CЛОВО

Геннадій Костенко (Юрій Ош)
CЛОВО


Слово – це не те, що горобець:
вилетить, мовляв, і не спіймаєш.
Словом наживеш в житті рубець,
а бува, і голову зламаєш.
Слово – це немов іконостас,
духу предковічного основа.
Недаремно ж мудрий наш Тарас
десять років мучився за слово.
Та воно і слово те само
мучилось віками разом з нами,
бо носили довго ми ярмо
темними, тернистими шляхами.
А хіба йому і відтепер
можна дихати на повні груди?
Поступ наш уперся і завмер
під орудою свого іуди.
Слово наше в будь-який момент –
промінь на життєвому радарі.
Слово – це неначе диригент,
як на серці – скрипка страдиварі.
Кожен би лишався сам на сам
навіть без простісінького слова.
Слово – це божественний бальзам,
що дає нам наша рідна мова.

Україно моя золота!

Україно, моя Україно,
Україно моя золота,
ти для мене як рідна дитина
у найперші весняні літа.
П р и с п і в:
Степ мій широкий
і тисячі доріг
кличуть до себе
в високий оберіг.
Тут землю шанує
козацький мій рід,
його я у серці зберіг.
Буду вірно тебе колисати,
Україно – дитино моя,
біля рідної, вільної хати –
розквітай, мов ранкова зоря.
П р.
Над тобою завжди чорні смуги
затіняють світ сонця ясний.
Матір Божа, в годину розпуки
Україну перстом осіни.
П р.
Виростай же скоріше, дитино –
Україно моя золота,
бо народ твій як та сиротина
і без тебе марнує літа.
П р.

У серпні…

Душа болить… болить у серпні,
коли приходять знов жнива
і біль днедавній, біль нестерпний
у серці знову ожива…
Лани дарують людям щиро
землею зрощений врожай,
та дехто шаленіє з жиру,
а інші ледь живуть, на жаль.
І ця неправедная кривда
у нашім краї вже закон,
а правда, мабуть, десь закрита
під вседержавнішим замком.
Отож, коли святкуєм волю,
здобуту в серпні, до цих пір
я серце стискую, мов долю,
і з нього падають від болю
краплини крові на папір.

Коли?..

Донбас… І враз перед очима:
струмок у балці, а за ним – бугри,
і над донбаськими плечима
Чумацький шлях яскраво майорить.
А вдень там сонце золотаве
промінням край шахтарський залива.
Яка краса, о Боже правий! –
в степах буяє сива ковила.
І терикони, терикони –
неначе сонми чорних пірамід…
Я зберігаю, мов ікону,
в душі мого дитинства краєвид.
Усе минулося… Ніколи
не думав я Луганщину мою,
тебе, Донбасе сивочолий,
такими бачити, що не взнаю.
У балці, поки що зеленій,
струмок не грає навіть навесні,
плакучі верби, горді клени
привітно не вклоняються мені.
А люди? Ніби диким мором
спотворені у цей ганебний час
і відчувають справжній сором
за край свій рідний – сонячний Донбас.
Жива картина серце крає…
Коли ж халепу скинемо оцю –
і линуть знов над вільним краєм
духмяні зливи трав і чебрецю?

* * *
Ніколи тихо не засну…
Я спопелюся до останку –
в серпанок сизий обернусь,
немов роса під сонцем зранку.
Обгорне легіт голубінь
під яснооким, синім небом
і понесе тривалий біль
над полиновим рідним степом.
Розвіються рожеві сни…
впаде гірких думок насіння…
і на проталинах весни
підніметься євшану зілля.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А влітечку якесь хлоп’я
з душею чистою, простою
травичку зірве і…як я,
думок пройметься гіркотою…

Нічна розмова

Грудневий дощ журливо капотить
і розливає по землі неспокій,
а в серці щось у цю зимову мить
немов бринить в тональності високій.
За вікнами висить сльозлива ніч,
неначе зазирає прямо в душу,
і я, на роздоріжжі протиріч,
віч-на-віч говорити з нею мушу.
О ніч, кажу, темнюща, як смола,
ти чорне сховище у повній мірі,
в одне зрівняла чорта і козла,
бо кішки всі у темній хаті сірі…
Та прийде час, устелить білий сніг
весь виднокрай, хоч, може, і спроквола.
Розвидниться. І ляже біля ніг
стара, мов день, життєва правда гола.
Отож, мені чи радуватись дню,
своїй дитині як радіє мати?
Нікого в світі, боже, не виню,
що відповідь ніхто не зможе дати.

