Лягають в роси нові вірші…

 

Любов

ШЕМЧУК

 

 

ЕТЮД

 

Ти малюєш осінь аквареллю,
Я – зображу віршами її.
Де звучали солов’їні трелі, –
 Залишились спогади мої.

 

Червоніє ягода калини,
Десь на тин подрались паничі…
Дрібка ягід пізньої малини
 Морозцем припалена вночі.

 

 

РАНКОВІ ВІРШІ

 

Знов ранок. Сонечко встає,
Промінчиками пестить душу
І серце зігріва моє…
 Прокинувшись, писати мушу.

 

Ранкові роси в споришах
Біліють памороззю в травах,
А почуття в моїх вірша́х –
 Як квіти в сонячних загравах.

 

І тішиться моя душа,
Закохана в ранкову тишу.
…Десь, заблукавши в споришах,
 Лягають в роси нові вірші.

 

 

В БЛАКИТЬ ОЧЕЙ ЗАГЛЯНУТЬ ХОЧУ 

 

Вже падають із дерева каштани,
Злітає з них колючий кожушок…
А в мої скроні стука осінь рання
 І в душу вітер кида холодок.

 

Небесна синь мій погляд знов лоскоче,
У сни мої частіш приходиш ти…
В блакить очей твоїх заглянуть хочу,
 Своє в них відображення знайти.

 

 

ОСІННЯ ТРОЯНДА

 

Вкладаю я слова в хореї, ямби,
А то і в інші розміри вірша́.
Ще із весни цвітуть твої троянди,
 Моя троянда – літо заверша.

 

І сонячний промінчик гріє квітку,
А дощик ніжно миє пелюстки…
Та літо ставить вже останню мітку,
 У трубочки згортаючи листки.

 

Стрижів весела зграйка відлетіла,
Малі лелеки стали на крило.
Троянда пелюстками затремтіла...
 Чому ж так швидко літечко пройшло?..

 

 

ОСІНЬ БУРШТИН ЗАПЛІТАЄ…

 

Осінь бурштин заплітає берізкам у коси,
Білі хмаринки затягують неба блакить…
Паморозь сріблом лягає у вранішні роси,
 Ніжними барвами сповнена осені мить.

 

Вохрою, золотом, темно-вишневим відтінком,
(Де ця художниця фарби на все дістає?).
Тішиться осінь у зелені листя барвінку,
 В мудрості колір – фарбує волосся моє.

 

Як не писать, коли осінь чарує убранням?
Зір розплавляється і потопає в імлі…
Хто не писав у цю пору вірші́ про кохання –
 Щастя не мав у своєму житті на землі.

 

 

ЖИВУ З ЛЮБОВ’Ю

 

Кінчається літо та й день вже коротший,
І зорі серпневі летять у траву…
Ніщо не впливає на настрій хороший –
 У всі пори року з любов’ю живу.

 

Хоч осінь чатує мене на порозі
І пробує в очі заглянуть мені,
Та хай почекає, бо я іще в змозі
 Любов’ю зігрітись в хвилини сумні.

 

Мене не лякають ні зими, ні грози,
І темнії ночі, й дощі навісні…
Не страшно мені, навіть, в люті морози –
 З любов’ю живу від весни – до весни.

 

Із нею я вранішнє сонце стрічаю,
(Любов поселилась давно у душі).
З любов’ю у серці встаю і лягаю,
 І пишуться з нею красиві вірші́.

 

 

НІЖНА ІСКРА ДУШІ

 

Без обіймів твоїх вже кінчається літо,
Знов осіння пора і дощи́к дріботить…
Та жіноча душа, що теплом не зігріта,
 Не наважиться в тебе любові просить.

 

Вона горда і ніжна, й беззахисна разом,
Підставляє себе і дощам, і вітрам…
Ніжну іскру душі не задути вже часом,
 Я її на поталу нікому не дам.

 

Тож, любов в моїм серці ще довго не згасне,
Бо душа молода, вона хоче любить…
Я війну оголошую плинові часу,
 Щоб себе у житті віднайти й не згубить.

