Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Ця зима витіка обіруч Поэзия |
Тетяна Дзюба

Балада про Перелесника
Ти приходиш опівночі, коли з неба зоріють душі
а капельним співом над соборами сімома,
як на відстані подиху чорно і всюдисущо
розпросторює крила пес летючий Сімаргл.

Ти приходиш лічити шпиталі, шпилі,
штиль розколюєш диханням і танками свіч.
Ти розгойдуєш місто, як сýдно розгойдують хвилі,
у некрополі осені з вічністю віч-на-віч.

Ти приходиш, як вибір без вибору,
ти приходиш – так справджують вироки
за печатями сімома,
повкидавши ключі у вирій
чи сховавши на дні безокому,
Перелесником, перелячищем, цокотом

по бруківці підків – на щастя,
по розколинах дзвону – на сполох,
ти вплітаєшся у позачасся,
як мотив уплітаєшся в скоєне.

No men nescio
Бути квартиронаймачем полишених печер, мушель, щільників, келій цього міста. Залишати відбитки тіла у м'яких фотелях, знаки на підлозі та глевкому глеї, продукувати світлини, щоразу підтверджуючи власну зникомість. Відчувати фізичну присутність у переповнених електричках. Розглядати наскельні розписи у дзеркалах, особисте зображення на чужих полотнах. Клонувати ранки-дні-вечори-ночі, доки не з'явиться вміння не полишати відбитки на склі, сліди на снігу, подих на люстерку.

Сезон рибальства та полювання
Ескадрильї мальків пересрібнюють небо, глибше вудок антен та мілкіше сонячного дна. Зграйка срібних пташок перелітає дощ, вище зерен шамких листопада, нижче мрії Ікара і дня. Тут, у місті, що пахне літаками і гумою, розпочався сезон рибальства та полювання.

* * *
Сріблясте хутро, коштовна здобич для Мономаха.
Там, де немає, мій друже, віри – немає страху.
Сніги лягали, нерівні, білі, – псальми пророчі.
Там, де немає, мій друже, світла – не видно ночі.

А треті півні склюють зірниці вогнем і криком.
Живих не бійтесь, а бійтесь Бога і мрій безликих.
Втонулим дзвоном озвалась осінь в сліпій пустелі:
«Усі стежини, криві і кволі, дай перестелю,

Усі слідочки, бліді й непевні, як анемія,
Зберу докупи з вчорашнім снігом, – і занімію».
Здавалось, осінь не зійде з серця мого ніколи,
А календар віщує інше: стрічай Миколи…

* * *
Ця зима витіка обіруч,
повз сріблястим розмаєм.
І не клич її, і не руш, –
Не повернеш, немає.

Леви сині у неї на подив,
У биків кришталеві копита.
Забиває морозом подих
пересвіженість оковита.

У кватирку різдвяних небес
перешіптані вкотре бажання.
Народився рік чи воскрес,
як трава у травні?

Білі нетлі торкають плече.
Підростає термометра розтин.
Час нуртує, як ртуть, тече,
вперто, врозтіч, вперед, наосліп.

Уривається помах руки.
Мов лубок з козаком Мамаєм,
Силует із сніговиці – ти,
А зими не повернеш, немає.

Біля кляштору Босих Кармелітів
Я вперто раз-по-раз повторюватиму молитву,
так, наче вкотре, набираючи потрібний номер:
«Почуй мене, Господи, почуй...»
У костелі на березі річки
серед впокорених гордих шляхтянок,
з силуетами запалених свічок,
свічками зусібіч обступлених.
І тягтимуться вени, напнуті, шорсткі, тротуарів
до тебе, до річки.
І перетяті до води за полегшенням спадатимуть,
де на листках-човнах осінь відпливає,
багряними ордаліями за собою
спаливши мости.

А ще ж недавно тут тріпотіли лускою
пругкі, грайливі сині літні дні,
спіймані на вудки міських антен.
І пущена навесні шкаралуща крашанок
чіплялася за весла водяними лілеями.
І ти, мій Боже, непомітно з’являвся
прихожанином у костел, до вечірні,
на цьому березі річки.

Саломея
Із ким ти порадишся, куди підеш у герці, у танці?
Блакитна кров льону у білих одеж.
Одвічне питання: камо грядеш?
Глава Іоанна – на таці.

Танцюй, Саломеє, бо кров – не вода,
Від неї нерони хмеліють.
Танцюй, Саломеє, бо ти молода
І ще не спізнала похмілля…

Тимпани. І ковзко й непевно ступні.
Червоно – на сніг і на сум без причини.
На святки у школах тепер вихідні,
Лункі, мов «Кларнети» Тичини.

«Ти сторожем братові тільки не стань», –
Благаю. Схитнулися шальки,
Мов твій, Саломеє, догідливий стан
І ледь закривавлені пальці.

Та били тимпани – і він не почув
Чи зріс корчмарем для скитальців?
А ким мені бути, як стрінуть дощі:
Таріллю, главою чи танцем?

І з ким ти порадишся, куди підеш?
Так добре, аж ворог жаліє.
Від краю до краю, від меж і до меж
Неспинний танок Соломії.

* * *
хорали осені на вулиці Листопадового Чину
присмерк Європи присмак кави
резиденція мишачого короля
(предки львівських мишей прописалися
тут ще за Польщі та Австрії)
якого ніяк не вполюють кам’яні леви
наша зустріч випадкова веселкою край неба
моя самотність кованими трояндами під нігтями
тут спиняються годинники
і втомлені атланти й каріатиди
не в змозі втримати старовину
біля суворого костелу бернардинців
твоя усмішка на моїй долоні
подих осені у свіжості серпневій
кілька століть — крихти що склюють голуби
тільки ж чому як езотеристи
здалеку вчувають відьму
я відчуваю близьке розставання





 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Рипнула дверима осінь
  • Вірші
  • поезія любові.
  • Падають сяйно дощі золоті
  • Щастя


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Октябрь 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Сегодня, 00:54
    Стихи
    Вчера, 00:02
    Чужое горе

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.