Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Повсюди знаки осені присутні… Поэзия |

 

Михайло

ЛЄЦКІН

 

 

ВЕРЕСЕНЬ

 

Загубилось літо… «Де ти?».
З-за задумливих кущів
Осінь – райдужну ракету –
В небо вересень пустив.
Я зумів потроху звикнуть,
Як сиротськи плаче птах,
Як гаї в багрянці никнуть
І світанки в тумана'х,
Як під вечір синій іній
Із майстерністю творця
Візерунки править з ліній
Без початку і кінця.
Павутиння вивів вітер
В ним задуманий маршрут.
Поспішають в школу діти.
…Славний вересню, салют!

 

 

* * *

 

Повсюди знаки осені присутні.
І наді мною в синій вишині
Берізка спалює зелену літню сукню
На золотому тихому вогні…

 

Та нашу пристрасть цей вогонь не спалить
І не додасть сумної жовтизни.
Тримаю пальцем я тебе за палець – 
І дійсними стають вчорашні сни.

 

 

* * *

 

Для того, щоб з тобою ми, любаво,
Прожили вік у щасті – не в багні,
Я хочу, щоб приємніше, ніж травень,
Пройшли для нас ці вересневі дні.

 

Від долі ми не так багато просим,
Бо юність є, й не зраджує вона…
Нехай у вікнах задощила осінь –
У нас з тобою вруниться весна!

 

 

* * *

 

І хто сказав, що не буває див,
Як щойно мені юність підморгнула
І щось таке прокинулось заснуле,
Що я побачив – і оторопів?

 

Ні, можна ще потрапити в дива'
І навіть певний час лишатись з ними…
Рубіж між дивом і життям незримий,
І нетривкі з обох боків слова'.

 

І я блукаю то в міській юрбі,
То інколи в самотнім щемі гаю…
А молодість нехай мені моргає,
Щоб я в коханні зізнававсь т о б і.

 

 

* * *

 

Не хочеться природі завмирати,
Хоч їй відомо, що до цього йде.
Червоно-злоті листячка-карати
Встеляють ложе, вже немолоде.

 

Жовтава зачудована природа
Не відає, в який хитнутись бік…
А по алеї кроком тихохода
Самотній шкандибає чоловік.

 

 

* * *

 

Стало щемно – ні сіло ні впало.
Що ж такого? Ну, осінь – і все.
Ну, осика скида покривало
І багряним намистом трясе.

 

Ну, зібралися гноми-опеньки
На своєму родинному пні
Та запрошують на посиденьки –
Панібратськи моргають мені.

 

Нормальок! Сумувати даремно
О такій неповторній порі…
А мені, хоч убий мене, щемно…
Грайтесь, дітки… А я не у грі.

 

 

ОСІННІЙ ПРЕЛЮД

 

Іду, ніби цар, по зòлоту.
Топчу, як вельможа, парчу.
– Щось, люба, здається, сказала ти?
– Ні, милий, нічого. Мовчу. –

 

…Осінь, сумна господиня,
В багрянім прощальнім вогні.
Сріблясте легке павутиння

Штовхається в груди мені.

 

Невже це готова сюїта?
Ні, мабуть. Це тільки прелюд –
Не тризна минулого літа,
А весен прийдешніх салют.

 

 

* * *

 

Вздовж асфальтової вулиці
В чарах юнь блукає парами…
Дівчина стоїть і мружиться
На людей очима карими.

 

З осінню ще не здружилася,
Прибралась легкими шатами…
Щось в ній літнє залишùлося
І не квапиться прощатися.

 

З-під хустини локон сунеться –
Ніби птах летить до вирію.
Обіцяв прийти, красунечко?
Ти дарма йому повірила.

 

Ось і я прийшов, неначебто
Як до дам ходили лицарі.
Та мені ніким побачення
На сьогодні не обіцяне.

 

Мрія жевріє пригнічена
Із сердечними ударами,
Що й до мене прийде дівчина,
Ось як ти – з очима карими.

 

І чекать не перестану я,
Хоч нікому й не подякую.
Тож давай хоч поруч станемо:
Два кохання – біль однаковий.

 

…Не співпали наші прагнення.
Зникла вже за тротуарами
Не по осені одягнена
Дівчина з очима карими.

 

 

* * *

 

Світанки стали тихі та імлисті.
Сумні громи струснули височінь.
Малює осінь оберемки листя
Сріблястим візерунком павутинь.

 

Приходить осінь на густе узлісся,
Наводячи порядок між беріз,
Й ось-ось червоний шовк вона розвісить
Під дощові краплини чистих сліз.

 

А в небі вітер, мов читач, гортає
Знайомі сторінки знайомих хмар.
Намистом розтяглись пташині зграї
На південь… В них суворий календар.

 

Земля мовчить, затягує інтригу –
Чи залягає у повільні сни?
Вона чека, мов подарунку, снігу,
Аби під ним спочити до весни.

 

 

* * *

 

До нас вже впритул підійшли холоди,
І стукає знову у шибку синиця.
І знову мені серед ночі насниться
Той час, коли щедро квітують сади.

 

Я тільки не знаю: минулий то час?
Чи, може, то час вже прийдешній, майбутній?
О, це – таїна, і при ній я присутній,
Немовби посол повноважний від вас.

 

Ну, що ж, як посол ваш, вам дякую я,
Комахи, і звірі, й дерева… А птаство
Зуміє здолати осінні митарства,
Бо дбати про нього – турбота моя.

 

Що ж, от і всміхнулась синичка мені,
І всілася так, щоб на неї не капало, –
Вона урочисто сидить на вікні,
Уся в кольорах українського прапора.

 

І сумно мені, й ніби радість якась.
Тут все – презентація згідно до попиту.
Природа, мабуть, підписала указ
Про першочерговість осіннього клопоту.

 

_________________
© Михайло Лєцкін

 

 


Ключевые теги: лирика; поэт. цикл
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Не хочеться природі завмирати...
  • И только не завыть бы волком!
  • ТРИ ЕТАПИ КОХАННЯ
  • Какая-то лирика
  • Театр боли


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Сентябрь 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    30 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    16 сентября 2019
    Клеветникам России

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.