Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Я ЧЕКАЮ НА ТЕБЕ Поэзия |
КУЛІНІЧЕНКО Ніна
Регіональна Спілка письменників Придніпров’я

м. Дніпро


ЗАБУТИЙ ОБЕЛІСК

Гранітна брила і струнка берізка,
Заросла стежка в’ється від села.
Старий солдат припав до обеліска,
Сльоза гаряча щоку обпекла.

Колись було: стояли тут хлоп’ята –
Почесна варта у святкові дні,
І до підніжжя з трепетом дівчата
Несли духмяні квіти польові.

Пісень співали і читали вірші
Про тих героїв, що в землі лежать,
Було їх двадцять, а можливо, й більше
Тих, хто поліг, і вже не зможуть встать.

Бійці село прикрили від напасті,
Під кулями стояли до кінця.
Про них, здавалось, пам’ять не погасне.
Не зачерствіють у людей серця.

Присів старий, сумні думки снували.
Хіба ж гадав, що доживе до літ,
Коли і без війни і без навали
Нікчемні злигодні йому затьмарять світ.

На ордени старечі сльози впали,
Потерта піджачина злізла з пліч.
Занили рани ті, що врятували
Йому життя в ту полум’яну ніч.

На рушнику розклав усе, що мав він.
Хлібину житню чесно поділив
Між побратимів, що ось тут лежали
Під обеліском, серед ковили.

Чекав солдат. Та не було нікого.
Він був один – учасник тих подій.
Сорока скрекотала біля нього
Так, ніби згадувала той кривавий бій.


МИ ПРИЙШЛИ У ЦЕЙ СВІТ

Ми прийшли у цей світ, щоб творити добро,
Два життєві шляхи не пройти, не прожити.
Тому треба добро повсякчасно творити,
Бо закінчиться шлях. Чи ж залишиться тло?

Та основа, той ґрунт, де зростуть покоління
Молодих і щасливих, геніальних людей.
Щоб отримати досвід, примножити вміння,
Нам потрібно любити й плекати дітей.

Як смарагдовий паросток сходить до сонця,
Так і кожне дитя потребує тепла.
Його чиста душа, як відкрите віконце,
Щохвилини вбирає частинку добра.

А якщо доброти дарувати замало,
Якщо сльози образи серденько саднять,
Підіймається хвиля злоби, як навала.
І в повітрі слова тої злості бринять.

Серце ніжне озлоблюється, паленіє,
Зневіряється в людях, пече і щемить.
А вже потім, з роками, черствіє, черствіє,
І від горя людського уже не болить.

Трансформується в камінь, охолоне до криги.
Щоб його відігріти – сторіччя мине.
Треба з серця зірвати залізні вериги,
І не згадувать те, що воно кам’яне.

Дарувати любов. І прийде воскресіння.
І оновлене серце – сполохом ввись!
Щоб наповнилось щастям небесне склепіння,
Народись в людях мудрість, доброта народись!


У МОЇ ДОЛОНІ
СИПАЛИСЯ ЗОРІ


У мої долоні
сипалися зорі,
І душа летіла
у світи прозорі,
Щоб зустріти іншу –
щиру і відкриту.
Я таку шукаю
по усьому світу.
Але ще не стріла її,
ніжну, чисту.
І думки шаліють
від п’янкого свисту,
Від рулад мажорних
в солов’їні ночі
Загортають в мрії
і туманять очі.
Заспіваю пісню
разом з солов’ями,
Закружляю в танку
з теплими вітрами,
Закохаю місяць
у свої принади,
Нанижу в намисто
зорі-зорепади.
У таких коштовних
зоряних прикрасах
Полечу у Всесвіт
по космічних трасах,
І в просторих далях
душу, що нетлінна,
Що моїй співзвучна,
стріну неодмінно.


ЗАГУБИЛИ ЛЮБОВ

З вуст злітали слова, наче листя пожухле,
В груди била образа відвертим зізнанням.
В небі зорі ясні, як жаринки потухли.
Чорні хмари, як чорні круки над коханням…

Ми раніше були, як лебідка і лебідь,
Бились наші серця в унісон.
Тож пливли по життю, як дві зірки на небі.
Промайнули літа, наче сон.

Ми гортали удвох сторінки тої казки,
Що великим коханням своїм називали,
Мрії юності, сповнені ніжності й ласки,
Повсякденно, як лицарі, нас вартували.

Але сталося… сталося щось неймовірне –
Ми любов свою десь загубили,
Та шукати її, неосяжну і вірну,
Ані ти, ані я не схотіли.

Загубили обоє найдорожче у світі.
Напоїли отрутою вірне кохання.
Забруднили словами найчарівніші миті,
І серця ми свої віддали на заклання.

Невеличкі жаринки від ніжності й вірності
У багатті тихесенько тліють.
Та маленькі вуглини згорілої пристрасті
Наші душі уже не зігріють.



Я ЧЕКАЮ НА ТЕБЕ

Ніч кохання з небес
сяйвом зоряним скоро проллється.
Я чекаю на тебе, чекаю.

Вечір в ніч перейшов,
а гроза все громами сміється.
Не пускає тебе у обійми мої, не пускає.

Вітер зорі зібрав
і поклав мені прямо в долоні.
Я чекаю на тебе, чекаю!

Із далеких світів,
під мотиви перунових дзвонів
я тебе виглядаю.

Ти в дорозі уже.
Я звертаюсь думками до ночі:
– Покажи йому шлях! Я благаю!

Бо йому блискавиця
засліплює спалахом очі
і назад повертає.

Нехай станеться так,
щоб замовк і заснув грім небесний
Хай зоря спалахне.

