Якщо справжнє Кохання твоє…

 

Михайло
ЛЄЦКІН
 

 

Я ТУТ СВІЙ
 
(сонет)

Застелила черешня
Пелюстками траву…
З Божим дивом цим решту
Літ своїх проживу...

Будуть вèсни прийдешні
Не вві сні – наяву.
Я тут свій, я тутешній,
Всіх втішатися зву.

Я відносини дружні
Ставлю в рамки потужні
Споконвічних засад.

В незнищенній природі
Місць нема перешкоді.
Хай блаженствує сад!


* * *

Не дорікайте ви поетові
За те, що пише щось не те.
Він заблукав поміж планетами
Й шукає слово золоте.

А там у слόва інші виміри
І зовсім інша благодать.
Якщо знайшов він те, щό вимріяв,
То так і треба… Ісполать!


* * *

Поетів – безліч. Й недарма:
Вони від вечора до рання
Співають – кожен! – Гімн Коханню,
А остаточного нема.

Нема… І бути так повинно,
Хоч кожен Богом осіян,
Бо вірш любовний – то краплина,
Кохання ж – вічний, безупинний
І нескінченний Океан!


* * *

Мої руки заніміли,
Губи сохнуть так підступно,
Бо для них жіноче тіло
Стало зовсім недоступне.

Але їм без цих дотόрків,
Не вдоволених достатньо,
Цілий світ – немов коморка
Чи якийсь куточок хатній.

Сам я в себе у печінках
Від таких бажань невчасних…
Але десь же плаче Жінка,
Без торкань моїх нещасна.


* * *

Життя покладено на ноти –
І я послухати не проти,
Який воно співа романс:
«Ще маєш шанс… Ще маєш шанс…».

Та шансом як розпорядитись,
Коли так обмаль вже часý?
І я тобі не гріш, не ситість,
А тільки відданість несу.


* * *

Я рокẚми гнутий-перегнутий,
І здається: ось уже й кранти…
Та мені недовго й спалахнути,
Коли в сон мій увірвешся ти.

Якби ж я владарював над снами,
Я б давно їх втілив у життя.
Прокидаюсь – це було не з нами…
Та не йде ніяк у забуття.


* * *

Чи така вже велика вина
На мою накладається дýшу,
Що від тебе, немов од вина,
Я п’янію й п’яніти ще мушу?

Я попав у любовний капкан,
Я танцюю любовний канкан
І ніяк зупинитись не в змозі.
І кохання підносить мене
В щось таке осяйне й неземне –
Хоч не впасти би на півдорозі…


* * *

Я риюсь в пожовтілому архіві…
Так це було тоді? А це – тоді!..
Виходить, що бували ми й щасливі,
До того ж, як не дивно, молодì
Й навкруг дівчат кружляли, наче півні,
Хоч ми жили далеко не на півдні,
Ще й зводили якесь там майбуття…
А раптом ми ще й досі не архівні?
А раптом ще стирчать із рота бивні?
Бо ще потроху грають почуття…


* * *

Нам Любов і дана, й непідвладна.
Ось вона – та уже і нема.
Наймудріша вона й безпорадна.
І липнева вона, й листопадна.
Відпускає – і міцно трима.

До святині торкнутись не вдасться –
Тоді хай хоч крізь скло постає…
Навіть бути нещасним – це щастя,
Якщо справжнє Кохання твоє.


* * *

Я рано народився (клята спішка!) –
Рокìв нас розділила череда…
Ділити долю і ділити ліжко –
А з ним і серце – в нас не співпада.

І все-таки… Напевне, недаремно
Зустрілись ми в мережі й наяву.
Собі я лещу, що це все взаємно
І що є сенс, для чого я живу.


* * *

Щоденно головою в стінку б`юсь –
Ось-ось помру, але й ось-ось воскресну:
Й зізнатись, що закоханий, боюсь,
Мовчати ж, що закоханий, нечесно.

Але чи часу вистачить мені,
Щоб виплекать в самім собі завзятість
І щоб відчути десь у глибині,
Що можу наяву, а не вві сні
І чесним бути, й правди не боятись?..


ПІЗНАННЯ
 

Втомивсь я від надмірного чекання,
Від різних імітацій під любов…
Я не втомивсь від справжнього Кохання:
Його шукав, його втрачав я знов.

Чи не тому, намріявши коханку
І зрозумівши, що ця мрія – ти,
Пізнав я щастя – плакать на світанку
Від дивної до щему чистоти?

Моїм чуттям у серці так завізно…
Я, мов озон, вдихаю цю красу.
Непізнане пізнавши надто пізно,
Кохання я хоругвою несу…


* * *

Закоханість – амбітне почуття.
Воно, таке земне, таке тілесне,
Незримо переходить у небесне,
Немов новонароджене дитя

Із мẚтері у світ приходить. Світ
Прекрасний! І воно таке прекрасне!
І необачно рветься у політ
Із вірою, що він повік не згасне.

Звичайно, будуть тисячі тривог
І міріади різних неполадок…
Закоханість скрізь наведе порядок,
Бо з нею двоє підданих. І Бог!


* * *

Я ставлю мат в три ходи. Хай ледь-ледь
Мій шанс живий, та я ферзя вже вийму:
Хід перший – ключ в замόк;
                           хід другий – світло геть;
І третій хід – до любої в обійми.

Із цих обіймів вирвати мене
Не так-то просто, судячи по всьому:
Я їх чекав усе життя земне,
І чи потрафить знову, невідомо...


НА РОЗВОРОТІ ДВОХ ТИСЯЧОЛІТЬ
 

Вже друге відійшло тисячоліття.
Переступив я третього межу…
Як подивлюсь я Господеві в вічі?
І що я, грішний, Богові скажу?

Що, виплеканий в сонмі атеїстів,
Я животів, сліпець серед сліпців,
Диявольський «закон» латав і чистив,
Аж поки Бог Себе мені відкрив.

З моїх очей ота полуда впала,
Христова сила підняла мене, –
І так, як Савл, щò перейшов у Пàвла,
Я йду туди, де світло осяйне.

Це світло не згасити, не задути.
Воно – й першопричина, і мета,
Хоч пнулися духовні ліліпути
Затьмарити Спасителя Христа.

Його щодня безбоги розпинали
І вірних заганяли в Соловки, –
А еру все ж від Нього починали
І рахували від Різдва віки.

Приходили й відходили доктрини,
Здіймалися і падали царі, –
Ісус стоїть, одвічний і єдиний,
І зміцнює церковні вівтарі.

Воно, я певен, так назавше й буде.
Лиш віри не втрачати ні на мить –
Й радітимуть спасенні Божі люди
На розвороті двох тисячоліть!

__________________
© Михайло Лєцкін

 





Комментарии 1

Вельмишановний Михайле Олександровичу! Вражена силою Вашого почуття, що породжує такі проникливі, лірично-романтичні, лагідно-голублячі, вишукані рядки:

«І кохання підносить мене
В щось таке осяйне й неземне…»

«Навіть бути нещасним – це щастя,
Якщо справжнє Кохання твоє.»

«Чи не тому, намріявши коханку…
Пізнав я щастя – плакать на світанку»

Можна тільки позаздрити адресатці (намріяній чи реальній) цих освідчень! Але нехай будуть для Вас девізом Ваші ж слова:

«Лиш віри не втрачати ні на мить
На розвороті двох тисячоліть»!

Людмила Добровольська
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.