Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

З книжки "ЄДНІСТЬ ЗМІСТУ І ФОРМИ" Поэзия |

Класика сучасної української поезії

 

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

 

З книжки „ЄДНІСТЬ ЗМІСТУ І ФОРМИ“, Дніпропетровськ, Журфонд, 2007, наклад 2000 прим.

 

„Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося потім гірко любити – втративши“, – В’ячеслав Чорновіл.

 

       В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ:

,,НАШІ ЗМАГИ – ЛИШЕ ПОЧАЛИСЯ…“

 

                Балада-монолог

 

,,Новые“ й ,,нові“ – вже обнялися,

Знову, як було колись, брати…

Із гнилих окопів підвелися,

Щоб Вкраїноньку занапастить…

А тобі, запроданий народе,

Що робить на фоні цих обійм?

Карабін куплять чи щось навроді,

Припасать набої для обойм?

Комуняки – вміють домовлятись,

Фальшувать слова і сторінки…

Іменним мавзером забавлятись

Комісарам – не на всі віки…

Іржавíють ґрати в кам’яницях,

Рух – свої позиції не здав…

Неня наша – більше не служниця,

Та не хоче знать про це удав…

,,Новые“ й ,,нові“ – геть затялися:

Мріють ,,осяйний“ ГУЛАГ звести…

Наші ж змаги – лише почалися,

Шлях наш – до МЕТИ!

 

               ІВАН КОШИЦЬКИЙ:

              РОЗЛОМЛЕНА СЛЬОЗА…

 

Мій хрещений – вогонь, а хрещена – вода,

Грає кров у мені, мов біда молода…

О бідо-сестриченько, грай, вигравай,

Припрошуй гостей на сльозу й коровай.

Хай сядуть за стіл, де насущний лежить,

Святий, яко Степ, що навчає нас жить.

Той самий, що слово зродив з мозолíв,

Той самий, що брат ста печалей-жалів.

Гей, візьмемось, браття, сльозу розломить,

Аби не боліла ні вічність, ні мить…

Аби живосилою совість була,

В околах якої – і квітка, й бджола.

Хай буде цей день в молодім сповитті

За те, що ми грішні були при житті:

Трудились, не знаючи буднів і свят,

Гойдали на крилах прозрінь немовлят,

Які виростали потому в орлів,

Чий хліб був не з пазурів, лиш – з мозолíв…

Допоки в пошані творця мозолí –

Світатиме хліб при вітцівськім столі.

Крутого помолу його правдосуть,

Мов очі орлів, котрі небо пасуть…

Я в небо оте громоброве ходив,

Щоб хліб мого слова нащадкам родив.

Ходив – не лінився, ще й інших водив,

Аж поки громами чоло натрудив.

А нині стою на порозі прощань,

Прикликавши світ за столи пригощань.

Гей, візьмемось, браття, сльозу розломить,

Аби не боліла ні вічність, ні мить…

Душа – мов калина, чий цвіт – опада,

На хрест не обструганий ворон сіда.

Покряче, покряче і геть полетить,

А слову прощання – журбу золотить…

Журбинко-сестриченько, чуєш мене?

Хай морок не згасить усе, що – земне.

Хай ластівка – в небі, і хліб – на столі,

Хай траурну одіж не носять жалі.

Хай неба з криниці рука дістає,

У котрої право на зоряність є…

Нема проминущості, є – чистота,

Лиш нею отверзуться дні і літа…

Мій хрещений – вогонь, а хрещена – вода…

…Свічу обпікає сльоза молода.

 

                                       БАЛАДА
                                         
  ПРО
         
    ШАБЛЮ І СЕРЦЕ МОРОЗЕНКА

 

                                                              Ой, Морозе, Морозенку,

                                                              Ти славний козаче.

                                                              За тобою, Морозенку,

                                                              Вся Вкраїна плаче…

                                                                           З народної пісні

 

Шабля моя, пане-брате, не годна зітхати,

Але, гейби наречена, годна світ кохати.

Шабля моя кров’ю мита, кров’ю полоскáна,

Заступниця для голоти, нещадна – до пана.

