Сделать стартовой     Добавить в избранное
 

Немає добра без Любові… Поэзия |

 

Ольга

МУСІЄНКО

 

 

* * *

 

Я тобою придумана, 
Я у тебе задумана.
Я тобі посміхаюся
Крізь прозору росу.

 

Вже в осінньому золоті
Наші душі поколоті,
А ми все задивляємось
На прощальну красу.

 

Не красу роздивляємось, --
А у себе вдивляємось.
Бо краса ця миттєвая,
І вона промайне...

 

Світить кущик шипшиновий
В наші душі калинові, –
В ті бездонні озерця,
Де ніщо не мине.

 

Я тобою придумана,
Я у тебе задумана.
Я тобі посміхаюся
Крізь прозору росу.

 

Вже в осінньому золоті
Наші душі поколоті,
А ми все задивляємось 
На прощальну красу...

 

 

* * *

 

А хризантеми пахнуть свіжістю,
Гірчать ледь чутно полином.
Душа наповнюється ніжністю
Й терпким осіннім холодком.
А хризантеми пахнуть зимами
І снігом чистим, як кришталь...
Вони – неначе жінка стримана,
Свою приховують печаль.
Тумани вже крізь іній димляться,
А квіти в горщиках рясних
Крізь скло веранди в душу дивляться,
Мов очі матері ясні...
Я бачу тінь її просвітлену
І щиру посмішку навстріч,
Коли в осінню пору вітряну
Ми в дім спішили зусібіч.
Вона сама, мов хризантемонька,
Стрічала нас біля воріт...
Ми й не помітили, що зимонька 
Її вже кликала в політ.
О, мамо, мамо, хризантемонько,
Усе б на світі віддала,
Щоб пригорнутися до серденька,
Твого торкнутися тепла...
А хризантеми пахнуть свіжістю,
Гірчать ледь чутно полином.
Душа наповнюється ніжністю
Й терпким осіннім холодком.

 

 

Так бува...

 

Так бува... Щось приходить таке,
Що, здається, колись вже було.
Наче кадри старого кіно
Пролітають в стрімкому піке.

 

І згадати не можу ніяк
Той неначе життєвий повтор.
І не вивести на монітор
Спалах думки, що раптом закляк.

 

Треба знову чекати ту мить,
Де проявиться втрачений світ.
І прорветься крізь памороч літ
Те, що важко було оживить...

 

Наша пам’ять – то простір без меж,
В ній нетлінна заглиблена нить,
Та, що вічним сіянням горить
В перламутрі неонових веж.

 

 

Ненаписані вірші

 

Ненаписані вірші, що приходять у снах,
Розчиняються в мороці ночі.
Вмить зникають кудись, мов сполоханий птах,
Що на гілці дрімати охочий.

 

Як прокинешся вчасно – слова ті спіймай,
Хоч останні, а може, і перші...
І на нитку думок їх нанизуй розмай,
Не забувши й крупинки найменші.

 

Хай ранкова роса рясно їх омива.
А якщо й не впаде вона з ночі,
Нехай сонце ясне їх теплом напува,
Щоб сіяли, мов вогники, очі...

 

Ненаписані вірші поетам у снах
Крізь свідомість цвітуть тамариском,
Щоб талант не згубився, не зник, не зачах, –
Життєдайним спалахував блиском.

 

 

* * *

 

Якби не було в мене тіні,
То мала би шанс при падінні
З висот – залишатись живою,
Стелитись м’якою травою.

 

Закони тяжіння незмінні,
Тому ми торкаємось тіні,
Точніше – стикаємось з нею,
Притягнуті міцно землею.

 

Лиш ангели тіней не мають,
Лиш ангели вільно літають.
В небесній купаються сині,
Прозорі у ангелів тіні.

