Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

уривок з роману "Маруся Богуславка" Поэзия |
СПОГАДИ
Частина I


– Вночі прокинусь і лежу довгенько,
І подумки знов лину до Русі...
Чи там живі ще милі тато й ненька,
Що, мабуть, й очі виплакали всі?

Вже п’ятий рік турецької неволі,
А сором й дотепер не полиша.
Здається, й не голодні, і не голі,
А все одно як голою душа.

Коли везли, то, кляті, вибирали,
Щоби були шляхетної краси
І щоб сорочку груди напинали,
Як напинає вітер паруси.

А я ж зелена, як листок капусти,
Бо зовсім ще дитячії літа.
Поліз один за пазуху – там пусто.
"Ну хай тоді в каюті підміта!”

Все далі й далі від кордонів руських.
Ну а назустріч, в небі, журавлі!
Журавлики, ріднесенькі, братуськи,
Візьміть й мене до рідної землі!

Яких жахів зазнати довелося!
Який страшний тоді ізвідать глум!..
Схопив мене, катюга, за волосся
І, як щеня,– в смердючий чорний трюм!

А там людей – неначе б оселедців!
І в кожного ж не те, так се болить.
Дадуть води – й горобчик не нап’ється,
А треба ж на три сотні розділить!

Напівживі, але зі мною милі.
Якась нещасна дошку колупа,
Бо за бортом же – чути! – плещуть хвилі,
Хоча й солоні, кажуть, як ропа.

І день крізь день – задуха, сморід, давка...
– Ні, це не трюм. Це, мабуть, нам – труна...
А звідки ж ти, маленька?
– Богуславка.
– О-о, нам знайома ваша сторона!

Авжеж, красива, ще й того – багата.
А річка ж там, здається, зветься Рось?
– Так-так, я помню, нахваляв і тато,
Якому скрізь бувати довелось.

– А батько ж хто?
– Священник. Я - попівна.
– Багаті ж, мабуть? – Й кашель із грудей.
– Та не сказать, щоб повно там чи рівно,
Але жили не гірше за людей.

– Ото ж бо й те: вік жити – й не тужити б!
Як мовиться, до смертного одра...
Наїстися б зеленого їм жита
Й полопатись! Розпроклята орда!

- І що воно таке, скажіть, за люди?
Хапають, як худобу і женуть! -
- Розбійники! Чи ви не ба,? Приблуди.
З отих, що і не сіють, і не жнуть! -

- Та так і є. Така, мабуть, порода.
Не знають, видно, змалку інших втіх.
Он, пташку - й ту тримати в клітці шкода,
А це ж людей! Такий страшенний гріх! -

- Хіба ж то втіха? Та Господь із вами! -
Одна з сусідок носом вже клює.
А друга тре пучками між бровами.
- Марусю, а крім тебе, діти є? -

- У мами й тата? Ні, я в них єдина. -
- Ох-хо-хо-хо!.. Яка ж тільки біда!
То, я дивлюся, мабуть, другу днину
Отой турчин на тебе погляда. -

- Та був би тато - він би їм поглянув!
Дарма, що битись сан забороня.
Він вже колись відбив отак Уляну,
Стрибнувши під татарського коня.

Увечері пішов шукать курчатко,
А тут як раз і стався той набіг.
Розказував, що занімів спочатку,
А потім як схопився за батіг

Та попід гору, де тропа збігає,
Та, зусиміць, по морді жеребця!
Той заіржав, що аж луна за гаєм!
Й матуся аж змінилася з лиця.

Уляна потім ні на крок од хати,
Та все старалась якось між людьми...
Коли людину так наполохати,
Вона тоді й "на сідало” - з курьми.

- Ох-хо-хо-хо!.. Мої ж то ви дівчатка.
Чи вам ото було гуляти край? -
І знов мене розпитують спочатку -
І про рідню, й про весь наш рідний край.

- Про всіх згадала: і про маму й тата,
Про річечку, обсаджену лозою,
Згадався навіть песик волохатий,
Та так, що знову вмилася сльозою!

Поплакала та й умостилась спати –
Про все ж, здається, їм розповіла,
Лиш про одне не сміла доказати –
Що вже тоді закохана була.

Воно ж, здавалось, дівчинці не личить
Про щось подібне й розтуляти вуст.
А він же був... ну, й справді справжній лицар,
Хоча й ледь-ледь засіявся той вус!

