Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Вірші Поэзия |

Віталій Коротич
Вірші


***


Стобарвно, стозначно, стозвуко,
Мов присуд, що не промине,
Як втома, як спомин, як мука,
Слова обiймають мене.
Проходять, як пiт по обличчю,
Як зблиск в непрозорiй пiтьмi...
Я вiршiв давно вже не кличу,
Та вiршi приходять самi.
Не хочуть мене полишати,
Як марево в лiтнiм степу,
Немов нетерплячi пташата,
Що дзьобами б’ють в шкарлупу.
Я зовсiм нiчого не знаю,
Чому в мої буднi та сни
З якогось незнаного краю
Всевладно приходять вони.
Коли ж недолугi поети
Потоптують душу живу,
Коли неспроможнiсть до злету
Безкрилить людей i пташву,
Коли переламано крила
В метелика, чайки й орла,
I тихо вмирають вiтрила
На яхтi, що не вiдпливла,
Як вибух,
розлам,
потрясiння
В безкрилiй добi лихолiть
Приходять рядки, як спасiння,
Чи вipa в майбутнiй полiт.
Душа оживе й порадiє
Воскреслому сяєву дня,
I дзьобиком стукне надiя,
Немов золоте пташеня.

***

Павлу Загребельному


День моргнув i сонячно розпочався,
Йде з-за сосон, немов з-за щогл.
Хтось не так привiтається — не печалься.
Заздрять? Значить, було за що.
Плiтку пустять. Приготувати можуть
Перець в очi чи в спину нiж.
Все одно — не вцiлять, схибують, змажуть.
Зрадять? Зраджували й ранiш.
Хтось живе як умiє, а хтось чесно,
Хтось — за межами норм i мiр...
Але доля усiх розрахує вчасно,
Не посмертно, а вже тепер,
Bci дiстануть своє — що кому належить,
Хтось троянду, а хтось будяк,
Хтось дiстане ордена, хтось — нежить,
Хтось — нiчого, бо жив нiяк.
Хтось дiстане iграшки для малечi,
Хтось — десяток загальних слiв...
А для тебе не буде жодної речi
Доля скаже: "Живи, як жив...".
Хай лишаться тi самi недруги й друзi,
Книги, дiти, дружина й дiм.
В цiм натхненнi, в цiй заздростi, в цiй напрузi,
В самоспаленнi вiчнiм цiм.
Щоб життя протривало i не змiнилось,
Щоб його не торкала мла...
Доля лоб торкнула тобi, вклонилась
I шанобливо вiдiйшла.

***


Живемо, роззираючись у власних просторi й часi,
Хоч не маємо гадки, що таке простiр i час.
...Може бути, сьогоднi у Херсонi чи в Гондурасi
Народився хлопчик, що врятує усiх нас.
Дискутуємо, хто ми — дiйовi особи чи свiдки,
Озираємо пильно перехрестя своїх дорiг
I невтомно чекаємо, щоб посланець — хтозна звiдки —
Bciм потiшив душi i зразу всiм допомiг.
У театрi щоденному ми i Гамлети, ми i блазнi,
Драматурги, художники i вибагливi глядачi.
Ми один перед одним голiсiнькi, наче в лазнi,
Та погано бачимо один одного уночi.
...У небесному царствi мiсцина таємна така є,
Де зiпнулись гори навшпиньки, всi без шапок.
Там за дальною хмарою завжди наказiв чекає
I притримує коней Господень резервний полк.
Там пречисто i тихо, там немає стороннiх,
Там окремий простiр, i там особливий час.
Звiдти може прийти полководець чи просто конюх;
Бог найлiпше знає, кого слати до нас.
Хоч би ми не прогавили Того, кого послали,
Коли Вiн, непомiчений, прилетить або прибреде.
...Бо Тарас Григорович прийшов, коли не чекали,
А тепер чекаємо, та нiхто до нас не iде.
Ми усi, як сказано, дiйовi особи i свiдки,
Ми нiчого не знаємо про вiдстанi й про часи.
Кожен з нас приходить несподiвано i нiзвiдки,
I в нiкуди вiдходимо, наче хмари чи голоси...
Всi на щось сподiваємось, затамовуючи тривогу,
3 душ потроху зшкрiбаємо застарiлу їдучу ржу.
Ми постiйно чекаємо, дивимось на дорогу,
А у небi над Лаврою Божi конi iржуть...