 

 

Сестрі

 

Такі ми схожі – і такі ми різні,
У світ знялися з одного гнізда.
Просякнуті гостинністю наскрізно,
Та хто ж ту доброту тепер згада?
Я – вільна. І живу собі, як хочу.
Дивлюся в небо і папір псую.
Сама собі і думкою пророчу, 
Сама себе в собі не впізнаю.
Ти стелишся дрібненькою травою
Під гострим лезом долі – і мовчиш.
Поділишся хіба що лиш зі мною
Прожитим днем. Й сама собі простиш
Оте шукання вічної турботи,
Що висотає силоньку без меж.
Тяжке ярмо селянської роботи
Ти тягнеш на собі. Так і живеш...
Мурашкою – від досвіта до ночі.
Безпросвітно. В шаленому танку.
Я бачу твої втомленії очі, – 
Ти ж не хотіла доленьку таку.
О, сестронько, о, любонько ти мила,
Вже тануть, наче свічка, наші дні.
Спинись на мить! Глянь: хмарка легкокрила,
Мов первоцвіт, всміхається весні...

 

 

* * *

 

Ти мене не питай... Бо багато чого я не знаю.
Ти мене не питай, де ночує стривожений птах,
Чия правда сильніша – ота, що безмовно страждає,
А чи та, показна, що медово звучить на устах.

 

Ти мене не питай, чи була у житті я щаслива,
Бо у щастя оманні, нечіткі й хисткі береги...
Хай сьогодні цвіте пишним квітом чаруюче слива, –
Завтра цвіт той рясний можуть вкрити неждані сніги.

 

Що я знаю про світ? Не скажу, бо живу тимчасово.
Оббиваю коліна, бо й досі іду по прямій...
Лиш жаринка в душі, а в долонях освячене Слово, –
Я його, мов ікону, в оправі несу золотій.

 

Хіба відаю я, чом згораю в тривогах дочасно,
Чом п’янкі сподівання од мене втікають, мов дим.
І чому так безглуздо сама відрікаюсь від щастя,
І лиш в мріях палких я живу, опромінена ним.

 

 

* * *

 

Я могла би втратити розум,
Я могла б навіть випалить душу.
Я ховала нестерпний свій роздум
У найкращу обкладинку з плюшу.
Кудись зникла моя обережність,
Я повітря ковтала з сльозами.
Мою пам’ять прорвало в безмежність, –
То пряме попадання словами...
Я ховала палке те горіння
В купці фраз, що неначе байдужі.
А сама аж світилась прозрінням,
Що бувають споріднені душі.
Ті, що світлом могли б напувати,
Наче зіроньки в ясному небі.
Якби вміла я чаклувати,
Пригорнула б ту зірку до себе...

 

 

* * *

 

Ну хто ти мені? Ну хто ти?
Уяви мій плід, чи з марноти
Колишніх невдач проростаєш,
Немов доточити бажаєш
Кусочок щасливої долі,
Де радість заміщує болі.
Де замість колючої шпички
Дзвінке щебетання синички...
Тебе я придумала, друже,
В хвилини нестерпної стужі,
Як в серці шукала розради
Собі не для втіхи... Не ради...
Ну хто ти мені? Ну хто ти?

 

 

Хтось тут був...

 

Хтось тут був колись. Був... Був...
І забув, що себе забув.
Залишив за собою шов 
Від колючих своїх підошов.

 

Хтось тут був колись... Потім зник...
І до іншого себе звик.
Бо не став вже таким, як був –
Він себе у собі забув...

 

Щось не так в цьому... Ой, не так...
А як мало би бути? Як?!
Хтось тут був колись... Був... Був...
Ким він був – так цього й не збагнув...

 

 

ВЕСНА

 

Протинаючи крилами товщу вітрів,
Повертається птаство до рідних країв.
Сонце в небі вибілює пір’ячко їм
І гаптує хмаринки на тлі золотім.

 

Ці пташки, як і ми, дочекались весни.
Вже земля укривається зелом рясним.
Лунко серденько б’ється і ніжно щемить,
І блакитним теплом кожна сповнена мить.

 

А повітря п’янке аж бринить у крові,
Розпадаються атоми й зріють нові.
І тебе огортають два дивних крила –
То надія на щастя в душі ожила.

 

 

* * *

 

Ой ти, мово моя світанкова,
З пагінцями прищеп молодих.
Мого роду безсмертна основа,
Що зоріє в суцвіттях рясних.

 

Материнським теплом оповита,
Найдорожча у світі – одна...
Милозвучна, ясна, соковита,
В ній сіяє небес глибина.

 

Ми без неї – що простір без сонця,
Ми без неї – колосся пусте...
Яскравіє хай в кожній долоньці
Рідне слово, натхненне й святе.