Він поруч жив. Й почав мужніти рано,
Хоча й не знав тривних ізмалку страв.
І був козак, і кликати – Богданом:
Батьки молились – ось їм Бог і дав!

А як молились!.. Років десять, бідні!
(Хай буде іншим, недолугим, страм!)
Стояли і заутреню, й обідню,
І ввечері ходили в Божий храм.

А більш – вона, будь-якої нагоди,
Не тільки у неділю й празники,
Бо підіймались часто у походи
Та й шли кудись удалеч козаки.

Виходив полк. Обабіч бігли діти.
Жінки як зняті тільки-но з хреста.
Ворожим планам вчасно запобігти -
Походу філософія проста.

Виходив полк. Страшні війни закони.
Стоять жінки – виглядують свого.
Таке вже велелюддя й сотні коней,
А очі бачать лише одного!

Виходив полк. І коругви качались.
Ну, начувайтесь, кляті вороги!
Та шляхом цим для декого кінчались
Недовгі і сумні його шляхи.

Виходив полк. Обоз іззаду рушив.
(Без провіянту як же на війні?)
Ну а жінки – суворі й непорушні,
Як половецькі баби кам’яні!

Про це усе я чула від матусі –
В зимові свята, в світлую Йордань,
Бо так набридну, наче муха в вусі:
– Ну, розкажі-іть...
Що хоч ти гопки стань!

- Тріщав мороз, і лід тріщав на річці,
І сніговій, мов різаний кабан.
Відчиниш двері – холод по долівці,
Як восени долиною туман.

І так мело – не знати, на що й схоже!
І цяточки ж не видно на дворі.
Таке мело, що вранці перехожий
Спросонку спотикавсь об димарі.

І все ж таки як затишно удома!
Й хоча мороз віконця вишива,
Та навіть в хату внесена солома
Ворушиться, зігрівшись, як жива.

– Розкажете, матусенько?
– Ну, слухай...
- І знов мені – про давні ті літа.
Це не "Псалтир”. Бо той влітає в ухо,
А з іншого одразу й виліта!

Розказують... Надворі не вщухає.
Вітри, здається, навіть стіни гнуть.
І мама все частіше позіхають
І хрестять рот, щоб зле не проковтнуть.

Ну а замовкнуть – знов про щось питаю,
Моя ж цікавість вже не має меж!
Та ще й, немов зненацька, навертаю,
Щоб розказали й про сусідів теж.

– Це ж про яких сусідів – про Шабленків? -
Ховаюся обличчям в подушки!
– Оце так-та-ак, – сміються ніжно ненька, –
А чи давно ж просохли пелюшки?

Це, мабуть, сняться декому кислиці!.. -
(А я ж тоді й сама вже не своя!)
Затим погладять ніжно по голівці:
– Дитиночко ж дурнесенька моя! -

- Бо я ж, було, товчусь біля віконця.
А він іде. Дорогу розвезло.
Не так, мабуть, радів наш предок сонцю,
Як я йому, що аж влипаю в скло!

А він високий. Руки й плечі дужі –
Воно ж помітно навіть іздаля –
Обходить чи стриба через калюжі,
А голову й на крихту не схиля.

Несе її шляхетно й гордовито,
Неначе зроду й не знавав біди...
Не схилиться ж ні перед ким на світі,
Хоч зверху вистав скляночку води –

Всю донесе й краплини не розхлюпа!
А то ще й глянуть може звисока.
Тоді ж якою має бути люба
Такого ось красуня-козака?!

Мені такій і в слід же не вступити!..
Така, мабуть, що й сонцю відчиня.
І хоч там кажуть, що з лиця не пити,
А як воно – ну геть сороченя!1

"То ж яйця драла”, – кажуть люди здавна.
Так соромно – що аж лице горить!
Чи я ж залізти на дерева здатна
Та ще й гніздо сороче розорить?

Була маленька – ще й пускала нюні:
– Чи вам не гріх ото так дратувать?
Чи я ж могла знущатися з манюніх?
Та я ж їх ладна з рота годувать!

Було, було... Й закінчилось бідою,
Хоч ти тут плач, хоч бийся, хоч кричи...
Було й спливло, як ночви за водою,
В якусь таку – аж страшно! – далечинь!


Від автора:
Чи так було – брехати не беруся.
То ж промовчу (бо є на те причина...)
Ну, а тепер облишимо Марусю –
Нехай собі, сердешна, відпочине.

