З одного ми небесного ковша…

З одного ми небесного ковша…

 

Михайло

ЖАЙВОРОН

 

 

* * *

 

Зазирають чимдалі в туманні світи астрономи,
За мільйони парсек, у бездонну криницю небес,
І складають по зоряних картах свої паліндроми,
Де направо й наліво одн
аково пишеться текст.

 

Де з початку віків і з кінця їх – однакові смисли,
І нізвідки в нік
уди насправді той час не тече.
Де і розмір, і ритм – у спіральних галактиках чисел,
І живе там у вимірах інших хтось інший іще.

 

І на нас, вочевидь, позирають звідтіль астрономи,
І орбіту земну вже давно стереже НЛО.
І немає їх подиву меж – ми у безмірі гноми
Із печерами душ, де зосталося все, як було.

 

Де комусь всеодно, що із краєм обкраденим буде,
Лиш би хліба й видовищ – а там і трава не рости.
Хтось намазує совість на хліб, аби вийти у люди,
І готовий палити завжди за собою мости.

 

Всякій тварі по парі давала прихисток планета,
І ковчегом пливла у далекі космічні краї.
А тепер і в самої під воду ідуть континенти,
І на розстріл ведуть не чужинці уже, а свої.

 

Ставлять знову до стінки і пам’ять, і славу, і волю,
Переписують зліва направо і простір, і час.
Та Спаситель ходив по воді і по мінному полю,
І чиїсь паліндроми іще перепише не раз.

 

 

* * *

 

З роками, із віком частішає думка про Бога,
Хоча атеїсту колишньому ніби й не гоже.
А чашу гірку випиваєш за отчим порогом,
Який би не був ти безбожник, волаєш: «О, Боже!..».

 

Давно вже немає країни, де пуп закопали,
Де замість ікон визирали вожді з-під кашкета,
І клали під ноги старезні хрести, наче шпали,
І мчали у світле майбутнє, затиснуті в рейках.

 

І снилась ночами обіцяна манна небесна,
Ставали сумирно у черги за дрантям ілюзій.
Оманна країна ніколи уже не воскресне, –
Найвищим законом поставлено хрест на Союзі.

 

Прокручує глобус Всевишній, сміється у вуса, –
Он скільки імперій із їх божествами не стало!
А й досі від величі тої, – ой лишенько! – луснуть,
Аби тільки влізти на трон і вертіти світами.

 

Либонь, допекла ця планета, на атома схожа,
Що скалкою в тілі живому застрягла між ребер.
Які ж ми маленькі в нейронах галактик, о, Боже!
Які ж ми великі, коли зазирнути у себе!

 

Нитки Аріадни вшиває у нерви епоха.
Частішає думка про Бога із віком, з роками.
Заходиш у храми і прощення просиш хоч трохи,
А Він зазирає у вічі росою, зірками...

 

 

* * *

 

Край доріг магістральних, поблизу Чумацького шляху,
Виростали хати між дерев, наче білі гриби.
І селилися бусли, мов янголи білі, над дахом,
І купалися хмари в озерах небес голубих.

 

На краєчку землі, де ніщо не тривожило душу,
Виглядали мене ще незвідані досі світи.
Битим зоряним склом там латали щоночі калюжі,
А на ранок по них ні проїхати вже, ні пройти.

 

І я вчився літати... У снах кольорової тиші
Піднімали лелеки мене, як свого, на крило.
Де тепер ви, мої побратими і друзі найближчі?
І якими снігами ті білі хати занесло?

 

Вже не так зазирають зірки нам у світлу оселю,
Наші тіні крилаті розірвано десь на шматки,
І розорано їх, і засіяно небо і землю,
І розстелено долю, неначе з ікон рушники.

 

Помолюся на них, доторкнуся до швів і мережок,
Що прошиті крізь мене густими нитками доріг.
І візьму тих красивих птахів з полотна обережно,
І на волю усіх відпущу за небесний поріг.

 

 

* * *

 

З одного ми небесного ковша,
Та рв
емо родичання оте в клоччя.
Роздвоєна, розхристана душа
У двох світах вживається водн
очас.

 

В миру григоріанський календар
Суєтні дні і Слово Боже сіє,
А сходить юліанський на вівтар, –
І наново рождається Месія.

 

В одних ще піст пилипів, як пролог,
А в інших – епілог у єзуїтстві.
Святкує люд, радіє – і дай Бог,
Та чи до Бога всі оті молитви?

 

Свою ж країну краєм на шматки,
На схід і захід ділим українство,
Хоча усе одно, як не крути, –
Ісус Христос чи, врешті, Єзус Христос.

 

Різдвяно-новорічна карусель.
Іде планета обертом ізнову.
З нового року починаєм все,
А зі старого – жити по-новому.

 

З одного хоч небесного ковша,
Та рвемо родичання оте в клоччя.
Розхристана для Господа душа
У двох світах вживається водночас.

 

 

* * *

 

Яка не довга ніч, а день настане, –
Вже темряві об’явлено бойкот.
Час вийшов.
На екліптиці – світання.
Воістину, святий сонцеворот!

 

Містерії, обряди, ворожіння…
Безбожна ніч чаклує навздогад,
Кому любов солодку і ожинну,
Кому не повертатися назад.

 

Розгледиться іздалеку велике,
Розгладиться суєтне і дрібне.
А більше і не треба чоловіку,
Аби в собі побачити себе.

 

За присиплянням прийде просинання,
І покаяння, наче антидот.
Час вийшов.
На екліптиці – світання.
Воістину, святий сонцеворот!

 

 

* * *

 

Звичайний день.
До чортиків утома.
Волочить місяць
обрію крило.
І кожен хрестить стежку
забобонно
У п’ятницю,
тринадцяте число.

 

На випадок якийсь,
чи вряди-годи,
Женуть нещасну фобію
з думок.
Зайде у душу –
довго не виходить,
І скрізь вона попереду
на крок.

 

Цієї днини
місяця нісана
Колись було розіп’ято
Христа.
Та п’ятниця
фатальна і остання
І досі замикає нам
вуста.

 

А перед тим горланили
«Осанна!..».

 

 

* * *

 

                                За В.Висоцьким

 

Коли із відчаю кидають отчі межі,
Шукають долі у світах чужих,
Я не люблю причин беззастережних,
А більш за все – політиків своїх.

 

Під вівтарем вони святі і чисті,
В житті нікому спуску не дають.
Я не люблю їх за слова барвисті,
Що врозріз із їх вчинками ідуть.

 

Я не люблю отців лишень за сани,
Бо маю Бога за свого Отця.
Якби хто знав, в які сідає сани,
То й манни із небес не обіцяв.

 

Одні свій лик на золоті чеканять,
А інші все розмінюють на гріш.
Гріш їм ціна! Прийде пора смеркання –
І буде суд найвищий нагорі.

 

Я почесті ненавиджу і сурми,
Бо честь свою ціную недарма.
Якщо вартують на бандитів тюрми,
То хто тоді пристане до керма?

 

Я не люблю дволико-щирих друзів,
Срібляник для яких понад усе.
Вони про себе генії і музи,
Насправді кожен генія і ссе.

 

Я не люблю неволі і насилля,
Бо тільки сила волі має сенс.
Коли слова загнали у підпілля,
Христос із мертвих встав.
Христос воскрес!

 

____________________

© Михайло Жайворон

 

 

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.