Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Рипнула дверима осінь Поэзия |
Сторінки класики. Володимир Сосюра
Рипнула дверима осінь


* * *

Рипнула дверима осінь,
пилом закрутився жовтий лист,
а за ним простягся по дорозі
передсмертний листопаду блиск.
І тремтяче перекотиполе
притуляється до ніг благанно,
мов шепоче:
«Як же рано... як же умирати рано!..»
І котиться геть, таке безпорадне і голе...
Неба прозорі очі
затулило віями-хмаринами.
Вітер щоки цілує, лоскоче,
поросям верещить між колінами...
І навколо так холодно, холодно,
наче в жилах вся кров замерзла!
Серце моє, піснею проколоте,
вже не буде нам тепло й весело.



* * *

Магнолії лимонний дух,
солодкі мрії олеандри...
А в небі огненні гранати,
і мислі зоряно цвітуть...
О моря гул! О моря гул...
і шарудіння хвиль на пляжі...
А там панелі ще в снігу
й морозу огневі масажі.
Ми хвилі любим,
хвилі любим.
Самі народжені од хвиль.
О, притули вишневі губи
ти до моєї голови!
Хвилини бій,
хвилини бій...
Я чую, як біжать секунди,
я бачу космоси в траві,
в твоїх очах заграви бунту.
Магнолії лимонний дух,
солодкі мрії олеандри...
А в небі огненні гранати,
і мислі зоряно цвітуть...

1923


* * *

Маслини в далі — чередою
і неба золотий платок,
а за вікном ходило двоє,
сплелися руки їх хрестом.

І другий став за ними скоро,
поклав їй руку на плече.
Немов блеснули метеори
із тьми розстріляних очей.

Якісь слова... простяг він руки,
припав лицем їй до колін,
а за вікном шуміло глухо
і був холодний бій годин...

І перший одійшов з журбою,
за ним заплакав тільки дощ,
а за вікном ходило двоє,
тулились губи їх хрестом.

1923

* * *

На шматки порізав свою душу
й зашпурнув їх ген-ген я од себе...
І несуться вони метеорами десь по далеких світах...
В порожніх грудях тільки вітер віє,
і тоскно шарудять сніги...
Там посадив я чорную лілею,
в ній заховалося моє щастя,
і тре синенькі рученята,
і дивиться з благанням навкруги.
Сніги,
сніги...

1922


* * *

Пам’ятаю, вишні доспівали,
наливались сонцем у саду.
На прощання ти мені сказала:
«Де б не був, а я тебе знайду...»

І у тьмі, од муки, од утоми,
де розстріли і любов до дна,
часто бачив профіль твій знайомий
я на фоні жовтого вікна.

Тільки сниться огненне минуле...
І не знаю, чому я живий...
Чому злився з орудійним гулом
голос свіжий і наївний твій...

І сьогодні вишні доспівають
у саду од сонця і тепла.
Як і завжди, я тебе шукаю,
та мене ти й досі не знайшла.

1923


* * *

І

О губи, губи вишнево-темні,
мов біля серця огонь нагана!..
У темній кліті веселий штейгер,
і ти зо мною, моя кохана.

Екран і думи, рулетки шелест
і скло холодне теодоліту.
Вода, в забої дзвенить і меле,
а бліді пальці такі тендітні...


II

Не дим із трубів на чайні зорі
і там шалено у тьмі сягає,—
тебе побачив я тільки вчора,
а ти вже кажеш мені: — Прощай.

Холодні очі — на жовті вікна:
переплелися там чорно рями...
Далекий потяг востаннє крикнув,
і даленіють залізні гами...


III

Кого ж я в місті шукаю п’яно?..
Знов промайнули вишневі шини...
Шумлять бетони, і крок мій тане,
і синім димом кохання лине...

1923




* * *

Губи в губи... тепло і вишнево...
Он пройшов задумано Дантон...
А вгорі бджолою Магадеви
монотонно гуде камерон...
Зорі вранішні, веснянії,
о де ви?..
І в садку знайомеє вбрання...
Губи в губи... тепло і вишнево...
В небі крик Червоного коня...
В небі крик. І Ґвардія Червона.
Вартовий смуглявий на мосту...
В туманах трава і ешелони,
І терпкий, холодний серця стук...
За рікою тьма і невідомість...—
Ой, чого ж розплакались сичі?—
Наплива й ковта солодка втома,
і здаються ворогом кущі...
І дивлюсь на воду і тумани,
І лечу на зоряні шурфи,
доки місяць в небі не розтане,
доки зміна... і гудок... і дим.

1923


* * *

Вірі Б[ерзіній]

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...

В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...

Гей ви, зорі ясні!.. тихий місяцю мій...
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...

1922
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Лебеді
  • Переводы
  • Перший сніг
  • Чому?
  • СТИХИ УКРАИНСКИХ КЛАССИКОВ


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Январь 2018    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    15 января 2018
    Поэзия

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2013. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.