крізь непроглядність видивляєш ранок
І нервами оголеними світ
Відчути пробуєш,
Як день майбутній свій.
Що сталося? Перенапруга, пере...
Робота. Діти. Атмосфери.






ВИВІРИТЬ РОЗЛУКА

І повносиліє і повниться
Ріка... Любов моя – живи!
Уже пробилися з безмовності
Зелені голоси трави.

Ще день, ще другий – і ліси
Змахнуть гіллями у блакить.
Любове, все, що хоч, проси,
Але продовж коротку мить.

Ту, що летюча, мов зоря,
Ту, що палаюча, як мука...
Я тільки серцю довіряю,
Все інше – вивірить розлука.






ПОБУДУЮ МОСТИ

Побудую мости калинові
Для своєї любові.
Посаджу скрізь берізки-свічада,
Як розлюбить -
Хай буде розрада.






А МЕНЕ
НА ВЕСІЛЛЯ КЛИКАЛИ

А мене на весілля кликали
Молодий з молодою,
Тільки вишенька, що під вікнами,
Заступила дорогу собою.

А мене на весілля кликала
Стежка та, що за гаєм,
Та, що я колись витоптав,
Може, ніченька лиш пам'ятає.

Стежка, стежечка, ще й з росою,
Ой чому заросла ти навіки травою?..






НА ДВОХ БЕРЕГАХ МИ

Па двох берегах ми, па двох берегах,
А посередині – річка часу.
А доля у наших і не чиїхось руках,
Я сам її гребенем хвилі несу.
Та лише одне я сказати хотів:
Що річка все ширша,
Що річка все глибша
І все повноводніша річка років.






ПОВЕРТАЙСЯ

Повертайся з вирію осіннього
Криком даленіючим: «Вертайся!»
Відкурличу думами, посивію,–
Голова чи в інії світання?..
Проти себе в сотий раз повстану,
Але все ж до тебе: повертайся!






ЧЕРЕЗ ЛІТА

Несу тобі ромашки білі,
Тобі одній на світі цілім.

Тривогами любов скреса,
Пахтить ромашками коса.

Зустрілися через літа:
Нелюбий косу розпліта.








Беатріче – благословенна.
Над розп'яттям доріг і тернами
Зваба віч, руки ніжні і теплі,–
Через рай провела,
Краплі власної крові лишила на стернях
І лишилась у пеклі.








Іще з часів Содома і Гоморри
Й до не таких далеких, далебі,
Всяк дбав найперш для власної комори,
Сорочка власна ближча ж бо собі.

Такого не бува, щоб все досхочу,–
Бо ж вишукане все-таки хотіння...
Іще й тепер ота липка сорочка
В примірочній, де совість і сумління.






«ПРОЩАННЯ СЛОВ'ЯНКИ»

Проводжають «Прощанням слов'янки»:
Під знаменами нот і знаменні слова.
В трубах мідяних серце себе розрива –
Сходять з крові червоні ямби.
Ми від себе слов'янок своїх відпускаєм,
Мов од рани присохлі бинти відриваєм,
Тільки знов повернутися нам би.






ТАМ, ДЕ СОНЯЧНИЙ БІК

Чорно-біле оперення світу –
І орлине, й ракетне.
Там, де сонячний бік,–
Розквітають квіти,
А де темінь –
Мов зустріч
З тобою, смерте.








Хай же будуть вовіки і прісно
Тихі доли і яснії води,
Вічні бджоли, і труд їх, і пісня
Там, у вулику небозводу.






ДАВНІ ЛИСТИ
(Цикл)



Між старими листами живе
Маленька комаха – сонечко.
На сніг за вікнами дивиться зверхньо
І не вірить теплу зимового сонця;
Між словами звело собі хатку
Із дашком навісним,
Зупиниться наприкінці листа багатокрапками –
І все набуває іншого смислу.



А почуття розгладить зморшки,
І, як було, піду у бездоріжжя
Рядками, що цвітуть чорнилом,
У них є сила центробіжна,
Розмах лелечого розкрилля.
І ти на фоні їх означена
Гінкою долею-тополею.
А підсумок, а він двозначний...
І ти стоїш усе тополею.



