Вірш за віршем з болем вилива…

 

Людмила

ДОБРОВОЛЬСЬКА

 

 

* * *

І знову надворі туманно…
Коли ж буде справжня зима?
Розмитість думок несказанна:
Ні суті, ні змісту нема.

Мов в піжмурки грають, сховались
В густому тумані хати,
А верби пониклі над ставом
Посивіли від самоти…

Зимовим окутаний сумом,
Стихає зажурено ліс,
А поряд, занурений в думи,
Стіною постав верболіз.

І так чомусь щемно й тривожно
На серці, немовби і я
Отут, на зимовому ложі,
Своє загубила ім‘я…

17.01. 2020
 


* * *

Уже на вишні перше жовте листя,
Як передвісник осені, висить,
Частіше сірі хмари землю тиснуть,
От тільки дощ пролитись не спішить.

Очікує природа змін сезонних,
Готується до вбрань нових земля –
Не здобула ще осінь прав законних,
І спека всім добряче дошкуля!

Ясніє ще небесна чиста просинь,
Поміж хмарками сонечко блищить,
Та на порозі стукає вже осінь –
З країв незвіданих до нас летить.

Збереться з силами – і дуже швидко
Встановить на землі порядок свій:
За хмарами зірок не буде видко,
І тумана′ми вкутається світ.

Погаснуть зелені яскраві барви,
Поблякнуть квіти, трави і садки,
Втрачатиме природа пишну звабу,
І морозець лякатиме легкий.

Укриє сонну землю в передранні,
Як слід сріблястий від казкових снів…
Поки що тішимось теплом останнім,
Спиваємо красу осінніх днів…

13.10.2020
 


* * *

Кажуть, що душа тоді співає,
Як по вінця щастя в ній бринить,
Коли сонце променем заграє,
Коли піснею ріка шумить…

А моя душа сльозами плаче –
Тоді вірші плинуть джерелом:
Хтось диктує їх мені неначе,
Коли дощ струмує за вікном…

А моя душа ридає ридма,
Вірш за віршем з болем вилива:
Просвітку ніякого не видно,
А рядки нанизують слова…

А моя душа спливає кров‘ю –
Й поетичні родяться рядки:
Байдуже – ненавистю, любов‘ю –
Тільки був би ритм у них чіткий!

Напливають звідкись із-за моря
Муки і печалі навісні…
А моя душа кричить від горя –
Та дарує світові пісні!

25.10.2020


* * *

Сторінки назад перегортаю,
Думаю: чи це любов була?
Розгубилась зовсім і не знаю:
Вдосталь я дала тобі тепла?

Чи зуміла душу обігріти,
Притулившись до твого плеча?
Чи розквітли запізнілі квіти?
Чи змогла розвіяти печаль?

Чи змогла? Чи встигла? Чи зуміла?
Чи любов була то, чи мана?
Та сумлінню зрозуміть несила,
Що любов не випита до дна…

Прощавай, коханий і жаданий!
Я засвоїла один урок:
В нашому з тобою розставанні
Мусіла зробити перший крок!

Хоч порвати важко серця струни,
Що бриніли, наче солов'ї:
Почуття бентежні, свіжі, юні
Не змогла б образити твої!

Ти прости мене, що незвичайним
Став рахунок втрат і перемог…
Але тут, звичайно, вирішальним
Вибір став не наш: над нами – Бог!

Очевидно, за велінням Неба
Наші порозводило світи…
Знаєш, так було, напевно, треба…
Тільки ти прости мене! Прости…

25.10.2020
 


Спогад дитинства
 

Завітав яскравий дуже спогад
Із моїх далеких юних літ:
Ранній ранок. Бабця доїть кози.
Я, ще сонна, вийшла на поріг.

У дитинстві я була хирлява:
То застуда, то ангіна, й от
Тато й мама влітку відправляли
Доню до бабусі «на курорт».

(Мудрий лікар, друг дитинства батька,
Слушну дав пораду за столом,
Що найкращі ліки в цім випадку –
Випоїть козиним молоком).

Над городом тумане'ць ласкавий
Маревом гойдається, тремтить,
Свіжістю із річки повіває,
Що за хатою внизу біжить.

Пахне зеленню. В ранковій тиші
Ясно чути пісню солов‘я.
Кіт без імені волочить мишу:
– Ось, дивіться, що не ледар я!

Кури вже на сідалі проснулись:
Півень звичним співом їх підняв,
З курника в подвір‘я потягнулись
До своїх пташиних звичних справ.

Сон від мене тихо відступає,
Пильно розглядаюсь навсібіч:
Що цікаве ще мене чекає?
І куди попрямувала ніч?

Бабця повну винесла дійницю:
– Йди, попий парного молочка!
І чого тобі, дитя, не спиться?
От вже батька-жайвора дочка! –

Йде статечно із відром у хату,
Одягає інший вже фартух,
Той, що із тканини в білі маки, –
В хаті має бути хатній дух!

Молоко у глечик процідила,
Потім повний кухлик налила,
На столі серветку простелила:
– Смачно снідай, внученько моя!

На вікні фіранку відхилила,
Щоб на двір у шибку поглядать:
– Не забудь, що я тебе просила
На зелений борщ щавлю нарвать!

Знов сусідська курка-лиходійка
Через тин перелетіла в сад!
От же клята! – Я схопилась стрімко
І побігла встановити лад.

Вигнала бешкетницю із шкоди
(Бабця пирога дала мені!),
І побігла вниз через городи,
Щоб посидіти в старім човні.

Човен той давно стояв без діла,
Припнутий до древньої верби,
Тільки я порою в нім сиділа –
Пристрасна любителька води.