Нічниці

Я розмовляю сам з собою,
коли не спиться уночі
і серце сповнене нудьгою,
а тиша навкруги мовчить.
Я говорю собі відверто,
приходить пізнє каяття…
і, мов картину на мольберті,
малюю обриси життя.
В душі криївки відкриваю,
де потаємне все моє,
як на полицях, розкладаю
усе минуле і що є…
Та лиш розтане ночі темінь,
почнеться днини круговерть –
впадуть думки мої таємні,
немов з полиці, шкереберть.

Диявол

На дачі так перевтомився,
що аж усе тепер болить…
Мабуть, тому мені приснився
диявол, що вночі не спить.
Він так улесливо дивився
і просто в очі зазирав.
Та я давно з тим зором звикся,
бо він дитинство в мене вкрав.
Усе живе тоді ховалось,
щоб не потрапити в той зір,
і людям в ті роки здавалось,
за ними стежить хижий звір…
І от з тим зором я зустрівся,
хоч не насправді, уві сні.
Диявол начебто стидився,
що натворив у дні страшні.
Він виправдовувався зором
за те, що сіяв чорний страх,
людей морив голодомором
і нищив їх у таборах.
У піддавки я з ним не грався,
слова і зір – пусте рядно,
і зазирнути намагався
йому у душу, аж на дно.
Та з’ясувалося невдовзі –
душі в диявола нема,
хоч би в якій не був він тозі,
взамін душі у нього тьма.

На землі живій
22 червня…
Як упав же він
та й на чужині,
може, ще живий,
на живу траву
чи на свіжий сніг.
І прийшла йому
думка про сім’ю…
Він поніс в пітьму
молодість свою…
І нема кому
через роки злі
крихту макову
рідної землі
хлопцю принести.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Пада сніг густий…
Розквіта весна…
І ніхто не зна,
де упав же він.
. . . . . . . . . . . . . . . .
На землі живій
чом навік заснув
в стороні чужій,
канув у війну
хлопець – батько мій?

9 Травня

Чую:
пісня та музики.
Бачу:
син причісує волосся,
доня в’ється, наче дзиґа,
в залі стіл чекає гостя,
а дружина чепуриться;
за вікном сміється ранок
і пташині миє крильця…

І на серці – тиха радість.

Та до радості неначе
пристає скорбота давня,
що дідусь цього не бачить:
він упав за свято славне –
канув у 9 Травня…

Серце радується й плаче.

Правда про війну

Я стільки чув про ту війну,
з дитинства з нею ще зіткнувся,
та правду знаю лиш одну –
мій батько з фронту не вернувся.

І хай літопис той біди
перегортає просторіка,
мого там батька не знайти –
неначе вирвана сторінка.

Отож як тисячі базік
данину платять Вітчизняній…
а батько мій навіки зник,
на світі білому незнаний.

Зелений пагін

І знову верби біля річки
травнево воду зеленять,
і знов тополі, ніби свічки,
зеленим полум’ям горять.
А я іду і серце грію
в зеленім полум’ї весни…
щось пригадав… і тихо мрію,
що завтра буде день ясний.
Несе вода зелений спокій…
Чого ж хвилююсь? Не збагну…
Неначе хтось зеленоокий
до мене в душу зазирнув.

І линуть промені наснаги,
і забуваю про літа…
Мов весняний зелений пагін
на сивих скронях пророста.

Перехрестив

Учора річку я перехрестив,
за неї помолився Богу,
від нас щоб Він красуню захистив,
дав сили на важку дорогу.
Дорога й справді в річеньки важка,
усюди люд її чатує.
Вона зміїться, мов гірська ріка,
та від людей тікати всує.
І хто ж її, сердешну, захистить,
як не Отець благий Всевишній?
Отож я річечку перехрестив –
і на душі хоч спокійніше.

