Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Життя покладено на ноти… Поэзия |

 

Михайло

ЛЄЦКІН

 

 

КРИНИЦЯ

 

Серед троянд – серед сміття,
Серед овацій – серед глуму
Трива життя
Буя життя –
Криниця радощів і суму.
Себе в собі перебороть
І з серця витравить негоже
Я мушу встигнути… Й Господь
Мені, я вірю, допоможе.

 

 

* * *

 

Закоханість – душевний стан.
І стан напруженого тіла,
Яке пружиною злетіло
У міжзірковий океан.
В тім океані поміж хвиль
Мене гойдають шторм і штиль,
Я там шукаю жанр і стиль
Для ословеснення зусиль,
Які заполонили душу…
Я в жмут перетворитись мушу
Артерій, вен і сухожиль.
…Поезіє, в кохання вціль!

 

 

* * *

 

Ні, ще не згасли почуття.
За ними пильно доля стежить.
Ще б’ються імпульси життя
Там, де їм битися належить.
І в серці юність гомонить.
І тягне так мене до тебе,
Так солодко в душі щемить.
І нас благословляє небо.

 

 

ЮНОСТІ ДУРМАН

 

Я напишу тобі віршá –
Не на замовлення, звичайно,
А так, як винесе душа
Кристалом виявлену тайну…
Я напишу тобі вірша.
Туманним буде цей кристал,
Як все, що зроджено чуттєво.
Постав його, красуне Єво,
На свій сердечний п’єдестал…
Туманним буде цей кристал.
Хоч з часом опаде туман,
Ясніша стане таємниця,
Щ? в ньому від душі таїться, –
Та знову юності дурман
Душа, запліднена самиця,
Народить… Зоровий обман…
Із кáзки вирвана жар-птиця…
І награє в сопілку Пан…

 

 

* * *

 

Щоб коханню палати,
Треба паливо мати...
Вже й палива немає –
Кохання все палає.
Від зáгадки такої
Не маю я покою.
У пошуках розгадки
Душа тікає в п’ятки.
Кінця немає й краю…
А я між тим палаю!

 

 

* * *

 

«Мій друже, я чула усé це…
Та ти вже, пробач, застарий,
Тож слід берегти твоє серце…
Змирися й про зайве не мрій».

 

Кохана, ці вигадки викинь.
Так, вік в мене довгий. Мені ж
Не треба ще довшого віку,
Як ти не зі мною лежиш.

 

 

* * *

 

Amantes – amentes*

                Теренцій

 

Безумність закоханих здавна відома,
Не всі і далеко не зáвжди в них дома.
Ну, звісно, багато за них розумніша
У рамки затиснута цвинтарна тиша,
Де все за регламентом, все по ранжиру,
Всі дружно мовчать і не бісяться з жиру.
Та ой як не хочеться, маючи силу,
Лягать добровільно у братську могилу,
Де затхлістю тричі повітря прошите
І гасел лиш двоє: це ЖЕРТИ та ЖИТИ…
Ні, все-таки ЖИТИ, напевне, не в тому,
А в тім, щоб кохання давало нам втому,
Щоб жити кохаючи й люблячи вмерти…
Пробачте, якщо я надмірно упертий.

 

* - Закоханні – божевільні (лат.)

 

 

МОЖЛИВО

(сонет)

 

Можливо… а, можливо, все можливо?
І навіть неможливе, зокрема?
Іде ж слідом за осінню зима,
Й ми мовимо: «Ну що ж, це справедливо».

 

Можливо, неможливе ще б змогли ви
Затримати, як вас життя трима,
В реальності. Реальність бо сама
Є нереальності момент щасливий.

 

Можливо, що й кохання розвіта
В астралі, й вже готове приліта,
Й стає в серцях миттєво сьогочасним?

 

Можливо все… і неможливо все…
Вселенський вітер радість принесе
І зробить світ можливим і прекрасним.

