Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

"Осениця" Поэзия |
Платон Воронько
"Осениця"



Осениця – не гучні обжинки,
А спокійний гуртовий обід.
Мов по краснім літі на поминки,
Сходиться в неділю всенький рід.

Будуть каша польова, горілка,
Квашені і свіжі кавуни.
Зрине пісня, наче перепілка,
І замре у гонах тишини,

Бо у вирій спомином полине
Сивокрила бесіда батьків.
Осениця – свято журавлине,
Прийшле із язицьких правіків.




Дорога на Київ у грунті й підґрунті,
В купинному здвижі, в грудневому грудді,
Поросла тернами, снігами задута,
Узута в сирицю, кривава, роззута,
Ота, що до ніг – праслов'янським племенам:
Полянам, древлянам і всім безіменним.
Дорога козацька, повстанська дорога,
Крізь дикі поля й ненаситні пороги.
Дорога Хмельницького, Ґонти, Шевченка...
Глибинна дорога – не стежка-кочевка.
По ній прямували піхота, обози,
Під стягом жовтневим пройшли паровози,
Сто сотень блискучих шабель Примакова
І партизанська гроза Ковпакова.
Дорога на Київ гуде, наче мідь,
Дзвоном п'ятнадцяти наших століть.




Супрун – козак на Запоріжжі,
Супрун – пілот у небесах.
Батьки звитяг – усе при збіжжі
На тракторах та на возах,
І нені – з кужелем на лаві
Чи з рискалем на буряках.
А їх синів у вічній славі
Несе Вітчизна на руках.




Ми – ковалі своєї долі»,–
Старий вівчар казав щодня.
Його в комунівській квасолі
За землю вбила куркульня.
Сховали діда там же в полі
І написали на хресті:
«Ми – ковалі своєї долі» –
І стали ці слова святі.




Раннє сонце, наче паляниця
З печі – розрум'янена, м'яка...
Я біжу по воду до криниці,
Десь коса дзвенить з-під молотка.
Може, мати вийме на лопаті
З печі, як на небі, отаку...
Від різдва немає хліба в хаті.
Два ціпи танцюють на току.




Цє вже ніч?
Та ні, іще не ніч.
Ще сонця слід багрянить виднокруг,
Ще сизі ластівки черкають Ворскли пруг,
На Вовчім у шибках – ні каганців, ні свіч...
Іще не ніч.

Ще видно, як в дійниці обручній
Скипають бульбашки на теплім шумовинні,
Ще мати знову дістає зі скрині
Ту хустку, що як молодість на ній,
Іще дідусь не погукав на піч
Мене, малого, доказати казку.

Денікінці червоного Тараску
Ведуть у яр на розстріл.
Це вже ніч.




Квіти люблять бджіл,
Бджоли квіти люблять.
Безліч міст і сіл
Немовлят голублять.
Геть по всій землі:
– Люленьки-люлі.

В час негоди мак
В пурпурну пелюстку
Просльозився так...
Так, як мати в хустку,
В хустку з полотна,
Бо іде війна.

Ні квіток, ні бджіл –
Мідяні джмелі.
Лиш на сотню сіл,
Сховане під піл:
– Люленьки-люлі,–
Наче з-під землі.




Стояло літнє місячне безвітря.
Старий ялинник наче скам'янів,
Він підіймав шпилів готичні вістря,
Мережив тінню рівний пруг полів.

З-під крил упали бомби-запальниці.
Шпилі повільно сунулись на пні,
А пруг ланів – неначе край спідниці
У юнки на Купала при вогні.

Коли б дівча – втекло чи закричало,
А бір мовчав, не зойкнули лани.
Лише насіння – всіх начал начало –
Нестямно рвалося кудись на край війни.

Де ж край війни?..
Ніхто не знав на світі.
І падали зернята в жар згори,
Як падають бійці, раптово вбиті,
Як падають їх рідні матері,
Коли приносять звістку поштарі.




В твоїх устах печальна складка,
Що з бронзи, з мармуру зійшла.
Ти не богиня,
А солдатка –
На попелищі край села...
Поземки землю фугували
Під ями вбитим – аж сичить.
Ти ж, мов загзиця,– до Каяли,
Щоб князю рани омочить.
Під серце кулею уражен
Обранець твій – ледь-ледь живий:
Твій Залізняк,
Твій Довбуш,
Разін,
Твій ковпаківець лісовий.
О незглибима ніжна рвійність,
Що на край світу – крізь бої...
Як є свята, жертовна вірність,
То ти – жива душа її.




Три танкиста,
Три веселих друга –
Экипаж машины боевой.
Солдатська пісня

Ніч шептала перешерхлими губами:
«Ой чого ж так гірко-димно у байрачині?»
Нахилялась в поцілунках над лобами
Трійки діток, що фашистом будуть страчені.

