Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Заплутаною сіткою дороги Поэзия |
* * *
Трамвай повільно розрізає
Своїм шляхом невтомне місто…
Куди я їду? Ні! Не знаю.
По рейкам звук протяжним свистом.
Як привиди один за одним
Виходять люди на зупинках,
А ранок дотиком холодним
Пускає на вікно краплинки…

* * *
Коли затихнуть оплески гучні, -
Опуститься не занавіс, а тиша…
Здається – Її роль була у сні,
Але той гул овацій не залишив
Велике серце. І такі ж ясні
У погляді гарячі іскри слави…
Здається – Її роль була у сні,
І вигуки відлуння: «Браво! Браво!».
Захоплені обличчя глядачів –
Її увага зараз не залишить,
Але затихнуть оплески гучні,
Опуститься не занавіс, а тиша…

* * *
Заплутаною сіткою дороги…
Над ними ковдрою – туман,
Неначе б то прохає допомоги
Нічних оман.
Немов Господар чарівних і дивних
Із клітки випустив птахів,
У них на крилах щастя тих невпинних
Нічних шляхів
До рук надійних пригорнеться птиця,
Яка літає по сяйним світам.
Настане щастя… Може ще насниться
Нічний туман.

* * *
Повільно і лагідно вечір
Із люльки пускав сірий дим,
Він шовком лягає на плечі…
Дівчата пишаються ним!
І його очі – дві зорі.
Гітара. Горді ліхтарі.
* * *
Тебе знайшла немов бездомного щеня,
На Надбережній вулиці широкій…
Ти – несподіваність, що на початку дня
Змінила плин наступних років…
Десь вимальовувався твій бродячий слід.
Застряло місто в шумній атмосфері.
І марш свій зупинив невтомний світ…
Кремезні серця мого двері
Перед тобою відчинились. І алмаз
В твоїх очах прогнав краплини ртуті…
Не пояснити – сонце засвітило враз!
А скільки не вдалось збагнути…
За мною плентаєшся наче вірний пес…
Хто скаже: одне ціле ми чи пара?
Алмазний погляд підіймаєш до небес…
І диво – сонце із-за хмари!

* * *
Не кидайте в вогонь сумні вірші,
Благаю Вас, шановний мій Поет…
В рядках частина Вашої душі, -
Хоч на сльозах замішаний сюжет.

Вогонь не спалює оті живі рядки,
Він дотиками знищує папір.
Вірші не візьме з Вашої руки
Рудий ненависний і хитрий звір.

Не кидайте в вогонь сумні вірші,
Вони повернуться у світлих снах…
В рядках частина Вашої душі,
Мінливої, мов перелітний птах…

* * *
На нитці красувалися корали…
Застигли сльози у печалі назавжди.
Без помилок в твоїх очах читала:
«Зажди…»

Розсипалось намисто по підлозі.
Коштовні сльози не зрівняти у ціні…
Мій сум гіркий лишитися не в змозі
На дні…


* * *
Сонце яблуком дозрілим
За далекий небокрай
Поспішало… Ледь зігріло
Крижаний блакитний край…
Із кишені діаманти
Розсипала щедро в мить
Та красуня у пуантах,
Що метеликом летить
До криштальної хмарини…
Танець вдалий знов на біс!
Браво, юна балерино!

В діамантах ліс…

* * *
Довгоочікуваний і гучний дзвінок,
Що потривожить тишу нерухому,
Нестерпно напрямляє плин думок
До батьківського саду і до двору,
Де мов у казці злагода і мир,
Де найніжніші ранки смарагдові…
Як щиро у дитинстві я любив
Хатину білу! І мені любові
Було достатньо, щоб дістати до зірок,
Як птах над Україною літати…
Довгоочікуваний і гучний дзвінок:
«Привіт, мої кохані мамо й тато!»


* * *
Вдихали
Квартали
Туман синьоокий…
І вітер не в змозі розвіяти роки
Далекі… Згадаймо весну, любі друзі!
Ми бачили те, що у світі ілюзій
Не знайде чаклун. І навіщо шукати?
…Дівчина струнка одягалась у шати
Прикрашені краплями талого снігу…
І погляд гарячий розтоплював кригу.
То миле дівча, то чарівная дама.
Ах, друзі! Вона героїня роману…

* * *
Коли освідчувались у листах,
Не до вподоби, хоч і синій птах
Приносив їй жагуче послання
На крилах світлих на початку дня.