Тихо колихалася на хвилі,
Що сама ж тим човником зняла,
Поринала у казкові милі,
Щойно ж і придумані дива:

То летіла на крилі лелеки
У заморські теплії краї,
То стрічала у світах далеких
Принца на швидкому скакуні;

То пірнала у морські глибини,
В гості до царівен водяних,
То з найвищої гори-вершини
Доторкалась до небес ясних;

То живою й мертвою водою
Оживляла вбитих на війні,
То вступала в битву із грозою –
І вона скорялася мені…

Хвиля ніжно мрійницю гойдала,
Спеку розганяв вітрець легкий…
Бабця із подвір‘я погукала –
І порушила усі казки…

01.11.2020


* * *

Затихає, затихає, затихає
В синій висі ключ останній журавлів,
Замовкає, замовкає, замовкає
Той тужний, прощальний з рідним краєм спів.

Ледве мріє, ледве мріє, ледве мріє
В сивуватому тумані древній ліс.
Злегка віє, злегка віє, злегка віє
Вітерець, що запах осені приніс.

Долинає, долинає, долинає
Гомін річки між камінням звіддаля.
Засинає, засинає, засинає
Аж до самої весни сумна земля…

04.11.2020
 


* * *

Стою на пагорбі. Дивлюсь на парк.
Чогось мені тепер не вистачає…
На серці раптом щемно стало так,
Неначе хтось із другом розлучає…

Пройшла пора осіння за селом,
Взяла знемогу із полів і лісу,
Останнім нас потішила теплом,
Змахнула на прощання пишне листя…

Потроху лист з дерев сумних зняла,
В траві прив’ялій перетасувала,
Тоді, як прапор, вітром підняла
І у політ із птахами послала.

Сама ж від нас замислена пішла,
Забрала все тепло земне з собою –
Окрайцем сонця в торбі понесла,
Укрила світ туманною габою…

Захолодила золоту красу:
Уранці іній стелиться землею…
Хоч і навіяла нам сивий сум,
Та ніби вже й шкодуємо за нею…

11.11.2020
 


Згадки про літо

Все частіше з дитинства приходять
Теплі згадки, щемливі такі…
Душу тремко і ніжно лоскотять,
Серце смутком стискають легким.

…Я в бабусі в Кривому. На річку
Мене сестри з собою взяли.
(Вже дорослі кузини-сестрички,
«Мелюзгу» нехотя′ повели).

Як завжди, гамірливі хлопчиська
Завели водяного «квача»,
Наокіл розлітаються бризки,
Веселково сміються в очах.

Я тихенько заходжу у воду,
А вона – мов парне молоко!
Як приємно знайти прохолоду
В річці теплим липневим деньком!

Біля берега хлюпаюсь в хвилях,
Що бешкетні зняли хлопчаки.
Як же любо, і ніжно, і мило
В річці плескатись так залюбки.

Про усе забуваю на світі:
Тільки б в теплій водичці лежать,
Але ж сестри, за мене в одвіті,
Он із берега дзвінко кричать:

– Вилізай вже, русалко, хутенько,
Бо під воду візьме водяник! –
Я прожогом лечу і скоренько
Загортаюсь в м‘якенький рушник.

Сестри зразу підсовують книжку:
Щоб не слухала їхніх розмов,
Бо ж у них кавалерів – з надлишком,
Зайвий свідок – від бабці розгром!

Я ховаюсь від сонця під верби:
Бо ж воно так нещадно пали′ть!
Та й не маю такої потреби,
Щоб дівчачі секрети розкрить.

Швидко книжку свою відкриваю –
Переношусь у ній в інший світ!
В фантастичні казки поринаю:
Там уяві і мріям – політ!

…Сонце вже до вечері скотилось.
– Гей, читако мала, піднімись! –
Сестри хутко з підстилок схопились:
– Нумо з нами разок ще скупнись!

Окунаємось ще раз у воду,
Щоби тіло своє освіжить,
І змагання влаштовуєм з ходу:
Хто до стежки хутчіш добіжить.

Повертаємось дружно додому,
По дорозі співаєм пісень –
І не чуєм ніякої втоми…
Проминув ще один літній день…

22.11.2020
 


* * *

Сивим смутком туман простелився,
По ярочках, по балках заліг,
По дорозі клубком прокотився
І поклавсь килимком на поріг.

Обволік, ніби димом, берізки,
Що завмерли край поля у сні,
У серпанку сховав переліски,
Де вже стихли пташині пісні.

Просочивсь крізь ворота швиденько,
Ніби кішка, вмостивсь біля ніг…
Де ж ти, зимонько, бродиш, рідненька?
Ти коли подаруєш нам сніг?

05.12.2020
 


Про Любов
 

Зрозуміти важко порою:
Чи то казка, чи наяву?
Мерехтливою пеленою
Вишиває печаль канву…

Туга хустку свою накинула
На опущені плечі знов,
А під куполом неба синього
Крила випростала Любов.

Обняла весь світ і поніжила,
Напоїла щедро теплом,
Від холодного вітру свіжого
Захистила міцним щитом.

Материнством своїм злеліяла,
Завела колискових пісень,
Всі тривоги вітром провіяла,
І сховала в минулий день…

Рясно квіти й зелень посіяла
З рукава обабіч доріг,
Аби колір надій оспіваних
Не покинув нічий поріг.

Незвичайними барвами дивними
Стала ліс вдалині малювать,
А сама із птахами грайливими
Почала в дружнім хорі співать.

І такої погожої днини
Світ застиг у своїй красі…
Як ця пісня до вас долине,
То підхоплюйте її всі!

19.12.2020
 

__________________________________

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.