В піднебеснім склепінні,
як крига ламка, буря скресне.
Блискавиця мине.

Вітре! Зорі візьми,
і розсій по небесній дорозі.
Освіти йому путь.

Не залиш мене, любий,
одну у чеканні й тривозі.
Не покинь, не забудь!

Ніч кохання з небес
сяйвом зоряним скоро проллється.
Я чекаю на тебе, чекаю.

Вечір в ніч перейшов,
а гроза все громами сміється,
Не пускає тебе у обійми мої, не пускає.


ОСІННІ КВІТИ

Осінній день, наче примхлива жінка,
То посмішкою сонячною радує,
То хмарою насупить неба половинку,
Про те, що літо вже скінчилося, нагадує.
Але не сумно, ні. Квітує світ довкола:
Жоржина пишнолиця, витончена айстра,
І циній тут струнких кармінне коло,
І чорнобривців золота галайстра.
Осінні квіти, ви зігріли душу,
Росистими пелю́стками всміхаючись.
Нехай ніхто вашу красу не рушить.
Ви не сумуйте, з літом розлучаючись.
Я п’ю чарівність, радість і наснагу
Із келиха небесної блакиті.
Моя душа тоді вгамує спрагу,
Коли щасливі занотує миті.

ТИ ХОЧЕШ ПРО ЦЕ ЗНАТИ?

Як я люблю тебе? Ти хочеш про це знати?
Я так люблю, що важко розказати!
Коли так любиш, не знаходиш слів.
Прийшов до мене ти з дівочих снів.

Я покохала сніжною зимою,
Люблю смарагдовою теплою весною.
І влітку, коли сонце в небі сяє,
В осінній час, як листя опадає.

Вночі тебе люблю я до нестями,
В ранковім спокої, удень і вечорами.
В смиренній тиші я тебе люблю.
Твій кожен подих, кожен рух ловлю.

Люблю тебе я віддано і вільно.
Тобі належить серце безроздільно!
Люблю я полум’яно і відважно,
Тебе любити так мені не важко.

Люблю тебе я ніжно й безпорадно
Усім життям – дбайливо, але владно.
Від тебе моє серце шаленіє!
Любити так тебе ніхто не сміє!

То ж будь, коханий, дуже обережним
І не зруйнуй любові світ безмежний!
Мене коханням доля таврувала,
Щоби тебе до смерті я кохала.


ДИВОВИЖНІСТЬ

Троянди на вікні – хмариночки рожеві,
Обсипалися , тільки я торкнулася.
Життя квіткове на листочках жевріє
А пелюстки упали, відсахнулися.
Зберу в долоні їх, відчую шовковистість,
І аромат, що не згубився й досі
Це подарунок твій. У тому дивовижність,
Що, начебто, троянди безголосі,
Але пелюсточки шепочуть: « Моя мила,
Моя любов, моя солодка му́ка,
Ти так далеко. Нащо ця розлука?
Вона мене вже змучила, стомила…»
Занурююсь у пелюсткову ніжність
І відчуваю дотик твоїх рук
Троянда-медіум. У чому дивовижність?
Я чую голос твій і серця твого стук.


ТИ БІЛЬШЕ НЕ ЗІ МНОЮ

Як мало радості нам відпустила доля,
Прекрасних зустрічей і ніжних поцілунків.
І не збулось все те, про що з тобою
Ми мріяли. Про те я так сумую!
Живу без втіхи я, живу в печалі.
Сльоза гаряча мою душу крає.
Немає поглядів, що про любов кричали,
І пристрасті вогонь вже не палає .
Ти більше не зі мною – серце ниє...
Тобі в земний не повернутись край.
Твоя душа на небесах віднині,
То ж хай лежить їй стежка прямо в рай !

НЕБЕСНИЙ МОЛЬБЕРТ

Звуки малюють картину ніжними фарбами літа.
Творять феєрію-казку шепотом листя і вітру,
І на мольберті небесному радісні посмішки сяють.
Ледь коливаються кучері білі, купчасті. І тануть.
В аквамаринних глибинах тануть повільно-мінливі.
Звуки малюють їх наново.
Ясноволосі, звабливі враз виникають портрети.
Серце чомусь калатає… Хто на небеснім мольберті?
Може, когось та вгадаю.
Рідні обличчя побачу. Чи засміюсь, чи заплачу…

ХМАРКА ЗОЛОТАВИХ ХРИЗАНТЕМ.

Мій день народження… Незатишно і сумно
У потязі метро в чужому місті ,
В вагоні душному, де говірливо-шумно,
Побачила я квіти золотисті.

Ні, не побачила, їх аромат відчула,
Знайомий, ніжний, мов з дитячих снів.
Були то хризантеми. Я й забула
Цей, осінню дарований, повів.

Було колись - татусь мені в дарунок
Приніс ці квіти в горщику землі.
І хризантеми – сонця поцілунок,
Немов ліхтарики світилися в імлі.

Я розмовляла з ними, поливала
Аж до ясних весняних теплих днів.
А хризантеми щедро дарували
Свій витончений золотий повів

Уже немає матінки і тата,
При образах їх душі сяють каганцем.
Зігріла згадка про батьківську хату
І хмарку золотавих хризантем.
________
*Повів – аромат
Березень 2013г
М.Підгородне
Дніпропетровської обл.


 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • СТИХИ УКРАИНСКИХ КЛАССИКОВ
  • Падають сяйно дощі золоті
  • Всеволод Гончар
  • „ І ПОМІЖ НАМИ ЧАС – У СОТНІ ЛІТ…“
  • Рипнула дверима осінь


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Май 2020    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Мегалит


    Лиterra


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.