Пілігрими лише ми, птахи перелітні…

 

Михайло

ЖАЙВОРОН

 

 

* * *

 

Ще крони зелені,
                а шепчуть уже про корону.
І пнуться із грязі у князі
                за золотом листя.
Шматують на клаптики небо
                вітри безборонно,
Якого птахи перелітні
                уже відреклися.

 

Пора переходу
                на інші тони і регістри.
Залишені гнізда
                стають до пори безголосі.
І звуки вже інші,
                і тиша ранкова – на вістрі,
А це тільки ще
                ледь торкається клавішів осінь.

 

Збиваються хмари
                у сиву кудлату куделю,
Яку розплетуть на волокна
                дощі при дорозі.
Ще сонячний плуг
                час від часу розорює землю,
Росу витирає з чола
                на галявині осінь.

 

Тут повно ще квіту,
                що скоро запалить заграву
Над полем і лісом,
                у венах схололого віття.
І скотиться долі
                корона ота золотава,
Від першого дужого подиху
                білого вітру.

 

 

* * *

 

Горіхи дозріли –
                тепер і додолу пора
Дощем метеорним
                умити із листя утому,
Що вже підставляє
                змарнілі долоні вітрам,
Бо плоду від роду до роду –
                дорога додому.

Упасти на землю тверду,
                як волоський горіх,
Яку і сам Бог
                розкусити не може донині,
Набратися сил
                і піднятися ген до зорі,
Де тиша вечірня
                тремтить на тонкій павутині.

Крізь віття густе
                ще зеленої смуги шосе
Ледь-ледь проступають уже
                кровоносні судини.
І білкою осінь руда
                шкаралупу гризе,
Аби золотої
                дістатися в ній середини.

Дістатися суті, –
                по суті, осердя пори
Крутих перемін у природі
                і навіть у людях.
Що в зелені цій не втонуло –
                достоту згорить.
А там хай вітри роздягають...
                І люди не судять.

 

 

* * *

 

Налитий день по вінця горизонту
Допитий був до місячного дна.
Знімала з себе тиша позолоту,
Плела туман з тонкого волокна.

 

Хмаринок білих зманювали груди,
Аж подих перехоплювала мить.
І вечір розчинявсь у велелюдді,
Де не було ні часу, ні століть.

 

І розплітали сутінки волосся,
У склі вікна холонуло вино.
Із яблука надкушеного сонця
Вже проростало зоряне зерно.

 

 

* * *

 

Залишаюся сам у сліпих гущаках велелюддя.
Наді мною зірки.
                             Піді мною ранкова роса.
Десь шалено кохають іще –
                                      божевільних не судять.
І від світу цього я чомусь божеволію сам.

 

Уже стала мірилом речей чорна магія чисел.
Все вирішує більшість,
                                   помножена потім на нуль.
На розхристі доріг
                               опиняється знову Вітчизна,
І зализує рани свої небо рване від куль.

 

Забинтовує землю туман до схід сонця щорану,
А хтось бачить у снах,
                                      як біліють уже прапори.
Та розпалює осінь весь обшир
                                                  від краю до краю,
І серця золоті переплавлює на кольори.

 

І тече той вогонь з верховіть аж до самого низу,
Що відбілює душі,
                                які я і сам не збагну.
І не страшно мені,
                               що один у гущавині лісу.
Страшно бути помноженим десь ненароком на нуль.

 

 

* * *

 

Ми з тобою дійшли до осені,
До її золотих воріт.
Пропливли по озерцях просині,
На піску залишили слід.

 

Розгубили літа і літечка,
Напилися дощами в дим.
Що недавно нам так все личило,
Стало ситечком павутин.

 

Над водою тумани цідяться,
Розчиняються у росі.
Хтось викрешує іскри місяцем
І роздмухує звідусіль.

 

Без високості і патетики
Жовта осінь радіє дню.
І серця у нас, мов метелики,
Божеволіють від вогню.

 

 

* * *

 

Золотої пори у тумани заклечана повінь
Розмиває в душі береги, намиває дива.
Перехоплює подих від скарбу того і любові, –
Роздягається осінь...
                                  Мене роздягають слова,

 

Що злітають із уст, мов розпечене листя додолу,
І оголюють нерви, мов крони високих дерев.
На чиїхось підошвах лишають гербарій потому,
І плетуть з павутин дивовижне своє макраме.