АНДРУСIВСЬКА ЗМОВА
Частина II
13 січня 1667 р. у білоруському селі Андрусові було укладено таємну угоду між Росією та Польщею без участі української сторони. За договором, Лівобережна Україна залишалася за Росією, а Правобережна знову переходила під владу Польщі...
Ой, Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну...
Т. Шевченко
1
Повзе обоз холодними степами.
Куди не глянь – кругом сніги, сніги...
В санях стрільці – лежать собі снопами,
Та в кожного достатньо ще снаги.

Повзе обоз, як лис на пузі яром,
Де запримітив виводок зайчат.
А на чолі – московські ті бояри,
Яких оце ще й треба величать.

Повзе обоз до польського кордону.
Хоч діло це ще треба розжувать.
Яка ж тоді Вкраїнонька до Дону,
Коли її знов ладні шматувать?

Й на що ж тоді Переяславська рада,
Коли вже нас готові ошукать?
Бо змова ця – Переяславу зрада!
І правдоньки ж ніде не відшукать.

Повзе обоз, повзе через долину.
Везе послів московського царя.
– Што бог дайот – всьо ето не зазря... –
А Бог чи дав, чи, може, просто – кинув!

Повзе обоз, саньми в наметах в’язне.
Сидять Ромодановський з Хитрово –
Шапки високі – ледь не звернуть в’язи,
І мовчки лають "батюшку свово”.

Чому б, мовляв, не стрітися в Смоленську?
Нащо ж якийсь зюзюцький Андрусов?
Щоб не дізнавсь про змову Брюховецький?
Та в мур його! Або хоч – під засов!

Самі ж Росію визнали за брата,
Як гетьман ваш, Хмельницький, захотів.
А нам найперш про себе треба дбати,
А потім вже – про "меншого” з братів!

Затребує той берег1 Посполита –
Нехай бере! Але Смоленськ їм – зась!
За нього крові стільки вже пролито,
Що аж вода в Славуті піднялась!

Звичайно, там і їхня кров, хохляцька.
Хижак війни її удосталь п’є.
На те й війна. Ну а війна – це цяцька.
Якщо не ти, так хтось тебе уб’є!

Під’їхали. Спинилися. Де ж варта?
Лиш каганець жовтіє у вікні.
Сидять якісь... І перед кожним – кварта.
Неначе в шинку, а не на війні.

Оце так-та-ак!.. Оце так й справді диво.
А ось і коні. Хочеш – вибирай!
І хоч би там собака шолудива,
А то й вона сховалася в сарай.

Підбіг стрілець. У двері важко грюка.
На язиці якісь масні слова.
А двері – хряп! І дух, як каменюка, –
Ударив, аж сіпнулась голова!


Й вискакує, на колір купоросу,
Якийся лях. Неначе бульба з носа.

За ним услід хитається сутана.
Й маха хрестом. "Нарешті, проше пана!”

А роздививсь – ксьондза ледь не знудило:
Стоїть якесь розкосеє... мутило!

Ось через що русини й мають муку,
Бо лях ізроду – найхитріший лис!
Виходить, що з поганськими – під руку.
Своїм же, християнам, в спину – спис!

Ромодановський (був в Переяславі,
Коли здалось – займається зоря.
Та й взагалі – у почестях і славі
Іздавен у московського царя)

Поохав та і виліз із карети.
– Ну, слава Богу... Це ж той... Андрухів?
Тепер би тільки стало нам кебети
Схилити до примирення ляхів.

Услід за ним кряхтить і Хитрово –
Таким поважним, череватим тузом.
На Запоріжжі кабана цього
Вмить охрестили б Гарбузом чи Пузом.

Ляхи уже сиділи за столом,
Щоб шити змову білими нитками.
Посли з порога в ноги їм – чолом,
Ледь ті шапки утримавши руками.

Запала тиша. Вогник очі ссе.
Десь жалібненько звереснули сани.
Чи, мо’, з небес побачивши це все,
Сконав удруге мученик Сусанін.

Москвин і лях, коли дійдуть до пари,
Для русів навіть гірші, ніж татари!..

2
Світає вже. Завиграшки ярило
Висвітлює сліпі віконця хат.
А в полі вершник, як млинові крила,
Устиг уже верст сорок відмахать.

Весь виднокіл туманом оповито
(Хоча б не втрапить у ворожий стан!)
І все одно - шляхетно й гордовито
На скакуні тримається Богдан.

А путь одна: через степи - на Глухів.
Ловіть нас, юди! Але чорта з два!
Бо й так уже ні слуху, ані духу
Від нього не діждуться від Різдва.