Як стягали із броньової колиски,
Сорочки геть обірвали з тіл обпечених,
А допік їх парабелум вогнеблисками.
Зійдуть зорі на могильних поперечинах.

Ніч убивців проклинала хуртовиною,
Загортала мертвих діток в сніжний ватяник.
Затужила, мов причинна, під калиною:
«З чим прийду я до порогів рідних матінок?..»




Полісся. Праліс твані обступили.
Загін вернувся з рейду і упав.
Болотяні каганчики купав
Дбайливо промені уранці засвітили.

А хлопці спали, набували сили,
Всяк пень собі під голову поклав.
До Сновидовичів, у тихий листоплав,
Фашисти бронепоїзд підкотили.

Удар з гармат, неначе землетрус.
А хлопці спали за бронею бору,
По шию кожен в теплу глицю вгруз.

Ковпак лайнувсь у сні, натяг картуз.
Одстрілювався тільки чорногуз
Двоствольним дзьобом, шию звівши вгору.



В тилу партизанськім, на бідній Волині,
Знайшли ми оселю в гнилій луговині.
Під сонячним сміхом і гнівом грозовим –
Полинне подвір'я за тином лозовим.
Хатина стояла присохлим опеньком.
Дівча з перелазу на ніжках тоненьких
Скік-скік, наче зайчик. У пелені – сливи.
Яке ж воно раде, яке ж бо щасливе:
Сливок назбирало, щоб нас пригостити.
А в хаті давно вже – ні їсти, ні пити.
І личка немає – лиш очі як сливи,
Як сливи опісля грозової зливи,–
Великі та сині, аж сизі по краю.
Я слізьми давлюсь, як те щастя згадаю,
Дитяче, сирітське, за тином лозовим,
Під сонячним сміхом і гнівом грозовим.




Багряна ніч. Пожежа чи гроза?
Привиділось. Ніч, як голубка, сиза.
І молодик за лозами поблизу,
І ним недоцілована роса.
Тоді бризантна хвиля од фугасу
На шмаття рознесе молодика,
Тоді трипала кулеметна траса
Потягнеться вогнем до літака
І не дотягнеться, і небо збагряниться
Відразу од пожежі та грози.
І мати вийме житні варяниці
В горнятку не із печі, а з лози,
І скаже: – їж, синочку, я зварила
Тоді, коли іще була жива.–
Що це – окоп солдатський чи могила?.
Не пригадає росяна трава.




Гіркий полин сивіє в межах,
На гонах – жито, пшениці.
Війна...
Хліба лягли в пожежах.
Лиш полини, мов ті бійці,
Стоять в обпалених одежах,
При них – бездомні горобці.
Коли фашисти гнали бранок
Із України за Волинь,
З них кожна брала наостанок
Не цвіт троянди, а полин.
Чи гіркотою був він рідний,
Мов їхня доля,–
Хто те зна?..
Та в кожної – пучечок срібний,
Немов дівоча таїна.
У чім та загадка полинна –
Бадилля в жовтій сивині?..
Солодке – в спомині хвилинне,
Гірке – у пам'яті на дні.




Гуцулка вишила стебло
Зеленолисте, квітку
І щедре сонячне тепло,
Бо вишивала влітку.

Як можна вишити тепло
Ласкаве, та невидне?
Не знаю як.
Воно було
Багряне та блакитне.

Коли приклав живе тепло
Із квіткою до рани,
Блакитного вже не було,–
А крізь багрянь – багряне.




Коні, вірні друзі,
Вбиті на Карпатах,
У страшній напрузі,
В шлеях при гарматах,

У грімких тачанках,
Де в задках – «максими»,
Що по вражих ланках –
Жаром невгасимим...

Коні ескадронні
З вершниками вбиті,
Вже на вашім схроні –
Цвіт волошки в житі,

А на високості –
Рутики червоні,
Там, де ваші кості,
Побратими-коні.




Чорні крила птаха на снігу,
Сивиною іній ліг на пір'ї.
Ні хлівця, ні тину на подвір'ї.
Тополина, зігнута в дугу.

З осені все спалене дотла,
Навіть паша бур'янів убога.
Вулиця із хутора втекла,
І з дороги збилася дорога.

Вільна птахо, в тебе ж пара крил,
Чом ти з пекла не втекла на волю?
Мов причинна, йде зима по полю.
Рідна земле, ти – ворожий тил.

Все це не приснилося мені,
Бачив сам я, власними очима.
Скільки тих трагедій за плечима
В пам'яті народу по війні.