Шабля моя трудівниця і в спеку, і в хвищу,

Чи покладу тебе в спокій ув осінь найближчу?

Клянуть тебе воріженьки близькі і далекі

За те, що враз зупиняєш в чорнім горлі клекіт…

Знають тебе на Вкраїні і в лядських околах,

Проклинають позаочі в костьолах і в долах.

Проклинають, та прокльонам криці не зщербúти,

Доки стане в тобі моці, буду тя любити.

Любитиму, кохатиму, яко наречену,

Маю тебе за жар-птицю, в сльозі освячéну…

На тебе, як на ікону, побожно дивлюся –

Хоч слів катма, дарма, сестро: в бою помолюся…

Що першая молитовка: виручай, небого

Того, хто на Україні так жиє убого.

Що другая молитовка: відомсти за брата,

У котрого за Ворсклою в огні біла хата.

А третяя, а третяя – хруснув череп, другий,

Повалився із сідельця підляшок  моругий.

Шабле моя свяченая, скоро й жито жати,

Зачекались при образáх і жона, і мати…

Хай чекають-виглядають зблизька і здалéка,

Доки льодом не візьметься вода в чреві глека.

А ми прийдем мороз-сльозу вогнем розтопити,

Будем жати чорне жито і наливку пити…

А поки що хміль розбавим власними сльозами,

Обкладемо панське кодло щирими ножами.

І сьогодні, незрадливко, є тобі робота –

Січи ж псявір на капусту до сьомого поту.

Хай відають: лютий – мороз, ніжний – Морозенко,

Посіємо власне серце в чорну борозенку.

Може, зійде, мо’, наллється колос на стеблищі,

А тим часом зігріємось, гей, на попелищі…

Ой, сіялось, ой, косилось, вже час і хліб мати,

Але вдарив подзвін смертний: правду хтять зламати,

Україну потоптати, козаченьків жати,

А Мороза-Морозенка живцем розіп’яти…

…Ой, виймали з грудей серце, муками лестúли,

А мертвого у безсмертя з миром відпустили…

Іди, кажуть, голубчику, іди, не спіткайся,

Та на власній кривавиці, як можеш, покайся.

Пішов Мороз-Морозенко від хати до хати:

,,Шабля моя, правда моя не годні зітхати…“

 

 

          ОСТАННЯ НІЧ ІВАНА БОГУНА

 

           Ретроспектива у часі й просторі

                    з ознаками балади

 

   М.Вінграновському, який серцем і словом своїм

   натхненницьким першим постукав у чорну браму ночі

   Івана Богуна, присвячую

                                                                                     Автор

 

                                                 В історії не випита до дна

                                                Остання ніч Івана Богуна…

                                                       З ненаписаного вірша

 

В сеї ночі стуманілі очі,

В сеї ночі сльоза крижана.

Позлітались з ярів поторочі,

Аби викликать дух Богуна…

…А ти, кальницький полковнику, їх зневаж,

А ти лихо бровою, гейби шабелькою, підваж.

Усміхнись, як неня вчили, і зітхни,

На зло ляхам недобитим ,,Гречаники“ утни:

,,Ой гоп, мої гречаники,

Прало лихо підштаники,

Сорочину й кунтуші –

Вибирай, що до душі…“

Годі, кальницький полковнику, чом сумний,

Таж сьогодні, присяй-Боже, вихідний.

Пий наливку, пий горілку – веселись,

До серденька двох любасок прихились…

Невеселі щирі очі й чорний вус,

Може, ти не в тії чоботята взувсь?

Осміхнувся бідолаха й знов своє:

,,Ніч – зла кицька – із черепа брагу п’є…“

З пійла того голова моя болить,

Що сподіяти: стріляти чи палить?

Мо’, на палю посадити ворожбу,

В такий спосіб пересватати судьбу?..

Мо’, з конюшні приведуть хай гриваня,

Котрий навіть чорні стріли обганя.

А чи мовчки побрести в очерета,

Де напташив був торік твої вуста…

Ниє серце, квилить серце неспроста,

Не дрімає, видно, десь знедоля-мста.

А ти, кальницький полковнику, вір в зорю,

Ківшик злотих видай в поміч кобзарю,

Що прибився з хлоп’яком в твої ряди,

То дарма, що з мордопису геть рудий.