 

 

* * *

 

Це Господь посилає мені
Не розгадане серцем кохання,
Мов листочок зелений останній,
Щ? говорить сльозами прощання
І застряг в голубій вишині.
Ну, нехай, нерозгаданим будь.
Не в розгадці захована суть.
Тільки трохи наблизься до мене.
Хай з артерій твоїх в мої вени
Щосекундно, -хвилинно і – денно
Вічні імпульси щастя течуть.

 

 

РАНОК

 

По склянці чаю, чи не так?
Без цукру, щоб зберігся смак…
Чи кави? Ні, це збудить сильно.
Але ж і чай – просте пиття –
Прискорює серцебиття…
З чого б це? А з того, що спільно;
З того, що біля мене – ти,
Що можу я спостерегти,
Як персам в блузці тісно й тоскно;
З того, що вибухом краси
Адреналін ти додаси
В мою систему кровоносну…
Так що нам краще – пити чай
На відстані у цілий рай
Чи кинутися в люк відкритий,
З’єднати міцно пальці рук,
Сердець з’єднати частий стук
І замість чаю млосність пити?

 

 

* * *

 

Моя світанкова зоре,
Із тебе почався день –
І Всесвіту тіло просторе
Заповнили гами пісень.
Для щастя стежки відкрито.
Для радощів меж нема…
О Боже, як солодко жити!
Кохання мене трима,
На прив’язь міцну налигавши.
Немає ні смерті, ні зла.
І старість кудись назавше
У справах своїх пішла…

 

 

ЗАГАДКА

 

Добро та ніжність посіває Мавка…
Скажений пес у захлинанні гавка…
Мерця несуть… У світ прийшло дитя…
Триває вічна зáгадка життя…

 

А в цього загадкового тривання
Ще більш таємна загадковість є:
Переливання вічного кохання –
Мого в твоє… І знов твого в моє…

 

 

* * *

 

Вирують навколо краси
                                     суперечності,
Й кінця їм, як бачиться, досі нема…
Напевне, краса – атрибут безкінечності,
Щò форму докінчену вільно прийма.
А де ж вона знайде докінчену форму,
Якщо ти їй щедро свою не даси?
Блакитніє небо і лагідно горне,
Кохана, мене до твоєї краси…

 

 

Я ВІДАЮ…

 

Я відаю, що я накоїв
В моїх чималеньких рокáх –
Націливсь на ту, від якої
В молодших поїхав би дах.
Я відаю… Але безсилий
У цьому змінити хоч щось,
Бо стали зухвалими крила
І серце на бунт піднялось.
Мені, мабуть, з цим і померти,
Хоч краще пожити б ще з цим.
…Такий ось дурний та упертий
Попався тобі пілігрим.

 

 

* * *

 

Чи така вже велика вина
На мою накладається душу,
Що від тебе, немов од вина,
Я п’янію й п’яніти ще мушу?
Я попав у любовний капкан,
Я танцюю любовний канкан
І ніяк зупинитись не в змозі.
І кохання підносить мене
В щось таке осяйне й неземне –
Хоч не впасти би на півдорозі…

 

 

* * *

 

Нам Любов і дана, й непідвладна.
Ось вона – та уже і нема.
Наймудріша вона й безпорадна.
І липнева вона, й листопадна.
Відпускає – і міцно трима.
До святині торкнутись не вдасться –
Тоді хай хоч крізь скло постає…
Навіть бути нещасним – це щастя,
Якщо справжнє Кохання твоє.

 

 

ПІЗНАННЯ

 

Втомивсь я від надмірного чекання,
Від різних імітацій під любов…
Я не втомивсь від справжнього Кохання:
Його шукав, його втрачав я знов.
Чи не тому, намріявши коханку
І зрозумівши, що ця мрія – ти,
Пізнав я щастя – плакать на світанку
Від дивної до щему чистоти?
Моїм чуттям у серці так завізно…
Я, мов озон, вдихаю цю красу.
Непізнане пізнавши надто пізно,
Кохання я хоругвою несу…

 

 

* * *

 

Закоханість – амбітне почуття.
Воно, таке земне, таке тілесне,
Незримо переходить у небесне,
Немов новонароджене дитя
Із мáтері у світ приходить. Світ
Прекрасний! І воно таке прекрасне!
І необачно рветься у політ
Із вірою, що він повік не згасне.
Звичайно, будуть тисячі тривог
І міріади різних неполадок…
Закоханість скрізь наведе порядок,
Бо з нею двоє підданих. І Бог!