 

 

ТЕРПКИЙ НЕКТАР 

 

Люблю тепло я бабиного літа,
Його терпкий нектар із чаші п’ю…
Дощами вмита, сонечком зігріта,
 Я проводжаю молодість свою.

 

Десь журавлі вже покидають літо,
Взяли з собою смуток і печаль…
Я ж, павутинням осені обвита,
 Стою й дивлюся в синьооку даль.

 

І мрію я, не раз дощами вмита,
Коли почую жалібне «курли»,
Щоб павутиння бабиного літа
 Взяли з собою в вирій журавлі.

 

 

ОСІННІЙ ДЕНЬ 

 

Зриває вітер з дерева листочки,
Жбурля в обличчя квітів пелюстки…
А я іду омріяним садочком,
 Де ми кохались наче голубки.

 

Висить в повітрі сиве павутиння
І листя вже стежину застеля…
Там осінь приморозила жоржини,
 Де я колись чекала журавля.

 

 

ОСІННЄ

 

Осінній день, осінній вітер,
Останній промінь на землі.
І доцвітають пізні квіти.
 А в небі – сірі журавлі.

 

Осінні мрії, темні хмари
І перший приморозок в ніч,
Та кольорів безмежні чари,
 Й роки, що дістають до пліч.

 

Вже приморожені на вітах
Осінні гами кольорів.
І пелюстки присохли в квітах –
 Мороз у нічку їх спалив.

 

Осіння ніч… Осінні зорі…
Осінній місяць угорі…
І ранки муторно-прозорі,
 Й холодна тінь від яворів.

 

 

СПЕКТРАЛЬНА ГАМА КОЛЬОРІВ 

 

Пожовкло листя в липи й клена,
Тремтить на озері вода…
Та лиш сосна стоїть зелена,
 Немов травичка молода.

 

Їй байдуже: зима, чи літо,
Чи осінь, а чи знов весна…
Завжди у неї пишні віти,
 В одному кольорі вона.

 

А я люблю осінню гаму,
Спектральну гаму кольорів…
Колись Мудрець, як пишну даму,
 Барвисто осінь наділив.

 

 

ЗАМІТАЄ СТЕЖКИ ЛИСТОПАД 

 

Замітає стежки листопад,
бо вже осінь на часі.
І лягають листки наугад,
і кружляють у вальсі.
Все кружля і кружля листопад,
сипле листя на плечі…
Наді мною листочки летять,
 наче крила лелечі.

 

Прийде нічка, і землю вона
вдягне в темну обнову…
Ну, а місяць з-за хмар вигина
свою срібну підкову.
Замітає твій слід листопад,
кучугурами вершить…
Я шукаю стежки наугад,
 хоч іду вже не вперше.

 

Листопад – передвісник зими –
віддаляє від тебе…
В пізню осінь зустрілися ми,
і похмуре вже небо.
Запросив би мене листопад
покружляти у вальсі…
А листочки летять і летять,
 бо вже осінь на часі.

 

 

ПОЦІЛУНОК БАБИНОГО ЛІТА 

 

Останній поцілунок бабиного літа
Торкнувся вуст моїх і зник за горизонт…
Тепер я, ніжністю й теплом його зігріта,
 Іду в холодну осінь, прихопивши зонт.

 

Грибним дощем знов поливає мене осінь,
Та літа я тепло в душі своїй несу…
За хмарами зникає ніжна неба просинь
 Й тумани падають на вранішню росу.

 

Свою красиву осінь вкотре вже стрічаю,
Відкрию все для неї: двері і вікно.
Її я чемно на порозі привітаю,
 Скажу: «Заходьте, Вас чекаю я давно».

 

…Життя моє в одному напрямку крокує,
І осінь цю мені ніяк не обійти…
Вона давно на мене з старістю чатує,
 Та я не перейшла із нею ще на «ти».

 

________________
 © Любов Шемчук

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.