То дарма, що до медів зело могуч,

Зате голос – ясний сокіл з-понад туч…

То дарма, що два провалля увічу,

Зате піснею частує досхочу:

,,Грай, грай, моя сопілочко,

Уже завтра й петрівочка.

Третій день, як самопали

У мовчанку впали…

Третю ніч, як у ярочку

В Катрі зваба на шнурочку…

Ми шнурочок той розв’яжем,

Сміх-печаль бровою зв’яжем.

Поріднімось і самі –

Хто впізнає у пітьмі?“

Ет, облиш, облиш, душа,

Варта пісня три гроша.

Ще й четвертий злотий здачі –

Щось думки стають ледачі:

Все мандрують спрокволá

До кварти, що – край стола…

А ти, кальницький полковнику, розум май,

Насторожі варту й власне серденько тримай.

Воно ніби і спокійно, а, проте,

Терен-хустка ув очах три сни цвіте.

Воно, кажуть, і безпечно, а душа

Не зарядженим пістоля не лиша.

Але цур отій пекельній гризотí:

Порятують від наврок слова святі.

Ой-я, кальницький полковнику, вір-не вір.

Вже крадеться попідтинню поговір.

А у того поговору злий язик,

Тричі хреститься від нього і козак, і мужик:

,,При вікні, при стіні спить жона,

Мовчазна, чепурна, звать її – труна…

Ой ти, труно-домовино,

Півсвіту із тебе видно.

Може, пів, а мо’, й весь світ –

Кряче ворон серед віт…“

Нахилилась гілка-вітка щебетнá,

Враз побліднув гожий вид у Богуна…

Гей-бо, кальницький полковнику, чом змарнів?

Білий лебідь був ще вчора, ниньки –

                                                                почорнів…

Гей-бо, кальницький полковнику, помолись,

В чорне пекло всі шляхи твої зійшлись.

Що на першому шляху – горить вогонь,

Що на другому шляху – пістоль до скронь.

Що на третім – забуття і каяття…

Розімкнув Іван повіки: ,,Де ти, життя?..“

А у відповідь – лиш оберемок плачу,

А у відповідь – сльоза гасить свічу.

А у відповідь – криниця без дна

Заломила з жаху руки: ,,Я – донькá Богуна…“

А у відповідь озвались

                                         з срібла-злота

                                         три жалі,

                                         три струни:

Світ зорею протни –

                                      не вини,

                                      спом’яни…

Образ речника, чий профіль –

                                                     з давнини,

                                                     з сивини…

Не застують від нащадків його славу й кажани…

…В сеї ночі – ворохобні очі,

В сеї ночі – сльоза рутвянá.

Позлітались з усюд поторочі –

На похмілля із черепа Богуна…

Шасть до вікна,

А там – стіна.

Чорна стіна, срібна труна,

З віка якої голос магічний зрина:

,,Смерть Богуна – в лузі кона,

А Іван – мерщій в жупан,

Сам собі і брат, і пан…“

В гордих нащадках ізнов вирина

Слава його всеземна.

Нас – не мина,

Вас – не мина.

                                            Бо –

Реальність а чи мана,

Мир а чи війна,

А праведна душа Богуна

Віки протина.

Лугом веде коня

З розповені ночі – у сяйво дня.

Доки в часі відлунить вона – доти й стоїть

                                                                край вікна

Остання ніч Івана Богуна – правдою пам’ятнá…

 

              НА СТЕРНЯХ БОЛЮ

 

На стернях болю в чоботах – не ходять,

На стернях болю більше – босонíж…

І навіть, як надії – кров’ю сходять,

І навіть, якщо в спину – фінський ніж…

На стернях болю безнадія – в тузі,

На стернях болю горе – у журбі…

Та слово – не впаде до ніг катюзі,

Та серце – не зачерствіє в злобі…

На стернях болю – видно Ойкумену,

На стернях болю – всенький Білий Світ…

Лиш раз всього – звіряв чуття Знамену,

Лиш раз – до серця брав калиноцвіт…

Мій день – не в лабіринтах коридорів,

У котрих – пíтьма і у котрих – чад…

Душа звугліла в кратері роздорів,

Душа повстала проти калічат…

Мій аргамак підків стоптав немало,

Але – надійним був при стремені…

По вітру суче вим’я ніс тримало,

Як босе серце гнали по стерні…

Тепер сюди – кати на прощу ходять,

Тепер тут – і капличка, й – квітники…

А фарисеї – й досі верховодять,

І чемно так беруть під козирки…

 