Ніжність

Осінній вечір. Тиха річка.
І біля мене осокір,
мов загадкова біла свічка,
що не погасла до цих пір.
Підходжу я до осокора
і пригортаюсь, як дитя,
бо не зустрінемося скоро –
мене чекає небуття.
І спалахнула в серці ніжність,
як тепле, чисте джерело,
немов зненацька білосніжне
влетіло в душу енело.
І раптом листя осокора
заговорило, ожило,
неначе вранішня Аврора
змахнула райдужним крилом.
Я розмовляю з осокором
у цю відверту, щиру мить…
А навкруги – життя суворе,
і серце чомусь так щемить…

Чекання

За рогом ближнього будинку
бузковий кущ давно росте.
Коли іду я на зупинку,
дивлюсь на листячко просте.
Той кущ рясніє з кожним роком,
як тільки скінчиться зима,
хоч будь-який собака скоком
на нього лапу підніма.
Я ним милуюся у травні,
коли він знову зацвіте.
Ми з тим кущем друзяки давні
і розмовляєм тет-а-тет.
Коли ж бузкові грона в’януть,
казкову ронять новизну,
я мимохідь на них погляну,
про себе нищечком зітхну…
Отож чекаю я розмаю –
побачу китицю нову.
Бо, милий кущику, мов знаю,
як ти цвітеш – і я живу.

Сонячна фантазія


Березові листочки так блищать
на фоні сяйва сонячних рапсодій,
що радісні мелодії звучать
у серці, на самісінькому споді.
І хочеться дивитись без кінця
на сонячну фантазію прекрасну:
яка божественна краса оця –
проста і дивовижна одночасно…
Спалахують листочки чарівні,
мов свічечки на Божому просторі, –
і на душі так хороше мені
у каламутному людському морі.

Дисгармонія

Зелене й жовте під ногами,
зелене й жовте навкруги,
понад рікою тихі гами –
пливуть осінні береги.
Немає сонця прямо зранку,
і цілоденно хлюпотить…
Хоч би сьогодні наостанку
мигнуло сонечко на мить!
Над головою бачу хмуру
прокислу хмару дощову.
І розриваються від журу
душа і серце наяву…
Мені без сонця просто горе
і дисгармонія така,
ото як, знаєте, без моря
життя нема для моряка.


Осінній сон

Щемлива осінь за вікном,
щемлива осінь…
і все здається дивним сном,
що бачу й досі.
Палає осінь золота
на листі клена,
вона, як завжди, молода
і незбагненна.
Чарує очі тихий ліс
в годину гожу,
осінній сон мені приніс
красу цю Божу.
В таку святу осінню мить
живу й радію.
А серце боляче щемить,
що золотію…

Пізній вечір

Пізній вечір. Зорі сяють…
Я іду і сам не знаю,
хто я є у цьому світі,
що мені так місяць світить.
Наді мною – темні віти.
Мерехтить у вітах світло.
У парку музики грають.
Мої очі спозирають
на проміння кольорове,
на дівочі чорні брови,
що гуляють серед ночі –
ловлять погляд парубочий.
Он пливуть гнучкії тіні,
мов веселки спектроліній:
там лунає дискотека.
І у грудях – наче спека:
стукотить у білі скроні
молодої відгук крові –
вже роблю я перші кроки,
та… гальмують сиві роки.

Зустріч

Тебе побачив уві сні
і сам себе перелякався:
я знов, як у минулі дні,
навік з тобою би зостався.
У вічі глянула мені,
так загадково привіталась,
що мимоволі скаженів,
і серце в грудях тріпоталось.
Таку штуковину утяв –
наперекір майнути долі…
та вже на якорі буття
я прокидаюся поволі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Спасибі, юносте моя,
що ти до мене незрадлива.
В житті, мов золотий маяк,
твоя прекрасна, юна злива.

Жінці

О наша чарівнице жінко
з відбитком жриці на чолі!
Хоча тобі живеться гірко
на зламі двох тисячоліть,
ти все така ж, моя трояндо,
палаєш ніжністю щодня,
та так, що я з тобою рядом –
неначе справжнє оленя.
Тебе створила Божа сила
із невідомого зерна.
Ти дарувала мені сина.
Ти, мабуть, квітка неземна.
Та ні… не просто диво-квітка,
ти – як Божественне вино,
мого життя червона нитка
і чоловіче знамено.

Шлюбна ніч

Знадвору місяць срібним сяйвом
у вікна стиха загляда.
Біліє ліжко – річ не зайва,
коли два серця – злива молода.
У ліжку Він Її чекає
і від напруги завмира…
А ніч солодка бути має,
бо шлюбна ніч – це ніжності пора.
І ось Вона пливе босоніж
до ліжка, мов нічна зоря:
від спраги губи аж солоні,
а очі тихим полум’ям горять.
Гаряча хвиля в ліжко плине –
кохання першого снага:
Вона до Нього серцем лине,
а Він до Неї руки простяга.