***


У кожного власнi лице i маска,
Свої паркани i мури.
Кожен мiрою свого мозку
Засвоїв життєву мудрiсть.
У кожного власний життєвий досвiд,
Приватний, як форма вуха.
Хтось знає арiю Каварадоссi,
А хтось лиш мугиче глухо.
Хтось прагне долю переiначить,
Хтось зачекався слави...
А хтось чекає на радiсть.
Значить,
Biн має такi пiдстави.
Досвiд — днi, у яких звикають
До виявiв волi Неба.
...Страшно, коли люди чекають,
Що їх зрадить хто-небудь.
Життя гiрке, наче хлiб з полови,
Безсиле, мов край без влади,
Коли живуть в атмосферi змови,
Чи — в передчуттi зради,
Коли дводушнiсть бiду вiщує,
Заповнивши свiт собою...
Страшнiше за бiль душу катує
Передчуття болю.
Попiл з паперових кремацiй
Кружляє навколо хати...
Доки прослухаєш вcix промовцiв,
Сам навчишся брехати!
Життя небезпечне i розмаїте,
Немов скажена лисиця.
Доки з’ясуєш, як в ньому жити,
Вже й часу не лишиться.
А буднi звичнi, як черевики,
Банальнi, мов текст на гривнi...
Люди живуть, як вони звикли, —
Втомленi й малослiвнi.

***


Олександру Швецю


Хто там пророчить, що прийдуть легкi часи
I протанцює епоха веселим бiсом?
...Час налягає на плечi, а ти неси
Весь цей тягар, бо долю обрав собi сам.
Звершує доля iще один поворот,
Хитро всмiхається фiзiєю рябою.
З нею непросто дружити, але стократ
Гiрше не бути з нею самим собою.
I, незважаючи на розверстi роти,
Що недолугiсть власну криком маскують,
Бути спокiйним розумником маєш ти
Там, де повагу до мудрих не практикують.
В поглядi все з’єднаєш: небес огром,
Чижикiв-пижикiв i птахоловнi нетi.
Кажуть: якщо володiєш своїм пером,
Значить, i крила розгорнеш у вiльнiм летi.
Та не iснує гарантiй... Епоха та ж,
Радощi тi ж, хвилювання й перестороги.
Взявши на плечi такий непростий вантаж,
Будеш тягти його, доки тримають ноги.
Через розливи рiк, через твань калюж,
Через нiмоти, крiзь багатоголосся.
Треба iти й не спинятися. Йти чимдуж.
Крила притиснувши, щоб зручнiше iшлося.

***


Бундючний, немов король з мальовидла,
Темний, мов зiр крота,
Biн пише товстезнi книжки для бидла,
А сам таких не чита.
Народ сприйнявши, як ройвище,
Що прагне його порад,
Biн гордий тим, що з народу вийшов,
Але не хоче назад.
У книгах його — нiде правди дiти —
Геройствують трударi.
Biн любить народ свiй. Так люблять дiти
Горобчикiв у дворi.
З ним поруч дiє впливовий пан,
Набряклий вiд власних пих;
Щовечора шле на телеекран
Видовище для тупих.
Вiрить задумливий телепан,
Що вci хохли й не хохли
Будуть вухами телiпать,
Але з’їдять, що дали.
Вiн чується зернятком на стернi,
Пророслим в дурну пiтьму.
...Нехай вважає, що ми дурнi,
Коли так легше йому.
Я ще з дитячих книжок моїх
Засвоїв чiткий урок,
Що дурник Iван перемiг уcix
В кoжнiй iз казочок.
Йде горе-мудрець у казенний лiс,
Немов жертовна вiвця.
I дурням з дурниками до слiз
Буває жаль мудреця.