По телефону низку із зірок
Подарувати? – Лиш пустий дзвінок…
Забувся номер. Зник знайомий слід.
А нещодавно дарував весь світ…

І обіцянки… Й сонце у руках…
У клітці залишився синій птах.
Лиш холод. Не потиснули й руки.
Із нитки розлетілися зірки…

* * *
Безлюдне кафе… І рука у руці…
І поряд любов в сто процентів.
То радість, то сум розквітав на лиці
замріяних, вільний студентів.
У чашці остигнув вже чай з молоком,
проте закипає розмова:
– Так, люба… Сьогодні лечу літаком.
Прошу, не сумуй. Будь здорова!
Любов у очах і рука у руці…
Дід глянув із-під капелюха
на пару, промовивши: «Ну й молодці!» -
То дощ, то різка завірюха
у них на душі… І холодний вже чай.
Мов річка хвилини промчали.
Як тяжко буває сказати: «Прощай!»
І губи застигли в печалі…
Безлюдне кафе. Зупиняється час…
Самотньо. Так темно, так важко.
І стукає дощ у вікно раз у раз.
Дівоча сльоза впала в чашку…

* * *
Неначе будує добродій місток
До дивного світлого краю.
Зелена краплина – це просто листок
Як в казці новій оживає…
* * *
Не допоможе красуні Олені
Вино солодке вищого ґатунку,
Чекають очі, мов гаї, зелені
Хоч від сльози гіркої порятунку…

Вдягла весна у білі сукні груші...
І мов метелики щасливі люди…
Олені ж холод пронизає душу,
Чи радість квітнути не буде?

«Не плач красуне, заспокойся пташко!» -
Хотілося б почути їй прохання,
Вікно відкрила… Ну хіба так тяжко
В пусту квартиру зазирнуть коханню?

Чому постійно шлях цей обминає?
І за спиною голос, ніби з казки,
Прошепотів відлунням: «Я кохаю…»
Подарував Олені теплу ласку…

* * *
Одарка з вулицею шумною – як сестри,
І поряд осінь йде: за кроком крок.
В навушниках школярки просто рок,
На серці – наче видатні оркестри…
На струнах золотих зіграла осінь соло…
Відлунням на душі лишився звук…
Аби ж гітару дівчині до рук,
То пісня літа зазвучала б знову.
І відродилася б тоді нестерпна спрага…
І хтось би поспішав купити квас,
Любов би завітала в перший раз…
Прислухався до пісні пес-бродяга…
Одарка грала б… І навіщо їй подяка?…
Нема гітари… В навушниках рок.
Не літо – осінь йде за кроком крок.
І слідом за школяркою собака…

* * *
Разом із зорями засяяли надії…
Він плентався по місту, як собака.
Гарячий поцілунок – це подяка,
Яка жила в країні Світла Мрія.

* * *
За окном вновь бродяга холод…
Где бы взять листвы золотой?
Не грусти, друг, пока ты молод
Счастье гонится за тобой.
Вспомни, друг, когда-то мечталось,
И, шурша, всё смеялся парк…
С плеч смахни старуху-усталость –
Надоела она и так.
В тихом парке гуляет вьюга…
Где бы взять листвы золотой?
Не грусти, ведь осень-подруга
Все равно придет за тобой…


* * *
На годиннику пізня година,
На душі надія й сподівання…
Якби погляд згадала людина,
Що ім’я дала мені – кохання.
Чай, сльозами змішаний, у склянці,
Один крок – в країні я ілюзій,
Де злітають в небеса посланці –
Голуби – надійні наші друзі…


НОКТЮРН

Заплутанною сіткою – дороги...
Над ними ковдрою – туман,
Неначебто прохає допомоги
Нічних оман...

Немов Господар чарівних і дивних
Із клітки випустив птахів –
У них на крилах щастя тих невпинних
Нічних шляхів.

До рук надійних пригорнеться птиця,
Яка літала по сяйним світам...
Весна настане... Знову нам насниться
Нічний туман...



* * *
Сонце яблуком дозрілим
за далекий небокрай
поспішало... Ледь зігріло
крижаний блакитний край...
Із кишені діаманти
щедро розсипала вмить
та красуня на пуантах,
що метеликом летить
до криштальної хмарини...
Танець – чудо! Знов на біс!
Вгору рук простертих ліс -
Браво, юна балерино!


