Я до рідних глибин свою душу палку привела…




Ольга
МУСІЄНКО
 

 

ЗДРАСТУЙ, ХАТО МОЯ!
 

«Життя несправжнє поза рідним краєм!» –
Таке зробив я вбивче відкриття,
Приїхавши наприкінці життя
У рідний край.
 
                                                 Іван Низовий
 

Я так довго збиралась. Уві сні навіть марила нею.
Виринала із ночі та батьківська хата свята,
Що світила мені найяснішою в світі зорею,
Бо без неї у серці зіяла б одна пустота.

І тепер, як літа вже мої повернули на осінь,
Я до рідних глибин свою душу палку привела.
Та зустріла мене лише пустка німа й безголоса,
Бо давно там нема ні людей, ні обійсть, ні села.

Заглядаю в оте безнадійно-тривожне бездоння, –
В гущах зарослів сплять вічним сном одинокі хатки.
Я для них вже чужа… випадкова заїжджа, стороння…
А колись тут зірки я ловила крізь чисті шибки.

Вже й дерев тих нема, що могли би мене упізнати,
Бо засохли сади і зміліли кринички усі.
І тих квітів нема, що колись щедро сіяла мати,
Тільки небо блакитне відбилось в прозорій росі.

Тут, під зорями вічними, я вибирала стежину,
Йшла в незнані світи, покидаючи рідне село.
Та ніколи й ніде не забула я рідну хатину,
Хоч років з того часу чимало уже утекло.

Ні дротів, ні стовпів, лиш руїни заплакані очі…
Пробираюсь крізь трави, що вище ростуть голови.
Кропива ноги жалить, розноситься скрекіт сорочий, –
Я іду і не чую пекучих торкань жаливи.

Що мені дотик той, коли серце пташиною б’ється
І клубочок до горла гарячий умить підступив…
І здалося мені, що ніколи той біль не минеться
І що час нездоланний свій відлік в цю мить зупинив.

Здрастуй, хато моя!.. Хто жорстокий такий до нестями
Поглумивсь над тобою… скалічив, згубив, зруйнував?..
Ой, не вимолю я ні поклонами, ні каяттями,
Що лишила тебе, щоб чужий хтось тебе сплюндрував.

Там, в далекому світі, за сотні важких кілометрів
Я згадаю свій дім через відстань і сиві роки,
І шляхи, милі серцю, під синню небес розпростерті,
Й ніжний яблуні цвіт, що ласкаво торкався щоки.

Буде в пам’яті жить одинокий печальний лелека,
Що зустріла його на краю, де росте омела…
Він гніздо собі звив і сюди прилітає здалека.
Він отут – вартовий, страж ізниклого з карти села.

 __________________
© Ольга Мусієнко
 

 

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»

https://www.facebook.com/groups/230612820680485/


 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.