 

Ой ти, мово моя світанкова,
З пагінцями прищеп молодих.
Мого роду безсмертна основа,
Що зоріє в суцвіттях рясних.

 

 

СОБІ НЕ ЗРАДЬ

 

Наш корабель сліпий пливе без цілі,
Блукає й досі в темряві ночей.
Хіба життя такого ми хотіли,
Хіба цей вибір душу не пече?

 

Ми втрапили не перший раз в халепу...
Пора робити висновки, пора!
Самі собі ми створюєм занепад,
А потім споглядаємо той крах.

 

Хто ж ми тоді? Де та духовна сила,
Що ввись вела на гребені віків?
Вона нас підіймала і ростила,
Не опускала до становища рабів.

 

Я теж собі сьогодні не прощаю,
Що правдою своєю не ділюсь.
Болить душа... Здається, що пірнаю
В якесь провалля, наче в нім топлюсь.

 

Лише у розумінні наша сила.
Собі не зрадь – Вітчизну бережи!
Вона тебе плекала і ростила,
То ж пошануй ці рідні береги.

 

І вірю я, і впевнена, і знаю:
Є сила духу в кожному із нас.
Ще дзвони переможні пролунають,
Наступить мирний і блаженний час!

 

 

Бувають хвилини...

 

Бувають хвилини, що небо так близько:
На відстані душ, чи твоєї руки.
Сніжинною ніжністю стелиться низько
І падає час, як з гнізда ластівки.

 

В ці миті ясні світ ти любиш до трему,
До щему, до болю, до серцебиття.
І вже й не вгадаєш хто: ангел, чи демон
На білому білим малює буття.

 

Є ангели падші, є демони світлі.
Є час і безчасся, безмежжя й межа.
Ніщо лиш не варте журби в цьому світі,
Не коштують сльози й дрібного гроша.

 

Бувають хвилини, що небо так близько,
І райські сади ваблять ніжністю зір.
Воно лиш тоді опускається низько, 
Коли ти думками злітаєш до зір.

 

 

В ЧУЖОМУ МІСТІ

 

В чужому місті, що колись було моїм,
Старі будівлі дивляться знайомо,
Юрмиться люд і квапиться додому.
Я не спішу. Я в ньому – пілігрим.
У склі вітрин, де лоск, як в Фаберже,
Себе помітила, та миттю одвернулась.
Здалося, тінь чиясь в нім промайнула,
На мене глянуло щось дивне і чуже.
Аж знітилась... Сховалася в пальто.
Та через хвильку випрямила плечі
І збайдужіло затаїлась в вечір.
Ховайсь, чи ні – хіба впізнає хто?
Куди поділась дівчинка смішна,
Що виростала із думок і суконь,
Несміло клала і слівцем, і звуком
Рядки пісень, що в серці віднайшла...
Невже це я? Куди тепер іду?..
Зоря крізь душу пролетить нічийна,
Блакитним веретенцем біль мій вийме --
Без неї я в цім світі пропаду...
В чужому місті, що колись моїм було,
Я думи виколисую крилаті.
Тут ще живуть мої і батько, й мати,
І я здіймаюсь тільки на крило...
Усе пройшло... Постмодерновий світ.
Неонових реклам б’є мерехтіння...
Моя душа тут звідала цвітіння
І ринула в нестримний свій політ.
Туди, де ніжно плавають хмарки,
Тоненький човник Місяця сріблиться,
Де Сонця диск у небі золотиться
І зорі пролітають крізь роки...

 

 

* * *

 

Ти поспішаєш. Я поспішаю.
Поговорити часу немає.
Кожен свою повертає орбіту,
Сліпо блукаєм у безмірі світу.

 

Каву без цукру п’єм похапцем вранці,
Душу свою розпинаєм на п’яльцях.
В вічній гонитві не чуємо часу, 
Хочемо мати усе і одразу...

 

Та замість того, щоб мати – втрачаєм,
Золото серця у порох стираєм.
І аж до хрусту стискаємо пальці...
Холодом віє в порожній альтанці.