 

 

* * *

 

Я рано народився (клята спішка!) –
Років нас розділила череда…
Ділити долю і ділити ліжко –
А з ним і серце – в нас не співпада.
І все-таки… Напевне, недаремно
Зустрілись ми в мережі й наяву.
Собі я лещу, що це все взаємно
І що є сенс, для чого я живу.

 

 

ЗИМОВА ТИША… В ПЕРЕДЧУТТІ

 

Зимова тиша – особлива тиша.
Крізь неї чути, як літають сни,
Як безвітрів’я обрії колише
В передчутті прийдешньої весни.
Зимова тиша – тиша особлива,
Настояна на смаці білизни,
Яка й без біжутерії красива
В передчутті прийдешньої весни.
Непросто все у тиші цій зимовій!
У неї є свої напівтони…
Чекаймо. Й дочекаймося любові
В передчутті прийдешньої весни.

 

 

ЗНАТЬ НІКОМУ НЕ ДАНО

(сонет)

 

Давай, моя кохана Беатріче,
Втечемо від сучасників туди,
Куди нас доля нездоланно кличе –
В уквітчані трояндами сади,
Де не засудить нас місцевий звичай
І виявляться зрілими плоди
Дерев, що поставали у ряди, –
Хай тільки хтось нам кошика позичить.
Зберем плоди ми до вечірніх зір…
Вночі ж пірнемо в божевільний вир,
І кола після нас зімкнуться в кільця.
А вранці знать нікому не дано,
Чи хіть вночі пили ми, чи вино,
Чи чули сповідь мудрого тубільця.

 

 

В ЯКУСЬ НЕЗНАНУ ДАЛЬ

 

Виднокіл за нами рветься у погоню.
Рейки зманюють в якусь незнану даль…
В мене творче, радісне безсоння,
В мене творча і легка печаль.
За вікном ялинки в небо гостро
Задивились і чатують мить.
Пташечка якась короткохвоста
Теж чомусь опівночі не спить.
Ось-ось швидкість простором одягнеться
Й вічністю постане на очах…
Димний слід за паровозом тягнеться
І туманить хмари в небесах.

 

 

* * *

 

Хорошо умереть молодым.

              Николай Некрасов

 

Що є щасливе? Що є нещасливе?
Хай кожен сам замислиться над цим.
Та жить до старості – все ж краща перспектива,
Ніж відійти зі світу молодим.
Але… Чи довго жити ми готові
У благоденстві, почестях, добрі,
Коли все є, але нема любові?
Без неї ми і в злоті бідарі…

 

 

ЯК ДОБРЕ…

 

Радіти я маю чимало підстав,
Хоча й не веду особливий рахунок…
Як добре, що добру пораду я дав!
Як добре, що добрий зробив подарунок!

Не маю якихсь особливих багатств,
Що ними я міг би з людьми поділитись.
Не кланяюсь злоту чи іншим богам –
Дарую лиш власного сéрця відкритість…

 

 

* * *

 

Життя покладено на ноти –
І я послухати не проти,
Який воно співа романс:
«Ще маєш шанс… Ще маєш шанс…».
Та шансом як розпорядитись,
Коли так обмаль вже часу?
І я тобі не гріш, не ситість,
А тільки відданість несу.

 

_________________

© Михайло Лєцкін

 

 


Ключевые теги: лирика; поэт. цикл
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Ты молился светло и неистово
  • О, СЕРДЦЕ!
  • ТРИ ЕТАПИ КОХАННЯ
  • Какая-то лирика
  • Театр боли


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Февраль 2020    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
    3456789
    10111213141516
    17181920212223
    242526272829 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Мегалит


    Лиterra


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    25 февраля 2020
    СОNТRА SРЕМ SРЕRО!

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.