Ще ж до Різдва прочув про зраду гетьман,
Що в Андрусові з’їдуться посли.
Ну а тепер з очей козацьких гетьте!
Бодай би вас в аду чорти пасли!

Ми ж об’єднались, щоб хоч років двісті
Плече в плече йшли наші сторони.
Та поповзли снігами чорні вісті,
Які завжди - провісники війни.

Москва, мовляв, злигалася з ляхами,
Про що попереджав колись ще й Хмель.
Невже для неї й досі ми лиш "хами”
З "окраєнних полудєнних” земель?

Невже, скажіть-но, й шеленга не гідні?
А як же "спільна мова, Русь свята?!
Ви ж так кричали. І були, як рідні.
А що ж тепер - скінчилися свята?

Летить Богдан. Кирея, наче птиця,
Аж крила розпластала за спиною.
Позаду шлях завією димиться
Й степи в обличчя дихають війною.

Та що й чекать, коли вже зрада всюди.
А гетьману Бог тями не дає?
Хіба ж не вчили із прадавен люди,
Що перш за все шанується своє?

А він подався до царя в чертоги,
Та, мабуть же, не все урахував,
Бо вінценосний, бач, націлив роги,
Які до часу під вінцем ховав!

Царю ж давно це все мов кістка в горлі :
І наша воля, й наша булава...
- Чи не занадто ці хохли вже горді? -
Лунають всюди у Москві слова.

Московія ж забільша за Європу,
Могутню і чисельну має рать,
Але що б теж дозволити холопам
Й царя на трон всім миром обирать!..

Так що, мабуть, куліш тут вже не звариш:
В Москві – холоп, у нас же – пан-товариш!
В Москві давно кріпацтво і сваволя,
У нас же, на Вкраїні, – вільна воля.

У нас давно– козаччина й гетьманство,
Ще й виборні і гетьман, й писаря,
Москва ж давно змішалася з поганством,
Де навіть Віра нижча за царя!

Сумні думки. І вітер не розвіє.
І сонце намальоване – не гріє.

І сніг летить. Доріженьку заносить,
Хоча його, здається, вже й задосить.

3
Таки дістався. Кинув хлопцям повід.
Коня хитає. Братику, прости!
Було б заліпше – до попа на сповідь,
Ніж гетьману про все доповісти

Та розказать, що марні всі надії,
Вкраїну крають, мов кожух – кравці..,
Однак, либонь, нічого вже й не вдієш,
Не втримаєш, як пташку у руці!

А гетьман ждав. Хоч з місця і не зрушив.
– Ну, бий, козаче, з усії руки!
Попід очима, як зів’ялі груші,
Висять, мабуть, з безсоння, капшуки!

– Бий, не жалій старого, пане-брате!
Бо сам в ярмо московське те поліз.
Щоб знав, як азіятів шанувати
І не мостився на сусідський віз!

Ти ба’, поперся до Москви із почтом
(Людей п’ятсот привів на царський двір!)
"Уздріти государя світлі очі”
Та ще й новий укласти договір.

Радесенький поїхав, вражий сину,
Немов до тестя на Великдень зять.
Ну а вони, як ту козу до тину,
Тебе до себе ладні прив’язать.

Хвалили й пригощали без упину,
Під стравами хиталися столи.
А потім ще й цареву своякиню
За тебе, сіромаху, віддали.

І ось тепер, віднині і до скону,
Чинитися такому ось закону:

1. Всі податки – до царської казни.
2. Гетьманські вибори – лише в присутності московського представника.
3. Новоявлений гетьман повинен їхати з поклоном до московського царя.
4. Московські залоги (11600 чоловік) повинні перебувати в Києві, Чернігові, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Кременчуці, на Запорожжі, в новій резиденції гетьмана – Гадячі.
5. Тільки з дозволу царя гетьман має увіходити у стосунки з іншими державами.
6. Київську митрополію має займати ставленик з Москви.
("Історія Русів”)


Лише Шийкевич, генеральний писар,
Тоді забракував цей договір.
Так ледь, сердега, не отримав списа -
Одразу ж запровадили в Сибір!

Ми після цього й присмиріли зразу,
Мовляв, нехай уже потерпим год,
Але вже в січні думний дяк Алмазов
Скоріш до нас направив воєвод.

Ну а вони ж – із пуп’яшків пихаті!
Їм що кілок – що наші бунчуки.
А вже як починають щось хапати,
То за обидві вже тоді щоки!