***


Колись прокидався вдосвiта,
Веселий i небагатий...
Перший висновок з досвiду:
Не треба нi з ким змагатись,
Втискати в суворi дати
Ряди легковажних справ,
А треба вчасно роздати
Усе, що ти назбирав.
Хоча — щиро б сказати —
Є щось подiбне до кривди,
Коли жебраки пузатi
Дiлять твоє кревне,
По клаптю тягнуть, мов мишi,
Кожен собi в кубло.
Кажуть, що i paнiше
Все це їхнiм було.
Нехай наїдяться досита
На цiм фестивалi парiй,
А ти прокидайся вдосвiта
I каву собi запарюй,
Бо є життя нелукаве
Осторонь цього цирку,
Де є з ким випити каву
I є з ким випити чарку.
I нiчия могутнiсть
Заздрiстю не лоскоче.
Не треба нi з ким змагатись,
Бо того душа не хоче.
...Мiй особистий досвiд,
Вибагливий i розкiшний.
Розплющую oчi вдосвiта
I розмовляю з кiшкою,
Яка уже хазяйнує.
Вона, по-дружньому щиро,
На стiл менi пропонує
Мишу, зловлену вчора.
Сонце пришле промiння,
Додасть кольорiв дню.
...Є речi вiчнi й незмiннi,
Пророслi крiзь метушню.

***


Я вiршiв не писав сто лiт,
Сто двадцять лiт не грав у карти...
I вже давно почав звикати,
До часу, що сповiльнив лiт.
Днiв скаламучена рiка
До мене притекла прозоро
I, як усi короткозорi,
Я прозираю свiт зблизька.
Собi до погляду тулю
Все, що любив i що люблю я,
А свiт повторно пропонує
Себе в розломах кришталю.
Слова, правiчнi, як трава,
Мого життя i суддi, й свiдки,
До мене сходяться нiзвiдки,
Мов козирi iз рукава.
Я скам’янiв у задзеркаллi,
Де все роз’яснилось менi,
Химерний, мов прем’єр-мiнiстр,
Що їсть сардельку на вокзалi.
...Ну що ж, крiзь суєтнi суєти,
Крiзь Бостон, Жмеринку й Париж
Нарештi ти продерся й здриш
Себе таким смiшним, як є ти.
Твiй досвiд — бiлий снiг на скронi —
Його вже не розтопиш ти.
Твiй досвiд — вмiння вiднайти
Фальшивi камiнцi в коронi.
Зате нiчого не прилипне,
Бо ти позбувся метушнi
I жити весело, i днi
Прозорi, наче небо в липнi...

***


Київ спить,
Пiд асфальтом кiстки зачаїлись княжi,
А до них туляться менш шанованi кiстяки.
Київ спить, як жiнка, що зняла yci макiяжi
I довiрливо горнеться коханому до руки.
Сплять птахи на пiддашшях. Сплять у пiдвалах мишi.
Bciм автобусам сниться найдешевше пальне.
Київ вiрить у сни, а вони завжди веселiшi
За реальнiсть, яка запанує, лиш сон мине.
...У вiтринах сплять черевики й cукнi фасоннi,
Позiхає Дарниця, розворушуючи пiски.
Лиш нiчнi сторожi, що не скаржаться на безсоння,
Добувають зi схованок недопитi пляшки.
Я рушаю спати, накликавши сни недбало,
Де сюжет безвiдмовний, мов отрута в грибах,
Де веселi красунi з аргентинського серiалу
Пробiгають повз мене iз трояндами у зубах.
Пробiжать, минуть i розчиняться в соннiй тишi,
А наранок — радiо, зубна щiтка й кефiр.
Пiвжиття — у снах, привабливих, як афiшi,
Пiвжиття у буднях, гидких, мов риб’ячий жир.
Хтось бiдує, хтось заздрить,
Хтось поводиться, як вельможа.
Та одного свiтанку, розбивши сонний полон,
Засурмив би архангел, прем’єр, пiонер чи, може,
Негодований зранку зоопарковий сiрий слон.
Ми б iз вами прокинулись пiд шатром ранкового неба
У рiцi з порожнiх словес i значущих слiв.
...Нам не треба курантiв, нам будильника дуже треба,
Аби вiн щоранку, наче рок-ансамбль, гуркотiв.
Коли мiсто поснiдає, вмиється, вийде з дому
I вiдчує надiю в щойно початiм днi,
Я побачу Київ, знаний i невiдомий.
I побачу вас я.
I буде гарно менi.

