ВІРШІ З МАЙДАНУ

Марія Якубовська

ВІРШІ З МАЙДАНУ


1
І перший ряд впаде, обдурений киями.
Знов дзвони загудуть – і небо спалахне.
І Каїна печать устане поміж нами,
Й молитвою трава погасне і... сплакне.
Печальний блиск щитів. Знов брат іде на брата.
Хтось лічить бариші, а хтось тремтить в юрбі.
І миє руки той, хто научив Пілата,
Як обійти рожен, щоб пертись у святі.
То кригою встаєм, то попелом, то гноєм.
І тільки схлип вітрів гуде та ковила.
Так хочеться вернутися героєм
До Пирогощі з древнього села.
Так хочеться молитись, і мовчати,
І стати тихо серед світлих зір.
Та тільки плаче степ і... кличе мати,
І зойкає пожмаканий папір.

2
Ми не знали, що руки летіли до неба, як крила;
А сипучість пісків через пальці текла, як вода.
Рівно зірка прониже пітьму, як замети Ярило.
і читатиме вічність розмиті у сні письмена.
Явна хіть пірамід – і черлені щити, наче ружі.
Слово прагне вогню, за заметами виють вовки.
Віщі сови гудуть, миють крила орли серед стужі,
І не знати чому піраміди стоять, наче ртуть.
Тьмяна пристрасть снігів, тінь летить невідомої птиці,
Де завіси старі, як обдерті лахміття, пливуть.
Фісгармонії стид, і уперше збунтовані вівці
Лижуть сніг, наче воду, в кошару уже не ідуть. ...
Омиваючи берег Каяли, намети ростуть.



Ці натомлені ніжністю й смутком зів'ялі дороги.
Небеса, що зростали до сонця своїми крильми.
Лише ними устелені ночі й далекі пороги,
Що Дніпром напролом за Сарматським горбом загули.
Ці розвернені бурі і заупокійні молитви.
Ніч даремну пройти – наче скалку черкнути по склу.
По надбрів'ю меча а чи лезом тонісіньким бритви.
Запалити свічу... понад світом черлену свічу...
І приходять із хащ – споночіш, задимлені грози.
І приходять лелеки із білим надбрів'ям дуги.
Так багато, либонь, у засніжених далях лози,
На якій, наче стебла, досвітлі вітри відгули.
Так пророче туман осідає комусь на рамена.
У розкриллі гілок віщі сови гудуть і гудуть.
Тільки сонячний дощ лопотить через душу – до мене.
Тільки білі дощі, як пророки, ідуть та ідуть.




Тут запах цвіту промайне-сяйне.
Такий врочистий, аж подаленілий.
Ти не впізнаєш в цвіті тім мене.
Здивуєшся: взялася звідки сила.
У безлічі замаяних облич
Шукати будеш, але вже даремно.
Бо я сама пройшла крізь ночі клич
І лячно було в тих обіймах темних.
Отож цвіту – роняю цвіт в росу.
Дивуєшся чи, може, і не бачиш?
Я пелюстки лише тобі несу.
А яблука? Дозріють ще! Побачиш!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.