І лазять по коморах, наче вурки,
Худобу так очима і пасуть!..
А то буває, що й останню курку,
3і сміхом, до реєстру занесуть!

А вже податки, так такі податки,
Що ні свині не схочеш, ні вола...
Ми про такі раніш не мали й гадки,
Селюк від них вже й сам ледь не вола!

Куди не кинь - знущаються з народу,
Бо тільки жнуть, не сіявши ізроду!

Богдан стояв і тільки мовчки слухав.
Я тут, мовляв, чогось не допойму...
Він гнав коня, щоб сповістити Глухів,
А гетьман сповідається йому.

Давно б, гетьман, роззув ти власні очі
Й тримався ліпше берега свого.
(Таки, мабуть, обрали запорожці,
Як Шрам казав, і близько не того!)

Бо він пливе, неначе в повінь тріска,
Вкраїну ж розривають на очах.
А воєводські пики ледь не тріснуть
На зібраних податками харчах.

Гетьман замовк. Чого вже пельку драти...
Та як зітхне, неначе хворий лось.
- А як же ти проскочив, пане-брате?
Як обминути дурнів тих вдалось?

Всміхнувсь Богдан (мабуть, за тиждень – вперше).
Скривив вуста, а очі все ж – сумні.
– Які не є, а нас загнали в вершу,
Ото ж, виходить, не такі й дурні.

– То що ж вони – нас мають за отару?
Ох, сучі діти! Господи, прости...
Бо як про це дізнаються й татари,
То ще почнуть іззаду нас скубти!

Чи ми й собі не зможем дати ради,
Як вівці ті у рідному хліву?..
Для чогось взяв і для чогось погладив
Затим свою гетьманську булаву.

Моя ж ти Українонько кохана!..
Невже й іззнов потрапиш під ціпи?!
– А може, той... зібратись – та до хана?
Богдан на те аж зуби ізціпив!

Запала тиша у просторій хаті.
І під дверима занімів сердюк.
Таки, мабуть, і справді важкуваті
Клейноди ці для Брюховецьких рук.

(Десь через рік, в селі біля Опішні,
Коли здалося, що вже гине все,
Цю булаву підхопить Многогрішний
І, ніби честь Вкраїни, піднесе!.)

4
І знов лежить Богданові дорога
(Не сам, звичайно ж, гетьман знов послав)
Туди, де люди здавен славлять Бога,
Назвавши свою землю – Богуслав.

Де влітку й роси пахнуть, наче дині,
Мов доокола – гомінкі базари...
Де древні роси возвели твердиню,
Щоб Київ боронити від хозарів.

Де і садочки, і лани веселі
Оточують заквітчане село,
Де недалечко від його оселі
Живе дівча, що за живе взяло.

Бо так уже давно, здається, сталось:
Коли б не йшов повз їхнього двора,
Воно стоїть – на ніжки ледь зіп’ялось,
А як погляне – серце завмира!

Таке смагляве, миле, а волосся
Не візьме, мабуть, жодний гребінець,
Та ще й хвилясте, як водичка в Росі,
Яку гойдає ніжно вітерець.

А очі вже – так не забуть до скону!
Неначе в серце врізалась тасьма.
Такі бувають лише на іконах
Святого старовинного письма!

Він, як побачив, з крихітним відерцем
(Яка тоді була прекрасна мить!),
Так і дізнався, де в людини серце
І як воно так солодко щемить,

Коли Господь пошле тобі кохання...
І наче аж світлішаєш лицем,
І аж стріпнешся, як пташина рання,
Осяяна найпершим промінцем!

Був будній день. П’ятниця, слава Богу.
Він щось, здається, ніс до коваля.
А тут навстріч – Горпинихи "тринога”,
Із костуром неквапом ковиля.

Іде й трясе своєю головою.
Аж діточки від неї – кругаля!
– Таке дівчатко... – гомонить з собою, –
Й така недоля... – стиха промовля.

А навкруги ж – весна, співають птиці.
А молодь (хоч прив’язуй до стовпа!):
Як вечір – в ліс, де запашні суниці
Щоденно травень щедро розсипа.

Точніш – не в ліс. Точніше – на узлісся,
Де в празники усі – мале й старе,
Де білий явір із вербою зрісся,
Та так, що і сокира не бере!

Де всеньку ніч цілуються сузір’я
І козаки, без зайвого вагання,
Пригадуючи пращурів повір’я,
Освідчуються милим у коханні.