***


Яну Табачнику


Померла музика в свiтi бiлiм...
Тихенько дзвенить коваль чи зброяр.
A вcix музикантiв давно убили
I, мертвих, покидали в Бабин Яр.
Зростаються болi багаторiчнi,
Bci лиха пророщено з iнших лих...
Сирiтства роялiв не менш трагiчнi,
Анiж сирiтства дiтей малих.
Мовчання, загуслi в життєвiм вирi,
Стають гiркими, немов полин.
...Старi роялi мовчать, як звiрi,
Що раптом втрапили у полон.
В роялiв iз пам’ятей час не витре
Акорди розстрiляних лихолiть.
В акордеонних мiхах повiтря
Навiчно музикою болить.
В концертних залах старi колони
Лелiють у лунах безсмертний звук,
I астматичнi акордеони
Повiльно звикають до iнших рук.
Ледь чутно оркестри бринять примарнi,
I вголос, мелодiями зла,
Видзвонюють телефони й зброярнi
Над Яром, де музика залягла.
Над Яром, що у собi ховає
Мелодiї, виснаженi вiд ран.
А я чекаю, коли заграє
Акордеон чи малий орган,
Чи, може, рояль, чи маленька скрипка
Про перемогу над смертю й злом
I в тишi хтось заспiває хрипко
Тисячолiтнiй святий псалом...

***


Яке це щастя — зайвого позбутись:
Людей, речей, паперiв, марних слiв,
Пляшок, яким судилося розбитись,
I того болю, що переболiв.
Серед чужих присяг i слiзних зречень
Так радiсно вiдчути: вiдлiта
Категоричнiсть директивних речень,
Чужих словес i задумiв сльота.
Там, де тупцює натовп, мов стонога,
Зминаючи у темiнь свiтлi днi,
Ти мусиш вiднайти себе самого
На злому фестивалi метушнi,
Помiж чужих життiв сховавши власне,
Не втративши душi i голови,
Пильнуй... Якщо по спинi доля лясне —
Не зразу вiр, що друзi з нею ви.
Коли нарештi сонце зронить з неба
Тобi тепла на зморшкуватий лоб,
Згадай, яким був довгим шлях до себе,
Крiзь сто спокус i тисячу холопств,
Крiзь словеса, образливi для слуху,
I вихорi чужої суєти,
Де цiлий вiк гули тобi у вуха,
Кому й чому служити мусиш ти,
...Коли, повоювавши, вийдеш з бою —
Обтрусиш з себе стогони й громи,
Bcix друзiв, що лишилися з тобою,
Введи в свiй дiм i мiцно обiйми.
...Пройшовши спiльно радощi i скрути,
Задумливо засядьте за столи.
Бо, врештi, надiйшла пора збагнути,
Куди прийшли ви й де весь вiк були.