В прочахлім Києві, в дворі на Прорізній,
I Іоміж глухих руїн побачив я рояль.
I1 .ітиснувши на бронзову педаль,
До клавішів торкнувся – тихий жаль:
11 є пощастило вижить ні одній
Струні стальній.

На кришці піднятій окреслені мішені:
Фашисти Баха грали на пістолі.
Лишилось гільз латунних зо три жмені
Од парабелума,
Од лютої сваволі,
Що дух прекрасного втоптала в перегній.

Спою сонату на струні сумній
Грав місяць над завалами каміння,
Л гільзи стріляні, мов чортове насіння,
Злорадно блискали на мертвій Прорізній.





Сіно пахне дужче, ніж трава,
Згадка більш тривожною бува.
Як сама подія промайнула,
Куля із націленого дула
На війні –
Тепер мене вбива.




На цвинтарі забутого села,
Що вимерло в війну і не воскресло,
Квітують без і сива ковила,
Закручена вітрами в перевесло.
А доокіл жовтіє степу мідь
З намуленою річкою мілкою.
Край цвинтаря самотня юнь стоїть,
До кетяга торкається рукою,
Немов до материнського плеча.
Питаю:
– Хто тут – батько а чи мати?..
– Не відаю...–
Розгублене дівча
Печаль очей спішить в бузку сховати.
– Лишилась я маленькою сама,
Дізналась потім, що в степу знайшлася,
Де Інгулець кургани обійма...–
Скупа росинка в листі зайнялася –
Сльозиночка палюча степова.
А дівчина підводить руку вище,
І мамина розквітла голова
До доньки хилиться з курного кладовища.




Ким ти зріс – чи явором, чи буком,
Може, кленом з зіркою на шапці,
Друже мій, похований за Бугом
Разом з кулеметом у тачанці?

Бомба з неба... Прилетіли коні,
Зранені осколками, і впали.
Корчились тумани в оболоні,
Ми нічого в коней не питали.

А вони заплакали криваво
І померли. Що вже їм казати.
Тамували урвище отави.
Зойкнули салютом автомати.

Рідколіссям заквітчались луки.
Коники у золотому танці.
Ким ти зріс тут – явором чи буком,
Може, кленом з зіркою на шапці?




Коли сонце, велике, багряне,
Робить перший свій крок по землі,
Ти виходиш, тамуючи рани,
На роботу у місті, в селі.
На посіви ідеш,
На обжинки,
Вчиш труду покоління нове.
Йдеш –
Немає для тебе зупинки,
Товариство моє фронтове.




День осінній згорів і погас, наче вогнище в лузі.
Вечір трохи погрівся й закутався попелом теж.
Повний місяць зійшов,
покотивсь по сухій кукурудзі,
В курінець зазирнув і у діда спитав: – Стережеш?
– Ні, світильнику ясний, за літо я звикся до поля.
Баштанець доглядав, а бадилля – чого стерегти?
У селі я один. Тут – із сином... Отам, де тополя,
Він убитий, казали... Могилу не зміг я знайти.
Але мертвий нікуди не піде. Отож я з Іваном
Гомоню, а буває, по чарці наливки хильнем.–
Місяць вгору пішов, луг і поле укрились туманом.
Дід сидів, гомонів на кулях під своїм куренем.
Пожовтіло усе, лиш тополя стояла зелена.
Аж до місяця в небі здіймала шумливе крило.
– Ач, ласкава яка, зеленіє зарадоньки мене.
Як пожовкне й вона, я від сина піду на село.



На вулиці стоять гарматногруді танки,
Пороша вкрила спини броньові.
Не на парад, здається, а в атаку
Загримотять в скаженій куряві...
І той сніжок, що кришталем іскриться,
Згорить мов порох. І дрімотна ніч
Впаде під гусінь, наче біла птиця,
Впритул прострелена болванкою між віч.
І вже її нічим не воскресити,
Як тисячі ночей, убитих на війні.
Пороша сіється через небесне сито,
Сніжинки грають в жмурки на броні.




Баранці, кудлаті баранці –
Білою отарою на морі.
Прикордонний корабель в дозорі,
Блискають локаторів хребці.
У чохлі гармата кормова,
Пусто у торпеднім апараті.
Мир!..
Але у кожному квадраті
Притаїлася тривога бойова
Або навіть –
Третя світова.
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Зима з решета
  • ЗАПАХИ ПАМ’ЯТІ
  • Спомин про батька Махна
  • Українські вірші
  • Падають сяйно дощі золоті


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Февраль 2020    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
    3456789
    10111213141516
    17181920212223
    242526272829 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Мегалит


    Лиterra


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    25 февраля 2020
    СОNТRА SРЕМ SРЕRО!

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.