Бо явір цей і вербонька оця
Сприймають лиш закохані серця.

Тут кожен вільний, наче вітер в полі,
Хоча життя козацьке – у борні.
То нащо ж ви там, бабо, про недолю?
Ви ж гляньте, які очі чарівні!

Горпиниха спинилася. Нівроку,
Її зустріти – то уже біда!..
Схилила свою голову і оком,
Мов курка та, угору погляда.

Чи як ото, бува, плазун на скелю.
І бубонить ледь чутно про своє:
– Тебе, козаче, вигнало під стелю,
А розум, бач, від зросту відстає.

Для вас усіх ізроду я чаклунка
Чи навіть відьма, Господи прости!..
Тому й свій хист, як жебраки оклунки,
Усе життя приречена нести.

Й не викинеш, не віддаси другому.
Не кожному ж такий небесний дар.
Це ж все одно, що сироту із дому
Прогнати в ніч після страшенних чвар.

А я гріха такого не бажаю.
Бо гріх – то вам не масляні млинці!
І, як Христос, за кожного страждаю,
У кого вбачу горе на лиці.

А ви усе чомусь до мене боком,
І лаєте, і лаєтесь дарма.
Чи через те, що я єдиним оком
Все бачу далі, ані ж ви – двома?

Богдан зітхнув та й почвалав помалу.
(Уже забув – куди й навіщо йшов).
І аж ногам чомусь так мулько стало,
Мов чобітки лишились підошов.

І вже за мить дізнався про причину
(Не дай Господь ще розказать комусь!!),
Бо як з дівчам тим стрілися очима,
Так наче зразу вітром похлинувсь!

Тоді й відчув страшну кохання владу,
Коли, здається, тьмариться весь світ...
Але пройшов, як вітер за леваду,
Що жартома збиває білий цвіт.

Марусю потім теж як вітром здуло:
Проскочила вузесенький місток,
Як козеня, через рівчак стрибнула
І від усіх сховалася в садок!

Тьох-тьох, тьох-тьох! – заходилось серденько.
Забулися молитовки прості.
І все шептала: – Бозінька, рідненький!
Прости мене, будь ласочка, прости!..

Звідтоді і знайшла собі турботу:
Забачивши, мерщій гусей пасти!..
З лозиночкою вийде за ворота
Й боїться навіть очі підвести.

Стоїть, малюнки на піску виводить
(Як дівка піч буває колупа)...
А через двір матуся носить воду
Й всміхається, бо, звісно, не сліпа.

– А що там, доню? – поспита ласкаво. –
Чи не Богдан іззнов кудись іде?
А тут ще й дід:
– Та то така вже справа
(сміється теж),
То діло молоде...

Маруся – в сміх! І знов тікать, дурненька!
– То вам, дідусю, щось таке здалось!..
А потім все всміхається тихенько
І думає, і думає про щось.

СВЯТО КОСОВИЦI
Частина III


1
Ще не прокинулися й птиці,
А вже за річкою хтось жне:
Сьогодні ж свято косовиці -
І гомінливе, й запашне.

Ніхто не всидить в хатніх стінах,
А попереду ж – діточки.
Жінки в білесеньких хустинах
За ними, наче ті квочки.

Якесь хлоп,я свою корзинку
Старанно тягне на покіс.
Аякже, свято буде взимку -
І для корівок, і для кіз.

Аж перехнябилось, а тягне,
До сіножаті ж – добрий гак!
Стара бабуся, як не прагне -
Не дожене його ніяк.

Зупиниться, постоє трішки,
Легенько спершись на патик.
А навкруги, як в повінь тріску,
Несе граблі людський потік.

І цей потік – то не орава,
Серед якої б враз оглух,
Бо косовиця – то вже справа,
Яка людський підносить дух.

Тут завше сміх і пісня завше,
Її благословля сам Бог.
Тут, білі хустки пов,язавши,
Й Маруся з мамою удвох.

Теж піднялися ще світ-сонця
І грабельки теж на плече.
І ще не вмивані віконця
Соромились людських очей.

І, натщесерце, - на покоси,
Де від сьогодні зранку всі,
І де снують залізні коси,
Як вуженята по росі.

І вітерець блука, мов п,яний,
Крилом торкається млина.
Та сінокосу дух духм,яний
І він, здається, обмина.

Бо запах тут такий густючий
Й такий стійкий, неначе гать,
Що, мабуть, навіть чорна туча1
Його не взмозі розігнать.