***


Час прозорий, мов скло, на яке поплювали й витерли.
Час прозорий, як хвиля, що вiстує потоп.
Позбулись загадковостi холопи, кати и правителi,
Хоч не знати iнодi, де правитель, а де холоп.
Розмовляю з собою...
Немилосердна звичка,
Коли душу виплутуєш, мовби птаха з тенет.
А життєвий досвiд торохтить, наче скарбничка,
Де вперемiш — гудзикiв i золотих монет.
Все на свiтi поєднано:
Колиски найпершi рипи
Проростають рипiнням пiслязавтрашньої труни.
Лiтаки хворiють на захмарнi пташинi грипи,
Вибухають риби, як пiдводнi човни.
Нафта, лiс i вугiлля стають хмарами диму,
Розчиняється зернятко у горiлцi й хлiбi святiм.
Bci матерiї гинуть.
Залишається невловиме,
Чи на цьому свiтi, чи, можливо, на тiм.
Все минає, мов пил на бабусинiм пiдвiконнi.
Не минає музика, не зникає плетиво слiв.
Гинуть стiни й гармати, вмирають птахи i конi.
Тiльки люди безсмертнi, бо так їм Господь велiв.
Метушня промине зi своїми брехнями й гендлями,
Iз минущими зрадами й неминущим страхом.
Поза часом мугичуть пiсню Бортнянський з Генделем.
Поза часом про щось розмовляють Шевченко з Бахом.
...Десь на краєчку неба лежить зоря непогасна,
Там усi паралелi заплелися в клубку ниток.
Я занурююсь в тишу.
Вона бiла й прекрасна,
Як нiким не покреслений чистий бiлий листок.
Ще нiхто не вмирав.
Кожен з нас приходить до тями,
Лиш над ним захитається неосяжний небесний дзвiн,
А Господь на небi ледь ворушить губами
I слова повторює, якi знає лиш Вiн.

***


СЛОВА


Дмитру Гордону


I

Повростали у пам’ять справи родиннi,
Озиваються в спогадах вiддаленою луною...
Я хотiв зберегти життя дорогiй людинi
I повторював їй: "Розмовляй зi мною!".
Всi слова були, як лебедине ячання
Над дочасно промерзлою стороною.
Знав я — смерть народжується з мовчання...
Гiрко плакав я: "Розмовляй зi мною!".
Коли тиша гусне, початком кiнця здається,
Коли страх вже зiщулився в паранойю,
Коли серце пiд пальцями ледве б’ється,
Я щосили молю: "Розмовляй зi мною!
Не мовчи, коли рука твоя кам’янiє,
Коли погляд холоне i морок стає стiною.
Шепочи, кричи, щоб я не втратив надiї"...
Я повторював: "Розмовляй зi мною!".
Я повинен знати — ти iще на цiм свiтi
I життя бринить неперерваною струною.
До останнього стогону, до останньої митi
Дуже прошу я: "Розмовляй зi мною!".
А коли оживеш, — я знаю, що оживеш ти! -
Як рiка оживає, розкута з криги весною,
Всi слова забуду, з словникової решти
Збережу лише: "Розмовляй зi мною!".
До життя повертаються перемерзлi вiти,
Пролiтають птахи обнадiйливою маною.
Щиросердо й гаряче прошу в бiлого свiту:
"Доки я ще живий, розмовляй зi мною!".

II

Вiдсуваючи вбiк власнi настрої iз настроями,
Ввiчливо зосереджений — просто нiжнiсть сама -
Я розмовляв з брехунами, генiями й героями,
Цiле життя розмовляв пiдряд з усiма.
Знаю слова, що падають, наче цегла на голову,
Криком тривоги краючи розхристанi ночi й днi.
Чув прохолодi вирази, що, мов поминальне коливо,
Усi належно зготованi, та неїстивнi й сумнi.
Обходжу знайомi засiдки, розбурханi веремiї,
Хоча все одно пiдстрелять — на ходу чи льоту.
Вимрiюю спiврозмовника, який мене зрозумiє,
Щоб життя не занурилось в нiмотнiсть i самоту.
Слова потроху зростаються i рушають в дорогу,
Безмовно у них вдивляються жебраки й королi...
Кожен чекає власного прекрасного дiалогу,
Заради якого варто жити на цiй землi.

Апрель-май 2006 г.

 

 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Переписка с судьбой и избранными
  • Переклад з російської. Марина Цвєтаєва
  • ПЕРЕДРІЗДВЯНА МОЛИТВА
  • Українські вірші
  • Поезії


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Февраль 2020    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
    3456789
    10111213141516
    17181920212223
    242526272829 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    14 февраля 2020
    Стихи о любви

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.