                  ЄДНІСТЬ

          ЗМІСТУ І ФОРМИ

 

…Нам потрібні реформи,

Нам потрібен порядок!..

Зовсім – не для проформи,

Не з долонь рознарядок…

Нам потрібна державна

Снага покоління,

Чия творчість заглавна

Підведеться над тлінням…

Нам рокована совість –

Правдочола звитяга…

Час наш – не тимчасовість,

Не зачохленість стяга…

На полотнищах Волі,

На знаменах Сумління

Ми, до змагів не кволі,

Вістим Боже Веління…

Ми обмиєм ікони

Од гріховної скверни…

Ми напишем закони:

До святинь – через терни!..

Нам потрібні реформи,

Нам потрібен порядок!..

Єдність змісту і форми 

Демонструє порядність…

Скасувавши скорботи

В ім’я світлих провістин,

Ми грядем для роботи

В світ розкованих істин…

 

                  НЕБО З КРИГИ

 

У козацькому музеї – самопали,

У козацькому музеї – гаківниці…

А де ж сонце пракозацьке? Закопали…

А де ж зорі? Осквернили серцем ниці…

У козацькому музеї – шаблі, стріли,

У козацькому музеї – сагайдаки…

Та на вулицях ви Байду чи  ж зустріли,

Чи новітній вас розраяв Сагайдачний?

У козацькому музеї – кобзи, ліри,

У козацькому музеї – древні піки…

Тільки взяти їх до рук – бракує віри,

Закотилась булава поміж засíки…

У козацькому музеї – бронза, книги,

У козацькому музеї – дальні гості…

Та в очах екскурсовода – небо з криги,

Та в очах екскурсовода – мертві брості…

Чому так і доки так? – журбу питаю,

Чому так і доки так? – нема одвіту…

Б’ю на сполох, меч у слово повертаю,

Та не чутно із вуст воленьки привіту…

У козацькому музеї – чемна тиша,

Вікна – вимиті, паркет, як щит, натерто…

Забрела у мишоловку клята миша:

Кіт музейний зневажав її уперто…

 

                   ЗЕЛЕНІ

        ГЕТЬМÁНИ ДОБРА

 

Дерева – зелені люди,

У них – з хлорофілу душа.

Малюють вони етюди,

Пасуть у лузі лоша.

Дерева – сини і доньки,

Брати і сестри вони.

До їхньої голівóньки

Так личить брилик весни.

Дерева – рвійні й статечні,

І вічні, немов сльоза.

Глаголи їхні сердечні

Не знають слова ,,олжа“…

Нам би їх душі щирі,

Нам би їх світ відкрить –

Ідолів і кумирів

З блазнів не сотворить…

Спільна у нас потреба,

Спільні земля, блакить.

Виходить, що все це треба

Тільки любить?

А ми їх чи ж розуміли

В пору спеки й сльоти?

Чи завше сказати вміли

Натомість мале ,,прости“?

За що? А за безгоміння,

За зраду їх пракорінь…

За власне гірке невміння

Зректись убогих творінь.

Дерева – такóж земляни,

Зелені гетьмáни добра.

Поляни вони й древляни,

Діти Дністра й Дніпра.

У них – наша казка, мова,

Наші в них букварі.

 

                      КОМЕНТАР

                               ДО

               СЕРЦЕВОГО БОЛЮ

                               НА

 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • ОСТАННЯ НІЧ ІВАНА БОГУНА
  • БАЛАДА НЕПОНИКЛИХ СВЯТИНЬ
  • Какая-то лирика
  • Театр боли
  • Про Публику, обреченных поэтов и паранойю


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Октябрь 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Сегодня, 00:10
    19 октября 1825

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.