І слава Богу і Пречистій,
Що, підхопившись до зорі,
Вже другий гін, міцні й плечисті,
Долають наші косарі.

І – вжик! І – вжик! – співають коси.
Чир-гик! Чир-гик! – шуршать бруски.
І сиплються сріблясті роси,
Хоч підставляй під них миски.

Й було б його лише радіти
Й іти, не знаючи доріг,
Якби ж не ці сіроми-квіти,
Що також сипляться до ніг.

Тут і волошка, й повитиця,
Й суріпиця, й Петрів батіг –
І все під корінь, вража криця!
І все – косарикам до ніг.

А потім хтось візьме й на вила,
В стоги збираючи сінце…

Маруся й губоньки скривила,
Лише подумавши про це.

Проте й печалилась не довго,
Адже довкола – справжній рай!
Чи є хоч де в святого Бога
Іще такий чудовий край,

Іще така чистенька річка,
Такі ліси, де й досі мла?
Крутилась, наче та синичка,
Намилуватись не могла.

А запашні зелені луки?
Та й взагалі така земля?
Й відчула знов бажання-муку –
Богдана вбачить, хоч здаля!

Чи то не він в козацькім стані,
Оно, як блискавкою, жне:
Чи йде між ними найостаннім,
Чи їх попереду жене?

Він, він! Маруся аж знітилась,
Сховала в хусточку лице.
А поруч вже хлоп,я крутилось,
Як на столі круте яйце.

Все перед нею, ніби дзига,
Й раз по раз в очі зазира…
Нащо серйозна вже Ядвіга –
І та всміхнулася, стара.

- Та не крутись ти! Що за звичка?
Послухай, краще, осюди:
Он там, під лозами, криничка,
То принесіть мерщій води! –

О, ця красунечка-криничка –
Одна-єдина на луки,
Тож часто їй цілують личко
І молодички, й козаки.

Чи, може, личко, чи – животик.
Вона ж і зойкнуть не встига
І на людський ніжненький дотик
Лиш ноженятами дрига,

Мов чарівне те немовлятко,
Яке вийма з купелі дяк,
І на якого мама й татко
Все не надивляться ніяк.

Побігли, прихопивши глечик,
Серед ранкової краси,
Зіщуливши вузенькі плечі,
Бо трави ж гнуться від роси.

Аж ось й вона! Траву колише
Ледь-ледь помітна течія.
Набрати можна. Та смачніше ж
Припасти й пити з ручая.

Маруся стала навколінця
(Трава ж чистенька, не брудна),
Ну а води ж – по самі вінця,
Не докричатися до дна!

І тільки-но вмочила губи
Та ще й, на сміх, тоненький ніс,
Як десь немов заграли труби
І вітер їхній звук доніс.

А сам, проскочивши луками,
Притих й сховався десь в яру.
(Чи не невидимий лукавий
Тоді затіяв з нею гру?!)

Й на дні холодної криниці
(Не дай Господь побачить це!)
Якоїсь наче молодиці
Відбилось змучене лице…

2
Жінки обсіли грушу-дичку
(Ховатись будуть тут у вар1)
І вже чекали на водичку,
Хоч дехто прихопив й узвар.

А лугом вже Маруся бігла,
А хлопчик йшов аж крадькома.
- О, Господи! Вона аж біла! –
- Ой, не кажіть! Й лиця нема! –

Матуся ляснула в долоні:
Ще вчора ж краялась душа!
- Та що ж таке, моя ти доню?!
Чи не злякалася вужа?

Моя ж маленька, золотенька…
Ох, це таки моя вина… -
А зверху пташка як затенька –
Мов заспокоює й вона.

- Ти ж глянь, людей тут скільки поруч,
Скільки стурбованих облич!
Не дай Бог що – усі на поміч
Збіжаться, лише їх поклич.

Вже косу десь мантачать знову.
Дзінь-дзінь-дзінь-дзінь! – лунає дзвін.
І урочистіш цього дзвону
Лише церковний передзвін.

Загелгетіли дикі гуси,
Залопотіли по воді.
І – посміхнулася Маруся.
І – заспокоїлась тоді.

Не зовсім відійшла, звичайно,
Але ж робота на порі.
Й пливли, немов козацькі "чайки”,
В сорочках білих косарі.

І в сорочках, як у вітрилах,
Гуляв ранковий вітерець.
Пройшли той гін, немов на крилах,
Немов пустилися в танець.