Дзвіночок

Малесенький сріблястий дзвоник
школяр мені подарував,
коли з пришкільного амвона
дзвінок останній пролунав…
І линув в небо синьооке
прощальний малиновий дзвін.
А дзвоник вторив щось високе,
неначе серця передзвін…
Маленький, лагідний дзвіночок –
мого життя великий крок…
Дзелень, дзелень… Тепер так хочу
піти до школи на урок.

Истина

Предо мною речки белый саван,
в зимний цвет одеты берега:
словно бы природа эту гавань
для души уставшей сберегла…
Вечереет. В небесах игриво
бродит золотистая луна:
то взойдёт на облачную гриву,
то в пучину ринется она.
А внизу, под светлою луною,
спят деревья в снежной тишине,
и как будто говорит со мною
ангел Божий – он явился мне.
Потому я сердцем открываюсь:
зачарованно вокруг себя
всё гляжу и тихо улыбаюсь,
землю Божью с радостью любя.
Как прекрасен мир земной у Бога,
всё – творенье Божьих славных дел!
Даже я, ничтожный и убогий,
эту истину уразумел.

Молитва

Сижу я в домике на даче
среди безлюдья января:
здесь всё как будто бы иначе,
не та вечерняя заря…
Гудит в углу моя печурка,
трещит поленце в тишине,
и я прислушиваюсь чутко,
что тихо молвит сердце мне…
Горит на столике лампада,
мерцает золото огня.
Мне ничего сейчас не надо:
сей миг – молитва для меня.

Ночной гость

Стихи рождаются в ночи…
Когда приходят вновь раздумья
и сердце пламенно стучит –
ночного гостя снова жду я.
И он является ко мне,
прекрасный ангел вдохновенья,
и в долгожданной тишине
звучат минуты откровенья.
В тиши витает надо мной
святою тенью Божье слово,
его мне шепчет ангел мой,
а он шептать не может злого.
И открываюсь я душой
навстречу Богу мирозданья,
как будто я в любви большой
пишу признанье светлой ранью.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А если ангел не придёт,
окно холодное открою
и, глядя в чёрный небосвод,
печально в ночь, как волк, завою.

Сон

Ещё хранят тоскующие руки
твоё тепло, дурман твоих волос…
а крик души моей, как боль разлуки,
навеки к сердцу моему прирос.
…Настанет ночь, обнимет Млечный Пояс
в туманном небе синюю звезду –
приснится мне: уносит скорый поезд
твою любовь, прощальную слезу…
плывёт вагон, и рядом я шагаю,
последний раз рука в руке дрожит…
шепчу слова и сам пока не знаю,
что я стою у горестной межи…
Расстались мы, голубка дорогая,
на всю мою оставшуюся жизнь.

Женщине

Как мы наивны и беспечны…
Порой, волнуясь и любя,
считаем в жизни быстротечной
лишь наслаждением тебя.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
О Боже, друг мой ясноокий,
ну что тут много говорить…
мы так с тобою одиноки,
что как тебя мне не любить.
И разве надо быть поэтом,
чтоб знать, что мы обречены:
ведь мы навечно в мире этом
с тобой на жизнь обручены.

Не говори…

Не говори… не говори, что всё отпето,
что огонёк угас в моей груди.
У нас с тобой ещё лишь только лето
и золотая осень впереди.
Смахни… смахни печаль свою рукой усталой.
Тебя согрею нежностью моей.
Пускай остыла губ желанных алость,
ты стала мне дороже и милей.
Придёт… придёт зима, и то, что каждый прожил,
возьмёт с собой туда… в небытие.
Но не хочу, чтоб жизненная проза
мою любовь списала в забытьё.
Смотри… смотри, какая в небе чудо-ясность
под Божьим светом утренней зари.
Пусть будет в жизни лето нитью красной,
и о зиме ты мне не говори.

Красный конь

Красный конь мчал меня по дорогам,
по которым мне мчаться велел
сам Всевышний навстречу тревогам,
и я мчался, как только умел.
А вокруг всё так быстро мелькало,
то, что я не успел разглядеть…
Мне одной жизни, может быть, мало,
ну, а две – просто не одолеть.
Только солнце мне компасом было
на моём дерзновенном пути:
горизонт словно дымка закрыла –
вехи жизни никак не найти.
Время шло… Красный конь утомился,
да и я убелён сединой.
День угас, небосклон лишь дымится –
догорает закат предо мной.
Блекнет лента ушедшего солнца
и трепещет, как жилка виска.
Красный конь мой спокойно пасётся,
ждёт другого теперь седока.

Геннадій Костенко (Юрій Ош)


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.