 

Роздягають слова – і виводять на сонячне світло,
Де крізь призму роси виграють у мені кольори.
Де я весь на долоні листочка, віднесений вітром, –
Лиш маленька пилинка цієї осінньої гри.

 

Ще одна круговерть золотого розливу печалі
За літами і літом, за білим наливом садів.
Роздаю всі скарби – і радію, неначе прочанин,
Тільки осінь лишаю собі – найдивнішу із див.

 

 

* * *

 

Розкошлана осінь згортає сувої туману,
Від ока чужого ховає свої мідяки.
Знецінене золото листя іде за димами,
А я багатію на спогади і на роки.

 

Гойдається серце колискою древнього роду.
І спиляний ліс ще чіпляється за виднокруг.
А спалена осінь віщує уже на негоду,
І попіл небес переорює сонячний плуг.

 

Мій пращур спредвіку тим плугом півсвіту бентежив,
І лезо Дніпра не ржавіло ніколи в траві.
Тепер переорюють душі, і віру, і межі,
І зуби дракона пророщує хтось на крові.

 

Хмеліє народ від розлитого трунку ілюзій,
І на ніч впускає прабабине літо хутчій.
Висока ціна у такої легкої спокуси,
Де волю міняють на келих вина і харчі.

 

Спадає під ранок із вікон німа поволока,
І білим привиддям виходять дерева із мрев,
Неначе весь рід мій з душею самого пророка
В широкі обійми розорану землю бере.

 

 

* * *

 

Білий шалик туману на шиї замотує ранок,
Аж до самих дверей проводжають розхристані сни.
Жменьку солі зірок схід жбурляє знетями на рану,
Аж печуть у мені із глибоких віків голоси,

 

Зголоднілих на волю рабів, що жахалися волі,
І розкутих плебеїв з душею німого раба.
Ніби пальці свої видноколо тримає на горлі,
І краватки хомут одягає новітня доба.

 

І міцніший отой атрибут за леговані сталі,
Суєтою суєт прикує будь-кого до галер.
За труди роздають мідяки, ордени і медалі,
І ніяких кайданів не треба уже відтепер.

 

Розривають на шмаття небесну вуаль монітори,
І краватка вузлом крістенсен, як тавро, далебі.
Потопають страхи у бокалах вина непокори,
Бо ілюзія волі завжди смакувала юрбі.

 

Білий шалик туману щораз перев’язує рану,
Що дісталась від предків далеких мені і близьких.
І по венах усіх розливає світанок заграву,
І той раб у мені рве на шиї свої мотузки.

 

 

* * *

 

Край доріг магістральних, поблизу Чумацького шляху,
Виростали хати між дерев, наче білі гриби.
І селилися бусли, мов янголи білі, над дахом,
І купалися хмари в озерах небес голубих.

 

На краєчку землі, де ніщо не тривожило душу,
Виглядали мене ще незвідані досі світи.
Битим зоряним склом там латали щоночі калюжі,
А на ранок по них ні проїхати вже, ні пройти.

 

І я вчився літати... У снах кольорової тиші
Піднімали лелеки мене, як свого, на крило.
Де тепер ви, мої побратими і друзі найближчі?
І якими снігами ті білі хати занесло?

 

Вже не так зазирають зірки нам у світлу оселю,
Наші тіні крилаті розірвано десь на шматки,
І розорано їх, і засіяно небо і землю,
І розстелено долю, неначе з ікон рушники.

 

Помолюся на них, доторкнуся до швів і мережок,
Що прошиті крізь мене густими нитками доріг.
І візьму тих красивих птахів з полотна обережно,
І на волю усіх відпущу за небесний поріг.

 

 

* * *

 

Коли падає небо на землю крильми,
Сірим птахом дощу із пір’їнами снігу,
Ми шукаєм тепла у гніздечках зими,
І роздовбуєм душі свої, мов горіхи.

 

Від негоди мчимо за вітрами пригод,
Зігріваємо інші міста і причали,
Видивляємось в обрії із позолот,
І сердець шкарлупу розбиваєм ночами.

 

Кожен ловить жар-птицю примхливу за хвіст,
А вона – поміж ребер тріпоче у кліті,
Продаємо за гріш як невільницю скрізь,
Сподіваючись в небо високе злетіти.

 

На осоннях чужих не насиджених гнізд
Пілігрими лише ми, птахи перелітні.
То здіймаємось ввись, то пірнаємо вниз,
Мов сніжинки, – і танемо в білому світі.

 

____________________
© Михайло Жайворон

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.