Й свої натруджені литовки,
З кишені вийнявши бруска,
Непоспіхом точили ловко –
З "п,яти” тупої й до "носка”.

І першим йшов Данило Огір,
Бо там же й сили, що в коня.
Либонь, не бачив і дороги,
А пер з косою навмання.

За ним ступав Ступак кремезний,
А далі – Звірик, Сич, Ганжа…
Й ніхто, хоча й землі безмежно,
Нікого не випереджа.

А вже останнім, як молодший,
Той замикаючи загін,
Ішов Богдан. Здається, шостим.
Ішов і гнав свій перший гін.

Він змалечку тягав цю косу,
Але щоб так ось, нарівні
Із козаками на покосі -
Такого не було ще, ні!
Бо все казали – молодий ще.
Не дай Господь, нарве живіт.
А що за всіх міцніше й вище -
Так то такий вже в нього рід.
Бо там усі й підкови гнули,
Й на спір валяли жеребця.
І на війні, в літа минулі,
Прославилась родина ця.
Родина славного Шаблюки –
Німого змалку козака
(Колись вельможні ті падлюки
Рішили хлопця язика).
Йшли косарі, і наш хлопчина
Вже щось гукав їм навздогін.
Й воно була таки причина –
Бо Огір вже завершив гін.
І хоч за Россю, на тім боці,
Хмаринок кілька й зависа,
Та сонце вже полізло в очі,
Як та набридлива оса.
Оце б якраз спочить часину,
Напитись навхилки води…
- Ну й беручкий же, бісів сину! –
- Да-а, хлопець й справді хоч куди! -
3
Та ось кінець, нарешті, гону.
І гострі коси в єдну мить
Встромили в землю, лезом вгору
(Щоб, не дай Бог, не наступить).
Ну а самі – під грушу-дичку,
Де з ночі спав старенький крук,
І вже зі смаком п’ють водичку,
Прийнявши глек з жіночих рук.

- Да-а, хто напивсь – тому і легче!..
- Ой, не кажи! Хоч на коня…
Несе й Маруся повний глечик -
Під «боки», ніби кошеня.

Хіба ж вона за когось гірша?
Чи в неї косарів нема?
І якось так ісклались вірші,
Такі ж простенькі, як сама:

«Тебе побачу й скам’янію.
По-іншому не можу, не умію…»

І підійшовши, скам’яніла,
Стоїть, не знає, що сказать:
Така розгублена і мила…
А тут – сусідки Марфи зять:

– Це що – мені? Оце так діло-о…
Чого роззявили роти?! –
Так дівчинка уже хотіла
Поставить глечик і втекти.

А тут Богдан. Почув ті речі
І вже за мить був на ногах.
Перехопив Марусин глечик,
І той утоп в його руках.

Хто се побачив – засміявся,
Ласкаво дивлячись на них.
А зять із посміхом топтався:
Мовляв, тепер ні в сих ні в тих.

А хтось ізнов косою дзенька,
І відгукається з гаїв…
І чийся посивілий ненько,
Що, видно, й зуби вже заїв,

Теж посміхнувся загадково
Й тихенько обізвався влад:
– Щасливий, хто знайде підкову,
Ну а Маруся ж – цілий клад.
IV
«Тебе побачу й скам’янію.
По-іншому не можу, не умію.
Й ховаю очі в небо синє,
Коли дивлюсь, як на святиню…»
Аж засміялась й затулилась
(Бо це вже дівчинку й ляка!)
І що воно, скажи на милість,
За чудернація така?!
Нехай би вже співала ладно,
А то ж не віриться й самій:
Що не подумає – все складно,
А це вже спробуй та зумій!
Матуся каже: все – від Бога:
І та ж краса, і той талант.
Без Бога ж – ані до порога,
Хоч ти – сам велетень-атлант.
Чоловіки перепочили,
Водички вволю попили.
І, свіжої набравши сили,
Ізнов, як «чайки», попливли:
Все тим же лугом, до яруги,
Лишаючи рівненький слід.
Набрались сили й наче вдруге
Вже народилися на світ.
Жінки з граблями за роботу
(Чи там сховалися ж вужі?),
А чапелька украй болота
Стоїть, як стовпчик на межі.
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Зима з решета
  • ПОДАРУНОК
  • Колобок
  • Чуже місто
  • Уривки з історичного роману у віршах "Маруся Богуславка".


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Ноябрь 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    252627282930 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Сегодня, 00:16
    Стихи 20-х годов
    11 ноября 2019
    Людина року

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.