Лечу і політ вивіряю
То польотом листка кленового,
А то променя.
А на сітчатці ока
Випуклий та завкруглений світ.
Лечу, а від мене не відстають
Тисяча і одна морока.
І чи ото не провесінь
Кіноварі добавила в кров,
А може, то від листа,
Що, мабуть, земну півкулю
Кілька разів обійшов,
Доки його ти писала.



У капілярах думки,
Як у весняній брості,
Утаємничена жага –
Життя таємний досвід.
Була та думка свідком
Тепла чуття весняного
І світла...
Закреслена пером.
Приборкана жага
Вже не жива – пергаментна.



За семи майбутнє печатями,
А минулого ще не було.
Як любила! Не вміла прощати –
Набігало на слово слово.
Не встигало перо за думкою,
Зламалось-таки перо.
Раз надумане– не передумане,
Владне серцю –не розуму.
За семи, за семи печатями,
За семи важкими дверима
Не майбутнє – лише початок,
І відчутний, але вже незримий.



Наче з алюмінію, маслина
Вирізьблена тонко і уміло
На осонні.
Постать біля неї забіліла,
Наче намальована білилом.
В мареві розтанула, неначе
И не було нічого на осонні.
Написала у листі, що коні
Снилися крилаті і червоні,
Що води схотілося напитись,
А вода в Сулі була солона.



Весна усе перетворила
В метафори і рими.
У неї особливий вимір
Шляхів людських і журавлиних,
Пісень людських і солов'їних.
Лист – мов листок,
Немов пір'їна,
Легкий.
Відкрив.
І став,
Як домовина,–
Важкий-важкий.



Мовчання значить більше, ніж слова,
Не ми –кохання має лиш права!..
На відстані горить – і зігріва.



ЖИТЬ З
ПРИРОДОЮ
СУГОЛОССЯМ



БЛИСКАВКА

... А блискавка панахає зеніт,
Напружена до ясності такої,
Як думки звивина,
Що осяває світ.
Чи ж сонце спалахнуло за горою?..
Прелюд народження планети повторяється -
І лопухи, неначе вуха мамонтів,
До таїни земної прислухаються.






ДО ТАЇНИ НАЧАЛ

До таїни начал
Столітній дуб
Все намагається
Корінням дотягтися.
Впадають корені у глибину
Джерел,
Щоб стать продовженням
Дороги до начал.






КВІТНЕВЕ ЗАБУТТЯ

Річки квітневі –
Гомінкі верлібри,
Запона вечорова срібноткана.
І зорі,
Паче золоті колібрі,
У небі й на воді
Свій зачинають танець.
Душа хмеліє,
Аж немовби п'яна,
Пливе й пливе
Із пам'яті в непам'ять.






КАЛИНА

Разки холодного вогню,
Пекучі грона гніву і любові,–
У кожній ягодці по сонцю днює.
А ще: мов на жертовнику
На золотому кров землі,
Салют прощальний осені в зимовій млі
І пам'ятник живий красі і вроді,
Легенда й пісня, що живуть в народі.






ПІДУ У БІР

Піду у бір,
у гості до пташок,
По ритми несподівані і рими.
Там дивиться фіалка з пелюшок
Довірливими синіми очима.

Прийміть мене –
так хочеться мені
В зелений храм, що, мов душа, безкраен.
Де сонце гра на золотій струні,
Береза соком небо напуває.

Чи не в оцих урочищах, либонь,
Життя свою розпочинало пісню,
Чи не отут відкрилася любов
Й людині в душу глянула первісно.

Єдиний світ од птахи аж до зір,
Зимові й весняні у нього спектри,
Піду у гості до пташок у бір,
Вони відкриють всі земні секрети.


ЛІСОВА ЯБЛУНЬКА

Ви знаєте, як яблунька цвіте?
Як дичка зацвітає серед лісу?
Од неї біла заметіль мете,
Для неї лісова лунає пісня.
Така мала, а як. вона цвіте?!
Ви – про красу.
А я – про серце золоте.
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • ЧЕРЕЗ ЛІТА
  • Осіннє
  • ЗАПАХИ ПАМ’ЯТІ
  • Віншувальне
  • СТИХИ УКРАИНСКИХ КЛАССИКОВ


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Август 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     12345
    6789101112
    13141516171819
    20212223242526
    2728293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.