Вгадую осінь у порухах листя…

 

Олександр 

ВРУБЛІВСЬКИЙ

 

 

* * *

 

Зілляло, неначе з відра.
У землю дивились дерева.
Травнева велика вода,
 високість її королевна.

 

Гроза відгриміла. Було.
Дзюркоче, співає, сміється
умите весною село.
 Б'є свіжістю в груди, у серце...

 

Цікаво малій дітворі:
босоніж в глибоку калюжу.
Є щастя, а ти говорив...
 Забава. Ніхто – не байдужий.

 

Он – райдуга. Хутко за ліс
в надії спіймати. Встигаю!
А небом пливуть кораблі,
 голландці летючі, до Раю.

 

 

* * *

 

Переведені стрілки до літа,
променисті секунди в долоні...
Оживає ранкова палітра
 і за сонцем голівкою сонях.

 

Свіжа квітка умита росою,
зацвітає духмяним суцвіттям.
Милувався і слухав розмову
 поміж трав, за селом, на узліссі.

 

Вже спекотно. Ні слуху ні духу
за вчорашнім дощем та грозою...
Вітер спить за горою, послухай,
 трохи зморений. Тиша – прозора.

 

Лопухаті в луках парасолі
творять тіні, оази, комахам.
Назбирають медів мудрі бджоли
 і на зиму, у вулик, до хати...

 

 

* * *

 

Рожеві сни до тебе у долоні
Злітаються, кохана, подивись.
Безсоння – павутина, перепона,
 Від вітру підіймається у вись...

 

Засне маленьке місто добрих гномів.
Готична Прага хоче ніжних снів.
Наш Кафка давній друг, старий знайомий,
 Живе у цьому просторі світів...

 

Спіраллю час... Минуле та прийдешнє
Стискається в шпилясте зараз, тут.
Туристи ми, чужинці, нетутешні
 І Богом, гідом, обраний маршрут...

 

Вогні стареньких вуличок надвечір
Пліч-о-пліч з хмарочосами... Життя.
Балкон. Зірки у небі. Очі, плечі...
 Неон доріг – твоє серцебиття.

 

 

ЧАС

 

Зупинити не можливо. Він тече,
Поспішає та у спину підганяє;
Час-володар в цьому просторі речей,
 В яснім світі, попід небом, близько Раю...

 

Обійнятися зі світлом твоя суть,
Тіні кидати на голови прийдешні...
Здоженуть шалені стрілки, розіпнуть
 На голгофі циферблату нас під вечір.

 

Так буває: день за два чи рік за три...
Солоденьке залишаємо на потім
Для космічної бездонної діри
 З шоколаду, у зірковій позолоті...

 

Зачаровані, мов діти ті малі
Споглядаємо твої метаморфози...
День сьогоднішній, на тебе вже змалів,
 Ти втікаєш мідним вершником у бронзі.

 

 

* * *

 

Цією спекою пора перехворіти.
Температура зависока. Хай йому...
Мене врятує, розцілує Афродіта
 І тиша котиться сердечком у пітьму...

 

Твої вуста запамятав, вони із медом...
Твої обійми назавжди – жадана мить.
Твоя замрія обіймається із пледом.
 Тебе вкраду... А ти: «Візьми мене, візьми...»

 

Вечірнє сонце вже спітніле, голе, липке.
Гарячі губи прошепочуть «загадай...»
Ти забажала, так годиться... Онде видко
 Наш зорепад, кохання стиглого врожай…

 

Ми на балконі чи на скирті серед поля;
Стара картинка для любові не нова...
Цілую ніжно, сокровенне у долоні...
 Шаленим обертом Земля та голова.

 

 

* * *

 

Німою тишею закуталася ніч...
Невже спинилося прийдешнє й сьогодення?
Пустельна спека в паранджі, звичайна річ,
 Ховає втому пересічних та буденність.

 

Вчорашні сни прийдуть до тебе – не жени;
Нехай заходять до кімнати та до ліжка...
І не лякайся, любе сонце, кажанів.
 Прозорі штори од вікна, то – подих літа...

 

В задумі дихає вчорашня, ніжна ніч...
Мене цілуєш, обіймаєш. Нашепочеш.
Сказала «так» і залишила на стіні
 Скрижаллю, вірою; до зустрічі, на потім...

 

Тисячоліття до народження Христа,
Досвітні зорі, майже ті ж, на тебе схожі.
– Моя, кохана... – завмирає на вустах.
 ...оберігає, споглядає око Боже...

 

 

* * *

 

Я бачив щось із іншого життя
І пив прозорі краплі натщесерце.
Сльоза збігала, сонцем золота,
 До совісті – таке собі озерце.

 

Купався в відголосі чи росі
Та біг у світ позаочі, далеко...
Дороги не питався й не просив
 Підмоги у сліпучу жарінь спеки.

 

Мене наздоганяли дивні сни,
Слова, що пуповиною тримались...
Під носа, щоб тепер не бубонів –
 На згадку мармеладно-липкий смайлик.

 

Вони – без компромісів, вольові
Та справжні, як вогонь, земля, каміння,
Спихнули на стерню і до крові
 Ходив я в серпні полем, наче мінним...

 

 

* * *

 

Вгадую осінь у порухах листя.
– Ближче до серденька падай, пожухле...
Зморшки розгладжує вітер дощистий
 І розганяється в небо щодуху.

 

Нерви серпневі хай будуть вузлами,
Їх зав'яжу та до скирти соломи...
Вимолять спокій тибецькії Лами
 Над горизонтом Гоморри й Содома.

 

Погляд за тишу чіпляється рвучко,
Спробам збагнути немає вже ліку...
В осінь пірнаю, у голчине вушко,
 Ниткою, долею... Карма довіку.

 

Бабине літо, твоя павутина
Цупко тримає. Зігріюсь під сонцем.
Сорокалітня осіння дитина
 Вірить у вічне та слово назовсім.

 

 

* * *

 

Щось в осені вбачаю материнське...
– Тихіше кроки, нас не розбуди.
Лягає пелюшками жовте листя,
 А плач, то тільки дощ вряди-годи...

 

Вона вже до порогу та у двері,
Почую шарудіння навкруги...
– Насправді це, уявне чи химерне? –
 Питав себе та разом і Богів.

 

Нагадує ласкаву рідну неню
Пора, де стільки роздумів до сну.
Не варто за словами до кишені,
 Бо загорнувся в тишу, таїну...

 

На бабине чекаю сиве літо,
Зігріюся під сонцем до зими.
Блукає осінь поруділим світом
 І стеляться під ноги килими...

 

 

* * *

 

Слова змітає вітер, їх загубив улітку.
Дощі ізрання вкрали у лисого вікна
Осіннє сонне сонце... У сні цілуєш в щічку:
 Розрадиш, нагадаєш, що ти така одна.

 

Нехай буває сумно від жовтого падіння,
Пожухлого чекання та мокрих сірих днів...
Секрет маленький маю, таке собі спасіння,
 До тебе скоро сяду на потяг Київ-Львів.

 

А поки доцвітає, тьмяніє , догорає
Гаряча стигла осінь. В обід ще двадцять два...
Птахи летять у вирій в краї, що звуться Раєм,
 В Ізраїль, Палестину встигають до Різдва...

 

За розкладом вселенським йдемо собі по колу,
Та докори за горло притиснуть до землі...
Смокчу ведмежу лапу, таблетку валідолу
 І в дзеркалі смирення побачу на чолі.

 

________________________

© Олександр Врублівський

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.