* * *
На коліна голову схиливши
і поклавши Кобзареві вірші,
сум вона лишила із собою.
Поряд мертва тиша. За стіною
жвавий гомін, радість, інтереси…
Влучних слів бракує поетесі.
У пітьмі тепер дівчина Віра,
сум і страх заповнили квартиру.
В час цей за кремезною стіною
світ ясний кохається з весною…
Вихід був – урятувати Віру.
Крила є – то розпустити крила!
Вулицею йшла, її підбори
цокотіли. І блакитним морем
змиті непотрібні сірі стіни…
Мить – до неба голуби злетіли!
Тепло… Народились в серці вірші,
з голубами зникла мертва тиша.
Дзвінкий голос: «Зачекайте, панно!» -
парубок дарує їй тюльпани…


* * *
Весна – наївна грайлива гульвіса,
ніби відправивши клопіт до бісу,
дзвінко і весело щось гомоніла…
Люди, погляньте – яка ж вона мила!


* * *
Ніч панує в місті… На зупинці
незнайомець огорнув плащем.
В темряві їх душі наодинці,
мов кружляють в танці під дощем…
Кинути б стрілою слово влучно,
розірвать перелік помилок,
та прямує вперто їх розлучник –
той трамвай, що розірвав танок.
Ніч у даль відправилась з трамваєм,
другим рейсом ранок наступав…
Незнайомка… Чи її кохає?
Вітер прошепоче: «Він кохав»…

* * *
Коли криштальні легкі краплини
блакитним ранком умиють парк,
я позабуду твої провини
і відпущу твій вільний літак.
Коли його величезні крила
у небі синьому заблищать,
навіє вітер слово: «Простила…»
Це дощ весняний навчив прощать.
Умиють краплі легкі криштальні
блакитним ранком безлюдний парк…
І на вітру задрижать прощальні
мої слова. Відпустила літак.

* * *
Сонячне проміння теплим ранком,
не спитавши, вперто у кімнату
пробивалось тихо крізь фіранки,
так і не помітивши утрату.
Щоб не розбудити, вдягся нишком,
знов пішов незграбною ходою,
а вона, мов кошеня у ліжку…
Його кроки чутно за стіною.
Хай покинув… Їй же сонце світить,
знов лоскоче лагідно волосся.
Боже! Вони лиш грайливі діти,
хай покинув, значить – довелося.
А вона не плаче. Сміх дитячий
ллється гомінливою рікою.
З новим днем настане світла вдача,
пригорне надійною рукою.

* * *
Вже стиглий вересень, мов виноградні грона…
Виблискує на сонці синій став.
Моя рідня, я повертаюся додому!
Який же, присілок, ти гарний став!
Й дорога рідна у пилюці навіть мила,
вздовж неї клени, наче у вогні, –
це просто осінь розпускає жовті крила.
На згадку лист кленовий впав мені
до ніг. І чутно вдалині церковні дзвони
крізь сільську тишу, вранішню й легку…
Як же минути, коли я іду додому,
спів чистої водиченьки в струмку.
Вже стиглий вересень, мов виноградні грона…
Безжалісно вже сонце не пече.
О, любі друзі, повертаюся додому,
тож обійміть нарешті за плече!



* * *
Ниткою чорна стежина…
Хто ж розпустив цей клубок?
Пленталась дивна людина –
плащ під дощем вже намок.
Ніч розгляглась над степами,
знов огорнула село…
Він повернувся з літами.
Сон? Чи насправді було?
Він залишає рушницю –
тож прощавай, війни вир!
Піснею ллється криниця –
знов доброзичливий мир.
Дощ весняний над степами
змиє розлуку і страх.
Він повернувся з літами,
наче поранений птах.
Ниткою чорна стежина…
Хто ж розпустив цей клубок?

- Боже! Вернувся, мій сину!
- Так, люба мамо… Намок…


* * *
Згорало море в ясному вогні,
а гори огортав палкий світанок….
Надія припливала на човні –
народжувався тихий кримський ранок.
Лиш де-не-де пташинні голоси –
оспівували чайки рідне море…
Здається, серед дивної краси
не існуватиме підступне горе…

Зі скелі поглядає вниз моряк:
Ех, молодість, подружко люба, де ти?
Немов дитина вірив в дужий знак,
з надією кидав колись монету.
І щастя припливало на човні…
Де моряка ці хвилі не носили,
які згорали в ясному вогні
і дарували нездоланну силу…


* * *
Осипається цвіт черемшини…
Ось весна переступить поріг,
промине наші рідні стежини.
О, якби повернути хтось зміг
білий вальс весняного цвітіння
на вітру молодому в саду!

У віночку дівчина-видіння
прошептала: «Прощайте! Вже йду…»
І лиш спів солов’їний лишила
та криштальне намисто з роси.
Осипається цвіт черемшини…
Прощавай панування краси!