 

 

МОЛИТВА

 

Мати Небесна,
Свята Богородице,
Нас порятуй і спаси.
Хай же Любов
В наших душах відродиться,
В Царство Добра вознеси.
Прошу підтримки
Твоєї і ласки,
З неба пошли благодать.
Ти ж, милосердна,
Даруєш підказки,
Вмієш любити й прощать.
Світу Заступнице,
Я на колінах
Перед тобою стою.
В цих чудотворних, 
Освячених стінах
В тебе прощення молю.
Ти відпусти мені,
Мати Небесная,
Вольні й невольні гріхи.
Хай же дорога
Простелиться чесная,
Праведні світять шляхи.

 

 

НЕМАЄ ДОБРА БЕЗ ЛЮБОВІ

 

В час, коли ми з'явились на суші,
Перетнувши космічнії межі,
Дарував Господь кожному душу
Й наказав жити так, як належить.

 

Океани і гори зникали,
Все мінялось на тверді й на Небі,
Але люди щораз повертали
Богу душі, щербаті, як гребінь.

 

Так і блудимо світом ми далі,
Смутно світять зірки із пустелі.
Хтось чимдуж свої крутить педалі,
Щоб нажити багатство до стелі.

 

Скільки знищено наших клітинок
У погоні за щастям облудним.
Скільки згублено слів-намистинок
У даремно розтрачених буднях.

 

Якби люди могли зрозуміти,
Що немає добра без Любові,
То спочатку б навчились любити,
А не зводити замки шовкові.

 

Підіймати легенько долоні,
Мов дві свічечки, спрагло до Неба.
Відчувати себе в цьому лоні
Так, як Бог нас навчив. Так, як треба.

 

 

* * *

 

А дощ із хмар росте. То стихне він, то знову
Зривається з небес й невпинно ллється вниз,
І розмиває вмить всю гаму кольорову,
Від струменів важких видзвонює карниз.

 

Періщить рясно так, аж боляче листочкам.
Ще мить – і за вікном напівпрозора тьма.
Намоклий горобець сховався у куточку,
Забився під карниз і зирить крадькома.

 

А як же тим пташкам, що туляться в гніздечку, –
Їх крильця аж тремтять в напрузі од страхý.
Є зав'язі життя у кожному яєчку...
Пташино, подолай негоду цю лиху.

 

Дощило цілий день... Зеленоокий травень
Прощався і гінке вирівнював стебло...
А завтра новий гість шатро своє розправить –
В нім черешневий рай і сонячне тепло.

 

 

ДОЧЕКАЮСЯ ЛІТА...

 

Дочекаюся літа – і поїду туди,
Де колись цілувались на даху голуби.
Де хатина біленька світила мені,
Де іще не навчилась рахувати я дні.

 

Де черешня крислата заглядала в вікно,
Глипав місяць окатий на самісіньке дно
Голубої криниці, що зоріла в садку.
Айстри ніжили лиця у нічнім холодку.

 

Тепло дихали зорі в голубінь кришталю,
І точив голос коник об підківку свою.
Світ здавався великим, і водночас малим,
І, мов крилонька, руки вже віталися з ним.

 

І горів в оченятах золотий промінець –
Незбагненного щастя гомінкий пагінець.
Ми в дитинстві так ніжно обіймаємо світ,
Мов здійснили од Раю до Землі переліт...

 

Дочекаюся літа – і поїду туди,
Де згубилися в травах людськії сліди.
Де дідусь і бабуся спочивають мої,
Де на цвинтарі білі живуть солов’ї...

 

________________
© Ольга Мусієнко

 

 


Ключевые теги: лирика; поэт. цикл
 
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

Другие новости по теме:

  • Коли ти думками злітаєш до зір...
  • Думками я полину в зоревії...
  • СТАГНАЦІЯ
  • ВЕСНІНА
  • Плекайте мову


  • Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

    • Войти

      Войти при помощи социальных сетей:


    • Вы можете войти при помощи социальных сетей


     

    «    Октябрь 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031 

    Гостиница Луганск, бронирование номеров


    Планета Писателей


    золотое руно


    Библиотека им Горького в Луганске


    ОРЛИТА - Объединение Русских ЛИТераторов Америки


    Gostinaya - литературно-философский журнал


    Литературная газета Путник


    Друзья:

    Литературный журнал Фабрика Литературы

    Советуем прочитать:

    Вчера, 00:54
    Стихи

    Новости Союза:

         

    Copyright © 1993-2019. Межрегиональный союз писателей и конгресса литераторов Украины. Все права защищены.
    Использование материалов сайта разрешается только с разрешения авторов.