Та, у чиїм волоссі ночує вітер…

 

Ірина

Булахова

 

 

Спека

 

Ну і спека! Надворі асфальт, наче піч розігрітий.
Тільки ніч ненадовго несе прохолоду легку.
Все довкола безгучно кричить, просить жалібно: – Пити!
Та даремне від неба чекати хоч хмарку якусь.

 

Вже посохла й трава, бо земля, мов потріскана скеля!
Кволо стрибає коник сумний по сухому хвощу…
І здалося мені, що і я – ніби спрагла пустеля,
терпеливо чекаю кохання твого, як дощу.

 

 

* * *

 

Лілове простирадло чебрецю.
Світ розімлів в полуденній дрімоті.
Завмерло серце на високій ноті –
мене промінчик гладить по лицю.

 

Тоненька павутинка золота,
торкає ніжно стулені повіки…
Застигли й часу повноводі ріки,
щоб мить не загубилася ота!

 

Принишкла в соннім мареві земля.
Билинку жодну вітер не колише…
І цю лілову, нереальну тишу –
сполохав бас нахабного джмеля.

 

 

* * *

 

На іншому боці планети, що ближче до сонця,
країна там є незвичайна (повірте, не сон це),
де тепло завжди, цілий рік, море тихе, ласкаве
і все там таке чудернацьке, хоч дуже цікаве.

 

На пальмах росте велетенське, як віяло, листя.
кружляють метелики в квітах, папужки барвисті.
На луках небесних зірки розквітають, мов айстри.
 Їх місяць щоранку збирає, складаючи в тайстру…*

 

Відкрию одну таємницю:  в країні тій дивній,
долаючи хвилі, мчить морем кораблик, і ти в нім.
 А очі
твої, як те море – глибокі, зелені…
 На іншому боці планети спішиш ти до мене.

 

_________________

* Тайстра – торба

 

 

* * *

 

Не відаю – збулось, чи – не збулось?
Хисткі надії, марні сподівання.
Розлите марево – чи зустріч, чи прощання…
Усе змішалось, все переплелось.

 

Терпіння чаша випита до дна!
Настала мить холодного прозріння.
Смак полиновий у того вина,
що вигравало в сонячнім промінні.

 

Донизу тягне шальки терезів
образи камінь, кинутий востаннє…
Не повернусь, хоч як би не просив,
гіркий той хліб, що їли без кохання.

 

Холодне море, шумовиння хвиль,
спекотне літо, почуття гарячі.
Монетку в море кину «на удачу!»
Та геть відправлю спогади в утиль.

 

 

* * *

 

Немов би сходами до неба
у снах щодня іду до тебе,
неначе спраглий до води.
В надії простягаю руки.
Бринить передчуття розлуки
 та неминучої біди.

 

Не помічаю вже нічого:
денька погожого, дзвінкого;
як пелюстковий сніговій,
із яблунь сипле…Обпікає,
холодним інеєм вкриває
 байдужість, кинута з-під вій.

 

Жаринки в серці загасила,
від тебе кинулась щосили.
Терпіти досить.  Годі вже!
Кохання порвані вітрила,
і ще болять обтяті крила
колючим словом, як ножем…

 

І виринаю, ніби корок,
зі сну. Це був лиш тільки морок!
Його наслала глупа ніч.
Тихенько поруч спить коханий.
Так звідки ж дві болючі рани
печуть нестерпно межи пліч?

 

 

* * *

 

Я – та, у чиїх очах –
мерехтливе море!
Я – та, у чиїм волоссі
ночує вітер!
Слухай: моїми вустами
любов говорить!
Руки тобі навстріч,
ніби дерево – віти!
Бо дощ проливається там, –
де на нього чекають…
Куклиться над головою 
доля ясна – зіркою…
Та не в кожнім вікні
сяйво її помічають
за товстою, брудною
від пилу – шибкою.
Відчинивши  вікно,
вдихаю на повні груди
ковток цілющого
вранішнього повітря…
Видихнувши, кажу:
– Розфарбуємо, любий,
В сонячні кольори
нашого кохання палітру.
Бо я – та, у чиїм волоссі
 ночує вітер…

 

 

* * *

 

Жінці так хочеться
бути завжди вродливою,
гарно вбиратися
 у кольори весел
кові.
Буде сумною, розкутою,
чи грайливою –
злива емоцій,
бо прагне в житті обнови.
Кожна – окремий світ
зі своєю орбітою!
Спробуй відчути себе
його половинкою…
Можеш назвати:
місіс, мадам, кобітою –
тільки вона все одно
зостається Жінкою.
Навіть якщо з роками
вже стане сивою –
мудрості вогник в очах,
таїни родзинка…
Треба так мало,
щоб стати могла щасливою –
просто люби –
і щасливою стане жінка!
Є переваги свої
у кохання зрілого.
Інша вже квінтесенція 
смислу життя і вчинків…
Тільки завжди
уникатиме кольору сірого,
навіть нехай у нім
 п’ятдесят відтінків!

 

________________

© Ірина Булахова

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.