* * *
Подаруйте, любі, птахів шумну зграю –
з ними я б злетіла стрімко догори,
подаруйте краплю літньої пори –
хай роса криштальна трави прикрашає.
Подаруйте, любі птахів шумну зграю –
буде щире серце вічно вдячне вам,
прошепоче ніжно тихий океан
вам привіт від мене з далекого краю…

* * *
Човен коливають сині хвилі…
Занесеш куди ти, люба долю,
разом із човном любов та волю?
Хай до берега вертають милі!
І літає соколом величним
щастячко мінливе за горами –
поманю засмаглими руками,
але не лишиться в мене вічно.
Хай лиш прилітає на хвилину
до човна, що мандрами маячить,
моє серце піснею віддячить,
що крізь вітерець грайливий лине…


* * *
За що полюбила вокзали?
Маршрути – невпинні шляхи,
а ми – подорожні птахи,
які серед них заблукали…
Годинник великий на вежі.
Хвилина – чийсь потяг прибув.
Не спів солов’їний, а гул
розлився рікою без межі.
Ах, зустрічі… Довге чекання…
За що ж полюбила вокзал?
А дощ-подорожній сказав:
«На поїзді мчиться кохання…»
Воно першим рейсом прибуде,
воно подолає шляхи.
І ми – подорожні птахи –
Про те, як чекали, забудем…


* * *
Комусь присвячувать вірші?
Звичайно, не легка ця справа…
Але пишу Вам від душі –
Яка ж усмішка в Вас яскрава!
Не думайте, що я хабар
Словесний ставлю перед Вами,
Але погодьтесь – божий дар
Уміло малювать словами,
Як виробляєте це Ви…

* * *
Травень сміється, неначе грайливе дитя;
фарби яскраві, немов би у дівчини плаття,
а весняні і тендітні легкі почуття
раптом спалахують ясним червоним багаттям.
Стежка вузенька пробігла між дужих дубів
і поманила до шелесту ветхого гаю…
Парубок спритний без сумніву хутко зумів
дівчині любій зізнатися ніжно: «Кохаю…».
Мабуть, від щирих душевно-пронизливих слів
на синьоокому ставі розквітло латаття…
І промайнув дух кохання між дужих дубів,
і не згасало любові червоне багаття…
Іскорки щастя засяяли в юних очах,
травень всміхається весело, райдужно, мило!
Серце співає, неначе дзвінкий дивний птах…
Боже! Чому ж вона так полюбила?

* * *
На різних вони гілках
під небом безмежним любові…
Краплини на листі тополі,
а сонце в руках.

* * *
Містечко шуміло… І голубів зграя
майнула крізь величний парк…
Птахів, як це дивно й цікаво буває,
гостив хлібом щирий чудак.
І погляд спокійний оглянув будинок,
де мешкав колись вірний друг…
На смуглій щоці ніби зграя краплинок –
мов роси оздоблюють луг.
Мережила нитка життя візерунки –
стежок провідний вперед вів.
Минулого вічні і журні відлунки
летіли на крилах птахів…

* * *
Крізь зелене море в’ється плай.
Обійняв туман гірські вершини…
Закричати б: «Юність, постривай!»
так, щоб обізвались полонини.
Сосни задрижали б вдалині.
Хай Вкраїна чує спів трембіти!
Юність, пісню гір лиши мені,
щоб на крилах радості летіти,
щоб в житті лишити світлий слід,
як хмарки, що обняли Карпати.
Закричати б гучно на весь світ:
«Юність, постривай! Навчи кохати!»

* * *
У золотому парку звуки кобзи,
і свіжістю огорнуті алеї.
Мені затишку київського досить –
не хочу гомінливого Бродвею.
Шарфом легким осінній дух окутав
і слідом лине вітерець ледащий…
Немов пливе мелодія забута.
Ах парк,
як брат,
товариш,
друг найкращий!

* * *
Як вдалині запалений сірник,
ліхтар самотній на вітру гойдався…
Ваш світлий образ у душі не зник –
він зорями в думках намалювався…
Підборів цокіт крізь самотній парк,
між лип-красунь згубила запальничку.
Запал очей шукаю ж Ваших так,
що пошук переріс в шалену звичку.
І той ліхтар, що сумно мерехтить,
зорітиме ген до самого рання…
О, друже, Ви згадайте хоч на мить
дівчину з іменем Кохання…
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Осіннє
  • Віншувальне
  • Безлюдне кафе
  • Вірші
  • Поспішні кроки


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Февраль 2020    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
    3456789
    10111213141516
    17181920212223
    242526272829 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Мегалит


    Лиterra


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    16 февраля 2020
    РОЖДЕНИЕ БРАТА
    14 февраля 2020
    Стихи о любви

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.